23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права

 

12 квітня - День працівників ракетно-космічної галузі України

 

Людина, яка змогла стати вільною

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918р. в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська в родині колгоспника. Після того, як у 1921 році померла його мати, хлопчика виховували бабуся та дідусь. Дитячі роки провів в слободі Суха Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення семирічної школи в 1933-му році О.Гончар працював кореспондентом районної газети та вступив до Харківського технікуму журналістики. У 1938р. вступив до Харківського університету на філологічний факультет. І в цьому ж році в грудневому номері журналу « Радянська література» було надруковано оповідання першокурсника О. Гончара «Стокозове поле». Після третього курсу пішов добровольцем на фронт. Приймав участь у війні як сержант-мінометник, зокрема у битві за Київ на річці Рось. У 1942 році він потрапив у полон, а в 1943 році був звільнений. Після закінчення війни повернувся до навчання у Дніпропетровському університеті. Написав роман “Прапороносці”, який був виданий у 1948 році. Це його найзначніший твір про Другу світову війну. Вступив до аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР та переїхав до Києва. У 1946 р. в журналі „Україна” було надруковано романтичний твір „Модри Камінь”.Згодом з’явилися повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957). Найпліднішими для О. Гончара як митця були 60-ті pp. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра», роман «Людина і зброя» (1960), який був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік. У 1963р. за роман «Тронка» присуджено Ленінську премію. Роман «Циклон» опубліковано в 1970р. Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик.У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. У 1985 році Гончаром було укладено окрему книжку фронтових віршів. Відроджував українську культуру, мову та націю, довгий час був депутатом Верховної Ради. У 1991 p. він вийшов з КПРС. Цей вчинок був сприйнятий громадськістю як виклик усій радянській системі. Помер митець 16 липня 1995р.

Микола Міхновський - ідеолог самостійництва

31 березня 1873 року – на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він був нащадком старовинного козацького роду. Батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською. Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». 1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.
Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». 1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.
Микола Міхновський одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.
Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували  кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.
Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ГПУ.
3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…
 

Честь. Мужність. Закон.

Щороку 26 березня українці відзначають День Національної гвардії України, а гвардійці отримують привітання від близьких, колег та друзів. Професія нацгвардійців складна та надзвичайно відповідальна, особливо під час війни. Ці професіонали захищають важливі державні та військові об'єкти, забезпечують правопорядок, запобігають терористичним атакам та злочинним діям. Національна гвардія України як окрема силова структура існувала з 1991 по 2000 рік. У 2014 році після початку військової агресії РФ проти України Нацгвардію відновили як військове формування на базі МВС України. Набір до Національної гвардії був виключно добровільним. День Національної гвардії як свято було засновано Петром Порошенком 18 березня 2015 року. Датою свята було вибрано 26 березня, в який раніше відзначали День МВС. У березні 2015 року президент Петро Порошенко своїм указом запровадив свято, «враховуючи значення та роль Національної гвардії України у виконанні завдань із забезпечення державної безпеки та оборони держави, захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку». Першим героєм-нацгвардійцем, нагородженим найвищою (на той момент) державною відзнакою (Почесна відзнака президента України), став (посмертно) 39-річний майор Володимир Ігнатьєв. 15 липня 1992 року начальник зв’язку Запорізького полку НГУ повертався додому з відрядження в Одесу. Взяв квиток на нічний потяг Одеса — Ясинувата, у плацкарт. На одній зі станцій у вагон підсів п’яний молодик з тугим речовим мішком. За кілька хвилин він почав чіплятися до молодих солдатів-строковиків, що їхали у кінці вагону. Вихопив з мішка гранату Ф-1 і вигукнув: «Я вас усіх тут уб’ю!» Неозброєний Ігнатьєв прибіг на крики і виштовхнув зловмисника у тамбур. Той висмикнув кільце й кинув боєприпас під ноги. Розуміючи, що наслідки вибуху можуть бути жахливими для пасажирів, нацгвардієць накрив своїм тілом гранату.Він помер миттєво. За кілька годин у лікарні від поранень сконав і зловмисник. З’ясувалося, що він був громадянином Казахстану, того року воював як найманець у Придністров'ї. Нацгвардія попередила захоплення росіянами Криму! Це сталося в травні 1994 року. На півострові тоді панував справжній психоз. Підбурювані Москвою шовіністи з місцевого парламенту оголосили про відмову виконувати розпорядження президента та Верховної Ради України. Підрозділи Чорноморського флоту РФ було переведено у стан бойової готовності, а російська розвідка сформувала так званий загін Скорпіон, підпорядкований «президенту» Криму Юрію Мєшкову. Він готував диверсії проти дислокованих на півострові частин ЗСУ. Тут своє слово сказала 7-ма дивізія Нацгвардії, що мала базу під Севастополем. 22 травня 1994-го вона провела демонстративну акцію у Сімферополі. 28 бронетранспортерів НГУ повільно проїхали центром міста. На всі запитання військові відповідали, що нічого особливого не відбувається, машини просто повертаються з ремонту. Мєшков запанікував і в ефірі ОРТ того вечора заявив, що «український спецназ» готується штурмувати штаб Чорноморського флоту. Як свідчили офіцери гвардії, до них почали підходити залякані місцеві пенсіонери з проханням «не вбивати хоча б дітей» — настільки людей заморочила московська пропаганда. Тим часом до Криму прибули нові сили НГУ та Держприкордонслужби. Розпочався діалог між київськими та сімферопольськими депутатами; незважаючи на вереск сепаратистів, про вихід Криму зі складу України вже не йшлося. А у червні 1994-го Україна і Росія підписали першу з низки угод про поділ Чорноморського флоту, що відклало війну. На 20 років. Нацгвардія — перший збройний підрозділ України, який прийняв у свої лави добровольців. Це сталося 14 березня 2014 року, на наступний день після відновлення НГУ на базі внутрішніх військ МВС. 500 бійців Самооборони Майдану вирушили у навчальний центр у Нових Петрівцях під Києвом. 5 квітня 2014-го цей перший добровольчий батальйон оперативного призначення Нацгвардії склав присягу, а 15 квітня заступив на бойове чергування в районі Слов’янська, захопленого російськими проксі. Восени 2014 року у складі Нацгвардії діяло вже чотири добровольчих батальйони: 1-й імені генерала Кульчицького, Донбас, Крук та Азов. З Днем національної гвардії України! Щира подяка всім, хто зараз захищає нашу рідну землю від російської навали. Нехай Господь береже вас, нехай скоріше настане довгоочікувана перемога України! Низький уклін усім ветеранам і вічна пам'ять Героям-нагвардійцям, що віддали життя за  вільну Україну!!!

 

Майстер історичної прози

 

Cьогодні, 21 березня, 95-річчя від дня народження Юрія Мушкетика (1929, с. Вертіївка, Чернігівська область - 2019, Київ) - письменника, публіциста, літературного критика, громадського діяча, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, очільника Національної спілки письменників України (1986 по 2001), Героя України (2009).  Юрій Мушкетик - неперевершений майстер історичної прози. Його творчий доробок налічує понад півтори сотні повістей і романів. Серед найбільш відомих - нетлінні романи “Яса”, “Рубіж”, “Брат на брата”, “Гайдамаки”, які продовжують видаватися в Україні та за кордоном. Мушкетик був головним редактором літературно-художнього журналу “Дніпро” в часи тотальної ідеологічної цензури (1958-1972), і саме завдяки йому там друкували твори талановитих українських письменників і літературних критиків: Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Івана Дзюби, Віктора Іванисенка, Миколи Руденка, Михайлини Коцюбинської. Тоді у “Дніпрі” вийшли “Сибірські новели” Б.Антоненка-Давидовича і щоденники О.Довженка. “Сама атмосфера на початку шістдесятих була озонною. Панувала піднесеність творча, політична, ми вірили, що вороття до старого не буде”, - згадував у книзі “Дороги, які нас обирають” письменник. А згодом, з “приморозками”, за звинуваченням в “буржуазному націоналізмі” його було звільнено з редакторської посади. “У світі запанувала півправда, півправда, чи чвертьправда, а може, й того менше”, - писав він. “Так, проживаючи під Крутами, я нічого не знав про Крутянську трагедію, для мого покоління тридцять сьомого року власне не існувало: глухі чутки - когось забрали, десь щось було, кажуть, мав якість провини. За туманами був й тридцять третій рік - був неврожай, люди голодували, бідували, не треба про те й згадувати. …Ми нічого не знали не те, що про Грушевського, Винниченка, а навіть про Олександра Олеся…”, - згадував наш сучасник. Очолюючи Національну спілку письменників України, Юрій Мушкетик входив і до ініціативної групи зі створення Народного руху України, а також стояв біля витоків Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Товариства “Меморіал” імені Василя Стуса. Мушкетик причетний і до заснування Українського ПЕН-клубу, першим очільником якого ставв Микола Вінграновський. “Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою. В народу немає скарбу більшого, як його мова”, - зазначав він. “Добрі справи - це ті, що в ім'я рідної землі і рідного люду”, - писав Юрій Мушкетик, який завжди та повсякчас відстоював національні інтереси, наголошуючи на значенні рідної мови. Під час дебатів довкола мовного Закону саме Юрій Мушкетик чи не найгостріше застерігав можновладців від спекуляцій, заявивши таке: “Сьогодні потрібно підняти всі сили для повноцінного та широкого утвердження української мови на території держави.”. “Наша мова - прадавня, одна з найдавніших на нашому континенті. Нам треба це утверджувати всіма силами науковими і політичними. Щоб народ знав, хто ми і звідки пішли. Наша мова - одна з найрозвиненіших у світі”, - зауважував він. “Україна навічно вписана в історію, вона є, вона триває, вона буде!”.

Жінка схожа на весну

Сьогодні 19 березня народилася геніальна українська письменниця, одна з найвідоміших українок сучасності, Лауреат Шевченківської премії, яку називають «голосом народу», «честю і совістю нашої епохи», — Ліна Костенко. Вірші й проза Ліни Костенко одночасно обпікають і лікують душу. За своє життя поетеса пережила п’ятнадцятирічне творче вигнання, безстрашно протестувала в середині 60-х проти утисків української інтелігенції, а згодом отримала всенародну шану й любов. Видатна письменниця-шістдесятниця, якій виповнюється 94 роки, після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України надзвичайно підтримує наш народ. Її творчість дає наснагу продовжувати боротьбу. Вже понад рік поспіль ми щодня виборюємо нашу свободу та відстоюємо свою незалежність. І сьогодні пророчі вірші Ліни Костенко, як ніколи, надихають на невпинну боротьбу. «Ми не маємо права на поразку», — нагадує нам поетеса і стверджує «Бо хто за що, а ми за незалежність». Перший вірш Ліни опублікували у 1946 році в дитячій газеті «Зірка». А за рік до цього юна поетеса із рук у руки віддала рукописну збірку своїх поезій Павлу Тичині, який завітав до школи № 123 на Куренівці, де вона навчалась. Обираючи професію, Ліна спершу думала про вчительство та збиралась продовжити справу батьків. Тож вступила до Київського педагогічного інституту. Та згодом потяг до поезії переважив, і талановита дівчина вступила до Літературного інституту в москві. Вже на той час її вірші мали особливий стиль та викликали захоплення. 15 років: саме стільки часу вірші Ліни Костенко були під забороною. Сама поетеса приєдналася до дисидентського руху — не могла дивитись мовчки на арешти інтелігенції. У травні 1966 року в Спілці письменників України, де ставили тавро на «націоналістичних відщепенців», молодь влаштувала овацію Ліні Василівні, яка горою стала на захист Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва і Богдана Гориня. Твори Костенко публікували лише за кордоном (журнали в тодішній Чехословаччині, газети в Польщі), а в Україні зустрічалися «самвидави» — переписані від руки вірші без відома цензури. Лише в 1977 році заборони друкувати Ліну трохи послабили, і вона дістала свої твори з довгої шухляди. Один із таких творів, що пролежав кілька років — історичний роман «Маруся Чурай» у віршах. Він приніс поетесі світове визнання й найвищу літературну премію України — Шевченківську. До речі, про нагороди! Знаменитий вислів Ліни Василівни: «Політичної біжутерії не ношу». З цими словами вона відмовилась від звання Герой України. З початку 90-х років Ліна Костенко — постійна учасниця наукових експедицій до Чорнобиля, які курував Ростислав Омеляшко. Поетеса так казала про поїздки в Зону Відчуження: «Може бути, там я спасаю душу». Згодом вони перетворилися на місію порятунку культурної спадщини Полісся. Ліна Костенко як справжня ентузіастка збирала, рятувала та каталогізувала цінні експонати з «мертвих сіл». Вона так говорила про свої поїздки: «…Це моя добровільна еміграція! Я їжджу в Чорнобиль… набратися сил. І не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю. Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям». Влітку 2022 року посол Франції в Україні Етьєн де Понсен нагородив Ліну Костенко орденом Почесного легіону в Києві. Тоді вона присвятила цю нагороду всім українським воїнам зі словами: «Вони — наш найпотужніший легіон». І розповіла дещо знакове: «Коли мене звинувачували в антирадянській творчості та викликали на розправу, я їм просто процитувала Камю – що світ поділяється на чуму та на її жертв, і мій вибір – не стати на бік чуми. Це взагалі був девіз шістдесятників – не стати на бік чуми, а тепер це вже альтернатива для всьог’о людства, тому що вібріони чуми нікуди не зникли, як і передбачав Камю, і ці вібріони росли, наливалися люттю і зараз обрушилися на Україну у формі найпотворнішої війни.» У 2022 році Ліну Костенко запитали про те, що може зупинити росіян, які розпочали війну проти України. Пані Ліна відповіла: «Я всі 30 років Незалежності знала, що росіяни на нас нападуть. Я знала це. І навіть у книжці про «українського самашедшого» («Записки українського самашедшого», роман письменниці 2010 року), — вони думали, що це сумасшедший, а він там єдиний був нормальний. Він знав, що одного разу Україна прокинеться в іншій країні. Так ми і прокинулись, під час війни. Ну, нічого, нічого… Я ж казала вам, що французи казали про українців: перемога або смерть! У 2024 році Ліна Костенко дописує історичний роман. І розповіла, що українцям варто очікувати прем’єри не однієї книги, а кількох одразу: «Я ж цей час не втрачаю. Зараз буде кілька книжок. От власне, книжка прози велика і книжка віршів. І книжка осмислень, що сталося». Усі, хто хоч раз бачив пані Ліну наживо, відмічають її горду поставу, її «гідний порух голови» — чистісінько, мов у королеви. І ще, як говорить непоспіхом, розставляє смислові акценти. Про почуття гумору Костенко теж ходять легенди — може запнути за пояс будь-кого влучною фразою. Одна з її фірмових фраз — «це фройдистський ляпсус».  Щиро вітаємо шановну Ліну Василівну! Многая Літа під мирним українським небом! Віримо, що рідна серцю кожного українця поетеса, наш Голос і наша Совість – Ліна Костенко, напише ще не один пронизливий вірш про нашу нескорену та непереможну Україну!

21 березня – Всесвітній день поезії

 «Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.»

                            Л. Костенко

 

Кожного року світ відзначає 21 березня день поезії. Свято було створено за ініціативою ЮНЕСКО. Поетична творчість відома у світі вже хтозна-скільки тисячоліть. Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в 23 столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана (En-hedu-ana) і знахідка підтверджена артефактами. Принцеса є найбільш раннім автором, відомим по імені, а також першої поетесою. Вона була дочкою засновника Аккадского царства - царя Саргона, і відома своїми шумерськими гімнами. Найстарішим аргументом є документ — клинопис на керамічних табличках “Епос про Гільгамеша”. Створили його приблизно 17-18 століття до нашої ери, тоді це була території Давньої Месопотамії. Геніальне досягнення людства, частина світової культури — це про поезію. Вона може спонукати до високих дій, спрямовувати за собою маси та об'єднувати людей. Передати будь-який емоційний стан — романтичний, трагічний, філософські міркування чи біль утрати можуть декілька написаних віршованих рядків. День поезії святкують в усьому світі. Саме завдяки талановитим віршам можливо висловити почуття та емоції на будь-якій мові.Також всім відомий поет Гомер (жив у Давній Греції), який прославився завдяки написаним поемам — “Іліада”, “Одіссея “. В Греції поезію дуже шанували, тому вона мала понад тридцять різноманітних стилів написання. Римський видатний поет — Вергілій, що написав “Енеїду”, яка вважається етнічним епосом Стародавнього Риму. Особливе місце в минулому поезії займали сонети. За традицією їх писали п'ятистопним ямбом. Найвідоміші автори таких творів — це звісно Шекспір та Петрарка. Поезія в Україні — це думи (віршовані поеми), виконували їх, як правило, під супровід бандури або кобзи. Духовним наставником української нації був Тарас Григорович Шевченко. Він мав блискучий ліричний хист. За революційні вірші, які він писав, пережив довготривале заслання.“Геній української поезії” за своє життя написав безліч відомих балад, поем і повістей. Т. Г. Шевченко став відомим поетом у всьому світі. Його твори перекладали на безліч мов та  діалектів, за межами нашої країни йому установлено багато пам'ятників. Класиками української поезії, також вважають Лесю Українку та Івана Франка. Сучасна поезія України — це вікові традиції, поети різних поколінь приділяли максимум уваги державним та людським проблемам. Живий вид мистецтва, що постійно розвивається ще з давніх часів це про поезію. Поезія дає наснагу створювати щось нове, неабияк розширює світосприйняття, наповнює мову новими словами, надихає на цікаві починання. Вивчати поезію дуже корисно для пам'яті не тільки дітям, а й дорослим, також людям поважного віку. Це заняття запобігає процесу старіння мозку. В Україні це свято святкують з 2004 року. Цікаві факти:

1. Багато країн організовують національні конкурси поезії з нагоди цього дня, де молоді таланти мають можливість виявити себе та отримати визнання.

2. Ще однією традицією є “поетичний марафон”, коли за один день в різних містах та країнах читають вірші без перерви, створюючи своєрідний міст через континенти завдяки поезії.

3. Окрім читань віршів, цей день також став платформою для обговорень на тему ролі поезії в сучасному суспільстві, майстер-класів для молодих поетів та великих культурних заходів, присвячених поетичному мистецтву.

 Любов українців до поезії не поступається ані французам, ані англійцям, ані італійцям. Адже самих лише народних пісень по всій Україні записано понад 500 тисяч! А ще були гнівно-журливі твори Шевченка, і революційні рядки Франка, і сентиментальні строфи Лесі Українки, і музичні вірші Тичини, сонети Рильського, пісні Малишка, містичні образи Богдана-Ігоря Антонича та модерні форми поезій Ігоря Калинця…

 «Поезія потрібна всім — поети так само потребують читачів, як і читачі поетів…» - зазначала Ліна Костенко.

 

 

210 років від дня народження Тараса Шевченка

9 березня особлива дата для українців – День народження Тараса Григоровича Шевченка. Його називають нашим Пророком, Великим Кобзарем і українським генієм.

Цікаві факти із життя Т. Шевченка:

1.Тарас Шевченко був невисокого зросту – трохи більше 164 см.

2. Улюбленим напоєм Тараса був чай із ромом.

3. У 1975 році один із кратерів на Меркурії був названий на честь Тараса Григоровича Шевченка.

4. 1384 – стільки пам’ятників Тарасові Шевченку встановлено в світі. З них в Україні налічується 1256 монументів, і ще 128 – в 35 країнах світу — Бразилії, США, Китаї тощо. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили в 1881 році в місті Форт-Шевченко.

5. Найменше в світі видання Кобзаря має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко. Створив його український майстер Микола Сядристий. Гортати сторінки збірки можна лише кінчиком загостреного волоска через їхній неймовірно крихітний розмір.

6. За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Він був улюбленим учнем Карла Брюллова, а в 1860 році був удостоєний звання Академіка гравіювання від Імператорської Академії мистецтв за гравюру за картиною Рембрандта «Притча про робітників на винограднику».

7. 500 м² − площа найбільшого портрета Кобзаря. Написаний він у Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою проїзд Садовий, 30, і внесений до Книги рекордів України. Графіті малювали ночами протягом двох тижнів.

8. Основну освіту Кобзар отримував всього лише 2 роки в церковно-приходській школі. Багатьма знаннями поет зобов’язаний баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, яка навчала його польської та французької мов, але основні знання мов Тарас отримав від лакеїв.

9. Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.

10. 2500 рублів – еквівалент 45 кілограмів срібла – саме стільки було витрачено на викуп поета з кріпацтва. Заробити таку фантастичну суму зміг Карл Брюллов, написавши портрет Василя Жуковського і продавши його на аукціоні. За деякими даними, частина грошей була надана імператорською сім’єю. 400 рублів виділила сама імператриця Олександра Федорівна і по 300 рублів – спадкоємець престолу Олександр II і княгиня Олена Павлівна.

11. 15 років – стільки поет провів в Україні за все життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства, і потім приїжджав в Україну лише погостювати.

Вислови відомих людей про Т.  Шевченка:

«Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю».

                                                                                                        О. Вишня

«Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять…».                                     

                                                                                                   Є. Сверстюк                                                                                                             

«Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вкладу культуру не тільки України, яку він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини».                                                                                                                            Джон Ф. Кеннеді

«Народ Шевченка не забуває і ніколи не забуде. Поет живе в серцях свого народу».                                                                                                                                   М. Рильськицй

 «Невмирущий дух поета, як і раніше, витає над рідною Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення».                                                                                                                                               П. Грабовський

«Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас. Він – як сама душа нашого народу, правдива і щира...Поезія його розлита повсюдно, вона в наших краєвидах і внаших піснях,у глибинних, найзаповітніших помислах кожного, чий дух здатен pозвиватись».                                                                 О. Гончаp

«Світова слава Шевченкова зpостає й шиpиться pазом зі славою його наpоду, pазом із зpостаннямpолі й пpестижу нової, вільної Укpаїни...»                                                                                                                                                                                          О. Гончаp

«Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі»  

                                                                                                       А. Курелла, (Німеччина)

«Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка»  

                                                                                                        Н. Хікмет, (Туреччина)

«Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі»                                                                           

                                                                                                        М. Якубець, (Польща)

 

 

 

 

20 лютого - День народження Уласа Самчука

 

Вивчайте рідну мову !!!

Міжнародний день рідної мови покликаний спонукати уряди й населення всіх країн захищати й розвивати мову кожного народу, що існує на планеті. Ця всесвітня подія відзначається щороку 21 лютого, а засновницею свята виступила ЮНЕСКО. Своєю особливою мовою будь-яка етнічна спільнота завжди вирізняється з-поміж інших. Рідна мова є носієм цінностей та знань, які передаються з покоління в покоління в якості нематеріального культурного спадку. На жаль, 43% мов зараз перебувають під загрозою цілковитого зникнення. Що два тижні припиняє своє існування мова одного з народів світу. 40% людей не мають змоги отримати освіту рідною мовою, а це є дуже важливим фактором формування національної свідомості.Всі соціальні істоти спілкуються один з одним — від бджіл та мурах до китів та мавп. Але тільки люди використовують для спілкування мову, яка являє собою набагато більше, ніж набір певних сигналів. Мова має зовсім іншу природу, ніж спілкування тварин. За неї відповідає особливий центр у мозку, який є лише в людей. Коли і як люди стали користуватися мовою, сказати не може ніхто, та прийнято вважати, що це був досить тривалий еволюційний процес. Зараз у світі існує  близько 7 тисяч мов, але науковці об’єднують їх у порівняно невелику кількість мовних сімей. В них мови пов’язані між собою спільними звуками, словами чи граматичними конструкціями. Вчені-мовознавці вважають, що всі мови певної лінгвістичної групи походять від однієї спільної прадавньої мови.Найрозповсюдженішими мовами в світі є індоєвропейські мови, які є рідними для майже половини населення планети. Це дуже численна група мов — від фарсі та хінді до англійської та української. Є кілька теорій територіального походження цієї мовної сім’ї. За однією з них, індоєвропейські мови беруть початок зі Східної Європи, до якої входить і Україна. Науковці визначили, що сформувалися ці мови станом приблизно на 3000 рік до нашої ери.Тим часом дослідження доводять, що діти досягають більшого в навчанні, якщо спочатку вчаться читати й писати рідною мовою. Згодом вони можуть вивчати й офіційну мову країни, в якій мешкають, тобто стануть багатомовними та будуть мати кращу соціальну адаптацію. Доступність навчання рідною мовою зменшує ризик його покинути й зрештою допомагає отримати вищу фахову освіту. Інша численна лінгвістична група — семітські мови. Вони ведуть своє походження від кочівників Південної Аравії. В 3000-х роках до нашої ери цими мовами говорили народи, що населяли велику територію — від півдня Аравії до півночі Сирії. Декілька семітських народів відіграли важливу роль в давній цивілізації — вавілоняни, ассирійці, євреї та фінікійці. Арамейська, одна з семітських мов, довгий час була мовою спілкування між різними народами на Близькому Сході.Мовне різноманіття розподілене нерівномірно, так найбільша кількість мов зосереджена в Африці та Азії. Там «мешкає» близько 2000 мов. Натомість, у Європі всього 250 живих мов та діалектів. Сучасна наука пояснює це цілою низкою факторів — від географічної ізоляції певних груп людей до кліматичних та соціальних умов проживання. Також існує широтний градієнт мовного різноманіття — збільшення кількості мов з наближенням до екватора, натомість у вищих широтах їх налічується менше.Прогнози науковців невтішні — до кінця цього століття можуть зникнути до 50% мов, якими люди користуються нині. Вже зараз приблизно 500 мов у світі мають всього кілька носіїв, а деякі з них — лише одного. Вони зникають так само, як і рідкісні види рослин чи тварин у природі.Рідна мова — та, яку людина сприймає з дитинства, не вивчаючи її спеціально. Зазвичай це мова, якою спілкувалися в родині, мова матерів та батьків. В нашій країні державною мовою є українська, але й інші мови, щонайменше в кількості півтора десятка, є рідними для частини громадян. Міжнародний день рідної мови наша держава почала відзначати у 2002 році.Святкування Міжнародного дня рідної мови сприяє тому, щоб наш світ більше не втрачав та не забував жодної з людських мов. Також він спонукає нас любити рідну мову та прагнути дізнатися про неї якомога більше.

 

Символ нескореності та боротьби за свободу

19 лютого  відзначається День Державного герба України — дата, яка вшановує встановлення національного символу. Здавна Тризуб виступає як символ нескореності та боротьби українського народу за свободу. Цей символ є об'єднувальним елементом для українських патріотів, які віддано захищають наш суверенітет і територіальну цілісність України. В Україні існують три офіційні символи — Державний Герб, Державний Прапор та Державний Гімн, які становлять уособлення українського народу, його культуру та традицій. Тризуб — це віддзеркалення історії нашого народу та символ нашої боротьби за суверенітет держави. Кожен патріот та свідомий українець виражає повагу гербу своєї країни, що є одночасно визнанням внеску його предків у будівництво та захист самобутності та незалежності України. День Державного Герба України — це національне українське свято, що символізує боротьбу за незалежність. У цей день українці вшановують свою давню культуру та символіку, яка включає носіння національного одягу, розгортання прапору з державною символікою. Особливо актуальним День державного герба України став зараз, під час війни, коли мільйони українців згуртувалися проти нападників — росіян. Вперше про тризуб як про офіційний державний герб України заговорили ще у 1918 році. Під час Української революції, за пропозицією Михайла Грушевського, в Корсуні 25 лютого 1918 року Тризуб був прийнятий як Великий і Малий державний Герб УНР. Тризуб на гербі УНР був оповитий стилізованими оливковими гілками – символ прагнення нової держави до миру із сусідами. Українська Центральна Рада пояснила його прийняття тим, що тризуб є знаком князівської влади (тризуб був родовим знаком київських князів Рюриковичів) і спадкоємності української державної традиції. З 22 січня 1919 року, згідно із законом про Злуку УНР і ЗУНР, тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави Павла Скоропадського, а також Директорії. Із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи віднаходили зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери.  Щодо походження і значення українського герба Тризуба існують різні теорії, жодна з них не є загальновизнаною. Відомо до 40 тлумачень знаку — тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою…. Інші вважають тризуб символом закодованого знання наших предків про Всесвіт і Божественну сутність. Наші предки ділили Всесвіт на Прав, Яв та Нав. Прав – місце перебування Божественних сил, Яв — місце де проживають люди, Нав – місце перебування душ предків. Автори іншої версії вважають, що в тризубі зашифроване слово «воля».У ХХ столітті Тризуб став символом боротьби українців за незалежність. Правляча у минулому тоталітарна система затаврувала його як “націоналістичний знак”. Використання Тризубу заборонялося, а “винуватців” жорстоко карали. Тризуб об’єднує українських громадян, які сьогодні захищають суверенітет і територіальну цілісність України від російської збройної агресії — він є символом, в якому закодована сила української нації, її дух, традиції та століття боротьби за незалежність. Зображення Державного герба України є на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням пропорцій зображення герба. Український тризуб має тисячолітню історію, уособлює прагнення нашого народу до волі, незалежності та процвітання, символізує для українців в усьому світі нерозривний зв’язок із Батьківщиною. Вітаємо усіх з цим визначним днем! Будьмо гідними нашої історії та тих завдань, які стоять перед Українською Державою сьогодні. Мирного неба та добробуту рідній Україні! Разом до перемоги! Все буде Україна!

 

Євгенія Кононенко

Кононенко Євгенія Анатоліївна народилася 17 лютого 1959 року у Києві. Письменниця має дві вищі освіти. Перша пов'язана з точними науками (закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 1981), друга – з філологією (факультет французької філології Київського інституту іноземних мов (тепер – Київський лінгвістичний університет, 1994). Живе у Києві, має сина та доньку. Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Євгенія Кононенко є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Літературний дебют відбувся 1996 року. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті і романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури і гендерних питань та журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Новели Євгенії Кононенко включено до ряду збірок, зокрема до антологій "Тексти", 1995; "Квіти у темній кімнаті", 1997; "Три світи", 2007. Поетичні та прозові твори публікувалися у багатьох часописах ("Березіль", "Сучасність", "Кур'єр Кривбасу", "Літературна Україна", "Критика" тощо). Прозові твори Євгенії перекладені англійською ("From Three Worlds", (1996: оповідання "Три світи", назва якого трансформувалася у назву антології), "Two Lands, New Visions", (1998: оповідання "Елегія про старість"), німецькою ("Die Kürbisfürstin", (2000, оповідання "На ліву ногу", надруковане під назвою "Ein verhexter Tag"), французькою (оповідання "Три світи", надруковане під назвою "Elegie Kievienne" у часописі "Diagonales. Est-Ouest", 1999; новела "Втрачені стіни"), хорватською (оповідання "Нові колготи", опубліковане у журналі "Коїо", 2000 — Nr. 1), фінською (фрагмент есею "Без мужика", часопис "Kaltio" N1, 2006), чеською (новела "Драні колготи", антологія "expres ukrajina", 2008), російською (оповідання "Поцілунок у сідницю", "Півтора Григорюка", "Колосальний сюжет", опубліковані в журналі "Дружба Народов", 2008, №3), польською (часопис "Portret", 2009), білоруською та японською мовами. Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Зокрема, в її перекладах виходили: "Мала антологія французького сонету", Клод Руа "На захист крокодилів", Еміль Нелліган "Макабричний бенкет", Елі Візіль "Світанок", Жерар де Вільє "Убити Ющенка", Ані Ерно "Пристрасть", Венера Курі-гата "Полонянки мису Тенеф", Луї Дюмона "Есе про індивідуалізм", твори Даніели Стіл, Анни Гавальди, Барбері Мюріель тощо.Літературну творчість Євгенії Кононенко відзначено багатьма літературними та перекладацькими преміями. Зокрема, вона є лауреатом премії "Гранослов", Всеукраїнського рейтингу "Книжка року", лауреатом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс "Коронація слова", премії імені М. Зерова, премії часопису "Сучасність", літературної премії часопису "Березіль", переможцем другого Всеукраїнського конкурсу радіоп'єс "Відродимо забутий жанр" Національної радіокомпанії України, переможцем Всеукраїнського конкурсу оповідання на київську тематику "З Києва з любов'ю", лауреатом першої премії міжнародного літературного фестивалю "Просто так". Крім того, письменниця бере активну участь у багатьох міжнародних літературних, культурологічних та наукових форумах в Україні, Польщі, Франції, США, Фінляндії, Естонії. Багато текстів письменниці несуть значний елемент автобіографізму. Як розповідає в інтерв'ю сама письменниця її дід з боку батька зник у 37-му році. Його дружині (бабусі письменниці), коли вона намагалася щось з'ясувати повідомили оте знамените "засуджений до десяти років без права листування". Але сам дід був партійним працівником і голосував за виключення з партії своїх колег (що тоді дорівнювало арешту). Батько до десяти років був вередливим радянським мажором. Служниці, які були в їхньому домі, не могли йому догодити. Батько сам розповідав про це з милою безпосередністю. Він говорив дивовижні слова: "Яким би я паскудою виріс, якби не 37-й рік…"  Євгенія Кононенко виражає побачене, не деформуючи його надто строгим коментуванням, не нав'язуючи апріорно вироблених оцінок, концепцій. Авторські оцінки ніде не переважають над цілісними позиціями персонажів. Вона підкреслює їхню неоднозначність, плинність.

Цитати про творчість: «Чи треба, щоб усі читали? Певне, прагнути того — нереальний проект. Але я щиро підтримую всі заходи, спрямовані на пропаганду читання. І читати — то не обов’язково купувати книжки. Хай люди ходять у бібліотеки, позичають одне в одного, користуються електронними книжками, які дешевші, ніж паперові».

Цитати про себе: « Я досить рано відчула, що, як би сильно не була закохана в чоловіка, ніколи не стану домашньою квочкою».

Цитати про чоловіків: «Якщо і бачу сильних чоловіків, то на низькому рівні — працює на трьох роботах, щоб прогодувати сім’ю, але це його дратує, і він стає тираном для родини. Він нібито й сильний, але не усвідомлено. А для мене справжня сила поєднується зі свідомістю. Якщо ти працюєш на трьох роботах, це не дає тобі права кричати на дружину».

Цитати про жінок та фемінізм:  «Взагалі зараз жіноча література на підйомі. Це, мабуть, світові процеси. І так само, як редакції заробляють на феміністичній літературі, бо це купують, в цьому є інтерес і як каже відома феміністка, яка постмодерний фемінізм розробляє, що «ми всі маємо бути вдячні фемінізму за грамотно поставлені питання». Як уже відповідати на них - це вже інша справа».

Всесвітній день боротьби проти раку

Щорічно 4 лютого відзначається Всесвітній день боротьби проти раку, який було засновано у 2000 році на першому Всесвітньому саміті по боротьбі з онкологічними захворюваннями у Парижі. Підписана керівниками держав та провідних медичних центрів Паризька хартія боротьби з раком об'єднує науковців, лікарів - практиків, громадськість та державні органи задля перемоги над однією з найнебезпечніших патологій – раком. Головною метою проведення Всесвітнього дня боротьби проти раку є: підвищення обізнаності про рак, як про одне із найпоширеніших захворювань сучасної цивілізації, привернення уваги суспільства до важливості запобігання, вчасного виявлення та лікування злоякісних новоутворень, формулювання завдань, що стоять перед світом у боротьбі зі злоякісними захворюваннями. Рівний доступ до профілактики раку, діагностики, лікування та догляду може щодня рятувати життя. Вчасна діагностика, яка досягається обізнаністю про рак та доступністю медичної допомоги, забезпечує позитивний клінічний результат у понад третині випадків. За даними ВООЗ, у 2020 році від раку померло близько 10 млн людей. Рак виникає зі зміненої клітини, яка "втратила контроль" і почала надмірно ділитися, формуючи пухлину. Це може ускладнювати роботу прилеглих органів або витісняти здорові клітини мутованими. Ситуація погіршується, коли невеликі грудочки ракових клітин відокремлюються від материнської пухлини і розносяться з кровотоком у інші органи, формуючи метастази. Це призводить до порушення роботи багатьох органів і систем, виснаження організму та смерті хворого. Мутації можна успадкувати від одного з батьків. Утім, вони переважно виникають спонтанно. До цього може призвести багато факторів: радіація, забруднення довкілля. На сьогодні науковці дійшли висновку, що визначний вплив має спосіб життя людини. Науковці Інституту медицини у співпраці з колегами із Національної дослідницької ради США виявили п’ять основних чинників, що підвищують імовірність захворіти: тютюнопаління, низька фізична активність, ожиріння, неправильний раціон. За даними Центру раку Амбренсона, у США щороку від спричинених палінням онкологічних захворювань, помирає 443 тисячі людей. 49 тисяч смертей з них стаються через пасивне вдихання тютюнового диму некурцями. У сигаретному димі міститься кілька десятків токсичних і канцерогенних речовин. Вони всі здатні викликати зміни у генах і спровокувати розвиток раку. Велике епідеміологічне дослідження Національного інституту раку США свідчить, що куріння підвищує ризик появи злоякісних пухлин у таких органах, як легені, горло, стравохід, шлунок, підшлункова залоза, нирки, сечовий міхур, шийка матки, груди і мозок.За результатами дослідження Американського департаменту здоров’я і соціальних служб, фізична активність знижує ризик розвитку серцево-судинних захворювань, гіпертонії, депресії, остеопорозу, діабету і раку. Людина має ожиріння, коли її індекс маси тіла (відповідність ваги до зросту) є вищим за 30. Це є свідченням аномально високого відсотка жирової тканини. Між її клітинами здатні накопичуватися фактори запалення. Люди з надмірною вагою схильні до розвитку раку стравоходу, підшлункової залози, товстої і прямої кишки, молочної залози, нирок, щитовидної залози та жовчного міхура.Науковці з Італії провели масштабне дослідження впливу раціону на ризик появи злоякісних пухлин і довели, що 25% випадків раку можна було уникнути, змінивши харчові звички. Раціон збагачений червоним або обробленим м’ясом (ковбаси, шинка, балик, бекон) підвищує ризик появи раку підшлункової залози, кишковика і шлунку. Захоплення продуктами з високим вмістом білків і жирів також асоційоване із розвитком раку, зокрема кишковика і грудей. З іншого боку, споживання великої кількості фруктів і овочів може знизити ризик розвитку онкологічних захворювань. Потрібно змінити повсякденні звички, щоб знизити ризик розвитку раку: якнайшвидше кинути палити, якомога більше рухатися. Це може бути ходьба, біг, танці чи будь-яка інша активність, яка приносить задоволення,  змінити раціон, додавши більше овочів, фруктів, злаків, бобових та риби, звести до мінімуму вживання червоного м’яса та ковбас, знизити вагу відповідно до зросту і намагатися більше не набирати, відмовитись або мінімізувати вживання алкоголю, практикувати лише захищений секс. А також потрібно регулярно відвідувати лікаря задля профілактичних оглядів, адже рання діагностика раку підвищує шанс побороти захворювання. 11 січня 2023 року міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко наголосив, що через війну люди менше ходять на діагностику і прогнозує зростання онкологічних захворювань в Україні. З 2022 року змінилось життя всіх українців. Але українська система охорони здоров’я залишилася стабільною і лікарі продовжують щодня виконувати свою роботу в лікарнях по всій країні, включно з онкологами, які роблять все можливе для лікування пацієнтів дотримуючись локальних та міжнародних стандартів. Сьогодні всі онкологічні заклади країни працюють за звичайним графіком і це вже наша спільна маленька Перемога. І як би складно нам всім зараз не було, ми залишаємося вільною країною і прагнемо стати здоровою нацією.