Різдвяні дзвони Миколи Леонтовича (До дня пам'яті – 23.01. – сторіччя з дня смерті видатного українського композитора)

                        

    Микола Дмитрович з’явився на світ 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в родині сільського священика, який був досить освіченою людиною, керував хором семінаристів, грав на скрипці, віолончелі, гітарі.  Початки музичної освіти Леонтович здобув ще в ранньому дитинстві у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту під керівництвом батька. Мати любила співати, чудово володіла голосом, тож і синові прищепила  любов до української народної пісні.

    У 1887 році хлопець вступає до Немирівської гімназії. Через рік, не маючи коштів на навчання, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці мали повний пансіон. Там він легко опановує нотний спів і вільно читає складні партії в церковних хорових творах. З 1892 року Леонтович вивчав теорію музики,  хоровий спів, опановував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти у Подільській духовній семінарії. Потім почав обробляти записані у селі Білоусівці Брацлавського повіту народні мелодії, маючи за взірець популярні на той час обробки Миколи Лисенка. Під час навчання нерідко керував хором семінаристів, у виконанні якого вперше прозвучали його обробки пісень "Гандзя", "Ой чия ж то причина, що я бідна дівчина". У 1898 році Леонтович закінчує духовну семінарію і, працюючи вчителем у сільських школах, водночас удосконалює свою музичну освіту та організовує самодіяльний симфонічний оркестр. Вже в 1901 році видає перший збірник пісень з Поділля, а через два роки – другий, з посвятою Лисенкові. Під час літніх канікул Леонтович складає при Петербурзькій придворній капелі іспити на звання регента хору і з осені 1904 року працює викладачем співу та музики у залізничній школі на Донбасі, на станції Гришине. Бере участь у революційних подіях 1905 року виступаючи на мітингах проти російського самодержавства з хором робітників, який сам організував. Така діяльність привернула до Леонтовича увагу поліції, тому він повернутися на Поділля, у місто Тульчин і став викладачем музики та співу у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, до якого їздить у Москву та Київ. За час цього навчання створює хорові обробки "Щедрика", "Піють півні", "Мала мати одну дочку", "Дударик", "Ой зійшла зоря" та інших народних пісень. 

    Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить  до Києва, де розвиває активну діяльність як диригент і композитор. Його твори включають до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. Великий успіх мала "Легенда" Миколи Вороного в обробці Леонтовича. При більшовицькій владі композитор деякий час працює у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, організовує кілька хорових гуртків, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, потім – у Народній консерваторії та на курсах дошкільного виховання. Із захопленням Києва денікінцями  почались переслідування української інтелігенції, тож Леонтовичу загрожував арешт і він змушений був утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу, працює над першим великим симфонічним твором —  оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.  23 січня 1921 р. композитор гостював у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Афанасієм Грищенком. Вбивця напросився переночувати, назвавшись чекістом, що проводить по селах боротьбу з бандитизмом. Вранці він застрелив Миколу Леонтовича, пограбував будинок і втік. Коли рознеслася по окрузі звістка про загибель від рук чекіста  сина місцевого священника —  композитора Миколи Леонтовича, владі аби стримати хвилю гніву, довелося видумати версію про вбивство через сварку на побутовому ґрунті з заїжджим петлюрівцем. Тільки з розпадом СРСР були оприлюднені факти зумисного вбивства органами ВЧК талановитого українського композитора Миколи Леонтовича. Основу музичної спадщини Леонтовича становлять хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними і їх виконують всі українські хори в Україні й діаспорі. Найвищим досягненням композитора є «Щедрик», в якому досягнуто максимальної ритмічної організації та органічно поєднано прийоми народного багатоголосся з класичною поліфонією. При виконанні «Щедрика» кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

 

 

 

 

Естетика, філософія та психологія творчості Стендаля

                               

    Фредерік Стендаль — псевдонім одного із видатних французьких письменників  Анрі Бейля, творця революційної естетики в літературі ХІХ століття.

Стендаль народився 23 січня 1783 року в містечку Гренобль, у багатій та шляхетній родині. Його дід був лікарем та громадським діячем, захоплювався ідеями Просвітництва і шанував Вольтера. Проте з початком революції становище родини змінилося –  батько переховувався. Мати хлопчика рано померла, і сім'я вбралася у траур, довіривши виховання сина католицькому абатові Ральяну. Зненавидівши церкву, Стендаль почав знайомитися з працями філософів-просвітників. Читання, відраза до релігії, враження від Першої французької революції стали визначальними  у формуванні його світогляду. Прихильність до революційних ідеалів зберігалась все життя.

    У 17797 році Стендаль вступив до Центральної школи Гренобля, де вперше в республіці ввели світське навчання замість релігійного і викладали ідеологію новоствореної буржуазної держави. Після закінчення курсу хлопця відправили до столиці для вступу в Політехнічну школу, який він провалив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після Бонапартистського перевороту. У 1800  році сімнадцятилітній невдаха записується до армії Наполеона. Прослуживши у ній понад два роки, подає у відставку і повертається до Парижа з наміром стати письменником. Ідеалізація Наполеона відбилася потім в його творчості попри всю критичність ставлення до його особи, особливо після захоплення престолу Франції і перетворення на імператора. Стендаль добре розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і вбачав у ньому загрозу для справжнього духу революції.

    Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію письменник їде до Італії. Ця країна вплинула на формування його естетичних та філософських поглядів. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику.  Його приваблювало й інтенсивне громадське життя. Співчуття Стендаля  рухові карбонаріїв дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повстанців і запропонувати  залишити Італію. Країна надихнула його на цілу низку творів: роботи з історії мистецтва "Історія живопису в Італії", "Прогулянки по Риму"; новели "Італійські хроніки"; роман "Пармська обитель".

    У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, бо має слугувати суспільним цілям. Це визначення письменник спрямовує проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи –  гостро публіцистичні, як "Расин і Шекспір" (1825).

    Стендаль підкреслює, що художник виконує своє суспільне призначення, коли веде за собою, а коли не пов'язаний з масами, не впливає на них, тоді він — ніщо. Цінність письменника за Стендалем визначається не тим, як добре він знає класиків та мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу, тому класицисти помиляються, намагаючись зберегти те мистецтво, що склалося задовго до революції.

     Особливе місце у філософських поглядах письменника займає людина. Стендаль стверджує, що людина має гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності та спрямовувати їх на благо суспільства. Людську особистість визначають здатність до великого почуття, до героїзму, пристрасті. У Стендаля пристрасть не суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої його романів часто виступають раціоналістами у своїй любові –  Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сан-Северіна –  охоплені сильною пристрастю, вони залишаються спроможними оцінити свої почуття та вчинки, підкорюючи їх розуму.

    Перебування у Франції під правлінням Бурбонів, було для письменника нестерпним. Його атеїзм, ставлення до реакції та режиму, співчуття революції, сповнені бойового протесту твори робили життя однаково тяжким, хоч в Італії,  хоч на батьківщині. Останні роки він був настільки слабкий, що ледве тримав перо. Змушений диктувати тексти, все ж працював до кінця.  Письменник втратив свідомість на вулиці і через кілька годин помер вiд iнсульту 23 березня 1842 року. Стендаль заповідав написати на могильній плиті: «Арріго Бейль. Міланець. Писав. Кохав. Жив».

     Дослідники масонства вважають, що Стендаль належав протягом деякого часу до цього таємного ордену, бо в документах масонських лож зустрічається справжнє ім'я французького письменника — Анрі Бейль.

    Відродження інтересу до творчості та особистості Стендаля почалося у другій половині ХІХ століття. Шанувальники письменника вивели з його творів цілу теорію щастя —  бейлізм, який «наказував не випускати жодної можливості насолодитися красою світу…»

     Психологічні погляди Стендаля і до сьогодні не втратили свого значення. Його теорія «кристалізації любові» представлена  у книгах «Про любов» та «Хрестоматія з психології емоцій».

 

 

 

Видатний діяч світу (до 150-річчя з дня народження)

 

            Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському в родині з татарсько-білоруським (батькова лінія) та польсько-литовським ( материна) корінням. Закінчив Другу Київську гімназію та Колегію Павла Галагана, де знаходився під впливом українського філолога П.Г. Житецького.

У 1889 році А. Кримський вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві,  закінчив його у 1892-му, але залишився на кафедрі арабської філології для підготовки до професорського звання.  Одночасно він пройшов курс історико-філологічного факультету Московського університету під керівництвом таких відомих викладачів: мовознавця, фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, фахівця з порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства П.Ф. Фортунатова, істориків П.Г. Виноградова, В.І. Гер'є, 
В.Й. Ключевського. У 1896 р.  склав магістерські іспити в Московському університеті – зі слов'янської філології, а в Санкт-Петербурзькому – з арабістики. Зразу після цього його відрядили до Сирії та Лівану, де він поглиблював знання з орієнталістики і працював над арабськими рукописами. Після повернення молодий вчений працював у Лазаревському інституті, викладаючи курси історії семітських мов, керуючи практичними вправами з російсько-арабського і навпаки перекладу, читаючи лекції з історії арабської літератури. У 1901 році Агатангел Юхимович очолив кафедру арабської словесності Лазаревського інституту та викладав перську, турецьку мови, арабську літературу, історії мусульманського Сходу. Відтоді він бере на себе ще й обов'язки  секретаря Східної комісії Московського археологічного товариства та редактора періодичного видання "Древности восточные", а також редактора серії "Труды по востоковедению", що містила чимало і його статей.

У 1918 році вчений переїхав до Києва, де став одним із засновників –   академіків Української академії наук (УАН), першим її неодмінним секретарем та очолив історико-філологічний відділ УАН. Одночасно Кримський працював професором на кафедрах україністики та східної історії Київського державного університету, очолював Інститут української наукової мови. З його ініціативи у Харкові було засновано Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства.

У 1930 році його майже усунули від науково-педагогічної роботи, а влітку 1941-го Агатангела Юхимовича заарештували та вивезли в Кустанайську область Казахстану, де він помер у таборі до кінця січня 1942-го (точна дата смерті – невідома).

Вченому належить авторство понад 1000 публікацій: монографій, підручників, статей, праць з арабістики, семітології, тюркології, іраністики. З перекладів А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.

 Агатангел Кримський володів майже шістдесятьма мовами, знав всі діалектні особливості української мови, був науковим редактором багатьох словників та збірників. зробив значний внесок в українське й російське сходознавство, займався проблемами розвитку української літературної мови, фольклористичним та етнографічним дослідженням, зокрема з антропології. Він залишив і  велику художню спадщину: поезії, оповідання та повісті. Ім’я українського академіка в 1970 році  було занесене у затверджений ХVІ сесією генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу.

 

Дорогі наші друзі та шанувальники бібліотеки! 

  Вітаємо Вас з прийдешнім Новим роком!

Нехай 2021 рік буде найкращим для Вас! 

Бажаємо міцного здоров’я, успіху, гарного настрою і

нових цікавих книг!

Нехай Новий рік принесе всім нам мир і злагоду, радість і затишок, 

щастя і благополуччя та багато гарних вражень

 від незабутніх творчіх зустрічей та знайомства з новими талантами!

 

 

1 cічня  це не тільки  улюблене для багатьох свято, не тільки перший день Нового року, а й знаменна дата -  день народження  видатного громадсько-політичного діяча, провідника борців за незалежність України Степана Андрійовича Бандери. Всім своїм життям він служив одній ідеї: відновлення Самостійної Української Держави в національних етнографічних кордонах із демократичною системою урядування, яка б гарантувала всім громадянам України свободи в духовному, культурному, політичному та соціальному бутті. За останні роки набули поширення гасла: Слава Україні! Героям Слава! Але, на жаль, для більшості населення країни постать Степана Бандери залишається  маловідомою, невивченою.

 

Читальний зал пропонує літературу для ознайомлення:

 

1. Бандера Степан : ... коли один скаже : Слава Україні !  / упор. М. Посівнич. - Брустурів : Дискурсус, 2015. - 160 с.  

 

 2. Вбивство Степана Бандери . - Львів : Червона калина, 193. - 355 с. - (Історична бібліотека ; ч.7. Сер. "Сини України").

 

3. Гордасевич Г.  Л. Степан Бандера: людина і міф  / Г. Л. Гордасевич. - 4-тє вид., ювілейне. - Львів : Апріорі, 2008. - 208 с.

 

4. Левицька В. Степан Бандера і я : оповідання / В. Левицька. - Київ : Зелений пес, 2016. - 47 с.

 

5.  Мірчук П. Степан Бендера - символ революційної безкомпромісовості  / П. Мірчук. - Хмельницький : Поділля, 1992. - 144 с.

 

6. Перепічка Є. В. Феномен Степана Бандери  / Є. В. Перепічка. - Львів : СПОЛОМ, 2006. - 736с.

 

 7. Посівнич М. Степан Бандера  / М. Посівнич. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. - 254 с.

 

 8. Страсті за Бандерою  / [упоряд. Т. С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. - 2-ге вид. - Київ : Грані-Т, 2011. - 400 с. 

 

9. Сушинський Б. І.. Лицарський хрест :  роман / Б. І. Сушинський. - Одеса : ЯВФ, 2006. - 464 с.

 

10. Федун-Полтава П.  Хто такі бандерівці та за що вони борються ? / П. Федун-Полтава. - Київ : ЦУЛ, 2019. - 58 с.

 

11. Частий Р.  В. Степан Бандера : мифы, легенды, действительность / Р. В. Частий. - Харків : Фоліо, 2015. - 382 с.

 

 

 

                Як Бандера став героєм для радянської школярки з Центральної України.

 

Пізньої осені 1978-го року у 3-б клас однієї зі шкіл Полтавщини приходить новенький хлопчик. І це не мало би стати визначною подією, бо в початкових класах дуже часто прибували і вибували діти. Із 45-ти учнів сталими залишались десятків зо три, півтора - змінювалися. Однокласникам не запам’ятався ніхто, крім онука директора школи, бо особливе ставлення до нього кидалося у очі. Вчителька відрізнялася жорстокістю і дисциплінарним фанатизмом, тому деякі діти (серед них і авторка оповідання) більшість часу стояла у кутку, інші отримували копняки та запотиличники,  або - метровою дерев’яною лінійкою - по руках чи по голові. Найулюбленішим для вчительки і найнебезпечнішим для дітвори був атракціон метання важезної в’язки металевих ключів з гострими зубчиками. І що дивно,  це нікого не обурювало.  Негідні, образливі, загрозливі дії педагога вважались прийнятними, усталеними, зрозумілими, наче так і треба. Ні діти, ні батьки ніяк на них не реагували. Деякі учні не бажали щоденного споглядання цього атракціону і протестували, як уміли, - непослухом,  новими порушеннями дисципліни, хоч і боялися. Якщо хто й казав щось батькам, то міг ще й від них отримати на горіхи. Ось у такий радянський колектив потрапив новенький. Він був геть інший: зачіска, одяг, взуття, говірка, погляд, навіть прізвище на тлі -ко, –енко, -ар, -ова видавалось незвичайним – Горчинський. Він дуже вразив своєю інакшістю одну дівчинку в класі, і це могло здатись коханням з першого погляду. Його посадили за останню парту в ряду від вікон, а вона сиділа за передостанньою в ряду біля дверей. Щоб дивитися на нього, треба було повертати голову вбік і трохи назад, що вважалося порушенням дисципліни. Вже на початку його перебування в класі стало відчутно, як загусло повітря в кімнаті від ненависті вчительки до цього хлопчика. За що і чому вона його так зненавиділа, коли встигла, він же ще нічого не зробив, ніяк себе не проявив? Це питання  випалювало дівчинці мізки і першого дня, і наступного, коли він з’явився вранці остриженим наголо. Все одно виглядав краще, ніж інші хлопці з прямокутниками-чубчиками над лобами. Батьки Славка виконали тільки одну вимогу вчительки – стрижку, шкільної форми брудно-коричневого кольору йому не купили, може зайвих грошей не мали, переїзд – справа дуже витратна. Це дало підставу для відвертих знущань над ним вчительки, ще й учнів заохочувала цькувати його. Як тільки його не обзивали! Його сіро-зелені очі ставали крижаними й аж прозорими од люті. Він нікому не змовчував, давав одкоша і словами, і руками й ногами. Він протестував, він боровся, і дівчинці це дуже подобалось, вона захоплювалась його геройством. Коли вчителька насміялась над його говіркою,  спотворивши акцент та інтонації, він її обізвав якимись незрозумілими словами (можливо, польською лайкою). Вона крикнула: «Проклятий БАНДЕРівець!!!!» і кинула в нього свої ключі.  Вони розсікли йому шкіру обличчя і впали на парту. Славко миттєво підхопив їх і швиргонув закривавлену зв’язку на вчительський стіл!!. Заюшений кров’ю хлопчик стояв і сміливо дивився прямо в очі своїй кривдниці.  Та лементувала щось на кшталт, що тюрма плаче за  цим бандитом, що зараз відведе його до директора та викличе батьків. Він пішов з класу навіть не одягнувшись і не забравши портфеля. Більше його у школі не бачили. Дітям ніхто не розповів, як урегулювали той випадок, як пояснили Горчинським таке травмування сина, чи покарала адміністрація вчительку, куди далі поїхала та родина. У класі це не обговорювалося, наче нічого й не сталося, наче того хлопчика ніколи й не було. А дівчинка постійно про нього думала, чіпляючись очима за пусту парту. Найбільше її терзало питання, чому Славка назвали бандерівцем і хто вони такі ті бандерівці? Наважилася спитати про це в батька:

            -- То вороги радянської влади.

            -- Як наш дідусь?

            -- Ще гірші і страшніші. Але про це не можна говорити в школі, взагалі краще ні з ким про це не говорити.

            -- А ти звідки про них знаєш?

            -- Про це писалося в газетах - націоналістичнi банди.

Так вчителька й обізвала Славка бандитом, і про тюрму говорила! Відтоді, буваючи у бабусі, дівчинка ворушила старі газети і вишукувала статті про тих сміливців. Потім додалися розповіді старших про радянську владу, про країну – тюрму народів,  про три голодомори, про війни,  про катівні служби безпеки і табори Гулагу, про рідню, що відбуває там свої терміни. Дівчинка перестала спати вночі, щоб не прогавити, коли батько почне слухати радіоприймач, і самій дізнатися більше про українських буржуазних націоналістів, про Бандеру, про повстанців. Вони стали для неї героями, і ні піонерсько-комсомольське виховання, ні шкільні проблеми, ні радянська пропаганда, вже не мали впливу,  не могли зупинити захоплення ними і любов до краю, який виплекав Степана Бандеру та багатьох інших незламних борців за українську незалежність.