пʼятниця, 14 січня 2022 р.

Видатному французькому драматургу - 400 років!

 

15 січня також прийшов на цей світ Жан Батіст Поклен (1622-1673), французький драматург і актор, відомий за прізвищем Мольєр.Відповідаючи на запитання короля Людовіка ХІV, хто є тим найвидатнішим письменником, котрий уславить його царство, поет і теоретик літератури Буало відповів: «Мольєр, ваша величносте». Сучасниками й товаришами драматурга були Жан Расін, Депрео Буало, брати П’єр і Тома Корнель, Сірано де Бержерак, Лафонтен. Мольєрівські комедії завжди мали шалений успіх. «Тартюф», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Мізантроп», «Жорж Данден», «Міщанин-шляхтич» і по сьогодні живуть своїм театральним життям. «На мою думку, найважливіше правило – подобатися. П’єса, яка досягла цієї мети, – гарна п’єса»,– саме таким було творче кредо Мольєра. В 20 років він став актором і залишався ним до самої смерті. 17 лютого 1673 року Мольєр востаннє вийшов на сцену. Зранку почував себе гірше, ніж завжди. Дружина благала скасувати виставу, але Жан Батіст подався до театру. Під час останньої дії його схопили судоми. Він упав у крісло, але відразу ж підвівся і дограв роль до кінця. Актора на ношах доставили додому. Ні лікар, ні священик не схотіли йти до комедіанта, якого вважали безбожником. Невдовзі у Мольєра пішла горлом кров, і він так і помер без сповіді.Ховати таку людину за церковним законом тоді було заборонено. Лише після втручання короля архієпископ дозволив поховати драматурга по-християнськи. Мольєра поховали на цвинтарі Святого Жозефа – у кутку, призначеному для самогубців і нехрещених дітей. Під час французької революції тіло драматурга вирішили урочисто переховати, та його могилу було важко знайти. Чиїсь останки все ж таки викопали і перенесли до мавзолею. Та чи належали вони Мольєрові – невідомо.

вівторок, 11 січня 2022 р.

Феномен Євгена Гуцала

Народився Євген Гуцало 14 січня 1937року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. У 1959 році Євген закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав у 1960 році, а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Лірична стихія творчості  Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Збірний, плакатний образ народу-переможця, побачений дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мав зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Євгена Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом. У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика. На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...». Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії. 4 липня 1995 року, на 59 році життя, не стало українського письменника-подвижника Євгена Гуцала, його поховано на Байковому кладовищі.

 

 

вівторок, 4 січня 2022 р.

Перший історик української літературної мови (4 січня - 185 років з дня народження)

Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837р., у місті Кременчук (тепер Полтавської області) в родині священика. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук з 1898, членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові з 1903. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, 1857–1860 р.р. навчався в Київській духовній академії , 1860–1864 р.р. –  на історико-філологогічному факультеті Київського університету. Упродовж 1864—1868 років працював учителем російської мови у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії, з 1868 — в кількох гімназіях Києва; в 1874—1893 — у Колегії Павла Ґалаґана. Житецькому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій поставлено й частково розв'язано низку питань, зокрема про занепад редукованих «ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 p., Павло Житецький відкрив явища, характерні для сучасної української мови. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини XII ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем'я, що жило і в Галичі». Особливо цінними є праці «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст." (1900). У них учений дослідив функціонування в писемності XVII—XVIII ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації в XVIII ст. Павло Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності. Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898), які не раз перевидавалися. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена Павлом Житецьким правописна система частково була використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873—1876), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під редакцією Бориса Грінченка (1907–1909). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку. Житецький був активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Кіевской Старини». У дискусії щодо «теорії» Михайла Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще в письмових джерелах XII–XIII ст. Останні роки свого життя прожив у Києві за адресою Андріївський узвіз, 34. Павло Житецький пішов із життя 18 березня 1911 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва, де встановлено мармуровий надгробок із художнім українським орнаментом. Йому присвячено частину експозиції в музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі.

понеділок, 3 січня 2022 р.

Джон Толкін - майстер жанру фентезі

Джон Толкін народився 3 січня 1892 року в столиці Помаранчевої республіки (нині це ПАР), Блумфонтейні. Його батьки, Артур і Мейбл, були англійцями, але переїхали в Африку через підвищення батька. Там Джон прожив до чотирьох років: у 1896 році батько помер від лихоманки, залишивши дружину з двома дітьми на руках і дуже маленьким доходом. Дітей мати виховувала в найкращих католицьких традиціях, а після її смерті в 1904 році опікуном хлопчиків став її духовний наставник, отець Френсіс Морган. Тому і Джон, і його молодший брат Хіларі виросли глибоко релігійними людьми.Після втрати обох батьків в юному віці Джон досить скоро створив нову сім’ю — свою власну. З майбутньою дружиною, Едіт Бретт, він познайомився в пансіоні: вони подружилися і досить швидко усвідомили свої взаємні почуття. Слідом за чоловіком Едіт перейшла в католицтво і народила йому чотирьох дітей: Джона, Майкла, Крістофера і Прісциллу. Закінчення Оксфордського університету могло стати відмінним стартом для письменницької кар’єри Джона Толкіна: за час навчання він створив безліч напрацювань, які потім лягли в основу «Сильмариліону». Але амбітні плани геть зруйнувала Перша світова війна.  Після повернення з фронту він зайнявся науковою кар’єрою і викладанням в університеті Лідса та рідному Оксфордському університеті, і можливість як слід попрацювати над книгами з’явилася у нього тільки через десять років. Першим твором Толкіна, з яким познайомилися читачі, став простенький «Гобіт». Опублікована в 1937 році кумедна казка, створена письменником для власних дітей, стала ідеальним путівником у світ Середзем’я. «Хранителі Персня» та «Дві вежі» були вже практично готові до публікації, але знову в плани письменника втрутилася війна — цього разу Друга світова. Через інвалідність він не міг воювати на фронті, проте був готовий працювати дешифровщиком, навіть пройшов спеціальний курс навчання. На жаль, врешті-решт йому відмовили, і Толкіну довелося спостерігати за тим, що відбувається, з позиції простого цивільного.  Ставлення письменника до війни було неоднозначним. Незважаючи на німецькі корені, він яро виступав проти Адольфа Гітлера і його ідей. Після закінчення Другої світової в житті Толкіна нарешті з’явилася стабільність. Він почав викладати англійську мову і літературу в Мертон-коледжі і вже через три роки остаточно завершив роботу над «Володарем Перснів» і «Сильмариліоном». На батьківщині трилогію зустріли дружелюбно, але без особливого ентузіазму; проте в США персонажі Толкіна швидко стали кумирами молоді.Толкін не міг обійтися без алюзій — і саме тому трилогію «Володар Перснів» ще цікавіше перечитувати, будучи дорослим. Крім очевидних відсилань до Біблії і все тих же скандинавських саг, більшість читачів впевнена в тому, що прообразом Мордора стала нацистська Німеччина чи СРСР. І, незважаючи на те, що сам Толкін різко заперечував усі подібні висловлювання фанатів, стверджуючи, що задум «Володаря Перснів» з’явився задовго до війни і навіть більшовицької революції, тому орки ніяк не можуть бути комуністами, а Саурон — Гітлером або Сталіним, сенс у цих теоріях є. Джон Толкін помер 2 вересня 1973 року через загострення шлункової виразки, всього на два роки переживши кохану дружину. Він багато встиг зробити за життя, але ще більше чудових сюрпризів чекало його шанувальників, коли за недописані і неопубліковані твори батька взявся його молодший син Крістофер. Саме завдяки йому було видано і відредаговано багато творів Толкіна, в тому числі і багатостраждальний «Сильмариліон», який побачив світ у 1977 році.
 

понеділок, 27 грудня 2021 р.

«Bкpию caдoм увecь cвiт…» 29 грудня - 130 років із дня народження Володимира Симиренка (1891–1938), вченого, селекціонера, помолога, педагога, репресованого

Володимир Львович Симиренко (29.12.1891, с. Мліїв, нині Городищенський район, Черкаська область — 17—18.09.1938, Курськ, Російська РФСР) - доктор сільськогосподарських наук, професор садівництва, завідувач кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного інституту. В 1915 закінчив Київський політехнічний інститут. З 1929 - професор. Заснувавши на терені родинного маєтку Мліївську садово-городню станцію (нині Інститут садівництва лісостепу і України), тривалий час був її директором. Організував Центральний державний плодорозплідник України та Всесоюзний плодово-ягідний інститут (нині Інститут садівництва УААН). Очолював відділ садівництва в Міністерстві земельних справ  УНР. Працював в Українській академії сільськогосподарських наук. Плідну наукову діяльність активно поєднував з викладацькою роботою. Професор садівництва і завідувач кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного інституту (згодом виділеної в Київський сільськогосподарський інститут). У 1932–1933 роках — професор Уманського сільськогосподарського інституту. У 1933 році заарештований і ув'язнений за участь у «антирадянській шкідницькій організації». З листопада 1933 до кінця грудня 1937 року перебував у Херсонській виправно-трудовій колонії. Наприкінці 1937 року був звільнений з колонії з формулюванням «за чесну працю і високі показники діяльності». В 1938 році вчений заарештований утретє. Постановою генерального прокурора НКВС СРСР від 2 вересня 1938 року засуджений до страти через розстріл. Присуд виконано в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року. Місцем поховання Володимира Симиренка вважають урочище «Солянка» в міській зоні Курська. Ім'я В.Л.Симиренка було на тривалий час заборонене. Наукова цінність праць В.Л.Симиренка та його внесок у садівництво не поступається науковому доробку його батька - видатного вченого-помолога Левка Симиренка. З ініціативи вченого при Наркоматі земельних справ України була створена перша в Україні помологічна комісія, яка згодом переросла в Державну комісію з сортовивчення сільськогосподарських культур. Під його керівництвом вперше у світовій практиці було підготовлено, виконано і організаційно  завершено «Помологічну книгу України», утворено помологічні осередки в кожному з природно-історичних та господарсько-економічних районів України, проведено сортовипробування плодових культур на 29 районних сортодільницях та розроблено районні рекомендовані асортименти. Апробовані сорти отримували метрики, що називалися помологічними книгами. Брав безпосередню участь у створенні садівницької дослідної мережі. Організував для неї план наукових досліджень, що ним і сьогодні користуються наукові заклади у всіх країнах. Упродовж десяти років з його участю та під керівництвом було створено і опубліковано понад 200 наукових праць, серед яких підручники для вузів, наукові монографії з садівництва, видання для фахівців середньої та нижньої ланок. Вчений виступав засновником перших українських часописів із садівництва, виноградарства та городництва. У своїх працях Володимир Симиренко підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місцевих сортів, потім на акліматизації привозних, а вже потім на розведенні нових сорторів-новидів. У цьому та у поглядах на спадковість розходився з офіційним в СРСР вченням і практикою І. Мічуріна. Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. 

 

четвер, 16 грудня 2021 р.

«Легше жити тоді, коли знаєш, що є-таки у світі щось справжнє» 18 грудня – 90 років від дня народження Михайлини Коцюбинської (1931– 2011), літературознавиці, перекладачки

 Коцюбинська Михайлина Хомівна – літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського – народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М. Коцюбинського. З 1935-го родина жила в Чернігові, де батько теж створював музей. Війну разом з експонатами  музею сім’я перечекала в Башкирії. У 1949 році Михайлина вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, який закінчила у 1954-му, навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. З 1957 до 1968 – науковий співробітник Інституту. Своїми духовними наставниками вважає Григорія Кочура та Бориса Антоненка-Давидовича. Великий вплив на неї мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги. Брала активну участь у виготовленні та поширенні літератури самвидаву. Висловила протест проти арештів української інтелігенції 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", за що була виключена в 1966 році з партії, переведена в інший відділ Інституту. 1968 р. звільнена з Інституту. Рік перебивалась перекладами з польської, англійської, французької. Була прийнята на роботу у видавництві "Вища школа", де пропрацювала редактором до 1987 року. Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям. 1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В. Стуса, з яким познайомилася ще в інституті і якому на суді дала високу позитивну характеристику. Вона написала листа В. Щербицькому, в цьому  листі вона висловила обурення арештом Надії Світличної. У Коцюбинської проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті. Написала болісного листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття. Це стало причиною нового обшуку, бо лист потрапив до рук слідчого КГБ. Нова хвиля репресій упала на М. Коцюбинську у зв’язку з арештами в 1977 році членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки. У 1983 році Коцюбинська доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича. Він запропонував їй узяти шлюб, однак влада визнала Антоненка-Давидовича недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Під час «перебудови» Михайлині Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 вийшла друком моноґрафія "Етюди про поетику Шевченка", також Коцюбинська упорядкувала книжку поезій В. Стуса «Дорога болю» (1990). Вона очолила творчий колектив, який підготував до друку у 1999-му видання шеститомного зібрання творів Василя Стуса. У 2001 р. вийшла книжка "Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість". У 2005 р. упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола „Листи". У 2006 р. вийшла її «Книга споминів», у 2009-му в «Бібліотеці Шевченківського комітету» – «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість». М. Коцюбинська – авторка численних передмов до книжок і рецензій, багатьох публікацій про шістдесятників, про Т. Шевченка, В. Стефаника, П. Тичину. Михайлина Хомівна часто виступала по радіо й телебаченню, знімалася в кількох документальних фільмах. Вона  – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів (1996). Двотомник вибраних праць „Мої обрії" відзначений у 2005 році Національною премією ім. Т.Шевченка. Коцюбинська  – почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Умерла Михайлина Хомівна Коцюбинська 7 січня 2011 року в м. Києві.

 

понеділок, 13 грудня 2021 р.

Антін Лотоцький - письменник, журналіст, історик...

Ім'я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914–1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20–30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу. Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 році у селі Вільхівець – тепер Бережанського району на Тернопільщині – в сім'ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького (1850–1926). У домі Лотоцьких панувала творча атмосфера, витав справжній український патріотичний дух, і це, безперечно, вплинуло на світогляд хлопчика. Ще з дитячих років у нього сформувалася справжня любов до України, її історії, до свого на той час поневоленого народу. Дуже рано в Антона проявився літературний талант, і він змалку вже писав казки, оповідання, віршував.Письменницький дар викристалізувався у Бережанській гімназії та у Львівському університеті, де Лотоцький навчався на філософському факультеті. Історичну тему його літературній творчості прищепив видатний український історик Михайло Грушевський, який читав в університеті лекції. Неабияку роль у творчості письменника відіграла його тісна співпраця з газетою "Діло". Тоді вийшли з друку його перші книжки: “Цвіти з поля” (1907), “Ведмедівська попівна” (1909), його історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). Він переклав повість “Месть Умерия” Владислава Оркана. Після вибуху Першої світової війни у 1914 році він створив ідеологічний, культурно-просвітницький відділ легіону Українських Січових Стрільців під назвою “Пресова Кватира”. Після війни А. Лотоцький повернувся у гімназію в Рогатині. Вчителюючи, видав кілька своїх книжечок: “Пан Коцький”, “Вільгельм Тель” (обидві — 1920), “Смертне зілля”, “Червона Шапочка”, “Чорнокнижник з Чорногори” (всі — 1921), український вертеп “Віфлеємська зоря”, сценічний образок “Гостина святого Миколая”, сценічну гру “Коник-стрибунець” (всі — 1922) та ін. Свої вірші він підписував псевдонімом “Я. Вільшанко”, публіцистичні твори на потребу дня — “Лотон”, байки і сатири — псевдонімом “Тото-Долото”. Одну за одною видавав книги: повість “Наїзд обрів” (1923), “Пригоди Лиса Микити”, “Казка про Шевченка…” (обидві — 1924), “Сон місячної ночі”, “Царівна-жаба”, повість “Кужіль і меч” (1927) та ін. Згодом окремими книгами вийшли його історичні оповідання та повісті, георафічно-пізнавальні оповіді: “На світанку”, “Козак Гайда”. Легендарне оповідання про початки Києва (1935),”Княжа Галиця” (1936), “Отрок князя Романа” (1937).  Крім того, у співпраці з М. Угриним-Безгрішним — підручник “Коротка граматика української літературної мови”, який вийшов у Рогатині двома виданнями (1936, 1938). Напередодні Другої світової війни А. Лотоцький написав одну з найкращих своїх книжок — “Княжа слава”. 1946 році А. Лотоцького прийняли у Львові до Спілки письменників України.
 Повернення творчості А. Лотоцького до сучасних читачів активно розпочалось у 1991 році. .
 Помер письменник 28 травня 1949 року і  Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

середа, 1 грудня 2021 р.

Мудрець Чорнухинського краю

Український філософ, поет, просвітитель Григорій Сковорода  народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту. Батьки Григорія, Сава та Пелагея, мали козацьке походження. Вже в    сім років вони  віддали сина до школи. А восени 1734 року Сковорода вже почав навчатись в Києво-Могилянській академії.Учителями Григорія Сковороди були: богослов, філософ і поет георгій Косинський,поліглот і перекладач Симон Тодорський,автор «Арістотелевої філософії» Мануйло Козачинський. Сковорода легко вчився усьому і мав багато талантів.У грудні 1741 року він пройшов конкурсний відбір у Глухові і потрапив у придворну капелу російської імператриці Єлизавети. Тому наступні три роки Сковорода живе у Санкт-Петербурзі та Москві.Наприкінці літа 1744 року Сковорода повертається до Києва, звільняється із капели і знову йде вчитися філософії до Київської академії.Через рік Григорія Сковороду, як перекладача, беруть у торгову місію, яка має на меті закуповувати вино у Європі. Протягом наступних п'яти років Сковорода побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, а за деякими даними, також у Чехії, Німеччині та Італії. Повернувшись до Києва, Сковорода почав працювати вчителем поетики у Переяславському колегіумі, підготував курс «Розважання про поезію...», але швидко пішов звідти, оскільки від нього вимагали «викладати так, як заведено». Восени 1744 року Сковорода продовжив навчання на курсі богослів'я префекта академії Георгія Кониського. Із 1753 року Григорій Сковорода стає вихователем Василя Томари – старшого сина Степана Томари і Анни Кучубей. Там – у селі Каврай, що за 36 верст від Переяслава – він затримається на шість років. У серпні 1759 року Сковорода став викладачем поетики Харківського колегіуму. На той час він уже дуже вирізнявся від загалу, сторонився почестей та відмовлявся від нагород.Сковорода казав, що йому наснився сон, у якому він побачив усі ниці прояви людської природи. Цей сон спонукав Сковороду вдатися до аскетичного способу життя і багато часу проводити у мандрах.Починаючи із 1769 року, Григорій Сковорода починає писати свої філософські діалоги, трактати та езопівські байки. Вони дійшли до нашого часу, хоча за життя Сковороди не друкувалися.За переказами, Григорій Сковорода знав день своєї смерті і помер у мирі із самим собою 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка, а тепер – Сковородинівка Харківської області. На своїй могилі Сковорода заповів написати слова, які тепер знають усі: «Світ ловив мене, та не спіймав»

 

понеділок, 29 листопада 2021 р.

Український новеліст, знищений більшовицьким режимом

29 листопада народився Григорій Косинка – український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження».
Справжнє прізвище –  Стрілець (1899-1934) – автор збірок новел і оповідань «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із М. Хвильовим і В. Підмогильним. Зокрема Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова».
Восени 1929 року Станіслав Косіор назвав Косинку «буржуазним націоналістом», і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася – цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі». Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською «Мертві душі» М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран.
У червні 1934 року, у Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали – після тотального винищення українського селянства, Голодомору 1932-1933 років – успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ».
Віктор Домонтович згадує: «Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: «Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое». Він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була гістерія. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками».
4 листопада 1934 року Григорій Косинка був викрадений працівниками органів НКВС і ув’язнений. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Усіх їх звинувачували у підготовці до скоєння замаху на життя комуністичних керівників.
Григорія Косинку розстріляли 15 грудня 1934 року. 

субота, 20 листопада 2021 р.

Велична постать Вольтера (1694-1778)

21 листопада народився Марі Франсуа Аруе (справжнє прізвище Вольтера)  – французький письменник, філософ-просвітитель, історик, енциклопедист.ХVІІІ століття – це століття Вольтера. Він був першим поетом Франції, першим драматургом (написав 54 п’єси), істориком, філософом.Він був володарем дум, він збурював усталені норми та звичаї. «Не бійтеся думати самостійно!» – звертався він до співвітчизників, закликаючи їх повставати проти будь-яких нав’язаних догм. Саме Вольтерові належать висловлювання, які добре відомі нам і сьогодні: «Якби Бога не було, його варто було б вигадати», «Кращий уряд той, за якого усі підкоряються лише законам», «Всі жанри гарні, крім нудного», «Людина народжується не для спокою… Кожен повинен обробляти свій сад… Робота відганяє від нас три великих зла: нудьгу, порок і бідність». У книгах «Історія Карла ХІІ» та «Історія Росії за Петра Великого» філософ згадував про Україну. Вольтер вважав, що «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній із тих держав... Спочатку українці мали привілей обирати поміж собою князя під іменем генерала. Але дуже скоро вони були позбавлені цього права, і їхній генерал почав призначатися московським двором».Окремі епіграми й вірші Вольтера переклали Павло Грабовський, Христина Алчевська. Комедію «Наніна»  було поставлено на сцені Харківського вільного театру. У 1920 році Кам'янець-Подільське видавництво «Дністер» мало намір видати український переклад роману Вольтера «Білий бик» (переклав М. Мухин), але невідомо, чи після приходу більшовиків був він виданий і чи зберігся хоч один примірник. Українською мовою повість «Кандід» переклали Валер'ян Підмогильний (1927) та Микола Терещенко (1955). У 1932 році з'явилися «Вибрані твори» Вольтера в перекладах Людмили Івченко. У 1937 році вийшла поема «Орлеанська діва» у перекладі Максима Рильського.

 



пʼятниця, 12 листопада 2021 р.

Класик української сатиричної прози XX століття


13 листопада 1889 року в багатодітній селянській родині на хуторі Чечва, біля містечка Грунь Зіньківського повіту, Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) народився Остап Вишня - Губенко Павло Михайлович – письменник-сатирик і гуморист. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській царській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 вступив до Київського університету; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці. З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до більшовиків потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади). «Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не допомогла Вишні — офіцеру Армії УНР згодом помстилися за службу Україні...
Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне» та багатьох інших. Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку.
В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможнішим. Завдяки заздрісникам всенародний улюбленець заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим.
Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт.
Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив.
А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили.
Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного.
Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.
Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-56 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку. У 1955-му був реабілітований судовими органами СРСР. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі.

неділя, 7 листопада 2021 р.

Великий талант щирості

 

7 листопада виповнилося б 85 років  Миколі Вінграновському – одному з найголовніших представників творчої генерації шістдесятників.Поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Володимира Вернадського і премії Фундації Антоновичів (США). Експресивний, пристрасний лірик, Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією. Він був і талановитим прозаїком,  кінорежисером, кіносценаристом, кіноактором. Творчість Миколи Вінграновського — небуденне явище в українській літературі. Він витворив художній поетичний світ, законом якого є краса. Тут красиве все: національна гідність, ніжність і обурення, шаленство та скрута, розпач і огида.  Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву и тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю й добротою.

Микола Вінграновський (1936-2004) народився у Первомайську Миколаївської області. У 1955 році вступив до Київського інституту театрального мистецтва на акторське відділення, продовжив навчання у ВДІКу під керівництвом Олександра Довженка. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (автор фільму – Довженко, режисер – Юлія Солнцева). За найкраще виконання чоловічої ролі (головної ролі рядового солдата Івана Орлюка) Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Дебютував віршами у журналі «Дніпро» (1957). Але справжній розголос принесла Вінграновському добірка поезій у «Літературній газеті» у квітні 1961 року. Перша авторська збірка «Атомні прелюди» з’явилася 1962 року.

Після закінчення навчання повернувся в Київ, працював на кіностудії ім. О. Довженка. Автор збірок: «Київ», «Сто поезій», «На срібнім березі» та ін; фільмів – «Берег надії», «Тихі береги», «Слово про Андрія Малишка», «Довженко. Щоденник. 1941-1945», «Гетьман Сагайдачний».

Писав він і для дітей. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу.

Як режисер поставив на Київській кіностудії художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку» (за трагедією Юрія Яновського), «Климко» (за повістями Григора Тютюнника), документальні фільми. Автор кіносценаріїв; написав спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»).

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. На відміну від багатьох колег-однолітків по перу, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

"Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв'як заздрості до тих, хто часто з'являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми", - зізнавався Вінграновський.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Одна з найбільших вулиць міста Первомайська, де народився поет, має його ім'я. Також вулиці, названі на його честь, існують у Києві та Миколаєві, а в Білій Церкві є провулок Вінграновського.

(За матеріалами Укрінформу та Вікіпедії).

вівторок, 19 жовтня 2021 р.

Бібліотека і правова освіта : нові підходи і формати

Правознавчий клуб “Феміда” створений і працює на базі Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара з 2002 року. Девіз клубу : «Знання законів полягає не в запам’ятовуванні, а в розумінні їх значення». Емблема клубу – це богиня правосуддя з зав’язаними очима та вагами в руках. Відвідують клуб юнаки та дівчата, що цікавляться питаннями правової тематики, головним чином це учні Полтавської спеціалізованої загальноосвітньої школи № 5. Метою діяльності клубу є розширення кругозору його учасників, формування морально-правового світогляду, розвитку ініціативи і активності, також широка популяризація правових знань та юридичної літератури. Діяльність клубу здійснюється у вільний від навчання час. Тематичні засідання працівники відділу читальних залів готують разом з спеціалістами Полтавського управління юстиції. У жовтні місяці 2018 року в бібліотеці відбулося два правових заходи. Це засідання правознавчого клубу “Феміда” на тему: “В громадських місцях заборонено…”, в ході якого учні отримали корисну інформацію про правила поведінки в громадських місцях та відповідальність в разі їх порушення (тютюнопаління, розпиття алкогольних напоїв, використання ненормативної лексики). Адже правильна поведінка в громадських місцях говорить про небайдужість до оточуючих людей. 8 жовтня до Дня юриста в Україні в бібліотеці працівники соціокультурного відділу провели ”Юридичний футбол” – змагання на правовому полі! Захід об'єднав правила гри у футбол та правові знання школярів. Змагалися на правовому полі учні 11 класу загальноосвітньої школи № 38. Учасники були поділені на дві команди, обрані капітани, захисники та нападаючі. Упродовж трьох таймів школярі відповідали на цікаві запитання. Які підготували студенти Полтавського юридичного інституту національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Гравці команди – переможця отримали призи, всі присутні – задоволення від гри, нові знання та запрошення на відкритий концерт – посвяту, що відбувся в Полтавському юридичному інституті. 26 листопада 2018 року на засіданні клубу Феміда булла розглянута тема : ”Ні!” Агресії в молодіжному середовищі”. Члени клубу отримали інформацію та перелянули відеоролики про типи та вікові особливості агресії, а також про наслідки до яких може привести неконтрольована агресія. Про правову відповідальність в разі фізичного чи словесного насильства розповіла провідний спеціаліст з правової освіти Головного територіального управління юстиції в Полтавській області Федорченко Д. В. Учні активно обговорювали причини агресії, вплив на неї зовнішніх чинників ( алкоголю, засобів масової інформації, інтернету) та методику її подолання. 4 лютого 2019 року тема засідання клубу: ”Громадянський шлюб, як суспільне явище”. На зустріч із фемідівцями була запрошена Кошель Л. О. – Головний спеціаліст відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Полтавській області. Вона розповіла дітям про громадянський або цивільний шлюб і про відмінності його від сумісного проживання. Особливу увагу наша гостя звернула на правові особливості цього питання. Учні переглянули відеоролик про ставлення людей різного віку то так званого “громадянського шлюбу”. 15 квітня цьго року відбулося виїздне засідання правового клубу “Феміда”. В ЗОШ № 5 пройшла зустріч представників клубу з батьками учнів 9-В класу на тему: “Жорстокість та насильство карається законом”. Керівник клубу Бондар О. М. наголосила на тому, що з 11 січня 2019 року набрали чинності зміни до Кримінального кодексу України. Особлива увага булла приділена такому явищу в молодіжному середовищі як “булінг” і “кібербулінг”. Про правову відповідальність батьків і дітей в разі фізичного чи словесного насильства розповіли головний та провідний спеціалісти з правової освіти Головного територіального управління юстиції в Полтавській області Миколайчук Т. І. та Грінченко Д. В. Учасники зустрічі активно обговорювали причини агресії у дітей, вплив на неї зовнішніх чинників та ділилися методикою їх подолання.

 Правове виховання молоді (перше півріччя 2021) Інтерактивне заняття на тему: ”Молодь і працевлаштування ” відбулося 17 травня в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. Активну участь в ньому взяли члени правознавчого клубу ”Феміда” – учні 11- А класу ЗОШ № 5 та гостя сьогоднішнього засідання – начальник відділу комунікації та правознавства регіонального центру надання безоплатної вторинної правової допомоги в Полтавській області Ю. М. Козаченко. Вона розповіла про права та можливості молоді в період пошуку роботи, про перше робоче місце, допомогу держави в питанні працевлаштування, сучасні інтернет-сервіси та вміння ними користуватись. Юлія Михайлівна відповіла на численні запитання клубівців і запропонувала виконати ситуативні завдання та вирішити задачі, за допомогою яких молодь отримала знання, що допоможуть визначитись із майбутньою професією . До цього заходу, керівником клубу «Феміда», Бондар О. М. була розроблена медіапрезентація( В Дженіале) «Молодь та працевлаштування в Україні». Вона містить такі розділи: - молодь – майбутній потенціал країни - перше робоче місце - реалії життя - рівень молодіжного безробіття в Україні - основні заходи, які повинні проводитися для зменшення безробіття сере молоді (відео «Як шукати роботу?») - пошуки роботи в Інтернеті - особливості працевлаштування інвалідів - особливості працевлаштування молоді в інших країнах - які спеціальності затребувані нині на українському ринку праці - працевлаштування інвалідів АТО

четвер, 7 жовтня 2021 р.


 Книги з зеленими наліпками від Українського інституту книги. Цікаві, захоплюючі видання для кмітливих і допитливих Пізнайок і Чомучок.

пʼятниця, 1 жовтня 2021 р.

Золота письменниця України

3 жовтня 1957 року в Херсоні народилася  Люко Дашвар, українська письменниця, авторка романів про сучасне життя. Справжнє ім’я письменниці – Ірина Чернова. Отримала дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості та Академія державного управління при Президентові України. Працювала за інженерною спеціальністю а в  1986 році пішла працювати обліковцем листів у газету, так і розпочалася її журналістська кар’єра. Через півроку стала заступником головного редактора. Після розпаду СРСР обіймала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала власні дві газети у Херсоні. З 2001 року - головний редактор газети «Селянська зоря». Деякий час працювала журналістом і редактором жіночих журналів. З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю, українською пише романи і російською – кіносценарії до телефільмів. Перший роман «Село не люди» вийшов у 2007 році й став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Оскільки конкурс є анонімним, то рукопис треба було підписати псевдо. Тоді і «народилася» Люко Дашвар. Наступний роман «Молоко з кров’ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі — 2008». Третій роман авторки «РАЙ.Центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців». Восени 2010 року вийшов четвертий роман письменниці «Мати все». 2012 року конкурс «Коронація слова» надав Люко Дашвар відзнаку «Золотий письменник України», що надається письменникам, чиї твори продалися накладом понад 100 тис. примірників. З 2011 по 2012 роки авторка презентує трилогію «Биті є» — серія, що складається з трьох романів, кожен з яких описує подальше життя одного з трьох хлопців — героїв роману «РАЙ.Центр» — Макара, Макса та Гоцика. В доробку письменниці також романи «На запах м’яса», «ПоКров» та «Ініціація». Загальний наклад книжок письменниці складає вже понад 300 тисяч примірників. У зв’язку з цим багато українських ЗМІ називає авторку «найтиражованішою письменницею країни».