середа, 16 червня 2021 р.

Французька письменниця - Франсуаза Саган

Франсуаза Саган  (1935 – 2004)— французька письменниця,  народилася в сім'ї багатого провінційного промисловця. Освіту здобувала у найкращих релігійних навчальних закладах Франції. Навчалася у Сорбонні, але покинула університетські студії заради письменницької праці. Перший роман "Добридень, смуток" (1954)  став бестселером і згодом було видано понад мільйон примірників різними мовами і в різних країнах.  В одній із статей Ж. Урден писав, що її роман "відобразив настрої та позицію молодого покоління, що починало жити після величезного потрясіння, якого зазнав світ у роки війни, коли загинули дотеперішні уявлення про Добро та Зло, дотеперішні моральні цінності”. Серед найвдаліших ранніх романів письменниці варто виокремити книгу "Чи любите ви Брамса?". Це ще одна розповідь про "лихоманку серця", коли героїня повинна розв'язати добре відому у літературі проблему: зробити вибір між молодим, палким, але недосвідченим коханцем і спокійним, урівноваженим чоловіком середнього віку. Цей твір нагадує відомий роман А. Жіда "Пасторальна симфонія", у якому автор розмірковує про неможливість втілення в одній людині найвищих духовних і фізичних якостей. Героїня наче гойдається на "психологічній гойдалці", і ці "розгойдування" видаються вельми переконливими. У книзі багато щемного ліризму, цим пояснюється її гучний літературний та кінематографічний успіх.Наприкінці 60-х років Саґан створила роман "Краплина сонця в холодній воді”. Авторка розвиває теми, характерні для її ранньої творчості, хоча й на іншому рівні. Героїня книги Наталі Сільверен здатна кохати і зробити іншу людину щасливою, проте життя зводить її з пересічним чоловіком, журналістом Лантьє. Він не може збагнути поривання жінки, котра пожертвувала всім заради кохання, відтак історія їхніх зустрічей закінчується загибеллю героїні.I все ж Саґан вдається залишатися "незаангажованим" автором. Вона демонстративно відмовляється від літературних премій, почесних титулів і членства в Академії. З-поміж інших варто відзначити наступні твори письменниці: "Втрачений профіль", Розстелене ліжко", "Сплячий пес", "Нерухома гроза", "Набридло терпіти", "Водяниста кров" та інші.До 1991 р. вона видала 22 романи, 2 збірки новел, 7 п'єс, З книги нарисів і, мабуть, лише в нарисах вона особисто виходила на сцену і відверто викладала свої погляди та думки про сучасний світ, звичаї та літературу. З'ясувалося, наприклад, що їй осоружні сірість і духовне убозтво "суспільства споживання", що вона змальовує богемне чи елітарне середовище саме через неприйняття глобального міщанства. Саґан була відома і як суспільний діяч, публіцист, яка порушувала проблеми моральної та духовної кризи серед молоді, захищала демократію та права людини, її паризька квартира стала найвідомішим літературним салоном у Франції, який відвідували не лише письменники, а й дипломати і прем'єр-міністри. Письменниця завжди повторювала, що в житті любить швидкість та азарт.В останні роки Саґан жила в Онфлері, що на півночі країни, разом із сином і близьким другом. Померла письменниця у місцевій лікарні 24 вересня 2004 р. від серцево-легеневої недостатності. Українською мовою окремі твори Саґан переклали В. Коптілов, Я. Кравець, В. Омельченко.


 

четвер, 10 червня 2021 р.

Жак-Ів Кусто – людина океану

 

Жак-Ів Кусто - відомий океанограф, фотограф, режисер, мандрівник, письменник, винахідник, технік. Крім того, ця людина є автором безлічі фільмів і книг, які надихали не одне покоління юних, заряджаючи пристрастю, наснагою до відкриття таємниць морських глибин. Майбутній дослідник океану народився 11 червня 1910 року у Франції (місто Сен-Андре-де-Кюбзак). Батько Жак-Іва був адвокатом. Кусто ще в юності зробив безліч подорожей і з раннього дитинства навчився плавати. Однак через хворобу він сильно схуд, тому лікар не рекомендував хлопчикові великі фізичні навантаження. Сім'я Кусто з 1920 до 1922 року жила і працювала в Сполучених Штатах. Тут Жак-Ів вивчив англійську мову. Повернувшись до Франції, він придбав першу кінокамеру, а також сконструював автомобіль з живленням від батарей. Кусто  хотів стати пілотом після завершення навчання в Французькій  морській військовій академії. Однак він потрапив в серйозну автомобільну аварію і отримав безліч травм, через що довелося розлучитися з цією мрією. Сімоне Мелькіор, кохана дівчина Жак-Іва, допомогла йому вистояти. У 1936 році з метою реабілітації Кусто почав працювати на крейсері "Сюфрен" інструктором. Тут, в порту Тулон, він перший раз в житті досліджував море в спеціальних окулярах для підводного плавання. Жак-Ів зрозумів, що це і є його призначення. Кусто на початку 1940-х років став засновником кінокомпанії під назвою "Об'єднання акули". У 1942 році з'явився 18-хвилинний фільм Кусто "8 метрів під водою". Він став однією з перших картин Жак-Іва про підводний світ. Кусто під час Другої світової війни брав участь в русі опору у Франції.  Жак-Ів Кусто знаменитий своїми винаходами. Найвідомішим з них є акваланг. У 1943 році відбулося випробування першого його прототипу. І воно пройшло успішно.  У 1946 році почалося масове виробництво аквалангів. Жак-Ів Кусто за своє життя також створив підводні освітлювальні прилади, водонепроникні камери, невеликий підводний човен, що володіє хорошою маневреністю. Він був призначений для наукового дослідження глибин океану. За дорученням французького ВМФ відразу ж після закінчення війни Кусто заснував школу водолазів-аквалангістів. Трохи пізніше став главою Французького центру підводних досліджень. На початку 1950-х років морською "базою" Жак-Іва став   мінний тральщик "Каліпсо", який раніше належав Британським королівським ВМС, але був списаний. Кусто переобладнав його в мобільну лабораторію. Після цього став здійснювати на ньому дослідження в океані. Відкриття, зроблені ним на цьому судні, численні. Одним з перших досягнень, зроблених на "Каліпсо", було фотографування морського дна на глибинах до 7, 2 км. Кусто в експедиціях нерідко супроводжувала дружина. А сини його, Пилип і Жак-Мішель, працювали юнгами. Дослідження його повинні були стати надбанням громадськості. Для цього Кусто спільно з Фредеріком Дюма в 1953 році написав книгу під назвою "У світі безмовності". У ній вперше читачам був представлений світ океану, вивченню якого присвятив багато років життя Жак-Ів Кусто. Знятий за мотивами цієї книги фільм, що вийшов в 1956 році, завоював "Золоту пальмову гілку" і "Оскара". Він відразу ж приніс світову популярність його авторам. Кусто в 1954 році здійснив подорож по Індійському океану і Червоному морю. Підсумком цієї експедиції став серіал, відомий багатьом з нас, - "Одіссея команди Кусто". Ось чим знаменитий Жак-Ів Кусто на весь світ. Дослідник підводного світу в 1957 році став директором  Океанографічного музею і  в 1973 році створив некомерційну організацію "Товариство Кусто", мета якої - охорона морського середовища.  Помер дослідник у віці 87 років, 25 червня 1997 року. Смерть наступила  від інфаркту міокарда. Це сталося в Бордо (Франція). Його поховали на кладовищі Сен-Андре-де-Кюбзак.

понеділок, 31 травня 2021 р.

Український казкар - дід Панас

10 червня відзначається 110 років від дня народження Петра Весклярова – актора театру й кіно, телеведучого "Вечірньої казки", якого діти називали Дідусь Панас. Народився Петро Юхимович 10 червня 1911 року на Черкащині в містечку Тальне. Захоплення театром розпочалося у Весклярова з Тальнівського драматичного гуртка. Там його й помітили артисти Черкаського театру, які приїжджали до Тального виступати. Так він був запрошений до Черкас. З 1932-го по 1941-й рік працював актором Черкаського робітничо-селянського театру. У 1941-му Петра мобілізували і він потрапив на Південно-Західний фронт. Потім – бої, оточення та фільтраційний табір. Згодом йому вдалося втекти і дістатися до окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці. Навіть у такий непевний час не міг обійтися без творчості - організував театральний гурток. Коли повернулась червона армія і встановилась радянська влада, Весклярова відправили до Луцька – працювати у Волинському українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Там він грав до 1959 року. Волинянам запам'яталось чимало його ролей: Микола Задорожний з "Украденого щастя", Командор з "Камінного господаря", Городничий з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода". Талановитого актора почали запрошувати і на зйомки у кінофільмах, що було однією з причин переїзду до столиці. Його творчий кінематографічний доробок нараховує понад двадцять фільмів: "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово смерть" датована 1979 роком. Тоді Петро Вескляров вже виступав у ролі Діда Панаса на телебаченні. А як він туди потрапив? На українському радіо ще в 1950-х роках читав дітям казки на ніч такий собі дід Панас. Ім'я того першого актора, з'ясувати не вдалося, але відомо, що він мав вже поважний вік, тож йому підшукували заміну. Знайшли її в особі Петра Юхимовича. Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку – на підміні, а з 1962 року повністю замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих Дід Панас з’явився і на телебаченні. Cорочка-вишиванка та україномовні казки, тексти яких Вескляров часто писав сам, нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби з націоналізмом. Актор пишався своїм козацьким, українським корінням. Коли діти на вулицях питали його: «Дідусю, а Ви козак?» - він ствердно відповідав: «Так, дитинко - я, мій дід, і всі ми - козаки, походимо з Коліївщини». У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран. У 1988 році Діда Панаса з ефірів таки прибрали. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив виступати - зустрічався із глядачами у сільських та містечкових клубах. Помер Петро Вескляров 5 січня 1994 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

понеділок, 24 травня 2021 р.

Ігор Сікорський - видатний український авіаконструктор

Ігор Сікорський народився 25 травня 1889 року в Києві, в сім'ї Івана Сікорського, професора кафедри неврології та психіатрії медичного факультету Київського університету.Своєю любов'ю до авіаконструювання Ігор Сікорський завдячує матері, Марії Стефанівні, адже саме вона прищепила синові любов до музики, літератури та мистецтва. Це від неї вперше почув син про проекти літальних апаратів великого Леонардо да Вінчі. Улюбленою книгою став роман Жюля Верна "Робур-завойовник", де розповідалося про гігантський повітряний корабель - прообраз гелікоптера.Cвій перший гелікоптер з двигуном на гумці видатний авіаконструктор зробив ще у 12 років. Тоді це ніхто не сприйняв всерйоз, а сьогодні за схемою Сікорського виробляється 99 відсотків усіх гелікоптерів у світі.1908–1912 роки — навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. Ідею гелікоптера йому навіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. У 1911 році на своєму літаку С-5 здав іспит на звання пілота. У 1912–1918 роках — головний конструктор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, конструює цілу серію нових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Гранд» («Російський Витязь») та «Ілля Муромець». Літак «Ілля Муромець» вперше піднявся у повітря 10 грудня 1913 року, а у 1914 році ним було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності.18 лютого 1918 емігрував до Франції (Париж), а в березні 1919 переїхав до США. До 1923 року сталого заробітку не мав, періодично давав уроки пілотування та іноді читав лекції у середніх навчальних закладах. Все змінилося 1923 року, коли він заснував авіаційну фірму, згодом став власником конструкторсько-будівельної фірми «Sikorsky Aircraft». До 1939 року збудував близько 15 типів літаків.Гелікоптери Сікорського марки «S» 1941 року були прийняті на озброєння Збройними силами США. У цілому фірма Сікорського - «Sikorsky Aircraft» створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів. З придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантію польотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як VIP-транспортних засобів.На гелікоптерах Сікорського Sikorsky S-61 вперше здійснено переліт через Атлантику.Помер 26 жовтня 1972 року в Істоні штат Коннектикут, США. 

субота, 15 травня 2021 р.

Перший класик української історичної науки

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії у сім’ї місцевого поміщика та колишньої кріпачки. Батьки обвінчались після народження сина.  Але Іван Костомаров не встиг усиновити Миколу, бо трагічно загинув.  Тому до 1832 р. Микола перебував у кріпацькій залежності.  З 10 років навчався у Московському пансіоні, згодом  у Воронезькій гімназії та на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Потім отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером. Залишивши службу в армії, М. Костомаров взявся за написання історії слобідських козаків. Тоді ж почав видавати художні твори українською мовою під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".
З 1843 p. M. Костомаров живе у Києві і товаришує з                       М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Гулаком, В. Білозерським та   Т. Г. Шевченком. На межі 1845-1846 pp.  вони створюють Кирило-Мефодіївське братство. Основні постулати Костомаров виклав в програмному документі товариства – "Книзі буття українського народу". Весною 1847 р. його заарештували за доносом студента    О. Петрова напередодні весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років). Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова ув'язнили на один рік у Петропавлівській фортеці та на дев'ять років заслали до Саратова. На початку 1856 р. з нього зняли політичний нагляд і заборону друкувати наукові та художні твори. З 1859 р.  він став професором кафедри російської історії Петербурзького університету. 
У журналі "Основа" та в створених за участі Костомарова виданнях "Киевская старина" і "Вестник Европы", які були виразниками української думки, публікувалися його праці з історії України: "Руїна", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", "Мазепинці". Крім наукових праць, написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова. 
Помер у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі.
Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження. На думку багатьох дослідників, він був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.


середа, 12 травня 2021 р.

Павло Скоропадський: останній гетьман України

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.). Народився 15 травня 1873 року у м. Вісбаден (Німеччина). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині. Павло пройшов домашній курс навчання, потім вступив до закритого учбового закладу – Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, де отримав курс не тільки середньої школи, а й вищу освіту. Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало. Під час російсько-японської війни   очолював сотню Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. На початку Першої світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбувалася Лютнева революція 1917-го, П. Скоропадський командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої він не підтримав, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив Скоропадського командувати усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади. 29 квітня 1918 року Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові.  Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з  30-ма державами світу, тільки Антанта її не визнала.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

вівторок, 11 травня 2021 р.

Василь Стефаник - майстер соціально-психологічної новели (150 років від дня народження)


Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії, де брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”та ін. 1896 — 1897 роки — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 роках він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (”Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”. В 1897році у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899 році у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання та відгуки найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська. Вона стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. У 1900 році вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію.У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (”Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (”Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (”Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”).У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і становлення радянської влади Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками.У 1927 — 1933 роках Стефаник опублікував ще більше десяти новел.В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава Йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року.




понеділок, 10 травня 2021 р.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі

 

Петро Іванович Калнишевський  – кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Ймовірною датою народження Петра Івановича Калнишевського є 1690 або 1691 рік. Найвірогіднішим вважається факт його походження з с. Пустовійтівка Лубенського полку (тепер це Роменський район Сумської області). У восьмирічному віці, слідом за старшим братом, Андрієм, пішов на Запорозьку Січ до Кущівського куреня, де служив джурою.Вперше достеменно Петро Калнишевський згадується у 1752 р. як похідний полковник, з 1754 р. – як військовий осавул, пізніше – як військовий суддя.У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим. В цьому званні він був відправлений до Москви для присутності при коронації Катерини II. Але того ж року був усунутий з посади. 1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. В умовах загострення стосунків Росії з Османською імперією на повторне усунення Петра Калнишевського з посади кошового Катерина ІІ не наважилась. Петро Іванович залишався в цьому званні більш як 10 років підряд, до самого знищення Січі в 1775 р.Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну російську армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах по кримським тилам і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).Участь Війська Запорозького Низового у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. була відзначена подякою від імператриці, а кошового отамана було нагороджено золотою медаллю з діамантами.Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.Петро Калнишевський власним коштом спорудив і відремонтував багато православних храмів: св. Петра і Павла у Межигірському монастирі поблизу Києва, Покрови Пресвятої Богородиці в Ромнах, Різдва Богородиці в Лохвиці, св. Трійці в Пустовійтівці, св. Миколая в Смілі, а також храми в Петріківціт та інших містах і селах, опікувався обладнанням головної церкви Запорозьких Вольностей – січової Покровської.У квітні 1775 року російський уряд прийняв рішення щодо ліквідації Запорозької Січі. Військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті (в Січі залишалося 3 тич. чоловік). Петро Калнишевський і більшість старшини, розуміючи марність опору, умовили запорожців підкоритися і здатися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці було розібрано, архів і військову скарбницю з клейнодами і коштовностями вивезено. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні. Чверть століття пройшло в усамітненій молитві, лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії, для присутності на святкових богослужіннях і урочистому обіді.15 березня 1801 р.  імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений в даний список Петро Калнишевський був під №1. Петро Калнишевський був помилуваний й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами і станом здоров'я він залишився послушником Соловецької обителі й проживши два роки на волі, помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року. Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований у монастирі на почесному місці.2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих.

 

 

 

 

 

Сучасний український поет і видавець

Іван Антонович Малкович – український письменник, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року.

Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович!

Чи вдались би йому всі ці звершення, якби він не відчував дітей? Звісно, що ні. Таємниця Малковича в тому, що він не розгубив власну дитячість, дитинність. Зумів зберегти її – цю ніжну квітку довірливості й допитливості, відкритості світові й готовності до нових пригод, які завжди є несподіваними, часом ризикованими, але неодмінно захоплюючими.

Він створив видавництво, яке одразу ж здивувало своїми високими видавничими стандартами. Книжка від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – наче сукня haute couture, або лялька ручної роботи. Її вирізняють бездоганний смак і бездоганна якість. Вона викликає щире захоплення й ще масу позитивних емоцій як у дітей, так і у дорослих.

Все, що робить Малкович – пише вірша чи видає чергову книжку – він робить щиро й самовіддано, без тіні фальшу і знайомого багатьом «абиякства». Мабуть через те й має такий результат, який, у свою чергу, є найліпшим піаром України й українського.

Якщо ви раптом зустрінете Івана Малковича на вулиці – в кареті він не їздить і на гелікоптері поки що теж – ви його одразу впізнаєте. Його не можна не впізнати – так може виглядати тільки щаслива людина. Чи багато в нас таких?

Він випромінює дорослу мудрість й дитячу безпосередність, а його вуст торкається ледь помітна усмішка: недарма ж поляки нагородили Івана Антоновича орденом Усмішки! А ще він трохи схожий на доброго чарівника. І байдуже, що без бороди.

Укрінформ

 

середа, 5 травня 2021 р.

Казковий світ дитинства

 

Юрій Дрогобич – астроном зі світовим ім’ям.

 

Юрій Дрогобич -  загадкова постать для істориків – неодноразово змінював своє ім’я, залежно від обставин. У Європі його знали як Джорджо да Леополі, Georgiаs Drohobicz de Russia і Jerzy Drohobycz (Kotermak). Ніхто не може назвати точного року і дня народження вченого. Зійшлися приблизно на 1450-му.
            Народився у Дрогобичі, в сім’ї солевара Михайла-Доната Котермака. Початкову освіту здобував у дрогобицького священика церкви святого Юра Евтимія, який дав добрі знання з латини та математики. У 16 років став студентом одного з найпрестижніших університетів у Європі – Ягеллонського, де навчався з 1468 по 1473 рік. Здобувши ступінь магістра, продовжив навчання в іншому виші - Болонському університеті, де здобув ступінь доктора філософії (1478) та доктора медицини (1482) і почав читати лекції. Серед студентів Юрія Дрогобича був і всесвітньовідомий астроном Микола Коперник. Свого часу, на прохання єпископа, дрогобичанин був репетитором з математики у його небожа - Коперника. Репетиторство було одним із офіційних способів заробітку для університетських викладачів. У 1481 році 31-річний Юрій Дрогобич був обраний студентами на посаду ректора (голови студентського та викладацького самоврядування університетської корпорації) одного з найстаріших європейських університетів –  Болонського. Упродовж року він наглядав за дотриманням університетських статутів, формуванням розкладу лекцій та організацією диспутів.      

            Україна в 15 столітті ще називалася Руссю, і Юрій Котермак підписував свої листи чи праці як Георгіо з Дрогобича де Русіа, тобто підтверджував, що він є українцем за походженням. Астронома з Львівщини досить високо цінували як науковця. 7 лютого 1483 р. у Римі вийшла книга “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі – доктора мистецтв і медицини Болонського університету” латиною. Але це була перша друкована праця автора з України, яка своїм оформленням не поступалася найкращим європейським зразкам. У своєму “Прогностику” автор знайомить читачів із Дрогобичем та Львовом і надає географічні координати цих міст.

            Упродовж 1487 - 1493 років, вчений займався медичною практикою - лікував польських королів Казимира IV Ягеллончика і Яна I Ольбрахта, мав титул королівського лікаря. Останні роки життя Юрій Дрогобич присвятив викладанню в Ягеллонському університеті, час від часу навідуючись у рідні краї. Помер приблизно у 44-річному віці у Кракові, де й похований, хоча точне місце захоронення невідоме.

            Незважаючи на різносторонню діяльність, гострий розум та значні наукові здобутки Юрія Дрогобича, українці відкрили для себе всю велич постаті земляка аж через 500 років після його народження. І лише зараз з’являються наукові праці про загадкового “Нострадамуса” родом з України.

 У рідному місті астронома спорудили пам’ятник на його честь, і вже за часів незалежної України увічнили його на кількох марках та ювілейних монетах.  А 2011 року на фасаді Болонського університету відкрили меморіальну дошку Юрію Дрогобичу.

 

вівторок, 4 травня 2021 р.

5 травня - день пам’яті Олекси Тихого

 

Олексі́й Іва́нович Ти́хий (1927–1984)  –  український дисидент, правозахисник, педагог мовознавець, один із засновників Української гельсінської групи. народився на Донеччині (хутір Їжевка Краматорський район, Артемівська округа) 27 січня 1927 року. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів,  повернувся в Україну.Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику. Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук.Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.Вдруге його арештували в 1957-му за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, дисидентами Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком.Звільнився в 1964 році,  до роботи в школі  його не допустили, тож працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. Тихому, як «небезпечному рецидивісту», присудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Покарання відбував у Мордовії. У березні 1980 року був переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. У 1981 році тяжко захворів.Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі, реабілітуваний у 1990 році. Автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», «Думи про рідний Донецький край», що стали основною причиною обвинувачення в «антисовітській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові. Він жив, працював і боровся з радянським режимом «… для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів» .

пʼятниця, 30 квітня 2021 р.

ПЕТРО МОГИЛА - МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ

     Петро́ Моги́ла — український політичний, церковний і освітній діяч. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх Константинопольського патріарха. Архімандрит Києво-Печерського монастиря. Представник молдавського роду Могил. Народився в 1596 р. у Сучаві, Молдова. Син господаря Валахії і Молдавії Симеона Могили зі  старовинного молдавського боярського роду Могил, що відзначався глибокою відданістю Православній Церкві. Через ряд обставин, родина переїздить до Львова, де їм пообіцяли підтримку багаті родичі. Початкову освіту Петро отримав у школі Львівського православного братства, організованого у 1586 році для захисту та збереження Православної віри. Потім навчання проходило у Польській академії в Замості і в різних навчальних закладах Голландії та  Франції. Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досконало опанував богословську науку. Повернувшись до Польщі, молодий воєводич йде на військову службу, бере участь у Хотинській битві 1621 року. Проте Петрові, вихованому у православному дусі, було не до вподоби іновірне товариство й легковажне військове оточення, бо  його душу обіймало бажання присвятити себе служінню Богу та православному народу. Часто буваючи у Києві, молодий богослов зблизився із митрополитом Іовом (Борецьким). Їх спілкування остаточно сформувало погляди  Петра Могили. У 1625 році  він приймає чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі.У 1627 році тридцятирічний святитель Петро був обраний архімандритом Києво-Печерської Лаври. Як архімандрит вимагав від братії послуху і дбав, щоб Києво-Печерська друкарня була провідною серед інших друкарень України та Білорусі. Печерський архімандрит вважав, що для успішної боротьби з утисками єзуїтів та уніатів православному духовенству треба мати відповідну освіту. Об’єднавши Лаврську школу із школою Київського Богоявленського братства у колегію, святитель Петро перетворив її на взірцевий навчальний заклад.У квітні 1633 року у Львові, де святителя Петра добре знали і поважали, з благословення Константинопольського Патріарха та за згодою польського короля, у присутності православних ієрархів, духовенства, львівських братчиків, він був висвячений на Митрополита Київського та Галицького. Возведення у сан Митрополита відбулося в Успенській церкві Львова, побудованій на кошти батька та дядька святителя Петра – Симеона та Єремії Могил.Уся діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення та впорядкування життя Православної Церкви. Він був укладачем унікального за змістом “Требника” та автором одного з найвидатніших творів богословської літератури ХVІІ століття – “Катехизис або Православне Ісповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної”.Недовго пробув він на Київській кафедрі. Напружена праця на благо Православної Церкви виснажила його. Відписавши своє майно на побудову нових храмів та шкіл, на Софійський собор та Лавру, Архіпастир помер у 1644 році.  У грудні 1996 року, за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, великого церковного та громадського діяча України, Митрополита Київського і Галицького Петра Могилу було приєднано до сонму святих. Святитель Петро Могила канонізований також Румунською та Молдовською Православними Церквами.

Молодь та працевлаштування в Україні

Буктрейлер на книгу Д. Кешелі "Дерево безсмертя"

 

середа, 28 квітня 2021 р.

Український математик - Георгій Вороний

28 квітня 1868 року в містечку Журавка колишньої Полтавської губернії народився  видатний український вчений, професор Варшавського університету, декан механічного факультету Варшавського політехнічного інституту, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук Георгій Феодосійович Вороноий.  Він один з основоположників нового розділу математики – геометрії чисел, а його роботи знаходять широке застосування і в сучасних дослідженнях. Ще в гімназичні роки Георгій виявив неабиякі здібності до математики. Перша його наукова публікація – стаття "Розклад многочленів на множники, що ґрунтується на властивостях коренів квадратного рівняння", була надрукована в "Журналі елементарної математики" в 1884 році, коли авторові було лише 16 років! Після закінчення гімназії Г. Вороний вступив на математичне відділення Санкт-Петербурзького університету. Упродовж 1885-1889 років Георгій Вороний вів записи в щоденнику. Про навчання він писав: "… Прокидаюсь я о 5-ій ранку і відразу берусь за Математику… Що за чудова наука! Хоч і дуже багато формул, але всі вони настільки симетричні, що легко запам’ятовуються… "1889-ий рік був багатим на події.  Вороний блискуче склав випускні екзамени, захистив дипломну роботу про числа Бернуллі й залишився при університеті для підготовки магістерських екзаменів. Цього ж року він одружився зі своєю коханою Ольгою Крицькою, яка на все життя стала йому вірним другом і добрим помічником. З осені 1898 обіймав посаду декана механічного факультету Варшавського політехнічного інституту. Але багатства це не принесло: пішли свої діти, його сестра Надія Єрмакова рано стала вдовою і Георгій взяв на матеріальне забезпечення її сім’ю з десяти дітей. Уже тоді наукові праці Георгія Вороного сучасники визнали геніальними. А відомі "діаграми Вороного" сьогодні широко використовуються фахівцями багатьох галузей знань (в робототехніці, біоінженерії, кристалографії) практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, Японії, Австралії, Гонконгу, Новій Зеландії тощо. В Англії вивчення діаграм Вороного передбачено шкільними навчальними програмами. У Сеулі (Південна Корея) діє дослідницький центр з діаграм Вороного. Георгію  сорок років, він успішний визнаний учений, має чудову дружину, п’ятеро дітей, але не має здоров’я – жорстокий біль уклав його в ліжко, але лікувати хворобу жовчного міхура за кордон не поїхав, на літо перебрався в Журавку. Він помер 7  листопада 1908 року у Варшаві. Згідно з останньою волею вченого поховали у Журавці, забальзамоване тіло зберігалося у спеціальному склепі.

 

понеділок, 26 квітня 2021 р.

МИКОЛА ЗЕРОВ - СПІВЕЦЬ ЛАТИНИ Й УКРАЇНИ

Лідер "неокласиків", поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, перекладач народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зіньків на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Після закінчення школи Зеров навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях (1903-1908). У 1909-1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.
З 1917 року Зеров учителює в Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918-1920 роках викладає в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).
Миколу Зерова справедливо вважають лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильсь­кого і П. Филиповича.
У своїй оригінальній поетичній творчості М. Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття.
Микола Зеров-критик брав активну участь у так званій літературній дискусії 1925-1928 років, під­тримавши і теоретично обгрунтувавши позицію Миколи Хвильового, а саме самостійність і відмінність української літератури від російської.
З кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника.
А в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його було заарештованоі йому  інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією ,  трибунал визначив йому покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.На початку червня 1936 року етап із засудженими прибув на Соловки, де за багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу пропав або знищений).
Без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справу Зерова » було нагально переглянуто «особливою трійкою» УНКВС у Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок присуджено найвищу міру покарання — розстріл. З листопада 1937 року вирок було здійснено.