Пізньої осені 1978-го року у 3-б клас однієї
зі шкіл Полтавщини приходить новенький хлопчик. І це не мало би стати визначною
подією, бо в початкових класах дуже часто прибували і вибували діти. Із 45-ти
учнів сталими залишались десятків зо три, півтора - змінювалися. Однокласникам
не запам’ятався ніхто, крім онука директора школи, бо особливе ставлення до
нього кидалося у очі. Вчителька відрізнялася жорстокістю і дисциплінарним
фанатизмом, тому деякі діти (серед них і авторка оповідання) більшість часу
стояла у кутку, інші отримували копняки та запотиличники, або - метровою дерев’яною лінійкою - по руках
чи по голові. Найулюбленішим для вчительки і найнебезпечнішим для дітвори був
атракціон метання важезної в’язки металевих ключів з гострими зубчиками. І що
дивно, це нікого не обурювало. Негідні, образливі, загрозливі дії педагога
вважались прийнятними, усталеними, зрозумілими, наче так і треба. Ні діти, ні
батьки ніяк на них не реагували. Деякі учні не бажали щоденного споглядання
цього атракціону і протестували, як уміли, - непослухом, новими порушеннями дисципліни, хоч і боялися.
Якщо хто й казав щось батькам, то міг ще й від них отримати на горіхи. Ось у
такий радянський колектив потрапив новенький. Він був геть інший: зачіска,
одяг, взуття, говірка, погляд, навіть прізвище на тлі -ко, –енко, -ар, -ова
видавалось незвичайним – Горчинський. Він дуже вразив своєю інакшістю одну
дівчинку в класі, і це могло здатись коханням з першого погляду. Його посадили
за останню парту в ряду від вікон, а вона сиділа за передостанньою в ряду біля
дверей. Щоб дивитися на нього, треба було повертати голову вбік і трохи назад,
що вважалося порушенням дисципліни. Вже на початку його перебування в класі
стало відчутно, як загусло повітря в кімнаті від ненависті вчительки до цього
хлопчика. За що і чому вона його так зненавиділа, коли встигла, він же ще
нічого не зробив, ніяк себе не проявив? Це питання випалювало дівчинці мізки і першого дня, і
наступного, коли він з’явився вранці остриженим наголо. Все одно виглядав краще, ніж інші
хлопці з прямокутниками-чубчиками над лобами. Батьки Славка виконали тільки одну вимогу вчительки –
стрижку, шкільної форми брудно-коричневого кольору йому не купили, може зайвих
грошей не мали, переїзд – справа дуже витратна. Це дало підставу для відвертих
знущань над ним вчительки, ще й учнів заохочувала цькувати його. Як тільки його
не обзивали! Його сіро-зелені очі ставали крижаними й аж прозорими од люті. Він
нікому не змовчував, давав одкоша і словами, і руками й ногами. Він протестував,
він боровся, і дівчинці це дуже подобалось, вона захоплювалась його геройством.
Коли вчителька насміялась над його говіркою, спотворивши акцент та інтонації, він її обізвав
якимись незрозумілими словами (можливо, польською лайкою). Вона крикнула: «Проклятий
БАНДЕРівець!!!!» і кинула в нього свої ключі. Вони розсікли йому шкіру обличчя і впали на
парту. Славко миттєво підхопив їх і швиргонув закривавлену зв’язку на
вчительський стіл!!. Заюшений кров’ю хлопчик стояв і сміливо дивився прямо в очі своїй кривдниці. Та лементувала щось на кшталт, що тюрма плаче
за цим бандитом, що зараз відведе його
до директора та викличе батьків. Він пішов з класу навіть не одягнувшись і не
забравши портфеля. Більше його у школі не бачили. Дітям ніхто не розповів, як
урегулювали той випадок, як пояснили Горчинським таке травмування сина, чи
покарала адміністрація вчительку, куди далі поїхала та родина. У класі це не
обговорювалося, наче нічого й не сталося, наче того хлопчика ніколи й не було. А
дівчинка постійно про нього думала, чіпляючись очима за пусту парту. Найбільше
її терзало питання, чому Славка назвали бандерівцем і хто вони такі ті бандерівці?
Наважилася спитати про це в батька:
--
То вороги радянської влади.
--
Як наш дідусь?
--
Ще гірші і страшніші. Але про це не можна говорити в школі, взагалі краще ні з
ким про це не говорити.
--
А ти звідки про них знаєш?
--
Про це писалося в газетах - націоналістичнi банди.
Так вчителька й обізвала Славка бандитом, і
про тюрму говорила! Відтоді, буваючи у бабусі, дівчинка ворушила старі газети і
вишукувала статті про тих сміливців. Потім додалися розповіді старших про
радянську владу, про країну – тюрму народів, про три голодомори, про війни, про катівні служби безпеки і табори Гулагу,
про рідню, що відбуває там свої терміни. Дівчинка перестала спати вночі, щоб не
прогавити, коли батько почне слухати радіоприймач, і самій дізнатися більше про
українських буржуазних націоналістів, про Бандеру, про повстанців. Вони стали
для неї героями, і ні піонерсько-комсомольське виховання, ні шкільні проблеми, ні
радянська пропаганда, вже не мали впливу, не могли зупинити захоплення ними і любов до
краю, який виплекав Степана Бандеру та багатьох інших незламних борців за українську
незалежність.
