105 років тому в Києві постала Центральна Рада — перший парламент України

20 листопада – Українська Центральна Рада прийняла Третій Універсал, яким проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР)."Для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою може бути тільки проголошення Української Народної Республіки”, - такими словами Михайло Грушевський відкрив 20 листопада засідання Малої ради. Через два дні у Софійському соборі відбувся святковий молебен, а на площі біля нього вишикувалися військові частини. В урочистій обстановці, під час великого народного віче було зачитано текст Універсалу. У документі були окреслені кордони УНР включно з Київщиною, Поділлям, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною,  Катеринославщиною,  Херсонщиною, Таврією (без Криму). “Остаточне визначення границь… що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народу”. Уся влада в країні, до проведення Установчих зборів належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, Центральна Рада видала III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку у складі федеративної Росії — після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Українська демократична революція, що розпочалася у березні 1917 року, стала переломним моментом вітчизняної історії. Сформована під час революції ідея державної незалежності визначила подальший перебіг історичного процесу в Україні. Ця ідея остаточно втілена Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Сучасна Українська держава є продовжувачем державно-національних традицій, сформованих під час Української революції 1917-1921 років. Українська Народна Республіка мала всі ознаки держави: власні органи влади, місцевого самоврядування, територію, збройні сили, банківську систему, власну грошову одиницю, законодавство та міжнародне визнання. Сьогодні Україна, захищаючи територіальну цілісність і суверенітет від російської агресії, продовжує боротьбу за незалежність, розпочату Українською революцією 105 років тому. У грудні 1917 року більшовицький терористичний режим на чолі з Леніним, що захопив владу в Росії, своїм ультиматумом розпочав війну з Українською Народною Республікою. Ця війна триває й досі. Але у нас є шанс завершити цю війну за незалежність. І остаточно поховати імперію. Сьогодні, як і понад сотню років тому, Україна змушена збройно захищати власний цивілізаційний вибір і державний суверенітет від російського агресора. У цій війні слід пам’ятати і не допустити тих прорахунків, що призвели до поразки Української революції, головним з яких стали внутрішні незгоди в умовах зовнішньої агресії. Тож національна єдність — обов’язкова умова збереження незалежності та державності. Тимчасово захоплені на сьогодні українські землі обов’язково будуть повернуті, і українська соборність буде відновлена.

 

Толерантним бути просто

Міжнаро́дний день толераантності — свято, яке відзначається 16 листопада в усьому світі. Його запровадили у 1995 році за рішенням ЮНЕСКО. Саме цього дня ухвалили Декларацію принципів терпимості. Свято покликане шанувати рівність всіх людей, не залежно від походження, кольору шкіри, етносу, національності, релігійних вподобань, гендерної ідентичності чи світогляду. У листопаді 2015 року Верховна Рада України прийняла «антидискримінаційну» поправку до Трудового кодексу, чим додатково законодавчо закріпила недопущення дискримінації людей на робочому місці за всіма із цих ознак, вкотре підтвердивши демократичність та толерантність українського суспільства. Варто пам'ятати, що толерантність ‒ це терпимість до іншого світогляду, способу життя, поведінки, культури і звичаїв. Здатність терпимо і з розумінням ставитись до інакшості оточуючих, це невід'ємна складова сучасного життя та умова органічного співіснування різних людей в одному суспільстві. Відмінності підкреслюють нашу унікальність, оскільки всі ми відрізняємося за рівнем доходів, захопленнями, зовнішністю, характером, політичними поглядами, уподобаннями в їжі або у виборі сексуальних партнерів. І це – нормально, це і є світ, у якому ми живемо, подобається нам це чи ні. Об'єднує нас причетність до єдиного суспільства, тому толерантність є необхідною рисою, яка допомагає таким різним людям мирно співіснувати. Так біологічно склалося, що людський мозок на підсвідомому рівні "запрограмований" створювати умовні поняття, на кшталт "свій-чужий". Тому нас приваблюють люди, які схожі на нас, і відлякують ті, відмінності з якими помітніші: це може бути колір волосся, стрижка, стиль одягу, форма спілкування, субкультурні чи національні ознаки. Але коли відчуття "несхожості" іншої людини починає переважати здоровий глузд і банальне виховання – виникає ґрунт для нетерпимості, неповаги та навіть проявів агресії до іншого.Толерантність – риса цивілізованого суспільства. Тому що люди, які хочуть жити в гармонії та порядку, ніколи не ображатимуть, принижуватимуть чи будуть завдавати шкоди людині з протилежними поглядами. У розвинених країнах високий рівень толерантності: ніхто не обмежує свободу волі іншого через те, що не погоджується з чужим світоглядом. Якщо всі країни дійдуть високого рівня толерантності, то зменшиться кількість конфліктів на тлі релігій, національних інтересів, культурних відмінностей. Простими словами, толерантність – це прийняття та повага до чужого вибору, особливостей, думок. Коли ви припускаєте, що інша людина може висловлюватись або проявляти себе як особистість вільно, без остраху бути засудженим. Вибір іншої людини (чи то віра, релігія, особисте життя) необхідно прийняти як даність, а будь-які розбіжності не засуджувати, але обговорювати шляхом цивілізованої розмови (якщо ви настільки впевнені у своїй позиції, щоб підкріплювати її не мовою ненависті, а через діалог). Не варто плутати толерантність із поступкою, поблажливістю, відмовою від своїх переконань, байдужістю. Це відкритість до світу та людей, усвідомлення різноманітності навколишнього світу та його унікальності. Толерантність є ознакою впевненості у собі та усвідомленні надійності власних морально-етично-громадянських позицій.Відсутність толерантності породжує ненависть. Ненависть веде до недовіри. Недовіра тягне за собою віддаленість людей один від одного. Нічого не нагадує? Наприклад, пострадянські країни, де політика партії заперечувала необхідність толерантності та постійно створювала нових ворогів? Україна тільки стає на шлях формування толерантного суспільства, але ці зміни, якщо вдасться сформувати у людей розуміння необхідності жити у мирі, будуть тільки на краще. Толерантність дозволяє людям різного походження, віросповідання та переконань працювати та жити спільно, і це сприяє більшій ефективності в роботі та створює єдність команди. Там, де є дискримінація, не може бути спокою та мирного співіснування. Відсутність толерантності призводить до конфліктів та нестабільності у відносинах людей та їхній роботі. Коли йдеться про виховання дітей, навряд чи хтось із дорослих захоче виховувати своє чадо через заохочення дискримінації. Як правило, "маленьким людям" намагаються прищепити доброту, сприяють розвитку емпатії. Бо ніхто з нас не народжується толерантним – це культурна звичка, яка формується з дитинства або яку ми самостійно формуємо в дорослому житті. Здатність приймати відмінності одне одного може вплинути на самопочуття людини. Толерантність знімає бар'єри та дозволяє мислити ширше. Також толерантність призводить до зменшення стресу та сприяє розвитку співчуття, співпереживання та розуміння почуттів іншого. Для боротьби з нетерпимістю люди повинні розуміти зв'язок між своєю поведінкою та порочним колом недовіри та насильства у суспільстві. Це дійсно з тих випадків, коли щоб зробити світ кращим – необхідно почати з себе та своїх близьких. Уникайте "мови ворожнечі", виховуйте в собі поважне ставлення до людей та їхніх поглядів, щоб в інший момент вони проявили толерантність до вас.

 

Андрій Малишко - поезія перелита у пісню

Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні. Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській. Народився Андрій Малишко 14 листопада 1912 року в невеликому селищі Обухові неподалік Києва.  Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант до музики.Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію. А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення. Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 року писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» Максима Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя». Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України. Любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне». У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно. 

 

Без мови немає народу

 Завдяки мові та мисленню суспільство здатне змінювати навколишній світ. Недарма, українську мову називають солов’їною, адже вона багата на епітети та її звучання неймовірне. Безумовно, мова для народу є його скарбницею, живою схованкою людського духу. Рідна мова утворює невидимий зв’язок між усіма поколіннями минулого та майбутнього. Навіть коли українську мову намагалися витіснити, народ завжди зберігав та відстоював право розмовляти своєю мовою. Українські поети, художники, політичні діячі у всі часи намагалися зберегти та популяризувати рідну мову. З року в рік наша мова збирає все більше справжніх прихильників. День української писемності та мови - це свято було встановлено Указом президента України від 6-го листопада 1997 року і відзначається щороку на честь українського літописця Нестора - послідовника творців слов’янської писемності Кирила та Мефодія. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова. Цього року День української писемності та мови ми  вперше відзначали в умовах широкомасштабної війни. Всеукраїнський радіодиктант Національної єдності-2022 українці  писали на фронті у  бомбосховищах, вимушені переселенці в нових місцях, що стали їх тимчасовим прихистком, у тому числі і за кордоном.  Текст радіодиктанту-2022 читала відома українська актриса, Герой України Ада Роговцева. Авторкою тексту, за яким писали диктант, є українська письменниця та режисерка Ірина Цілик. Текст присвячений рідному дому, адже свої домівки внаслідок війни Росії проти України втратили мільйони людей. Бібліотеки по всій Україні, як завжди, стали місцями проведення радіодиктантів, а самі бібліотекарі активними його  учасниками. У День української писемності та мови стартував новий етап благодійної акції “Українським дітям – українську книгу” під гаслом “Українській молоді – європейську книгу!”.  Метою акції є відновлення бібліотечних фондів закладів культури та освіти, постраждалих від російської агресії, а також надання можливість українським дітям і молоді читати зарубіжну книгу мовою оригіналу. Наразі досягнуто перших домовленостей із закордонними видавцями та охочими про передачу книг, зокрема, англійською, німецькою, французькою мовами до українських бібліотек. Першу партію книг, яка прибула з Німеччини від Webster University Leiden, була передана 9 листопада КНУ імені Тараса Шевченка, аудиторії якого постраждали під час ракетного обстрілу столиці 10 жовтня. 

Дуже багато існує цікавих фактів про нашу солов'їну мову. У сучасній українській мові налічується понад 250 тисяч слів.Українська мова має найбільше спільної лексики з білоруською, польською та сербською мовами. З російською мовою українська має лише 62% спільних слів. Також у російської та української мови багато фонетичних відмінностей. За вимовою українська найближча до чеської та словацької. Перші слова українською були записані на листі в 448 р н.е. візантійським істориком Пріском Панікійським. Він записав слова "мед" і "страва". Деякі лінгвісти зараховують українську до найдавніших зі слов'янських мов. За деякими версіями, українська сформувалася приблизно в 9-4 тисячолітті до н.е. а російська мова походить від церковного варіанту української мови. Перший український буквар вийшов у Львові в 1574 році. До наших часів зберігся лише один зразок з цієї партії. Зараз він зберігається в бібліотеці Гарварду. Українська мова багата на синоніми. У слова "горизонт" 12 синонімів, а у слова "бити" - цілих 45. Розмовляйте українською, бережіть свою мову, бо мова  -  код нації.

Пам'ять Сандармоху: до 85-роковин розстрілів української інтелігенції

 

В історії немає страшніших, триваліших, винахідливіших, цинічніших та  непокараніших злочинів, ніж злочини СРСР. В урочищі Сандармох, у Карелії  з 27 жовтня по 4 листопада 1937-го року  розстріляли 1111 людей.  В’язнів розстрілював з револьвера особисто капітан держбезпеки Михайло Матвєєв  (іноді за допомогою помічника Алафера). Щодня від 27 жовтня по 4 листопада він убивав 200-250 осіб за добу. Цей злочин присвятили двадцятиріччю більшовицького перевороту, так званої «Жовтневої революції». За 300 років існування монастиря на Соловках до 1917 року було близько 350 в’язнів. За 19 років радянської влади з 1920  до 1939-го через Соловки пройшло понад 100 тисяч осіб, половина з яких загинула. Чисельність в’язнів не була постійною – від 3 до 16 тисяч осіб. У 1921-1927 роках сюди потрапили українські в’язні – учасники визвольних змагань, діячі Української Народної Республіки, вояки та отамани повстанських загонів, духовенство. Згодом вислали заарештованих у діяльності Спілки визволення України, Українського національного центру та Української військової організації. Протягом 1932-1937 років на Соловки відправляли «неугодних» політичних діячів УРСР, письменників, науковців, митців. За час існування  радянський режим убив у цьому карельському лісі близько 10 тисяч людей 60 національностей, етнічних груп і дев’яти релігійних конфесій. На відміну від інших місць масових убивств НКВС, урочище Сандармох приховували найдовше – навіть після розпаду СРСР і визнання розстрілів польської еліти під Смоленськом. Цю могилу знайшли лише в 1997 році історики з міжнародного товариства «Меморіал» Веніамін Іофе та Юрій Дмитрієв. Із 1997-го і до початку воєнної агресії Росії проти України в урочище Сандармох і на Соловки щороку їздили українські делегації для участі у Днях пам’яті за загиблими. 27 жовтня 1997 року в’язень радянських концтаборів, письменник і філософ Євген Сверстюк привіз у Сандармох дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка. У 2005-му на його місці встановили пам’ятник – козацький хрест із написом «Убієнним синам України». Оскільки заперечити наявність масових поховань із простреленими черепами не вдалося – Кремль намагається переконати, що це рештки розстріляних фінами червоноармійців. Формальним приводом для плюндрування масової могили став лист виконувача обов’язків міністра культури Карелії на прізвище Соловйов. Він просить розрити поховання, бо «спекуляції навколо подій в урочищі завдають шкоди міжнародному іміджу Росії, закріплюють в суспільній свідомості громадян необґрунтоване почуття провини перед нібито репресованими представниками зарубіжних держав, дозволяють висувати необґрунтовані претензії до нашої держави і стають консолідуючим фактором антиурядових сил в Росії». Пам’ять про злочини НКВС – це консолідуючий фактор антиурядових сил у Росії. Чи може зізнання бути більш промовистим? Дослідники порівнюють наслідки Сандармоху для української нації з обезголовленням. Справа українських політв’язнів називалася «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССРП на 134 человека украинских буржуазных националистов». У жовтні 1937 року в останній етап пішли близько 300 українців, серед них – поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, президент харківської Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського). Соловецьких в’язнів етапували морем до порту Кемь, звідти залізницею перевозили до м. Медвеж’я Гора (з 1938-го Медвеж’єгорск) й поміщали до СІЗО Біломорсько-Балтійського табору. Звідси засуджених зв’язаними доставляли у Сандармох, де і розстрілювали. Там знищили і засновника української картографії Степана Рудницького, який обґрунтував територіально-географічний аспект державної незалежності українців;  і голову Ради народних міністрів, міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, під керівництвом якого було проголошенено Акт злуки УНР і ЗУНР; і директора департаменту народного здоров’я Української народної республіки, одного з організаторів служби масового медичного обслуговування Аркадія Барбара (з Полтавщини). Це далеко не повний список наших знищених інтелектуалів. Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Не забудемо! Не пробачимо!

 

 

 

 

Міжнародний день ООН

24 жовтня, світ відзначає Міжнародний день Організації Об’єднаних Націй (День ООН). Цей день є річницею з моменту ухваленняя Статуту ООН – документу, який описує всі цілі та напрями в роботі Організації. Серед найважливіших досягнень організації, про які згадують 24 жовтня, можна назвати підписання декларацій про права людини в грудні 1948 року й про принципи міжнародного права 1970-го. Діяльність ООН спрямована на забезпечення міжнародних безпеки й миру. Фундаментальними принципами організації є суверенна рівність держав, невтручання у їхні внутрішні справи, розв’язування суперечностей мирним шляхом, дотримання державами міжнародних зобов’язань, колективна участь членів організації в операціях ООН. Україна була однією з перших серед 51 держави, що підписали Статут ООН, і відтоді ми неухильно дотримуємося цілей і принципів Статуту, робимо значний внесок у підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічний і соціальний розвиток, захист прав людини, а також зміцнення міжнародного права. Фонди, програми і спеціалізовані агентства ООН, які працюють в Україні, діють в скоординованому та стратегічно вивіреному порядку, надаючи консультації з питань політики, технічну допомогу та надзвичайну допомогу тим, хто цього потребує. Для забезпечення стійкого людського розвитку в Україні та припинення російсько-української війни необхідно докласти багато зусиль, втім українці мають можливість і волю це зробити. Організація Об’єднаних Націй залишається надійним партнером. 24 жовтня у всьому світі та Україні проводять зустрічі, дискусії та виставки, присвячені цілям Організації та її досягненням. Традиційно в день річниці заснування Організації Об’єднаних Націй розпочинається Тиждень роззброєння, який триває щорічно з 24 по 30 жовтня. Таке його проведення передбачено у Заключному документі спеціальної сесії Генеральної Асамблеї 1978 року. Державам пропонувалося висунути на перший план питання про небезпеку гонки озброєнь, пропагувати необхідність її припинення і сприяти підвищенню розуміння громадськістю невідкладних завдань в галузі роззброєння. Статут Організації Об’єднаних Націй починається з легендарної фрази: «Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і знову утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших та малих націй, та створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов’язань…»

 

День боротьби із торгівлею людьми

Європейський день боротьби з торгівлею людьми започаткований 18 жовтня 2007 року Європейським Парламентом як день консолідації діяльності з підвищення рівня обізнаності щодо феномену торгівлі людьми та небайдужості громадськості до цього явища.Торгівля людьми є глобальним злочинним бізнесом, сучасною формою рабства, що грубо порушує права людини. Ця діяльність є найшвидше зростаючою кримінальною діяльністю у світі. За оцінками Міжнародного центру із запобігання злочинності ООН, щорічний грошовий обсяг за даний транснаціональний злочин становить 30 мільярдів доларів на рік, що робить його другим за величиною після торгівлі наркотиками. Україна була серед перших країн у Європі, яка у 1998 році встановила кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. У Кримінальному кодексі України покарання за торгівлю людьми передбачено статтею 149, яка визначає ці злочинні дії як вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи. Існує чимало різноманітних видів експлуатації: усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях, використання в порнобізнесі, використання у військових конфліктах, залучення до злочинної діяльності, трансплантація чи насильницьке донорство, примус до заняття проституцією, рабство. Міністерство соціальної політики визначено національним координатором у сфері протидії торгівлі людьми, та, відповідно до своїх повноважень, здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади, проводить інформаційно-просвітницькі акції, забезпечує встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми та надання допомоги таким особам. Та попри все, проблема торгівлі людьми не може бути розв’язана на рівні однієї країни: нові виклики та загрози вимагають консолідації – як зусиль інституцій на державному рівні та міжнародної спільноти, так і зусиль кожного з нас. Та для того щоб протидіяти цьому явищу необхідно чітко розуміти його основні елементи.Таким чином, виявлення і розслідування злочинів про торгівлю людьми та ідентифікація ймовірно постраждалих   вимагає глибоких знань та свідомого ставлення кожного громадянина України до протидії цьому насиллю. Для досягнення цієї мети та з прийняттям Закону України „Про протидію торгівлі людьми”, Міністерство соціальної політики, як національний координатор, проводить інформаційно-просвітницькі акції з протидії торгівлі людьми з метою інформування громадян України про цю проблему.

 

Свято Покрови

 Покрова Пресвятoї Богороoдиці — християнське і народне свято, яке відзначається 14 жовтня. А ще в Україні цього дня відзначають День Українського козацтва, День захисників і захисниць України а також  традиційно вважається, що на Покрову у 1942 році було утворено Українську повстанську армію (УПА). За легендою, у цей день військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу центр православ'я — Царгород (Константинополь), намагаючись захопити місто. Мешканці столиці Візантії у гарячій молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповідями, явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення та стали християнами. В Україні найстарішою церквою, яка присвячена святу Покрова, є Покровська церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році як фортеця. Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно 18 століття, вціліли до нашого часу. Перлиною української архітектури можуть вважатися Покровський собор Харкова, зведений у 1689 році, у стилі мішаного козацько-московського бароко, та київська трибанна церква Покрови на Подолі, що зведена у 1766 році видатним Григоровичем-Барським. Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває землю або листям, або снігом.Згідно з переказами та легендами, саме на Покрову запорізькі козаки вирушали на зимівлю по своїх хуторах та зимівниках. На Січі залишалася тільки стала залога із січовиків, які нічого, крім власної зброї не мали, та інших козаків, що за різними причинами залишалися у своїх куренях. А оскільки в ті часи основним календарем були церковні празники (свята) — то і маємо козацьке свято на Покрову.До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої (Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня). До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на землі (в тому числі сівба озимих) — завершено хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Згодом, під впливом християнства, виникла традиція, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду», «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою». Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг — буде багато весіль. Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння поширюються і на неї.

"І серце в путь мене веде, і я не йти – не можу"

9 жовтня 1904 року в Кам’янці-Подільському народився Микола Бажан - український поет, перекладач, громадський діяч, філософ. Юнацькі роки провів в Умані. Восени 1921 року переїхав до Києва, де навчався в інституті зовнішніх відносин. З 1923 року — на журналістській роботі. Саме в той час він почав активно друкуватися, відносячи свої вірші й статті до редакції газети «Більшовик». У Києві він зближується з українськими футуристами Михайлем Семенком та Ґео Шкурупієм. Перший вірш опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів» (Київ, 1923). 1926 року в Харкові, де у цей час мешкав Бажан, вийшла його перша книга — «Сімнадцятий патруль», присвячена збройним конфліктам на території України 1917—1920 років.Талановитий поет привернув увагу комуністичного режиму. Його творчість починають засуджувати в деяких літературних часописах, періодичній пресі. 1935 року в ОДПУ на Бажана була заведена кримінальна справа № 1377 як на члена підпільної «Української військової організації» (серед «членів організації» також фігурували Юрій Яновський і Максим Рильський). У серпні того ж року в справі з'явився запис про те, що «встановлено належність М. П. Бажана до терористичної організації», тобто, з'явилася формальна підстава для арешту Бажана. 1936 року в документах НКВС Бажан фігурував як людина, пов'язана з «антирадянською групою» російських літераторів і «націоналістичними поетами» Грузії. У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості Миколи Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння сталінських новобудов і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х сповнені лестощів, вихваляння режиму та його вождів: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1931), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935—1937), поема «Клич вождя» (1939). У січні 1939 року указом Президії Верховної Ради СРСР велика група радянських письменників була відзначена урядовими нагородами. Микола Бажан був тоді нагороджений орденом Леніна. Про причини такого несподіваного, шокового «помилування» й нагородження згадує в мемуарах поет Сава Голованівський, якому, у свою чергу, подробиці розповів тодішній голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук: «Виявилося, що в списку представлених до нагороди Бажана не було — похмура критична хмара тяжіла над його іменем. Але перед затвердженням списку Сталін згадав, що на Україні хтось добре переклав поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» і таку важливу роботу потрібно як слід відзначити. Коли йому назвали перекладача, він власною рукою дописав прізвище Бажана — вгорі, тобто для відзначення найвищою нагородою». Після цього питання про арешт Бажана зникло з порядку денного. У період німецько-радянської війни — у діючій армії, був головним редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярності набув його вірш «Клятва» (1941). 1942 року пише поему «Данило Галицький». 1943 року публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), 1948 року — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) Бажан у підлеглому тоні говорив про російський народ. У 1950—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. Випустив збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964), «Нічні роздуми старого майстра» (1976), літературно-критичні твори «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962). У 1953—1959 роках — голова правління Спілки письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 року порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників Василя Бобинського, Григорія Епіка, Івана Кириленка, Олекси Слісаренка, Давида Гофштейна, Івана Кулика, Миколи Куліша, Олекси Влизька, Дмитра Загула, Сергія Пилипенка, Василя Чечвянського, Бориса Антоненка-Давидовича. У 1958—1983 роках — головний редактор Головної редакції «Української радянської енциклопедії». За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана «Українська радянська енциклопедія» в 17 томах, «Історія українського мистецтва», «Шевченківський словник». Автор численних перекладів, у тому числі поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937), Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), віршів Олександра Пушкіна, Володимира Маяковського, Симона Чіковані, Юліуша Словацького, Ципріана Норвіда, Ярослава Івашкевича, Райнера Рільке ( "Сонети до Орфея" тощо) та інших, оперних лібрето. Один із авторів гімну УРСР та перекладу українською мовою гімну СРСР. Помер 23 листопада 1983 року. Складний і суперечливий творчий шлях Миколи Бажана – то яскравий приклад протистояння митця і влади, письменника і політики. Та все ж він зумів не згубити власний талант і залишився помітною постаттю української культури.

Золотій письменниці України - 65!

3 жовтня 1957 року в місті Херсоні народилася Люко Дашвар - журналістка, письменниця, авторка романів про сучасне життя в Україні. Справжнє ім’я письменниці – Ірина Чернова. Отримала дві вищі освіти: закінчила Одеський інститут легкої промисловості та Академію державного управління при Президентові України. Працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. Потім звільнилася та пішла працювати обліковцем листів у газету. Так у 1986 році розпочалася її журналістська кар’єра. Через півроку стала заступником головного редактора. Після розпаду СРСР обіймала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала  дві власні газети у Херсоні. З 2001 року - головний редактор газети «Селянська зоря». Деякий час працювала журналістом і редактором жіночих журналів. З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю.Перший роман «Село не люди» вийшов у 2007 році й став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Оскільки конкурс є анонімним, то рукопис треба було підписати псевдо. Тоді і «народилася» Люко Дашвар. Наступний роман «Молоко з кров’ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі — 2008». Третій роман авторки «РАЙ.Центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців». Восени 2010 року вийшов четвертий роман письменниці «Мати все». 2012 року конкурс «Коронація слова» надав письменниці відзнаку «Золотий письменник України», що надається письменникам, чиї твори продалися накладом понад 100 тис. примірників. З 2011 по 2012 роки авторка презентує трилогію «Биті є» — серія, що складається з трьох романів, кожен з яких описує подальше життя одного з трьох хлопців — героїв роману «РАЙ.Центр» — Макара, Макса та Гоцика. В доробку письменниці також романи «На запах м’яса», «ПоКров», "Галя без голови" та «Ініціація». Загальний наклад книжок письменниці складає вже понад 300 тисяч примірників. У зв’язку з цим багато українських ЗМІ називає авторку «найтиражованішою письменницею країни».

28 вересня – 180 років від дня виходу в світ (1842) першого повного видання поеми І. Котляревського «Енеїда»

 У 1798 році побачило світ перше видання поеми “Енеїда” Івана Котляревського. З висоти нашого часу подія сприймається як свідчення початку нової доби: зародження нової української літератури і українського національного відродження. У 1842 році вийшло повне посмертне видання, яке підготував особисто Іван Котляревський.Над своїм твором Іван Петрович почав працювати у 1794 році. Довгий час його “Енеїда” поширювалася в рукописних списках, які подекуди суттєво відрізнялися один від одного. Зрештою одна з копій дісталася Петербурга і потрапила до рук видавця й мецената родом з Конотопа, колезького асесора Максима Парпури. Той завідував друкарнею Медичної колегії, де мав за помічника ще одного українця, вихідця зі Стародубщини, Йосипа Каменецького. Спільними зусиллями вони 1798 року видали перші три частини “Енеїди”. Цікаво, що Парпура і Каменецький нічого не повідомили Котляревському про свою ініціативу. Однак вони зазначили його авторство у назві твору (“Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским”), зробили приписку “иждивением М. Парпуры” і посвяту: “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Вірогідно, саме Йосип Каменецький уклав додатковий “Словник”, який ішов за текстом твору і пояснював значення українських слів для російськомовного читача.Це ж саме видання повторили – і знову без відома і згоди автора! – через десять років у петербурзькій типографії Івана Глазунова. Тільки 1809 року вже сам Котляревський опублікував чотири частини поеми коштом полтавського поміщика Семена Кочубея. У цьому виданні на окремій сторінці було вміщено повідомлення, яким автор засвідчував незгоду з двома попередніми виданнями, знімав з себе відповідальність за всі виявлені помилки і перекручення.Роботу над п’ятою і шостою частинами “Енеїди” Котляревський провадив до кінця життя. Незадовго до смерті він продав рукопис харківському видавцеві, надвірному радникові Йосипу Волохінову. 1842 року перше повне видання “Енеїди” вийшло у типографії Харківського університету. Саме за ним поема безліч разів передруковувалася аж до наших днів. Наразі “Енеїда” Івана Котляревського вважається першим твором нової української літератури. Її багато критикували, ба навіть звинувачували автора у насмішкуватому ставленні до українців, у висміюванні власної історії та культури. Проте з іншого боку, поема просякнута ностальгією за козацькими часами, які тоді сприймалися як зовсім недавнє минуле. Саме вона заклала підвалини красного письменства розмовною українською мовою – тією, якою спілкувалися і яку розуміли абсолютна більшість мешканців України. Недарма письменник Вадим Пассек у 1841 році констатував, що поему “Енеїда” із захватом читали всі, “від грамотного селянина до багатого пана”. Вже у першій половині XIX століття естафету Котляревського підхопили Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Тарас Шевченко, формуючи українську літературну мову на народній основі.

 

Птах високого лету

 

Народився Леонід Мосендз у місті Могилеві-Подільському 20 вересня 1897 року. Серед його предків були українці, поляки, литвини (білоруси), навіть греки, в родині мирно співіснували православна і католицька віра. Втім, родина і середовище, в якому зростав Леонід, були російськомовні. Мати — дочка лісника з Волині Лясковця (пізніше це прізвище правитиме Мосендзові за псевдонім). Батько Марко Мосендз був службовцем, але служив він управителем маєтностей у польського поміщика.Леоніда виховувало не тільки близьке оточення а і простий люд, а він на Вінниччині вперто не хотів зросійщуватися і розмовляв по-українському. Це западало в душу, відкладалося десь у підкірці, в серці чутливого дітвака. І, звичайно ж, величезне враження справив на нього Шевченків «Кобзар».Батько помер, коли Леонідові було сім років. Вони з матір'ю переїздять до Явтушкова, потім до Яришева де Леонід у 1911 році закінчив початкову школу, після чого вступив до учительської семінарії у Вінниці.Леонід Мосендз короткий час учителює, потім потрапляє до війська.  Він опинився в армії УНР, де й прослужив як старшина, тобто офіцер, майже рік. Після чого залишає свою частину і продовжує вчителювання.1920 року вчитель Мосендз разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Спершу працював у місті Ченстохові в українській бібліотеці, а 1922 року подався до Чехо-Словаччини, в Подєбради. Хотів здобути нову спеціальність в Українській господарській академії. Проте всі його дипломи не мали там чинності. Довелося вступати на матуральні курси реальної гімназії.. 1937 року він влаштовується вчителем комерційної школи в місті Хусті. Невдовзі угорські фашисти окуповують Закарпаття, нищать молоду Карпатоукраїнську державу, і Леонід Мосендз тікає до Братіслави, де знаходить постійну працю в Дослідному інституті виноробства — і таки досліджує, удосконалює технологію, друкується в спеціальних виданнях. Відчувши себе і морально, і матеріально певніше, одружується з чешкою Магдалиною Паланковою. У них знаходиться донечка Марійка.Ще в дитинстві Леоніда Мосендза відвідувала рима, але про ці його поетичні спроби ми не знаємо нічого. Крім одного: це були російські вірші. Знаємо також, що віршував Мосендз і перебуваючи в армії. На еміграції його визнали одразу як поета. І як поет, і як особистість Леонід Мосендз мав, зокрема, неабиякий вплив на формування Олени Теліги. До речі, це він був її вчителем, коли вона готувалась до матуральних іспитів у Подєбрадах. Щоправда, вони, залишаючись друзями, потім розійшлися ідейно.«Письменником бути — це покликання Боже», — казав Леонід Мосендз і не зраджував цього переконання. Творчість і служіння літературі — то для нього тотожні поняття. Вільного часу практично не було, І Мосендз уривав нічні години для писання. Друкує в буковинському журналі цикл поезій на біблійні теми. Завершує поему «Вічним корабель» — на матеріалі нідерландської історії XVI ст. І лише 1941 року в Празі («друкарня протекторату Чехії та Моравії») з'являється збірка Мосендзових віршів «Зодіак», до якої ввійшли поезії, написані 1921—1936 років. Поява її пройшли майже непоміченою: книга явно запізнилась до читача, якому здебільша було не до поезії, такі настали часи. Довкола вирувала, світова війна, і це не могло не позначитись і на творчій, і на особистій долі Мосендза.Туберкульоз відновився і спалював Мосендза живцем. Грошей на лікування не було звідки взяти. У 1946 році тяжко хворий на сухоти, переїхав до Швейцарії, де в місті Бльоне (Blonay) 14 жовтня 1948 року помер, похований там же. Його спадщину складають: збірка «Зодіак» (1941), три поеми («Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945) і «Волинський рік» (1948)), три збірки новел і оповідань («Засів», «Людина покірна», «Відплата») і незавершений роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960).

 

Кримські татари: історія і сучасність

          Татари виживуть, я знаю,

 Не переможе їх Москва          

           І знов злетить з Бахчисараю

      Їх вічна пісня бойова. ,                                               

        Д. Павличко  

 Кримські татари сформувалися як народ у період Кримського ханства – держави, яка існувала на острові від 1441 до 1783 рр. Вони вважають себе нащадками різноманітних народів, що проживали в Криму в різні історичні епохи. У 1783 р. внаслідок перемоги Росії над Османською імперією Крим був окупований, а потім анексований цією державою. Це було початком доби в історії кримських татар, яку багато хто з них називають «чорне століття». ХХ століття виявилося досить буремним для корінного населення Криму. Кримські татари боролися за свою державність, і Михайло Грушевський, як голова Української Центральної Ради, особисто надавав їм всіляку підтримку в національному самовизначенні. Своєю чергою Мусульманський Виконком Криму висловив солідарність із самовизначенням українського народу. Після того, як З’їзд поневолених народів Росії, що відбувся в Києві у вересні 1917 р., висловився за територіальну автономію Криму, Центральна Рада надіслала кримським татарам привітання: «Ми вітаємо вас із Кримом, тому що бачимо там життєві сили. Можете керувати Кримом так, як вам заманеться». Першим головою уряду проголошеної в грудні 1917 р. Кримської народної республіки став Номан Челебіджіхан. Він виступав за рівноправ’я всіх народів, що живуть у Криму і приклад брав із Європи. «Наше завдання – створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч», – вважав він. У січні 1918 р. більшовики захопили Сімферополь, заарештували Челебіджіхана і літаком перевезли до Севастополя. 23 лютого 1918 р. матроси розстріляли його у міській в’язниці, а тіло викинули в Чорне море. 18 травня 1944 р. радянська влада розпочала насильницьке переселення кримських татар зі своєї історичної батьківщини. Протягом неповних трьох діб, з удосвіта 18 травня 1944 р. до 16:00 20 травня депортували 238 500 людей – майже все кримськотатарське населення. Офіційною причиною насильницького переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в державній зраді, «масовому винищенні радянських людей» і колабораціонізмі – співпраці з нацистськими окупантами. Однак історики називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них – той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку СРСР у той час розглядав як потенційного суперника. У планах Союзу Крим був стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він вважав татар. 7.12.1991 р. президент Л. Кравчук, заявив, що для повернення кримчаків мають бути створені підходящі умови, зокрема тому, що за чисельністю вони становили меншість серед населення півострову. Натомість президент не бачив доцільним перетворення територіальної Автономної республіки Крим у національно-територіальну автономію. Така половинчаста позиція стала помилкою. Контроль у територіальній АРК взяли проросійські еліти. Їх підтримувала російська більшість населення. Це стало особливо актуальним під час тимчасової окупації Криму Росією у 2014 р. 20-25 тис. кримських татар змушені були покинути Крим, окупанти заборонили діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, заборонені телебачення, радіо. Меджліс кримськотатарського народу взагалі названо «екстремістською організацією» і заборонено його діяльність в Криму. І вкотре кримські татари змушені боротися за право проживати в Криму – споконвічній Батьківщині та право на ідентичність.                                     

                                              

                                                                                                                           

 

Зачинатель нової української літератури

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 році Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту, вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 років І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 роках брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 році виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 році, книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий».  Письменник в 1810 році вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 році він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 роках, виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818 році став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства,  працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 році написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1827-1835 роках І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно- лікувального закладу. Іван Петрович  помер 10 листопада 1838 році, похований у Полтаві. Смерть зачинателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»:

                                             Будеш, батьку, панувати,

                                             Поки живуть люди, 

                                             Поки сонце з неба сяє, 

                                            Тебе не забудуть!

 

Старійшина українського гумору (30 серпня – 100 років із дня народження Павла Глазового (1922–2004)).

 

30 серпня виповнюється 100 років від дня народження Павла Глазового – українського поета-гумориста, сатирика, лауреата премії імені Остапа Вишні, першого лауреата премій імені Петра Сагайдачного, імені Наталі Забіли, Заслуженого діяч мистецтв України. Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року у с. Новоскелеватка (нині Казанківського району Миколаївської області) у родині хлібороба. Пережив Голодомор, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка. Павло закінчив сільську семирічку, вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення навчання у 1940 році П.П.Глазовий був призваний до лав Червоної армії. Учасник Великої Вітчизняної війни, був у діючій армії з 1941 по 1946 роки. Захищав Ленінград, пережив блокаду. Пповернувся додому з трьома бойовими орденами, які… одразу пороздавав сусідським дітлахам. Після війни    П.П.Глазовий навчався у Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися до м. Київ. Після закінчення у 1950 році філологічного факультету Київського педагогічного інституту ім. О.М.Горького Павло Глазовий працював у 1950-1961 роках заступником головного редактора журналу "Перець", згодом - заступником головного редактора журналу «Мистецтво». Виступав як гуморист і сатирик, працював переважно у жанрах співомовки, віршованої гуморески. Поет-гуморист Павло Глазовий вдало продовжував і розвивав школу Степана Руданського, особливо у жанрі співомовки. Він писав по 5–7 усмішок у день. Переважна більшість творів Павла Глазового спрямована проти конкретних  суспільних вад таких як пияцтво, блюзнірство, неробство, бюрократизм тощо. Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера гумориста і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любили у народі. Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею, молодшою на 8 років, після 25 років спільного життя розлучився. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра — з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія. Павло Прокопович Глазовий. помер 31 жовтня 2004 року. Павло Глазовий автор збірок сатири та гумору «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), «Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973), «Байки та усмішки» (1975) та ін., жартівливої поеми «Куміада» (1969; усі видані у Києві). Загалом за своє творче життя письменник написав 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей.

 

Майстер історичної прози

Загребельний Павло Архипович народився 25 серпня 1924 році на Полтавщині. З раннього дитинства майбутній письменник проявляв любов до України. Своє рідне село Солошине називав “українською Америкою”, адже населення села складали втікачі “незалежні”. Село знаходилося на межі земель Війська Запорозького і царської імперії. Зараз територія тодішнього села Солошине затоплена водами Середньодніпровської ГЕС, а село перенесено північніше. Це вже інше село на геометрично розкреслених вулицях за кілька кілометрів від віками обжитих місць.1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в Битві за Київ, у серпні 1941 року був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 році після якого — полон, і до лютого 1945 році — нацистські концтабори смерті. У 1945 pоці працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. Навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У 1961–1963 pоках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). У 1964–1979 — секретар, 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України, Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). . Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

Калинові ключі Мельничука

• 20 серпня на Прикарпатті в селі Уторопи Косівськиого повіту Станіславського воєводства (РП) народився Тарас Мельничук (1938-1995) — український поет-дисидент, в'язень радянських таборів та жертва репресивної психіатрії. Працював у редакціях газет Прикарпаття і Буковини, лісорубом у Комі АРСР, шахтарем на Донбасі, будував Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, теслював у Красноярському краї, був слюсарем-машиністом на Одеській залізниці. В 1967 році у видавництві «Карпати» вийшла його перша збірка віршів «Несімо любов планеті». Того ж року вступив на заочне відділення Московського літературного інституту. Здав рукопис збірки віршів «Чага» одночасно у два видавництва — «Карпати» та «Радянський письменник», що стало причиною його арешту 24 січня 1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покарання в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки. У квітень 1979 року через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. 1982 року у видавництві «Смолоскип» в Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат». Після примусового лікування у психлікарні, звільнений він був лише 27 квітня 1986, одразу після Чорнобильської аварії. Поету повідомили, що на нього тоді готувалося нове ув'язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою. 1990 року вийшли збірки «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ, видавництво «Молодь»). Того ж року вступив до Спілки письменників України. 1992-го за книжку «Князь роси» вдостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. У своїх поезіях розгортає власне тлумачення пракоренів українського народу, його історичного буття й духовного космосу. Останні роки прожив у Коломиї. 1994-го, за рік до своєї смерті, у Коломийській друкарні ім. Шухевича побачила світ збірка поезій «Чага». Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах. Щороку 19 серпня, на День міста в Коломиї, вручають міську літературну премію імені Тараса Мельничука.

Маестро високого стилю

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. В 1956 р. після закінчення школи поїхав до Львова вступати у лісотехнічний інститут. Не вдалося і Валерій повернувся додому. Працював на ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода – український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя». У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958 р. він поступив на історико-філософський факультет Київського університету. Почав писати статті і новели, деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна – «Вона чекає його, чекає» – була навіть пізніше екранізована. Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі. У 1966 р. арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи. У 1967 р. В. Шевчук став членом Спілки письменників України. У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном». З 1988 р. Валерій Шевчук – ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. був нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст. На сьогоднішній день В. Шевчук – викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство». В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001). 29 листопада 2011 року була започаткована у Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка премія Валерія Шевчука (Премія Шевчука) – українська літературна премія, творча відзнака за кращу книгу прози, видану українською мовою за попередній календарний рік, вручається щороку в квітні на спеціальній урочистій церемонії в Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету. У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці. Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Також він працює над актуалізацією старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби.

Чернігівський Перебендя

18 серпня 1836 року народивсяОлександр Якович Кониський – український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин - всього близько 150-ти. Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну». Походив із стародавнього чернігівського роду. Його дитинство пройшло в місті Ніжині.Друкуватися почав у 1858 році у «Черниговском Листке». Вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція.Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини.1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва, працював у газеті «Київський Телеграф». Кониський був одним із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Помер у Києві 12 грудня 1900 року. Похований на Байковому кладовищі.

"Молитва за Україну" 

(Слова О. Кониського, музика М. Лисенка. Редакція О. А. Кошиця)

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки-щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа.

Містичний талант

16 серпня народився у місті Калуш на Івано-Франківщині Юрій Іздрик (1962), прозаїк, поет, культуролог. Один із творців «станіславського феномену», автор концептуального журнального проєкту «Четвер».Закінчив Львівський політехнічний інститут, механіко-технологічний факультет. Паралельно вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Після вишу працював на заводі, у науково-дослідному інституті, після вибуху на Чорнобильській АЕС – на три місяці поїхав на ліквідацію наслідків аварії. Перші твори Іздрика з’явилися у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). Починає займатися малярством (1990–1994), художнім оформленням книжок (збірка Юрія Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів, проводить персональні виставки. Роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, поступово повертається до письменницької діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії». Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки, а потім – видає книгу за книгою. Справжнім злетом у творчості Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування. Перший тираж книги, виданий в Івано-Франківську, був розпроданий за тиждень. У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 року у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник». У червні 2013 по дорозі до Львова на концерт-презентацію книги Іздрик потрапив в аварію. Переживши неабиякий стрес, Юрко зміг потрапити на презентацію й видав зі сцени такий шквал емоцій, що, якби не рана на голові поета, ніхто б і не подумав, що цього ж дня він побував у епіцентрі серйозної аварії. У 2014 році під час перебування на Міжнародній стипендії для поетів і перекладачів поезії Meridian Czernowitz у Чернівцях разом із журналісткою і культурним критиком Євгенією Нестерович та фотографом Олександром Населенком розпочали роботу над медіапроєктом Summa. Медіаскладова цього проєкту передбачає постійне спілкування авторів з аудиторією. Активні учасники мають всі шанси на співавторство. Кінцевим продуктом «Summa» мала би бути однойменна книжка. Сторінка проєкту є у мережі Facebook. У 2017 році книгу «Папіроси» випустили білоруською мовою у вигляді музичного альбому. Юрій Іздрик став чи найпопулярнішим українським поетом, адже його поезія влучає у самісіньке серце і юної, і зрілої людини. За словами поета, усі його вірші з'явилися з кохання. 

СЕРПЕНЬ

сонце впирає по саме нікуди

сенси парують і висихають

ми перелиті цим літом і випиті

і переписані двічі навзаєм

передозовані переосмислені

знову готові цей світ називати

ми обростаєм листами як листям

і розцвітаєм цукровою ватою

сонце періщить по саме нікуди

вата стікає в’язким сиропом

мружаться очі зачинених вікон

люки задраєно і перископи

жовтий наш човен іде під шкіру

білі драже розчиняються в венах

літо не має жодної міри

серпень виходить на авансцену

і – монологи

і – реверанси

згашена рампа

темна куліса

серпень завжди випадає як шанс

раптом померти і вийти на біс