Пам'ятаймо своїх Героїв!

Владислав Скворцов (1996-2022) народився в  в селі Левенцівка Дніпропетровської області. Через рік переїхав з родиною до Дніпра. Навчався в школі №9.  Юнак мав чималі досягнення в спорті. Серйозно займався футболом, у складі українських команд виступав на міжнародних юніорських змаганнях. У 2013 році вступив на перший курс факультету «Суспільних наук та міжнародних відносин» Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Захоплювався історією, патріотичним розвитком молоді. Любив читати та проводити час із сім’єю. У 2014 році, ще неповнолітнім, Владислав прийшов у військкомат записатись до АТО, але його не взяли за віком. Тоді хлопець поїхав у Київ, де знайшов організацію, яка готувала юнаків до добровольчих загонів. Після підготовки потрапив до добровільного загону «Шахтарськ», в якому, прослуживши до кінця 2014 року, отримав свій перший військовий досвід. У 2017 році Владислав закінчив університет і отримав базову вищу освіту за напрямком підготовки «Політологія», а також у 2017 році Владислав закінчив військову кафедру Дніпропетровського вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (наразі - Дніпровська політехніка) за фахом підготовки офіцерів запасу Збройних сил України. Після проходження військової підготовки, навчального табірного збору та іспитів було атестовано до присвоєння первинного офіцерського звання запасу. За наказом Міністра оборони України отримав військове звання «молодший лейтенант» запасу. У 2018 році Владислав знову пішов добровольцем у другу сотню 8-го батальйону української добровольчої армії, яка в той час брала участь у боях у Широкому та Водяному. 24.10.2019 він був призваний до ЗСУ як офіцер запасу. Одразу після призову його відправили на три місяці на курси перепідготовки у Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації в місті Києві. Після перепідготовки Владислав потрапив до 74-го окремого розвідувального батальйону, який на той час дислокувався в селищі міського типу Черкаського, де Владислав обіймав посаду начальника зв'язку взводу. У цей період служив у Донецькій області, а саме у Мар’їнці та Красногорівці, перебуваючи в районах бойових дій. З 21.08.2020 старший лейтенант Скворцов проходив військову службу за контрактом у Соборному районному центрі комплектування та соціальної підтримки на посаді старшого офіцера відділення військового обліку та бронювання сержантів і солдатського запасу. З кінця 2020 року брав участь в ООС на складі оперативного командування «Схід». У 2021 році прийняв посаду командира взводу. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну Владислав Скворцов у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» прийняв бій з окупантами на Сумщині в місті Охтирці. Перші тижні війни були дуже важкими. Надходження на лінію вогню додаткового озброєння і провіанту було величезною проблемою. Діяти доводилось дуже швидко та імпровізовано. Але це не завадило нашим бійцям звільнити чимало земель Сумщини, зокрема наприкінці березня 2022 року — місто Тростянець. Після звільнення міста захисникам обіцяли довгоочікуваний відпочинок, але досвідчені бійці в той найважливіший період початку війни були дуже потрібні фронту. Тож Владислава одразу переправили на Ізюмський напрямок, де було не менш гаряче. Там, на Харківщині, під селом Нова Дмитрівка, і стався останній бій, під час якого бієць віддав життя за Незалежність України. 08.07.2023 Владиславу Скворцову посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Також його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Владислав – неймовірно сильна духом людина з відчуттям прекрасного. Якщо із професійного боку, то цитую свого чоловіка: «офіцер – це еліта». Так він і ставився до всього в житті, до чого прикладав руку. Якщо щось робив, то зі смаком і повною віддачею. Я дуже цінувала його справедливість, чесність, особливе ставлення до сімейних цінностей, людяність і розум. Таких, як він, я ніколи не зустрічала», – розповіла його дружина Єлизавета. Поховали офіцера на Краснопільському кладовищі в місті Дніпрі.   У Владислава залишились мати Людмила, батько Юрій, дружина Єлизавета та донька Кіра, дівчинці було лише п'ять місяців, коли загинув її тато. Владислав бачив її ще зовсім маленькою — у перші два місяці життя доньки. Вічна слава герою!

 

 

 

 

 

Сяйво душі Модеста Левицького

Модест Пилипович Левицький – лікар за фахом, письменник, композитор, педагог, відомий діяч культури. Народився 25 липня 1866 року в селі Вихілівці Проскурівського повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецький район Хмельницької області) в сім’ї поміщика. Закінчив гімназію, історико-філологічний та медичний факультети Київського університету, аби стати народним лікарем, допомагати знедоленим людям. У студентські роки (1892) добровільно брав участь у боротьбі з епідемією холери на Волинському Поліссі. Згодом побачене і пережите ним у ту пору відобразив у своєму оповіданні "Санітар", читаючи яке, бачиш страждання своїх предків, усвідомлюєш, наскільки тоді, в умовах старого ладу, поліщук був забитою, темною людиною. Після закінчення університету (1893) п'ять літ працював лікарем у Ковелі, приятелював з родиною Косачів, відвідував їх в Колодяжному, консультував і лікував Лесю Українку. Про гарні стосунки між ними свідчать листи поетеси. Вочевидь, під впливом Олени Пчілки та її дочки М. Левицький формувався як публіцист і письменник. Працюючи лікарем у містечку Окна на Поділлі, куди змушений був виїхати через хворобу дружини, робить перші проби в царині художньої літератури українською мовою, зокрема пише водевіль-одноактівку "В клуні" ("Паничі"), оповідання "Дякова помста" та інші. За участю місцевої інтелігенції організовує український театр. У наступні роки (1901-1917) М. Левицький працював лікарем у Будаївці (неподалік від Боярки), в Києві — директором фельдшерської школи і керівником дитячого притулку, лікарем південно-західних залізниць, у Радилові на Волині (нині Рівненська область), потім — знову в Києві. Починаючи з 1901 року художні твори М. Левицького постійно друкуються на сторінках періодичних видань під псевдонімами Виборний, Макогоненко, М. Пилипович, Дід Модест. Налагоджує тісні зв'язки з "громадівцями", займається поширенням українського друкованого слова, турбується про роботу книгарні НТШ, про діяльність громадської організації "Просвіта", її бібліотеки. В цій справі йому допомагають Леся Українка та її сестра Ольга. Брав активну участь у випуску українських газет, в діяльності товариства "Час", клубу "Родина", в розвитку видавничої справи, мережі бібліотек з книгами українською мовою. Разом з дружиною Зінаїдою займався перекладами художніх творів на українську мову з російської, французької, польської, єврейської та інших мов. За своє українство удостоївся ярликів "мазепинець", "ненадійний елемент". Лікарська практика, перебування серед людей підказували зворушливі теми для його оповідань, новел, гуморесок, фейлетонів, драматичних творів, публіцистичних публікацій. Письменник у них зображував нужденне життя сільської та міської бідноти, дрібних службовців, акторів, поневіряння переселенців, трагедію рекрутчини,  викривав бездушність і сваволю царських чиновників, шовінізм прихильників "Союзу руського народу", глибоко вболівав за знедолених трударів різних національностей. Спілкуючись із родиною Косачів, іншими діячами української культури, майбутній письменник набирався духовних сил, міцнів у переконаннях, робив перші літературні спроби. 1896 року на сторінках одного з тогочасних журналів з’являється його перша стаття "Про сільську медицину". Перша збірка його оповідань вийшла 1907 року. Вона одержала позитивну оцінку Олени Пчілки, яка в рецензії, опублікованій в тижневику "Рідний край" (1907, №9), писала, що твори М. Левицького відзначаються "надзвичайною правдивістю малюнка", інтернаціоналізмом ("ніжне, чуле серце не одрізняє "своїх" від "чужих", — всі нещасливі перед ним рівні"), що його твори вражають "тихою правдою". Але та правда була тією "тихою водою", котра рвала "греблю" буржуазно-монархічного суспільства... Твори письменника позитивно оцінювали Іван Франко, академік Сергій Єфремов, історик Дмитро Дорошенко. З того часу твори М. Левицького друкувалися у місячнику "Нова Громада"; газетах "Громадська Думка", "Рада"; журналах "Світло"; виходили окремими книжками – "Забув. Щастя Пейсаха Лейдермана"( 1908р.), "В суді"(1918р.). Модест Пилипович написав також низку лікарських порадників, склав українську "Граматику для самонавчання" (1918р.).  Під час російсько – японської війни Модест Пилипович був директором фельдшерської школи і керівником дитячого притулку для покинутих дітей, працював лікарем південно-західних залізниць, зокрема в амбулаторії міста Радивилова на Волині (нині Рівненська область). М. Левицький активно займався літературною та громадською роботою. 19 січня 1919 року родина Левицьких вирушила з Києва до Афін. У Греції Модест Пилипович зазнав непоправної втрати – смерті дружини. З оповідання "Ніобея" довідуємося про гірку долю бродячої трупи акторів, яка виступала в Ковелі та інших містечках Волині, про талановиту акторку Настю-Ніобею — "царицю без царства і матір без дітей", про хворобу та смерть її 6-річної доньки Наталі. М. Левицький цікавився історією України, мотиви героїчного і трагічного минулого зустрічаємо в його художніх творах. Влітку 1911 року разом з вченими Д. Дорошенком та І.Зілинським, сином Віктором подорожував містами і селами Західної Волині, відвідав Берестечко, Козацькі могили та інші пам'ятні місця. В оповіданні "За Коліївщини" (1907) відобразив окремі епізоди гайдамацького руху на Смілянщині. З 1917 року М. Левицький — учасник заходів Української Народної Республіки, займався лікарською і культурно-освітньою справою в Києві, працював у Міністерстві шляхів директором культурно-освітнього департаменту, здійснював українізацію в навчальних закладах та книжково-газетних кіосках. З 1919 року він у складі дипломатичної місії УНР у Греції (Афіни), згодом очолив її, з 1921 року — в Австрії, у Тарново, Закопаному (Польща), був міністром здоров'я закордонного уряду УНР. З 1922 до 1927 року працював у Подєбрадах (Чехія) викладачем Української господарської академії, одночасно був директором і викладачем української гімназії. Дбав про розвиток української мови, кількаразово перевидавалася його "Граматика для самонавчання". 1927 року Модест Пилипович повертається в Україну, зокрема на Волинь. Він разом із сім'єю сина мешкав у Луцьку, працював лікарем і вчителем української мови української гімназії, займався громадсько-культурною, просвітницькою роботою. Належав до членів Товариства імені Петра Могили. Був не тільки добрим музикою, а й композитором, про що свідчать Леся Українка та його учні-волиняни... Лікуючи інших М. Левицький не дбав про власне здоров’я, не помічав, як слабне його серце. 16 червня 1932 року на 66-ому році життя зупинилося серце цієї благородної людини, патріота України, який все своє життя словом і ділом боровся за незалежну, соборну Українську державу. В історії національного українського державотворення немало постатей синів та дочок України, що своїми буденними діями та життям були покликані стати прикладом мужності для наступних поколінь свідомих громадян, які прагнуть добра та достатку, миру та злагоди своїй Батьківщині. Саме до таких поступовців національного духу належить кваліфікований лікар, літератор, державний діяч світового рівня — Модест Левицький. Він був свідком народження і становлення новітнього українського письменства. Свої знання, результати власного досвіду він виклав у "Конспекті теорії письменства" (1923р.)

 

 

 

 

 

Нікола Тпесла - геній, який випередив свій час

10 липня(1856-1943)   в усьому світі згадують американського інженера і фізика сербського походження, який випередив час, подарував світові змінний струм, асинхронного двигуна ,радіо  і масу інших винаходів, а також отримав понад 700 патентів по всьому світу.  Нікола Тесла був генієм без визнання за життя, а його відкриття надихають людство, яке й досі не може зрозуміти, у чому загадка Ніколи Тесли.  Видатний винахідник та інженер, яким Ніколу Теслу вважають зараз, свого часу був звичайним хлопчиком, молодшим сином у родині сербів. Кажуть, що в момент народження вченого - це було в місті Смілян, що в Хорватії, 1856 року - йшла гроза. Гримів грім, і перелякана акушерка весь час твердила, що хлопчик буде дитиною темряви. На що мама Ніколи їй відповіла, що він буде дитиною світла - і виявилася абсолютно права.  На нього не покладали особливих надій, але доля розпорядилася по-своєму: старший брат Ніколи трагічно загинув. Тепер молодший син мав не розчарувати свого батька, і Нікола з острахом думав про те, що йому уготована доля священика. Але Всесвіт втрутився знову - Нікола, повернувшись додому з атестатом зрілості, захворів на холеру і 9 місяців пролежав у ліжку. Батько його був згоден на все, аби син вижив. І Нікола, одужавши, вступив до вищого технічного училища.  Нікола часто в житті бачив перед очима сліпучі спалахи світла, які часом заважали йому зрозуміти, де закінчується реальність і починається ілюзія. Цей феномен він став використовувати у своїх наукових пошуках. Нікола і справді приніс людству світло - завдяки масовому впровадженню електричного освітлення на основі змінного струму. Але це далеко не єдиний винахід ученого.  Нікола Тесла, якого за життя вважали божевільним через його дивні звички, створив чимало технічних пристроїв, які й нині вважаються революційними. Його винаходи і він сам випереджали час, але це стало зрозумілим лише зараз. Насамперед це бездротові технології - передача енергії без дротів, прототип мобільного телефону, ідея безпілотного автомобіля, літального апарату і загадкового "променя смерті". Вважається, що деякі свої винаходи знищував сам Нікола Тесла - вічний двигун, осцилятор Тесли. Останній він створив 1898 року: це був коливальний пристрій, який імітував землетрус і ледь не обвалив будівлю його офісу. Коли Нікола зрозумів, що він створив, то сам розбив осцилятор молотком, а співробітникам наказав мовчати. У 1931 році Нікола замість звичайного двигуна поставив на автомобіль коробочку з двома стрижнями. Машина цілий тиждень працювала без підзарядки і могла розігнатися до 150 км/год. Чи був це вічний двигун, залишається лише гадати: Тесла знищив винахід, вирішивши, що людство до нього не готове. У 30-х роках минулого століття Тесла також розробив "промінь смерті" - пристрій, який завдяки потужному спрямованому пучку енергії міг знищувати армії та літаки. Свій винахід учений намагався продати військовим, але в нього не вийшло. Не вийшло у Тесли і у випадку з безкоштовною електрикою. У 1901-1902 роках учений за підтримки фінансової групи JP Morgan побудував на Лонг-Айленді, штат Нью-Йорк, бездротову станцію - вежу Ворденкліф. Голова Джон Пірпонт Морган спочатку думав, що так вони забезпечать бездротовий зв'язок по всьому світу. Але Тесла хотів дати світу не тільки зв'язок, а й безкоштовну електрику. За задумом ученого, вежа могла б поширювати електрику без дротів - щоб будь-яка людина могла "під'єднатися" до неї, просто встромивши металевий штир у землю. Але це виявилося невигідним сильним світу цього - адже позбавило б їх контролю над ресурсами (вугілля, нафта тощо). Тому 1906 року фінансування було припинено, а мрія Тесли про вільну енергію так і залишилася мрією.

Теслу часто вважали диваком через його дивні звички, але це не применшувало його величі як генія. Ось кілька дивовижних фактів про Ніколу Теслу.  Нікола дуже мало спав - інколи лише дві години на добу. Весь інший час він працював, роблячи перерви лише на трапезу. Тесла міг запам'ятовувати цілі книжки та складні схеми всього за кілька хвилин читання або перегляду. Свої винаходи вчений міг детально уявити в голові і навіть "протестувати" їх - без жодного запису. Наприклад, відомо, що свій знаменитий електродвигун він придумав, гуляючи парком у Будапешті та читаючи Гете. Схему він тут же намалював на піску.  Нікола стверджував, що міг чути грім за 900 кілометрів, а також розрізняв цокання кишенькового годинника через три кімнати і навіть звук, коли муха сідає на стіл. Коли він навчався в коледжі, то йому навіть було боляче від звуку локомотива за 50 км від нього. Лікарі думали, що це все нерви - поняття сенсорного перевантаження ще не існувало. Складно уявити, як би зараз почувався Тесла в Україні. Він передбачив появу смартфонів. За словами вченого, люди мали навчитися спілкуватися миттєво, незалежно від відстані - бачити і чути одне одного так само чітко, немов вони перебувають поруч. При цьому пристрої, які дозволять це робити, люди зможуть носити в кишені.

Було й те, чого панічно боявся Нікола Тесла - це мікробів. Після того, як він перехворів на холеру, вчений дуже часто мив руки і використовував по 18 рушників за день. А якщо на обідній стіл сідала муха, Тесла вимагав одразу ж поміняти страву. Стрункий, темноволосий і блакитноокий учений цурався жінок. Він, безумовно, подобався їм, бо мав вишуканий смак, елегантні манери. Але от жінки йому - ні. Вчений вважав, що вони відволікають його від великих звершень і вважав за краще не мати з ними справи. З голубами, а не з людьми вчений проводив увесь свій вільний час. Тесла часто гуляв у Центральному парку Нью-Йорка - він годував там птахів, а хворих або поранених голубів забирав до себе. Його сусіди по готелю через це скаржилися на шум і запах. Особливо він любив одного білого голуба. Тесла розповідав, що одного разу, лежачи в ліжку, він побачив, як птах влетів у вікно - в його очах він побачив сліпуче світло. На лікування птаха Нікола витратив $2000 і навіть сконструював пристрій, який підтримував йому крило і ногу, поки вони гоїлися. Тесла був одержимий числом 3 і взагалі числами, що діляться на три. Він обов'язково мив руки рівно тричі поспіль і обходив будівлю тричі, перш ніж зайти всередину. Тесла жив у різних готелях, але завжди в номерах під числом кратним трьом. Помер геній без копійки в кишені, у готельному номері, 1943 року. Не маючи можливості платити за рахунками, Тесла змінював один готель за іншим, доки один із колишніх роботодавців не почав оплачувати йому житло і платити якусь суму за "консультації". До кінця своїх днів Тесла проніс із собою пристрасть до науки і залишив світові сотні винаходів, хоча сам не отримав за них ні багатства, ні спокійної старості.

Василь Шкляр: феномен українського історичного роману

10 червня українському письменникові Василю Шкляру виповнюється 75 років. Його називають“містиком” та “батьком українського бестселера”. Василь Шкляр народився у селі Ганжалівка на Черкащині. Там він пішов до початкової школи. Школу закінчив зі срібною медаллю. Згодом вступив на філологічний факультет Київського університету. На другому році навчання, Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі, він бавився бомбою, але йому вдалося уникнути відрахування шляхом тимчасового переїзду у Вірменію, куди він поїхав, аби навчатися за студентським обміном в Єреванському університеті. Згодом Шкляр згадає цей випадок зі свого життя у своїй ранній повісті “Стороною дощик іде”. В Єреванському університеті Шкляр студіював вірменську мову й літературу аж до 1972 року і, за власним зізнанням, зміг добре вивчити вірменську мову вже за 2 місяці. Згодом Шкляр тепло згадуватиме свій вірменський період, називаючи його “яскравою сторінкою у житті”. Після закінчення університету, Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно з журналістською роботою пише свої перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його перші дорослі збірки повістей та оповідань: “Перший сніг”, “Де твій Остап, Соломіє?” та “Живиця”. У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра, зокрема, дитячі збірки.У період з 1988 по 1998 роки Шкляр займався політичною журналістикою, бував у місцях військових протистоянь, так званих “гарячих точках”. Цей досвід, зокрема, подробиці операції з врятування дружини Алли та родини генерала Дудаєва після його загибелі, Шкляр згодом відтворив у романі “Елементал”. Письменницьке визнання прийшло у 1999 році з виходом роману “Ключ”. Шкляр розпочав написання роману ще 1998 року, перебуваючи у лікарні, куди він потрапив зі смертельним діагнозом на лептоспіроз. У 1999 році Шкляр став членом новоствореної Асоціації українських письменників. У 2000–2004 роках працює головним редактором видавництва “Дніпро”. У 2009 році виходить найвідоміший роман “Залишенець. Чорний ворон”. Роман відтворює одну зі сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти радянської окупації наприкінці радянсько-української війни 1917-1922 рр, українські оборонці і нині читають на фронті. Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Шкляра визнали лауреатом Шевченківської премії 2011 року за роман “Чорний ворон”. Проте, письменник відмовився від отримання на знак протесту проти перебування на посаді колишнього міністра освіти України українофоба Дмитра Табачника. Тому вже 17 квітня 2011 року у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України вручили Народну Шевченківську премію (“Залізний Мамай”). Вручення відбулося біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. Кошти зібрали меценати та громадяни України.. Наприкінці 2011 року Шкляр також створив Міжнародну благодійну організацію “Фонд Василя Шкляра “Холодноярська Республіка”, основною метою якого було отримати фінансування на виробництво повнометражної екранізації роману “Чорний Ворон”. Фільм вийшов в український широкий прокат 5 грудня 2019 року.

 

Дитинство вкрадене війною

 В Україні 4 червня вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Цей день було встановлено постановою Верховної Ради України 2021 року. Дата вшанування була вибрана не випадково, адже щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей — безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 9 серпня 1982 року. Його поява в календарі підтверджує зобов’язання ООН забезпечити захист прав дітей. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять дітей України, які загинули від рук, куль, розірваних ракет і бомб ворога. Сльози, відчай, біль, злість і ненависть! Це те, що відчуває кожен з нас. Знищується народ. Знищується нація. Знищується основна цінність – наше майбутнє. Відібрані, скалічені життя наших дітей – це незгоєні довічні рани України. За  роки російсько-української війни постраждали десятки тисяч дітей з України, деякі навіть не встигли побачити цей світ. Пам’ятаємо кожного янгола! Пам’ятаємо про маленькі серця загиблих українців! За офіційними даними Офісу Генерального прокурора України станом на ранок 26 травня 2025 року 630 дітей загинули та понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості (без повного врахування з місць активних воєнних дій), тисячі залишилися сиротами, втратили домівки, або були насильно вивезені на окуповані території чи до росії. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Ці цифри — не просто статистика. Це зламані долі. Це дитячі очі, що бачили війну, біль, втрати. Дванадцятий рік росія веде війну проти України. Щоденно ворог незаконно вивозить дітей на тимчасово окуповані території або ж у російську федерацію. Після початку повномасштабного вторгнення росії кількість жертв серед дітей збільшується щоденно. І фактичну кількість загиблих і поранених дітей встановити неможливо через активні бойові дії. Зараз будь-які слова зайві… Гинуть діти… Закатовані, зґвалтовані, гинуть від ракет і снарядів, гинуть від мін і під руїнами. У центрі Європи гине наше майбутнє. Ми ніколи не пробачимо, і завжди будемо пам’ятати, адже памʼять про українських загиблих дітей буде вічним шрамом та однією з найболючіших сторінок нашої історії. Сьогодні ми маємо говорити про це голосно. Щоб світ не мовчав. Щоб кожен агресор знав — за кожну сльозу дитини буде відповідальність.  Ми боремось не лише за свободу. Ми боремось за право наших дітей жити у мирі. Віримо, що настане день, коли українські діти знову сміятимуться без страху. Щира вдячність Збройним Силам України, які щоденно боронять нашу землю, захищаючи кожну дитину, кожну родину, кожен дім. Дякуємо кожному, хто підтримує наших захисників — своїми донатами, турботою, працею і вірою. Саме завдяки вам зберігається життя, зберігається Україна. Вічна пам’ять загиблим дітям. Вічна шана їхнім родинам.

 

 

Український голос Мойсея Фішбейна

26 травня 2020 року в Києві на 74-му році пішов з життя Мойсей Фішбейн – український поет і перекладач єврейського походження, який замолоду зробивши вибір на користь української мови, залишився вірним йому до кінця. Народився Мойсей Фішбейн 1946 року в Чернівцях, на Буковині, де радянська влада вже встигла переломити хребет українству, а німецька окупація – винищила єврейство. У своїх спогадах, написаних у 1980-му році в Єрусалимі та виданих в американському журналі «Сучасність», він напише, що «відчував причетність до двох культур». До Києва він перебрався «чорного 1972 року», «року тотального українського погрому», коли «зденаціоналізовані істоти нищили культуру України», –  пише він у тій же статті. Його талант помітив і підтримав Микола Бажан, який відніс до часопису «Вітчизна» його перші вірші, написав переднє слово до першої збірки поезій «Ямбове коло», що вийшла у 1974 році, зробив Фішбейна своїм літературним секретарем, допоміг влаштуватися до Головної редакції Української радянської енциклопедії. Провідником Мойсея до світу модерної української поезії став ще один українсько-єврейський літератор – Леонід Первомайський, який захопив молодого початківця своєю «ерудицією, тонким відчуттям поезії, малярства, музики». Замість того, щоб вливатися до панівної російської культури, ці євреї зробили нетиповий і на перший погляд нелогічний в тих умовах антиімперський вибір. «Це був не просто антиімперський вибір, а вибір культури, яку люди тієї епохи вважають третьорозрядною, антисемітською, звичайно, зґвалтованою у всіх сенсах цього слова, що знаходиться десь там на маргінесах європейської культури», – вважає Петровський-Штерн, автор книжки «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності». На думку дослідника, долучення до української культури давало можливість євреям не втрачати своєї ідентичності, яку вони б загубили, розчинившись в імперській культурі. Це був також і дисидентський вибір – «осмислено не імперський, позаімперський, анти-імперський».

Ірина Вільде: залишалася собі вірною

Народилася Ірина Вільде 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині викладача та публіциста Дмитра Макогона. Справжнє ім’я письменниці — Дарина Макогон. Батько відіграв важливу роль у формуванні доньки як особистості — він був одним з тих інтелектуалів, які боролися за українську освіту та культуру в Австро-Угорській імперії. Спочатку дівчина навчалася в гімназії у Чернівцях, проте окупація Буковини Румунією принесла жорстку румунізацію: українцям забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи й товариства. Батько Дарини, який відкрито виступав проти цих утисків, двічі опинявся за ґратами за «антидержавну діяльність». Після другого арешту сім’я вирішила тікати. На початку 1920-х родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилася в Станіславові. Тут Дарина змогла завершити навчання в українській приватній гімназії — це стало першим кроком до її майбутньої літературної кар’єри. Її брати обрали радикальні шляхи: один став учасником Української військової організації та згодом емігрував до Німеччини, другий воював у складі дивізії Ваффен СС «Галичина» й після війни опинився в США. Через ці зв’язки радянська влада постійно підозрювала Вільде в «українському націоналізмі».  Дарина здобувала освіту у Львівському університеті. Уже в студентські роки вона почала писати й видавати свої перші твори. У 1930 році Макогон відрахували з університету: офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станіславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї та влаштовується в редакцію журналу «Жіноча доля» — її обов’язком було ведення у місцевій пресі так званих жіночих куточків.

Ірина Жиленко – жіночий голос епохи

28 квітня виповнюється 85 років від дня народження Ірини Жиленко –  видатної української поетки-шістдесятниці, прозаїкині, лавреатки премій імені Василя Стуса і Володимира Сосюри та Шевченківської премії. Оксана Забужко  зазначила, що вважає себе "жиленківкою", адже у своєму творчому становленні, перших віршах та виступах надихалася камерним урбанізмом, живою та теплою енергетикою поезії Ірини Жиленко. Ірина Жиленко –  авторка 20 поетичних збірок, повістей для дітей та книги спогадів. Народилася 1941 року в Києві, у родині військових. Виховували її бабуся і дідусь  у Звенигороді на Черкащині, бо батьки загинули в роки Другої світової війни. У вісім років написала перший вірш. Її твори почали публікувати, коли ще була школяркою. Після війни повернулася до Києва. Закінчила вечірню школу робітничої мо­лоді і вечірнє відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. У вісімнадцять років її перші твори надрукували в газеті "Київська правда". Працювала вихователь­кою в дитячому садку, потім – у редакціях газет і журналів. Займалась вокалом в університетській оперній студії, аматорському хорі "Жайворонок" при Київській консерваторії, танцювала у "Веснянці", гарно малювала. Понад 40 років Ірина Жиленко прожила в шлюбі з письменником Володимиром Дроздом. У радянські роки родина зазнавала утисків, їхні твори не хотіли брати до друку, звільняли з роботи, позбавляли житла. Критика дорікала Ірині Жиленко, що вона не оспівувала трудові подвиги народу, відірвана від життя.

Василь Портяк-Білінчук – митець з роду борців за незалежність України

Василь Васильович Портяк (30.03.1952 – 2.03.2019) – видатний український прозаїк, майстер новели та кінодраматург, чия творчість глибоко пов'язана з темою визвольних змагань. Його часто порівнюють із Василем Стефаником за лаконізм та психологічну глибину новел. Народився у високогірному селі Кривопілля на Івано-Франківщині, все доросле життя мешкав у місті Фастів. Носив прізвище вітчима, а в 1994 році додав до нього й прізвище свого біологічного батька Василя Білінчука  – славного воїна Української Повстанської Армії на псевдо «Сибіряк». Названий на його честь син не мав ще й двох місяця від народження, коли загинув тато. Через рік в Києві був розстріляний Дмитро Білінчук – легендарний сотенний УПА «Хмара» – рідний дядько майбутнього новеліста. Ще у 1939 році «перші совіти» вирішили знищити цей славний рід, відправивши на Сибір, але старший Дмитро  втік одразу, а молодший Василь на засланні швидко підростав і, коли брат став «Хмарою», зумів пробратися до нього через всю радянську територію. За це й отримав псевдо «Сибіряк». Син «Сибіряка» –  Василь-молодший закінчив школу-інтернат у Верховині (колишнє Жаб`є), потім працював лісорубом, навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та закінчив Вищі курси режисерів і сценаристів (майстерня Євгена Барабаша) у Москві. Працював фотокором фастівської районки, літконсультантом видавництва «Молодь», редактором і сценаристом кіностудії імені Олександра Довженка. Про свого тата довідався вже в дорослому віці. Це стало стимулом писати про історію УПА, стало його фронтом боротьби на полі літератури та кіномистецтва.

Добро поєднане з волею

14 березня в Україні вшановують добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну. І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити! Саме в цей день –  14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході. Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Український поет-археолог

 

«У нас є поети-політики, поети-художники… Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський. Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. Його поезія глибока, як небо України».

Ігор Павлюк

Народився Борис Миколайович 4 лютого 1936 року в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині в селянській родині. Батько загинув на фронті, мати виховувала Бориса сама. Після закінчення сільської школи-семирічки Борис став вихованцем при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ аж до вступу до військово-морського авіаційного училища, яке не закінчив через дострокову демобілізацію. Після демобілізації переїхав до Києва, де майже 10 років працював кочегаром на заводі залізобетонних виробів і з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського державного університету, який закінчив 1964 року. Ще в школі проявився поетичний талант Бориса і в Києві він продовжував писати вірші. Після закінчення університету працював з 1965 до 1968 року редактором у видавництві «Наукова Думка» у столиці, редагуючи видання археологічної тематики. Цього часу він ближче знайомиться з археологією. Він приймає участь в одній з експедицій з видатним українським археологом О. І. Тереножкіним. Це знайомство на довгі роки пов’язало Б. Мозолевського з археологією. З 1969 до 1970 р. брав участь в експедиції, яка досліджувала Гайманову Могилу. Одна з найважливіших дат у житті Бориса Миколайовича – це 21 червня 1971 року. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено сенсаційну знахідку – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.Того ж року він став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників великих скіфських курганів.

День народження Вікіпедії

День народження Вікіпедії відзначається щорічно 15 січня. Звідки ми отримуємо знання? Для цього можуть слугувати досвід, традиції, інтуїція, результати наукових досліджень, визнані авторитети, зрештою, навіть чутки та припущення. У всіх цих розрізнених джерел є свої недоліки,  вони можуть як спрацювати, так і підвести у відповідальний момент. Тому прагнення зібрати всі знання під однією обкладинкою призвело до створення енциклопедій — книг, які розтлумачували назви, поняття, події. Зараз, в епоху інтернету, ми користуємося Вікіпедією — універсальною енциклопедією. Головна її перевага полягає у можливості вільного обміну всіма людським знаннями. Поява інтернету відкрила надзвичайні можливості доступу до енциклопедичних знань. В 1999 році інтернет-сайт Everything2, який збирав знання з усіх можливих галузей, вперше надав можливість своїм користувачам редагувати викладену інформацію, але власники сайту не мали на меті створювати енциклопедію. У 2000 році Ларрі Сенджером та Джиммі Вейлсом було створено англомовний інтернет-ресурс — Нупедію. Енциклопедичні статті для цього сайту писали виключно експерти-науковці, а потім ще відбувалося ретельне рецензування матеріалів. Автори Нупедії  прагнули досягти найвищої якості, тому контент додавався дуже повільними темпами. Щоб прискорити наповнення Нупедії новими матеріалами, 15 січня 2001 року Сенджер та Вейлс відкрили паралельний проєкт, який назвали Вікіпедією. Назва пішла від wiki-технології, на якій було засновано сайт. Вікіпедія вирізнялася тим, що редагувати статті могли будь-які користувачі інтернету.

Правдоносець з діаспори

11 січня народився Яр Славутич ( 1918-2011). Професор Альбертського Університету, мовознавець, перекладач, поет, автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). «Був Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах чи альманахах… – пише в автобіографії поет, – 1943 року я вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу я друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало моїм легальним прізвищем». Яр Славутич прожив надзвичайно насичене життя. Народився на Херсонщині в козацькій родині. У вересні 1932 року 14-річного юнака разом з батьками заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він утік і повернувся в рідне село. Під час Голодомору помирають його піврічна сестричка, улюблений дід і бабуся. Тоді ж він складає присягу, продиктовану рідним дідом, – вижити й розказати всьому світові, «як москва нищить Україну…». Відзначає Славутич у своїй біографії і 1938 рік, коли, будучи студентом Запорізького педінституту, він опиняється у в’язниці за читання віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка.

День пам'яті дисидента Гелія Снєгирьова

28 грудня 1978 року в жахливих муках помер 51річний Гéлій (Євген) Іванович Снєѓирьов. Гелій Снєѓирьов — письменник, кінорежисер, кіносценарист та журналіст, правозахисник- дисидент.Рідний дядько Снєгірьова — письменник Вадим Собко, щоб "заспокоїти" Гелія розповів, що його сестра,( матір Гелія) 1930-го була свідком обвинувачення у справі «Спілки визволення України», яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління. Від переживань матір Гелія захворіла й швидко «згоріла» у 36 років. Про процес «СВУ» в той час годі було щось довідатися, та ще жили свідки. Снєгірьов почав їх розшукувати, перечитувати старі газети. Зустрічався з учасниками процесу СВУ, зокрема Матушевським і Всеволодом Ганцовим, і  1975-го написав оповідання про «СВУ» — «Ненько моя ненько... або Набої для розстрілу». Вперше в СРСР з’явилася правдива розвідка про цей політичний процес у «країні – хижаку, країні – нищивнику усього живого, країна, в якій усі без винятку кажуть не те, що думають.» Гелій віддав рукопис до надійних рук із умовою, в разі, коли з ним щось трапиться, переправити твір на Захід. Є там й такі слова: «Під корінь із гілками знищувала радянська влада українську інтелігенцію».

Дисидент, що не схожий на дисидентів…

Микола Данилович Руденко - Герой України, видатний український письменник, дисидент, філософ, правозахисник, перший голова Української Гельсінської спілки, борець за незалежність, політв'язень радянських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. «Вся біографія Миколи Даниловича є свідченням того, що Донбас – це українська земля. І не тільки його біографія. Донбас дав Україні Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Василя Стуса, Юрія Липу, і це далеко не повний список. Це без сумніву український край! Його біда в тому, що поряд з українськими родами, які віддавна жили на цій землі, в радянський час туди зумисне переселяли людей з Росії», – наголошує правозахисник Мирослав Маринович. Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт. Коли хлопчику було 6 років батько загинув під час аварії у шахті. Далі доля постійно випробовувала його з дитинства. Через рік під час ігор з хлопчаками отримав травму ока від поціленого камінця, око на довгий час осліпло. У 30-х він став свідком розкуркулення у селі, насильного залучення селян у колгоспи, куди довелося віддати коня, корову і пару волів. Пережив радянський голод 20-х років, Голодомор 33-го. Вищу освіту прагнув здобувати вивчаючи українську мову, але його не взяли – радянська влада проводила тотальну русифікацію Донбасу. Тож у 1939 році хлопець зміг вступити лише на російський філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Однак через два місяці юнака мобілізували у військо. Міг відмовитися, але приховав від медкомісії сліпоту одного ока аби не комісувала, міг бути полковим писарем. 4 жовтня 1941 року в перших боях із нацистськими окупантами  Микола Руденко отримав тяжке поранення розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити.

Літературні вітражі Володимира Лиса

Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року поблизу села Згорани, Любомльський район, Волинська область. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжній газеті, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Сьогодні він працює як редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь». Також Володимир Лис – член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Володимир Лис у літературі дебютував як драматург, п'ять його п'єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Довгий час був поза письменницькими організаціями. Сам він про процес своєї роботи говорить: «Я ніколи не сідаю писати твір, не склавши своєрідного плану - конспекту. Потім за цим планом пишу. Але дуже часто буває, що по ходу дія завертає в абсолютно неочікуваний бік. Тоді я йду вслід за своєю інтуїцією». Це характеризує його як свідомого та серйозного автора, саме тому твори Володимира Лиса вигравали також конкурси радіоп’єс, а самого автора у 2010 році було визнано «Митцем року»..

Найвпливовіший українець світу

 

Алла Горська: душа шістдесятництва, самобутня художниця, дисидентка і правозахисниця

18 вересня 1929 року в Ялті в родині типових радянських функціонерів (хоча мати була з козацького роду, багатих селян) народилась дівчинка Алла. Родина Горських часто переїздила, але врешті замешкала в Києві. Навчалась Алла в художньому інституті, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким – уродженцем Донбасу, українцем, який дуже добре розумів, що таке сягати в мистецтві власних традицій та коріння. Донеччина надихала на монументальне мистецтво.  Віктор суттєво вплинув на світогляд своєї коханої. В 1961 сталась подія, яка змінила її життя.  З подругою Надією Світличною, рідною сестрою Івана Світличного, родом з Луганщини, відвідали етнографічний музей Івана Гончара. Це був як струс мозку, як згадувала сама Алла, повернення до свого коріння (бо свого часу під час навчання Аллу було навіть звільнено від вивчення української мови). Вона побачила там не лише експонати, але і усвідомила українське призначення, українську окремішність як нації. Усвідомила те, що не знає ні історії, ні мови своїх предків - всього того, що було матеріалізовано в музеї Івана Гончара, і завзято взялась за вивчення мови, наполегливо та послідовно повертаючи собі свою природу. Ще одна знакова подія, коли Алла Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком відвідали Биківню, де раптом побачили дітей, що грались в футбол простріленим дитячим черепом, набитим сіном. Грались легко,не задумуючись. Саме тоді Симоненко прорік своє "ми всі на цвинтарі розстріляних ілюзій".  Місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного місця, адже бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Навіть більше — сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. Шоковані молоді митці написали меморандум, писали до Київської міської ради, щоб визначити історичну правду і провести розслідування.Саме в цей період Алла захопилась монументальним мистецтвом, яке могло відображати державницькі інтереси. І саме такі роботи подружжя створювало на Донеччині. На жаль, цей  доробок здебільшого втрачений.

«Життя на Землі – це екзамен на гідність»

10 вересня 1940 року  в селі Воловець Горлицького повіту на Лемківщині в селянській родині народився Микола Горбаль. Поет, дисидент, член Української Гельсінської групи. У 1945 родину примусово депортували до УРСР – спочатку на Харківщину, а за два роки Горбалі перебралися на Західну Україну до села Литячі на Тернопільщині. З дитинства Миколу Горбаля цікавила музика. Його батько був регентом, керував церковним хором, знав ноти, сольфеджіо. У 16 років Микола навчився грати на скрипці.  Закінчив музично-педагогічне училище у місті Чортків за спеціальністю вчитель музики і співів. Працював учителем музики у Борщеві, викладав музику в школі, естетику в Борщівському технікумі механізації, створив молодіжний ансамбль із вчителів, керував дитячим ансамблем пісні і танцю «Сонце» при будинку піонерів. Сам почав писати пісні. Говорив зі студентами про національне мистецтво. Читав поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. У 1970 році  його попросили провести відкритий урок, після чого заарештували за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Основним пунктом звинувачення стала його поема «Дума», в якій Радянський Союз було зображено тоталітарною державою, а Україну – колонією, та зізнання Горбаля, що слухав західні радіостанції. Вирок - 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно в Івано-Франківську).

Головний ідеолог українського націоналізму

 9 серпня — день народження Дмитра Донцова. Він з’явився на світ у 1883 році в Мелітополі, у родині з козацьким корінням. Його батько й дід з дитинства виховували хлопця в українському дусі. Сам Донцов згадував: “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)”. Освіту здобував у Мелітопольському реальному училищі, а згодом — на юридичних факультетах Петербурзького, Віденського і Львівського університетів. У 1905 році приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії, розпочавши революційну діяльність проти царського режиму. За свої переконання двічі зазнавав арештів. Згодом він відмовився від марксизму й став одним із найпалкіших прихильників інтегрального націоналізму, поєднуючи ідеї консервативної революції з боротьбою за державність. У 1912 році він одружився з львів’янкою Марією Бачинською й оселився у Львові. Вже у 1914 році став одним із засновників Союзу Визволення України — організації, що боролася проти російської імперії під час Першої світової війни. Після проголошення Української Держави працював у Києві: очолював Українську телеграфічну агенцію та Пресове бюро УНР у Берні. У 1922 році, завдяки підтримці Євгена Коновальця, він відновив видання "Літературно-наукового вісника", який став потужним ідеологічним центром українського руху. А вже у 1926 році світ побачив його працю "Націоналізм" — книгу, яка стала підручником для цілого покоління борців за волю України. Протягом життя Донцов працював і жив у Львові, Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, а згодом у США та Канаді. Він ніколи не зупинявся у своїй місії — мобілізувати українців до боротьби за незалежність.

Ріпин, Ріпа чи Рєпін?

Його звикли вважати російським художником, всупереч тому, що Ілля Юхимович народився у Харківській губернії в сім’ї козака, прожив на українських землях тривалий час, а чимало його відомих картин присвячені українській тематиці. Відомо, що у різний час митець створив декілька жіночих портретів в українських костюмах. Жіноча краса та врода справили на художника неабияке враження. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком». І ще про українок: «А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!! А яка мова!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!». 5 серпня 1844 року у Чугуєві на Харківщині народився знаменитий художник, автор картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Юхимович Рєпін. Батько художника походив із козацького роду на прізвисько Ріпа. Відслуживши 27 років, він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Бочаровою, теж із родини військових поселенців, і зайнявся розведенням племінних коней. Родина була досить заможною. Бабуся художника тримала постоялий двір. Малювати Ілля почав ще змалку. Перші уроки малювання давав двоюрідний брат Трохим Чапигін. Пізніше хлопця віддали на навчання в корпус топографів, згодом пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових, підробляв розписуванням храмів. У 1863 р. Рєпін вирушає підкорювати Санкт-Петербург, фарбує дахи, екіпажі, навіть відра. Паралельно вступає до малювальної школи Товариства заохочування художників, де на талановитого юнака звертає увагу художник Крамской.