Як Бандера став героєм для радянської школярки з Центральної України.

Пізньої осені 1978-го року у 3-б клас однієї зі шкіл Полтавщини приходить новенький хлопчик. І це не мало би стати визначною подією, бо в початкових класах дуже часто прибували і вибували діти. Із 45-ти учнів сталими залишались десятків зо три, півтора - змінювалися. Однокласникам не запам’ятався ніхто, крім онука директора школи, бо особливе ставлення до нього кидалося у очі. Вчителька відрізнялася жорстокістю і дисциплінарним фанатизмом, тому деякі діти (серед них і авторка оповідання) більшість часу стояла у кутку, інші отримували копняки та запотиличники,  або - метровою дерев’яною лінійкою - по руках чи по голові. Найулюбленішим для вчительки і найнебезпечнішим для дітвори був атракціон метання важезної в’язки металевих ключів з гострими зубчиками. І що дивно,  це нікого не обурювало.  Негідні, образливі, загрозливі дії педагога вважались прийнятними, усталеними, зрозумілими, наче так і треба. Ні діти, ні батьки ніяк на них не реагували. Деякі учні не бажали щоденного споглядання цього атракціону і протестували, як уміли, - непослухом,  новими порушеннями дисципліни, хоч і боялися. Якщо хто й казав щось батькам, то міг ще й від них отримати на горіхи. Ось у такий радянський колектив потрапив новенький. Він був геть інший: зачіска, одяг, взуття, говірка, погляд, навіть прізвище на тлі -ко, –енко, -ар, -ова видавалось незвичайним – Горчинський. Він дуже вразив своєю інакшістю одну дівчинку в класі, і це могло здатись коханням з першого погляду. Його посадили за останню парту в ряду від вікон, а вона сиділа за передостанньою в ряду біля дверей. Щоб дивитися на нього, треба було повертати голову вбік і трохи назад, що вважалося порушенням дисципліни. Вже на початку його перебування в класі стало відчутно, як загусло повітря в кімнаті від ненависті вчительки до цього хлопчика. За що і чому вона його так зненавиділа, коли встигла, він же ще нічого не зробив, ніяк себе не проявив? Це питання  випалювало дівчинці мізки і першого дня, і наступного, коли він з’явився вранці остриженим наголо. Все одно виглядав краще, ніж інші хлопці з прямокутниками-чубчиками над лобами. Батьки Славка виконали тільки одну вимогу вчительки – стрижку, шкільної форми брудно-коричневого кольору йому не купили, може зайвих грошей не мали, переїзд – справа дуже витратна. Це дало підставу для відвертих знущань над ним вчительки, ще й учнів заохочувала цькувати його. Як тільки його не обзивали! Його сіро-зелені очі ставали крижаними й аж прозорими од люті. Він нікому не змовчував, давав одкоша і словами, і руками й ногами. Він протестував, він боровся, і дівчинці це дуже подобалось, вона захоплювалась його геройством. Коли вчителька насміялась над його говіркою,  спотворивши акцент та інтонації, він її обізвав якимись незрозумілими словами (можливо, польською лайкою). Вона крикнула: «Проклятий БАНДЕРівець!!!!» і кинула в нього свої ключі.  Вони розсікли йому шкіру обличчя і впали на парту. Славко миттєво підхопив їх і швиргонув закривавлену зв’язку на вчительський стіл!!. Заюшений кров’ю хлопчик стояв і сміливо дивився прямо в очі своїй кривдниці.  Та лементувала щось на кшталт, що тюрма плаче за  цим бандитом, що зараз відведе його до директора та викличе батьків. Він пішов з класу навіть не одягнувшись і не забравши портфеля. Більше його у школі не бачили. Дітям ніхто не розповів, як урегулювали той випадок, як пояснили Горчинським таке травмування сина, чи покарала адміністрація вчительку, куди далі поїхала та родина. У класі це не обговорювалося, наче нічого й не сталося, наче того хлопчика ніколи й не було. А дівчинка постійно про нього думала, чіпляючись очима за пусту парту. Найбільше її терзало питання, чому Славка назвали бандерівцем і хто вони такі ті бандерівці? Наважилася спитати про це в батька:

            -- То вороги радянської влади.

            -- Як наш дідусь?

            -- Ще гірші і страшніші. Але про це не можна говорити в школі, взагалі краще ні з ким про це не говорити.

            -- А ти звідки про них знаєш?

            -- Про це писалося в газетах - націоналістичнi банди.

Так вчителька й обізвала Славка бандитом, і про тюрму говорила! Відтоді, буваючи у бабусі, дівчинка ворушила старі газети і вишукувала статті про тих сміливців. Потім додалися розповіді старших про радянську владу, про країну – тюрму народів,  про три голодомори, про війни,  про катівні служби безпеки і табори Гулагу, про рідню, що відбуває там свої терміни. Дівчинка перестала спати вночі, щоб не прогавити, коли батько почне слухати радіоприймач, і самій дізнатися більше про українських буржуазних націоналістів, про Бандеру, про повстанців. Вони стали для неї героями, і ні піонерсько-комсомольське виховання, ні шкільні проблеми, ні радянська пропаганда, вже не мали впливу,  не могли зупинити захоплення ними і любов до краю, який виплекав Степана Бандеру та багатьох інших незламних борців за українську незалежність.