вівторок, 20 лютого 2024 р.

20 лютого - День народження Уласа Самчука

 

Вивчайте рідну мову !!!

Міжнародний день рідної мови покликаний спонукати уряди й населення всіх країн захищати й розвивати мову кожного народу, що існує на планеті. Ця всесвітня подія відзначається щороку 21 лютого, а засновницею свята виступила ЮНЕСКО. Своєю особливою мовою будь-яка етнічна спільнота завжди вирізняється з-поміж інших. Рідна мова є носієм цінностей та знань, які передаються з покоління в покоління в якості нематеріального культурного спадку. На жаль, 43% мов зараз перебувають під загрозою цілковитого зникнення. Що два тижні припиняє своє існування мова одного з народів світу. 40% людей не мають змоги отримати освіту рідною мовою, а це є дуже важливим фактором формування національної свідомості.Всі соціальні істоти спілкуються один з одним — від бджіл та мурах до китів та мавп. Але тільки люди використовують для спілкування мову, яка являє собою набагато більше, ніж набір певних сигналів. Мова має зовсім іншу природу, ніж спілкування тварин. За неї відповідає особливий центр у мозку, який є лише в людей. Коли і як люди стали користуватися мовою, сказати не може ніхто, та прийнято вважати, що це був досить тривалий еволюційний процес. Зараз у світі існує  близько 7 тисяч мов, але науковці об’єднують їх у порівняно невелику кількість мовних сімей. В них мови пов’язані між собою спільними звуками, словами чи граматичними конструкціями. Вчені-мовознавці вважають, що всі мови певної лінгвістичної групи походять від однієї спільної прадавньої мови.Найрозповсюдженішими мовами в світі є індоєвропейські мови, які є рідними для майже половини населення планети. Це дуже численна група мов — від фарсі та хінді до англійської та української. Є кілька теорій територіального походження цієї мовної сім’ї. За однією з них, індоєвропейські мови беруть початок зі Східної Європи, до якої входить і Україна. Науковці визначили, що сформувалися ці мови станом приблизно на 3000 рік до нашої ери.Тим часом дослідження доводять, що діти досягають більшого в навчанні, якщо спочатку вчаться читати й писати рідною мовою. Згодом вони можуть вивчати й офіційну мову країни, в якій мешкають, тобто стануть багатомовними та будуть мати кращу соціальну адаптацію. Доступність навчання рідною мовою зменшує ризик його покинути й зрештою допомагає отримати вищу фахову освіту. Інша численна лінгвістична група — семітські мови. Вони ведуть своє походження від кочівників Південної Аравії. В 3000-х роках до нашої ери цими мовами говорили народи, що населяли велику територію — від півдня Аравії до півночі Сирії. Декілька семітських народів відіграли важливу роль в давній цивілізації — вавілоняни, ассирійці, євреї та фінікійці. Арамейська, одна з семітських мов, довгий час була мовою спілкування між різними народами на Близькому Сході.Мовне різноманіття розподілене нерівномірно, так найбільша кількість мов зосереджена в Африці та Азії. Там «мешкає» близько 2000 мов. Натомість, у Європі всього 250 живих мов та діалектів. Сучасна наука пояснює це цілою низкою факторів — від географічної ізоляції певних груп людей до кліматичних та соціальних умов проживання. Також існує широтний градієнт мовного різноманіття — збільшення кількості мов з наближенням до екватора, натомість у вищих широтах їх налічується менше.Прогнози науковців невтішні — до кінця цього століття можуть зникнути до 50% мов, якими люди користуються нині. Вже зараз приблизно 500 мов у світі мають всього кілька носіїв, а деякі з них — лише одного. Вони зникають так само, як і рідкісні види рослин чи тварин у природі.Рідна мова — та, яку людина сприймає з дитинства, не вивчаючи її спеціально. Зазвичай це мова, якою спілкувалися в родині, мова матерів та батьків. В нашій країні державною мовою є українська, але й інші мови, щонайменше в кількості півтора десятка, є рідними для частини громадян. Міжнародний день рідної мови наша держава почала відзначати у 2002 році.Святкування Міжнародного дня рідної мови сприяє тому, щоб наш світ більше не втрачав та не забував жодної з людських мов. Також він спонукає нас любити рідну мову та прагнути дізнатися про неї якомога більше.

 

понеділок, 19 лютого 2024 р.

Символ нескореності та боротьби за свободу

19 лютого  відзначається День Державного герба України — дата, яка вшановує встановлення національного символу. Здавна Тризуб виступає як символ нескореності та боротьби українського народу за свободу. Цей символ є об'єднувальним елементом для українських патріотів, які віддано захищають наш суверенітет і територіальну цілісність України. В Україні існують три офіційні символи — Державний Герб, Державний Прапор та Державний Гімн, які становлять уособлення українського народу, його культуру та традицій. Тризуб — це віддзеркалення історії нашого народу та символ нашої боротьби за суверенітет держави. Кожен патріот та свідомий українець виражає повагу гербу своєї країни, що є одночасно визнанням внеску його предків у будівництво та захист самобутності та незалежності України. День Державного Герба України — це національне українське свято, що символізує боротьбу за незалежність. У цей день українці вшановують свою давню культуру та символіку, яка включає носіння національного одягу, розгортання прапору з державною символікою. Особливо актуальним День державного герба України став зараз, під час війни, коли мільйони українців згуртувалися проти нападників — росіян. Вперше про тризуб як про офіційний державний герб України заговорили ще у 1918 році. Під час Української революції, за пропозицією Михайла Грушевського, в Корсуні 25 лютого 1918 року Тризуб був прийнятий як Великий і Малий державний Герб УНР. Тризуб на гербі УНР був оповитий стилізованими оливковими гілками – символ прагнення нової держави до миру із сусідами. Українська Центральна Рада пояснила його прийняття тим, що тризуб є знаком князівської влади (тризуб був родовим знаком київських князів Рюриковичів) і спадкоємності української державної традиції. З 22 січня 1919 року, згідно із законом про Злуку УНР і ЗУНР, тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави Павла Скоропадського, а також Директорії. Із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи віднаходили зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери.  Щодо походження і значення українського герба Тризуба існують різні теорії, жодна з них не є загальновизнаною. Відомо до 40 тлумачень знаку — тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою…. Інші вважають тризуб символом закодованого знання наших предків про Всесвіт і Божественну сутність. Наші предки ділили Всесвіт на Прав, Яв та Нав. Прав – місце перебування Божественних сил, Яв — місце де проживають люди, Нав – місце перебування душ предків. Автори іншої версії вважають, що в тризубі зашифроване слово «воля».У ХХ столітті Тризуб став символом боротьби українців за незалежність. Правляча у минулому тоталітарна система затаврувала його як “націоналістичний знак”. Використання Тризубу заборонялося, а “винуватців” жорстоко карали. Тризуб об’єднує українських громадян, які сьогодні захищають суверенітет і територіальну цілісність України від російської збройної агресії — він є символом, в якому закодована сила української нації, її дух, традиції та століття боротьби за незалежність. Зображення Державного герба України є на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням пропорцій зображення герба. Український тризуб має тисячолітню історію, уособлює прагнення нашого народу до волі, незалежності та процвітання, символізує для українців в усьому світі нерозривний зв’язок із Батьківщиною. Вітаємо усіх з цим визначним днем! Будьмо гідними нашої історії та тих завдань, які стоять перед Українською Державою сьогодні. Мирного неба та добробуту рідній Україні! Разом до перемоги! Все буде Україна!

 

понеділок, 12 лютого 2024 р.

Євгенія Кононенко

Кононенко Євгенія Анатоліївна народилася 17 лютого 1959 року у Києві. Письменниця має дві вищі освіти. Перша пов'язана з точними науками (закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 1981), друга – з філологією (факультет французької філології Київського інституту іноземних мов (тепер – Київський лінгвістичний університет, 1994). Живе у Києві, має сина та доньку. Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Євгенія Кононенко є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Літературний дебют відбувся 1996 року. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті і романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури і гендерних питань та журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Новели Євгенії Кононенко включено до ряду збірок, зокрема до антологій "Тексти", 1995; "Квіти у темній кімнаті", 1997; "Три світи", 2007. Поетичні та прозові твори публікувалися у багатьох часописах ("Березіль", "Сучасність", "Кур'єр Кривбасу", "Літературна Україна", "Критика" тощо). Прозові твори Євгенії перекладені англійською ("From Three Worlds", (1996: оповідання "Три світи", назва якого трансформувалася у назву антології), "Two Lands, New Visions", (1998: оповідання "Елегія про старість"), німецькою ("Die Kürbisfürstin", (2000, оповідання "На ліву ногу", надруковане під назвою "Ein verhexter Tag"), французькою (оповідання "Три світи", надруковане під назвою "Elegie Kievienne" у часописі "Diagonales. Est-Ouest", 1999; новела "Втрачені стіни"), хорватською (оповідання "Нові колготи", опубліковане у журналі "Коїо", 2000 — Nr. 1), фінською (фрагмент есею "Без мужика", часопис "Kaltio" N1, 2006), чеською (новела "Драні колготи", антологія "expres ukrajina", 2008), російською (оповідання "Поцілунок у сідницю", "Півтора Григорюка", "Колосальний сюжет", опубліковані в журналі "Дружба Народов", 2008, №3), польською (часопис "Portret", 2009), білоруською та японською мовами. Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Зокрема, в її перекладах виходили: "Мала антологія французького сонету", Клод Руа "На захист крокодилів", Еміль Нелліган "Макабричний бенкет", Елі Візіль "Світанок", Жерар де Вільє "Убити Ющенка", Ані Ерно "Пристрасть", Венера Курі-гата "Полонянки мису Тенеф", Луї Дюмона "Есе про індивідуалізм", твори Даніели Стіл, Анни Гавальди, Барбері Мюріель тощо.Літературну творчість Євгенії Кононенко відзначено багатьма літературними та перекладацькими преміями. Зокрема, вона є лауреатом премії "Гранослов", Всеукраїнського рейтингу "Книжка року", лауреатом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс "Коронація слова", премії імені М. Зерова, премії часопису "Сучасність", літературної премії часопису "Березіль", переможцем другого Всеукраїнського конкурсу радіоп'єс "Відродимо забутий жанр" Національної радіокомпанії України, переможцем Всеукраїнського конкурсу оповідання на київську тематику "З Києва з любов'ю", лауреатом першої премії міжнародного літературного фестивалю "Просто так". Крім того, письменниця бере активну участь у багатьох міжнародних літературних, культурологічних та наукових форумах в Україні, Польщі, Франції, США, Фінляндії, Естонії. Багато текстів письменниці несуть значний елемент автобіографізму. Як розповідає в інтерв'ю сама письменниця її дід з боку батька зник у 37-му році. Його дружині (бабусі письменниці), коли вона намагалася щось з'ясувати повідомили оте знамените "засуджений до десяти років без права листування". Але сам дід був партійним працівником і голосував за виключення з партії своїх колег (що тоді дорівнювало арешту). Батько до десяти років був вередливим радянським мажором. Служниці, які були в їхньому домі, не могли йому догодити. Батько сам розповідав про це з милою безпосередністю. Він говорив дивовижні слова: "Яким би я паскудою виріс, якби не 37-й рік…"  Євгенія Кононенко виражає побачене, не деформуючи його надто строгим коментуванням, не нав'язуючи апріорно вироблених оцінок, концепцій. Авторські оцінки ніде не переважають над цілісними позиціями персонажів. Вона підкреслює їхню неоднозначність, плинність.

Цитати про творчість: «Чи треба, щоб усі читали? Певне, прагнути того — нереальний проект. Але я щиро підтримую всі заходи, спрямовані на пропаганду читання. І читати — то не обов’язково купувати книжки. Хай люди ходять у бібліотеки, позичають одне в одного, користуються електронними книжками, які дешевші, ніж паперові».

Цитати про себе: « Я досить рано відчула, що, як би сильно не була закохана в чоловіка, ніколи не стану домашньою квочкою».

Цитати про чоловіків: «Якщо і бачу сильних чоловіків, то на низькому рівні — працює на трьох роботах, щоб прогодувати сім’ю, але це його дратує, і він стає тираном для родини. Він нібито й сильний, але не усвідомлено. А для мене справжня сила поєднується зі свідомістю. Якщо ти працюєш на трьох роботах, це не дає тобі права кричати на дружину».

Цитати про жінок та фемінізм:  «Взагалі зараз жіноча література на підйомі. Це, мабуть, світові процеси. І так само, як редакції заробляють на феміністичній літературі, бо це купують, в цьому є інтерес і як каже відома феміністка, яка постмодерний фемінізм розробляє, що «ми всі маємо бути вдячні фемінізму за грамотно поставлені питання». Як уже відповідати на них - це вже інша справа».

неділю, 4 лютого 2024 р.

Всесвітній день боротьби проти раку

Щорічно 4 лютого відзначається Всесвітній день боротьби проти раку, який було засновано у 2000 році на першому Всесвітньому саміті по боротьбі з онкологічними захворюваннями у Парижі. Підписана керівниками держав та провідних медичних центрів Паризька хартія боротьби з раком об'єднує науковців, лікарів - практиків, громадськість та державні органи задля перемоги над однією з найнебезпечніших патологій – раком. Головною метою проведення Всесвітнього дня боротьби проти раку є: підвищення обізнаності про рак, як про одне із найпоширеніших захворювань сучасної цивілізації, привернення уваги суспільства до важливості запобігання, вчасного виявлення та лікування злоякісних новоутворень, формулювання завдань, що стоять перед світом у боротьбі зі злоякісними захворюваннями. Рівний доступ до профілактики раку, діагностики, лікування та догляду може щодня рятувати життя. Вчасна діагностика, яка досягається обізнаністю про рак та доступністю медичної допомоги, забезпечує позитивний клінічний результат у понад третині випадків. За даними ВООЗ, у 2020 році від раку померло близько 10 млн людей. Рак виникає зі зміненої клітини, яка "втратила контроль" і почала надмірно ділитися, формуючи пухлину. Це може ускладнювати роботу прилеглих органів або витісняти здорові клітини мутованими. Ситуація погіршується, коли невеликі грудочки ракових клітин відокремлюються від материнської пухлини і розносяться з кровотоком у інші органи, формуючи метастази. Це призводить до порушення роботи багатьох органів і систем, виснаження організму та смерті хворого. Мутації можна успадкувати від одного з батьків. Утім, вони переважно виникають спонтанно. До цього може призвести багато факторів: радіація, забруднення довкілля. На сьогодні науковці дійшли висновку, що визначний вплив має спосіб життя людини. Науковці Інституту медицини у співпраці з колегами із Національної дослідницької ради США виявили п’ять основних чинників, що підвищують імовірність захворіти: тютюнопаління, низька фізична активність, ожиріння, неправильний раціон. За даними Центру раку Амбренсона, у США щороку від спричинених палінням онкологічних захворювань, помирає 443 тисячі людей. 49 тисяч смертей з них стаються через пасивне вдихання тютюнового диму некурцями. У сигаретному димі міститься кілька десятків токсичних і канцерогенних речовин. Вони всі здатні викликати зміни у генах і спровокувати розвиток раку. Велике епідеміологічне дослідження Національного інституту раку США свідчить, що куріння підвищує ризик появи злоякісних пухлин у таких органах, як легені, горло, стравохід, шлунок, підшлункова залоза, нирки, сечовий міхур, шийка матки, груди і мозок.За результатами дослідження Американського департаменту здоров’я і соціальних служб, фізична активність знижує ризик розвитку серцево-судинних захворювань, гіпертонії, депресії, остеопорозу, діабету і раку. Людина має ожиріння, коли її індекс маси тіла (відповідність ваги до зросту) є вищим за 30. Це є свідченням аномально високого відсотка жирової тканини. Між її клітинами здатні накопичуватися фактори запалення. Люди з надмірною вагою схильні до розвитку раку стравоходу, підшлункової залози, товстої і прямої кишки, молочної залози, нирок, щитовидної залози та жовчного міхура.Науковці з Італії провели масштабне дослідження впливу раціону на ризик появи злоякісних пухлин і довели, що 25% випадків раку можна було уникнути, змінивши харчові звички. Раціон збагачений червоним або обробленим м’ясом (ковбаси, шинка, балик, бекон) підвищує ризик появи раку підшлункової залози, кишковика і шлунку. Захоплення продуктами з високим вмістом білків і жирів також асоційоване із розвитком раку, зокрема кишковика і грудей. З іншого боку, споживання великої кількості фруктів і овочів може знизити ризик розвитку онкологічних захворювань. Потрібно змінити повсякденні звички, щоб знизити ризик розвитку раку: якнайшвидше кинути палити, якомога більше рухатися. Це може бути ходьба, біг, танці чи будь-яка інша активність, яка приносить задоволення,  змінити раціон, додавши більше овочів, фруктів, злаків, бобових та риби, звести до мінімуму вживання червоного м’яса та ковбас, знизити вагу відповідно до зросту і намагатися більше не набирати, відмовитись або мінімізувати вживання алкоголю, практикувати лише захищений секс. А також потрібно регулярно відвідувати лікаря задля профілактичних оглядів, адже рання діагностика раку підвищує шанс побороти захворювання. 11 січня 2023 року міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко наголосив, що через війну люди менше ходять на діагностику і прогнозує зростання онкологічних захворювань в Україні. З 2022 року змінилось життя всіх українців. Але українська система охорони здоров’я залишилася стабільною і лікарі продовжують щодня виконувати свою роботу в лікарнях по всій країні, включно з онкологами, які роблять все можливе для лікування пацієнтів дотримуючись локальних та міжнародних стандартів. Сьогодні всі онкологічні заклади країни працюють за звичайним графіком і це вже наша спільна маленька Перемога. І як би складно нам всім зараз не було, ми залишаємося вільною країною і прагнемо стати здоровою нацією.
 

вівторок, 30 січня 2024 р.

Дитячий письменник божою милістю

 

Сьогодні минає 94 роки від дня народження Всеволода Нестайка (30.01.1930 - 16.08.2014) — беззаперечного класика сучасної української дитячої літератури! Він написав понад 30 книжок, якими зачитуються мільйони дітей від 2 до 102. «Торе­а­дори з Васюківки» — перший український дитячий бестселер. Важко знайти в нашій літе­ра­турі щось веселіше й читабельніше, ніж ця неперевершена книжка Всеволода Нестайка. У 2004 «Тореадори» вийшли в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» в новій авторській редакції з надзвичайно веселими епізодами, а у 2023 році — в ілюстрованому виданні з неймовірними ілюстраціями Ростислава Попського.  Зі спогадів Нестайка: «У ДИТИНСТВІ Я БУВ РУДЕНЬКИЙ, ХУДЕНЬКИЙ І МАЛЕНЬКИЙ — чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як і я, шпінгалета, я прив’язував до однієї ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим. Тато мій, колишній «січовий стрілець», 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки. А коли мені було всього одинадцять, почалася війна. Дитинство моє урвалося, я одразу став дорослим. Бо лишився в окупованому фашистами Києві, і ті два роки згадувати не люблю — стільки там було страшного й недитячого.  КОЛИ Я СТАВ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ДОРОСЛИМ, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. Написав я чимало книжок. Але чи не з найбільшою насолодою я писав про пригоди Яви і Павлуші. Все почалося сорок років тому з двох оповідань «Пригода в кукурудзі» і «Тореадори з Васюківки», що були надруковані 1963 року. Хлопці виявилися такими меткими й непосидючими, що примусили мене одразу ж написати повість «Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964). А тоді повість «Незнайомець з тринадцятої квартири» (1966). І нарешті — повість «Таємниця трьох невідомих» (1970), що й склали роман-трилогію. МИНУВ ЧАС. Відбулися знаменні історичні події. Україна стала незалежною... І я вирішив повернутися до «Тореадорів». Аж ніяк не відмовляючись від попереднього тексту книжки, яка розійшлася по світу сотнями тисяч примірників, друкувалася й друкується в хрестоматіях, шкільних та студентських підручниках, я вирішив зробити нову авторську редакцію “Тореадорів з Васюківки”, позбавивши книжку деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З’явилися й нові епізоди. Допоміг мені в роботі прекрасний поет і талановитий редактор Іван Малкович. А вам, дорогі мої читачі, хочу сказати — не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява й Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щасливий». Іван Малкович : «Складно сформулювати, що саме робить твори Нестайка геніальними. Буває, що якийсь письменник все так чудово написав, а діти книжку не хочуть читати. Очевидно, великий письменник мимоволі розкидає в своїх текстах якісь притягальні магнітики, і діти просто назавжди «прилипають» до таких книжок. Щасливим володарем таких чарівних магнітиків в українській дитячій літературі був незабутній Всеволод Нестайко». Сергій Жадан : «Я можу досить чітко назвати книгу, яка визначила моє ставлення до української літератури. Це «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Мені цю книгу подарувала мама. Теж досить чітко це все пам’ятаю — ми повертались додому всією родиною, мама почала читати мені вголос (хоча я й сам на той момент читав доволі добре). І ось це відчуття свята, відчуття радості з першої сторінки — воно мені пам’ятається до сьогодні. За великим рахунком, у мене й відчуття української мови нестайківське, і відчуття гумору. Це моя така персональна «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (логічно, як на мене, що «Тореадорів» перевидає саме Іван Малкович — вони дуже подібні своєю безмежною любов’ю до життя). Так само логічно, що «Тореадори» пережили українську радянську літературу й зберегли свою актуальність до сьогодні». 

За матеріалами соцмереж

неділю, 28 січня 2024 р.

Рубікон першої російсько-української війни

 


Хронологія основних подій російсько-української війни 1917 – 1918 рр.

1917

7 листопада – більшовицький збройний переворот Леніна – Троцького в Петрограді. Падіння Тимчасового уряду в Росії та в Україні, захоплення влади більшовицькою Радою народних комісарів (Раднарком) в регіонах колишньої імперії. Організація Українською Центральною Радою (УЦР) в Києві крайового Комітету для охорони революції в Україні.

20 листопада – III Універсал УЦР. Проголошення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії. Формування добровольчих українських підрозділів для захисту державності.

Грудень – ультиматум Леніна, загальний наступ більшовиків на Україну. Зайняття Харкова та проголошення фейкової “республіки” (“Українська народна республіка рад”).

17 грудня – Раднарком в ультимативній формі вимагав від Центральної Ради не пропускати з фронту на Дон козацькі частини, сприяти революційним військам у боротьбі “з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням”, припинити роззброєння радянських військ і червоногвардійських загонів в Україні і повернути вже відібрану у них зброю. У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин Раднарком вважав Центральну Раду “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

21 грудня – вступ без бою більшовицьких загонів Червоної гвардії під командуванням Антонова-Овсієнка до Харкова. 

27 грудня – перше бойове зіткнення військ Української Центральної Ради та російського Раднаркому РСФСР в районі залізничної станції Лозова (Харківщина)

30 грудня – у Харкові сформовано Народний Секретаріат – перший радянський “уряд” України на чолі з Артемом (Ф. Сергєєвим) на противагу до УЦР та Генерального Секретаріату УЦР-УНР.

1918

8 – 10 січня – загони Червоної гвардії завдяки підтримці заводського пролетаріату захопили найбільші промислові центри Донбасу – Луганськ і Маріуполь.

11 січня – захоплення більшовиками Катеринослава (місто Дніпро) після триденних боїв.

19 січня – захоплення без бою Чернігова та Полтави. Ешелонна війна: мобільні загони Червоної гвардії на залізничних магістралях під прикриттям бронепотягів наступають на війська Центральної Ради, в тилу яких у містах більшовицька партія організовує збройні повстання. Наступ з півночі та північного сходу трьох більшовицьких “армій” (1-ша Єгорова, 2-га Бєрзіна, 3-тя Кудинського) на Київ під загальним командуванням колишнього підполковника російської армії Михайла Муравйова. Окупація більшовиками Харківщини, Полтавщини, Катеринославщини, сходу Чернігівщини.

22 – 29 січня – бої на лінії Чернігівської залізниці за станції Конотоп, Бахмач, Крути

22 січня – IV Універсал Центральної Ради. Проголошення самостійності та незалежності Української Народної Республіки.

28 – 30 січня – вуличні бої в Одесі між українськими гайдамацькими частинами Центральної Ради та російськими червоногвардійцями, підтриманими кораблями Чорноморського флоту.

29 січня – 3 лютого – збройний виступ Червоної гвардії та більшовиків у Києві на заводі “Арсенал”, успішно ліквідований військами Центральної Ради за участі гайдамаків Симона Петлюри та Січових стрільців Євгена Коновальця.

29 січня – бій під станцією Крути між більшовицькими військами М. Муравйова та об’єднаними підрозділами курсантів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та першої сотні новоствореного Студентського куреня під єдиним командуванням сотника Аверкія Гончаренка.

8 лютого – захоплення Києва російсько-більшовицькими військами М. Муравйова. Переїзд УЦР на чолі з М. Грушевським та уряду УНР до Житомира.

9 лютого – підписання в Брест-Литовську мирного договору між делегацією УНР та Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), міжнародне визнання УНР та пакт про взаємодопомогу. Передумови для швидкої деокупації УНР.

Стратегічні результати: виграш життєво необхідного часу для політико-дипломатичного рішення з визнанням УНР як суб’єкта міжнародного права, підписання мирної угоди з німецько-австрійським блоком, що дало стратегічний виграш Центральній Раді.

Українські курсанти 106 років тому намагалися зупинити об’єднані червоногвардійські загони російських більшовиків, які були формально підпорядковані Раді народних комісарів РСФСР, під загальним командуванням підполковника Муравйова. Загальна чисельність ворожого війська – близько 3000 штиків при 16 гарматах і 2 бронепотягах. Чисельність нашого війська: зведений загін курсантів 1-ї юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, Студентського куреня та бійців місцевого “Вільного козацтва” під командуванням сотника Гончаренка. Загальна чисельність – від 500 до 600 бійців, 16 кулеметів та 1 гармата на залізничній платформі. Битва відбулася 29 (30) січня 1918 року на вузловій залізничній станції Крути (Ніжинський повіт Чернігівської губернії), 130 км від Києва, через яку проходили комунікації на Київ, Чернігів та Полтавщину: магістральна ширококолійна залізниця Конотоп – Київ (перегін Бахмач – Ніжин; вузькоколійна залізниця Крути – Чернігів (75 верст); вузькоколійна залізниця Крути – Пирятин (100 верст). Втрати противника: близько 300 чоловік. Втрати українців: близько 150 бійців, з них 30 розстріляні росіянами після взяття в полон. Тактичні результати: 8 годин стрілецького контактного бою під вогневим впливом переважаючих сил противника, виконання бойового наказу та впорядкований відхід залізничним ешелоном. Оперативні результати: затримка просування ешелонів з військами противника до Києва на 4 доби.

за статтею Юрія Михальчишина

четвер, 25 січня 2024 р.

Агент британської розвідки і успішний письменник.


Вільям Сомерсет Моем народився 25 січня 1874 року в Парижі. Його батько Роберт Ормонд Моем походив з родини успішних британських правників, які вже понад сто років займалися юриспруденцією. Дід майбутнього письменника по батьковій лінії був одним із засновників Спілки юристів у Лондоні, видав чимало професійних робіт і одну збірку художніх есе. Батько письменника працював юрисконсультом при британському посольстві у Франції. Мати письменника походила з родини британського колоніального військовика. Його дід по матері рано помер, а бабуся писала салонні романси і «романи для дівчат». Народження Вільяма батьки спеціально спланували на території посольства, щоб дитина мала законні підстави говорити, що народилася на території Великої Британії. В ранньому дитинстві хлопець мав няню-француженку і розмовляв майже виключно французькою. Втративши матір у восьмирічному віці, а батька — у десятирічному, він став брати уроки англійської у посольського священника. Після цього був відісланий до дядька — Генрі Макдональда Моема, який служив вікарієм в англійському місті Вітстебл. Граматичні помилки в мові дитини, до яких долучилися заїкання, малий зріст і погане здоров'я, перетворили Вільяма на предмет кепкувань у початковій школі. Це вплинуло на його вдачу — хлопець ріс сором'язливим, неговірким і нетовариським, а виховання в пуританському середовищі зробило його ще й дуже вимогливим до якостей інших. Як наслідок, замолоду він вирізнявся зверхністю, нетерпимістю до чужих помилок, емоційною холодністю. Як критично він зауважував пізніше, до його комунікативних «недоліків» належали нездатність запам'ятовувати власні жарти і розповідати анекдоти, відраза до алкоголю. До початку письменницької кар'єри Сомерсет Моем відвідував Королівську школу в Кентербері, потім вивчав літературу і філософію в Гайдельберзькому університеті. По закінченню навчання Моем вже знав французьку, німецьку й італійську мови окрім рідної англійської. Повернувшись до Лондона, він за порадою опікуна, поступив до Медичної школи лікарні святого Томи. Цей вибір не мав нічого спільного з його уподобаннями і був обумовлений поняттями про належний соціальний статус. Спочатку Моем навчався у школі без задоволення, віддаючи дозвілля літературним спробам. Однак на старших курсах і під час практики, яку він проходив у бідних квартах Ламбета, медицина йому сподобалась, оскільки давала змогу ближче познайомитись з людською природою. Перші літературні спроби майбутній відомий письменник зробив ще під час навчання в університеті - він написав біографію композитора Мейєрбера. Але після того як рукопис був відкинутий видавцем, палкий юнак повністю її знищив і на деякий час залишив мрії про літературну кар'єру. Перший успішний роман Сомерсета Моема «Ліза з Ламбета» створений в кращих традиціях «натуральної школи». Книга частково автобіографічна: в ній знайшли відображення роки навчання автора в медичній школі. Це сумна історія про жваву і життєрадісну вісімнадцятирічну дівчину Лізу, якій  "пощастило" закохатися у владного одруженого чоловіка. Досвід роботи письменника розвідником, коли його таємно направили до Росії для запобігання її виходу з війни, ліг в основу книги «Ешенден, або Британський агент». Дуже важливий твір у бібліографії автора «Тягар пристрастей людських». Головний герой книги - кульгавий сирота Філіп, який вперто намагається знайти своє покликання в цьому житті і, врешті-решт, зрозуміти, в чому ж сенс його існування. Але перш ніж він зможе відповісти на ці питання, йому доведеться пройти через безліч випробувань, поневірянь і розчарувань. Книга «Театр» - це тонка і лірична історія блискучої і знаменитої театральної актриси, яка переживає кризу середнього віку. Незважаючи на те що у неї прекрасне життя, чудова кар'єра і любляча сім'я, в один момент жінка з головою занурюється в роман з гарним молодим чоловіком. На мить засліплена палкими почуттями, вона навіть не помічає, що насправді для свого коханого вона - лише зручний «квиток» у вищий світ, і ні про яку любов насправді не йдеться.  Сомерсет Моем - один із найуспішніших англійських прозаїків першої половини XX століття. Повне зібрання романів та оповідань  налічує 78 книг, які містять і невеликі новели, і драматичні п'єси, і об'ємні прозові твори та вирізняються різноманітністю тем, сюжетів і персонажів. 

вівторок, 23 січня 2024 р.

Великий пісняр Шотландії

 


25 січня - 265 років від дня народження Роберта Бернса (1759-1796), шотландського поета-романтика.                                                                                                                                            Роберт Бернс народився в сім'ї фермера. Коротке його життя минало в безперервній боротьбі зі злиднями, у важкій пращ на фермах, орендування яких було вигідне лише для землевласників. Зіткнення з жадібними й грубими володарями, з проповідниками кальвіністських общин і простими людьми в невеликих селах південно-західної Шотландії, де минула дитинство та юність поета, рано познайомили його з нерівністю та утиском бідняків. Людина незалежного розуму й гордої душі, він глибоко співчував таким, як він сам, безправним трудівникам. Його освіта обмежилась уроками батька, який знав грамоту й лічбу, читанням маленької бібліотеки, що ретельно зберігалася. Потяг юнака до знань побачив і розвинув сором'язливий сільський вчитель, друг його батька. Багатий духовний світ поета, його надзвичайна майстерність — все це отримано шляхом безперервної й наполегливої самоосвіти. Поетичний хист у Бернса прокинувся рано. Перший вірш про світле юнацьке кохання ("Надзвичайна Неллі") було написано в п'ятнадцять років. За ним з'явилися й інші. їх любили та запам'ятовували люди. Титул всенародного поета Роберт Бернс отримав ще за життя. Він — син бідняка, сам орав землю, був звичайним чиновником, і не полишав працю навіть тоді, коли став знаменитим, загальновизнаним поетом. Перші вірші Бернс почав писати ще в 15-річному віці, але перша його книга вийшла в 1786 році, коли Бернсові виповнилося 27. Ця книга називалася «Вірші переважно на шотландському діалекті». До початкового періоду творчості відносяться: «Джон Ячмінне Зерно» (1782), «Веселі жебраки» (1785), «Молитва святенника Віллі», «Святий ярмарок» (1786). Поет швидко стає відомий по всій Шотландії. Рідна земля й природа завжди були джерелом натхнення Роберта Бернса. Його проста, і в той же час «жива», емоційна, виразна поезія була переведена на велику кількість мов, лягла в основу багатьох пісень поета.Запал, теплий гумор, гіркота життя, любов до батьківщини — все відображено у поетичних рядках Бернса. Головним ліричним героєм його віршів є проста людина, трудівник. Поет мріяв про визволення людини з рабства, оспівував вільне життя, тому вітав визвольну боротьбу в Америці, Англії, Франції, він захоплювався своїми земляками-стрільцями, борцями за незалежність Шотландії. Крім пісень, ліричних віршів, Бернс написав багато епіграм, сатиричних творів «Сон», «Трактирна балада», «Галерея політиків і святош». Як людина та як поет Бернс формувався під впливом двох національних культур — шотландської та англійської. Їх взаємодія склалася здавна, але після унії загальнодержавною мовою була визнана англійська, а шотландська зведена до рівня діалекту. Панівні класи Англії намагалися насадити свою культуру, що не могло не породити в переможеному, але не зламаному народі непереборного бажання зберегти національні традиції, зберегти рідну мову. Працюючи в цих умовах, Роберт Бернс зумів піднятися і над рабським схиленням перед англійською літературою, і над національною обмеженістю, зумів поєднати у своїй поезії все найкраще з обох літературних традицій, по-своєму осмисливши й синтезувавши їх. У віршах Бернса звучить шотландський діалект; багато з них написані на мотиви народних пісень і самі стали піснями, які й сьогодні співає Шотландія. Оновлення і демократизація тематики, мови, художніх засобів йшли в нього в єдності з перебудовою традиційної системи ліричних жанрів, її збагаченням. Дивна енергія, гострота та багатство суджень, багато ритмів і інтонацій, дивна гнучкість і барвистість народної мови — ці характерні особливості найкращих віршів Бернса принесли йому всесвітню славу.


понеділок, 15 січня 2024 р.

20 січня - День вшанування захисників Донецького аеропорту

У ніч на 26 травня 2014 року угруповання проросійських сепаратистів здійснило спробу захопити Донецьке летовище, авіасполучення на якому було припинено ще 6 травня. З другої спроби бойовики зайняли частину приміщень будівлі. Вони в ультимативній формі вимагали від українських силовиків, які знаходилися в старому терміналі аеропорту, скласти зброю і здатися. Український уряд, у свою чергу, теж висунув сепаратистам ультиматум про звільнення захоплених будівель. Жодна зі сторін не хотіла йти на поступки – розпочався бій. У медіацентрі РНБО тоді заявили, що підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіації, проведена висадка десанту. Силами АТО внаслідок ефективної спецоперації було знищено третину сепаратистського батальйону «Восток». У лавах бойовиків почалася паніка, натомість українські військові підрозділи надійно закріпилися в районі аеропорту. Після бою 26 травня ситуація навколо летовища залишалася доволі спокійною. Серйозні штурми стратегічного об’єкта розпочались вже після підписання Мінських домовленостей у вересні 2014 року. Активні бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших і найтрагічніших в сучасній історії. Особливо жорстокими були бої після початку 2015 року. 13 січня, після декількох місяців обстрілів, була зруйнована вежа, де майорів український прапор. 21 січня 2015 року військовослужбовці ЗС України з боями вийшли з території терміналів, оскільки їхні позиції були зруйновані і прострілювалися прямою наводкою. У різний час в аеропорту і прилеглих Пісках воювали бійці 95-ї та 79-ї десантних бригад, воїни 3-го кіровоградського полку спецпризначення і батальйону «Дніпро-1», артилеристи і танкісти 93-ї бригади, добровольці з ДУК «Правого сектору» і батальйону «ОУН», військові з інших частин. Як відомо, оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні…Позивний «Ден», старший солдат 3-го окремого полку спеціального призначення: «Вночі 26-го ми були по периметру на постах. О третій я по рації почув, що сепаратисти під’їхали до терміналу і почали його займати. Ніякої команди нам у зв’язку з цим не надійшло. Тобто тоді я навіть не уявляв, що буде така «заварушка». Але в бінокль було видно, що по даху нового терміналу вже хтось ходить, що розставляють людей і пости. А вже о першій дня почали літати Су-25. Кидали теплові пастки. А ми досі не розуміли, що відбувається. Тоді з нас ніхто ще не брав участі у бойових діях. Хіба миротворці за кордоном. А більшість не мала жодного досвіду. Тому і у нас було трохи паніки. Але вони, мабуть, думали, що ми здамось. Їхали з надією, що розставлять своїх людей по колу, а ми піднімемо руки і здамось. А коли почались бойові дії, то вони виглядали дуже неграмотно. Почали бігти хто куди, з усіх точок намагались потрапити до нас. Лізли через паркани, через Путилівський міст, котилися тими насипами. У них не було стратегії. Стрілянина не змовкала фактично цілу добу. Пригадую, ми зайшли вночі у двоповерхову будівлю на території аеропорту, щоб там тримати оборону. Я розклав каремат, просто впав і заснув. А кожні дві години треба було йти чергувати. Це було дуже важко.» 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі. Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний зазначив: «20 січня - День вшанування захисників Донецького аеропорту. Пам’ятаймо полеглих і шануймо живих побратимів! Їхня сила духу міцніша за бетон, гартованіша за сталь російської зброї і техніки. Їхній подвиг безсмертний». Донецький аеропорт став своєрідним символом нескореності, його називали «українськими Фермопілами», а мужніх захисників летовища супротивник назвав «кіборгами».


понеділок, 8 січня 2024 р.

Видатний український поет-шістдесятник

8 січня 1935 року народився Василь Симоненко - український поет-шістдесятник і журналіст. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Василь Симоненко — автор чудових ка­зок для дітей, що їх уміщено у збірнику: «Цар Плаксій і Лоекотон». Їх по­ет написав для свого сина Олеся — весело, дотеп­но та повчально. У казці Василя Симоненка «Цар Плаксій і Лоскотон» зображе­но країну Сльозолий, якою правив цар Плаксій. Усе його велике сімейство було дуже схожим на нього: «всі сльозливі через край». Головні герої казки — Лоскотон і цар Плаксій — мають абсо­лютно протилежні погляди на життя. Як Добро і Зло, вони постійно сперечаються між собою за владу над людьми. Плаксій хоче, щоб люди страждали та повсякчас плакали, а Лоскотон навпаки — на­магається звеселити усіх, подарувати гарний настрій та щастя. По­казовий фінал казки, де «Цар Плаксій помер від сміху», а Лоскотон «живе й понині!» — демонструє нам авторське бачення перемоги Добра над Злом.

 

понеділок, 25 грудня 2023 р.

Христос народився....

До 2022 року більшість українців Різдво Христове відзначали 7 січня, а саме православні, греко-католики та деякі інші християни східного обряду за застарілим юліанським календарем. З початком українсько-російської війни та після того, коли 2017 року Різдво Христове — 25 грудня за григоріанським календарем стало державним вихідним в Україні, питання щодо перенесення святкування на 25 грудня неодноразово піднімається щороку, аби всі християни України святкували Різдво в один день разом з більшістю християн світу. Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній в грудні 2020 року повідомив, що така зміна дати в Україні можлива після того, коли до такого рішення буде готова церква. 24 травня 2023 року на Архієрейському Соборі, що проходив у Києво-Печерській лаврі, було прийнято постанову, згідно з якою з 1 вересня 2023 року Православна церква України переходить на новоюліанський календар, крім пасхальних свят. 28 червня 2023 року президент України В. Зеленський вніс до Верховної Ради України законопроєкт, який скасовує свято Різдва Христового 7 січня. Перед Різдвом починається один з найтриваліших у році постів — Різдвяний піст. Він триває 40 днів і необхідний, щоб очистити душу й тіло перед Різдвом Христовим. Під час Різдвяного посту вірянам дозволяється їсти овочі, фрукти, каші, гриби, бобові, інколи рибу. Але заборонено вживати м'ясо, яйця, молочні продукти, сир, вершкове масло. Особливою традицією українського Різдва є колядки — веселі пісні на релігійну тематику. Колядники обходять будинки, тримаючи в руках велику зірку, та розважають своїх сусідів і членів родини за гроші і солодкі подарунки. Здавна наші предки вірили, чим більше кодядників прийде до хати, тим більше багатства і щастя буде в ній наступного року. Святкування самого Різдва починається від самого ранку. Українці зустрічають це велике свято словами "Христос народився!" і чують у відповідь "Славімо Його!". Святкування переважно проходить у родинному колі. Святковий стіл завжди щедрий, вже не пісний. Цього дня прийнято згадувати покійників, родичів та друзів. Ще один важливий символ Різдва — вертеп. Деякі історики впевнені, що українці вже у XVII столітті виставляли на Різдво вертепну драму. Цей звичай був загальнопоширеним по всій Україні. Особливе місце в українській оселі в різдвяний період займає дідух. Його заведено ставити на кут стола або будинку. Створюють його зі снопа, якого збирали ще під час закінчення жнив. Сніп зберігали впродовж всієї зими як символ родючості, життя та безкінечності. З переходом на новоюліанський календар багатьох українців цікавить, коли ж сідати за стіл на Святий вечір. За традицією святковий вечір відбувається напередодні Різдва, тобто 24 грудня. Це один з найбільш урочистих днів у православній традиції, який в Україні відрізняється особливою пишністю та великою кількістю обрядів. Напередодні Різдва Христвого кожна українська родина сідає за накритий святковий стіл, на якому стоїть 12 пісних страв (адже все ще триває Різдвяний піст). Це число не випадкове, адже воно символізує 12 учнів Ісуса Христа (апостолів) та 12 місяців року. Господині готують пісні страви з особливою увагою до деталей. Зазвичай це пісний борщ, каші, бобові, риба, мед, сухофрукти та багато іншого. Головне місце на святковому різдвяному столі займає кутя — святкова каша з родзинками, перетертим маком і медом. Підготовка до Святвечора включає не лише духовні практики, в українців здавна було прийнято піклуватися про свою сім'ю та дім. Тому напередодні Святого вечора та Різдва стіни зазвичай білили, прикрашали. Також Святвечір відрізняється особливою традицією посту. Протягом всього дня не прийнято їсти аж до появи на небі першої зірки. Тільки тоді вся родина сідає за стіл. Чому Різдво святкують три дні? Традиційно Різдвяний період починається від Святого вечора (24 грудня) та закінчується другим днем Різдва (26 грудня). Однак Святки все ще тривають і завершуються з Водохрещем (6 січня). Гарних всім свят!!! Перемоги, миру, добра та злагоди!!!

 

 

пʼятницю, 15 грудня 2023 р.

65 років від дня народження Соломії Павличко

15 грудня 1958 року народилася Соломія Павличко – письменниця, перекладачка, авторка праць із теорії літератури та історії фемінізму. Дочка українського поета і громадського діяча Дмитра Павличка. Народилася у Львові, згодом з батьками переїхала до Києва. Закінчила відділення романо-германських мов і літератури Київського державного університету ім. Т. Шевченка. З 1995 року – доктор філологічних наук, 3 1997 – професор «Києво-Могилянської академії», у 1999 році стала лауреаткою премії імені Сергія Єфремова за працю «Дискурс модернізму в українській літературі».
У 1992 році Соломія Павличко створила видавництво перекладної наукової літератури «Основи», очолила  його  редакційну раду і формувала  видавничу політику. Започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, займалася ідеєю партнерської сім'ї, образом нової української жінки – активної, творчої. «Фемінізм мене цікавить як наукове та інтелектуальне явище. Я вже розказувала, як мене було виховано. Це було справжнє феміністичне виховання, коли батьки тобі кажуть: ти повністю повинна розраховувати на власні сили – ніякі заміжжя, ніякі мужчини, ніякі сторонні люди – тільки ти сама можеш зробити себе щасливою. І я так і стараюся жити і сподіваюся, що моя дочка буде жити так само», – говорила Соломія Дмитрівна в інтерв’ю 1998 року.
Найвідомішими працями Соломії Павличко є «Теорія літератури», «Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв'ю», «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм». Перші її книжки – «Философская поэзия американского романтизма: Эмерсон. Уитмен. Дикинсон» (1988), «Байрон. Нарис життя і творчості» (1989), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великої Британії» (1993) – не мали значного розголосу, однак, на думку Тамари Гундорової, романо-германська філологія дозволила Соломії поглянути на українську літературу з західного боку і побачити її у світовому контексті, як рівноцінну.
«Соломія Павличко — близька і дорога мені людина. Її трагічна загибель напередодні нового 2000-го року скінчила цілу добу в українській культурі для цілого мого покоління. Соломія була беззастережним інтелектуальним і моральним лідером свого покоління. Це була шалено яскрава, талановита, мудра і направду лицарської душі людина. Те, що вона встигла за свої 42 роки зробити… Вона була з тих людей, які міняли світ довкола себе», - згадує письменниця Оксана Забужко.
«Блискучий учений, літературний критик, перекладач, вона, поза всім тим, була самовідданим культуртреґером у найкращому сенсі цього слова, завжди витворювала навколо себе атмосферу творчого пошуку, прилучала до задуманих нею проектів багатьох і багатьох людей», - пише літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук Віра Агєєва.

четвер, 14 грудня 2023 р.

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

14 грудня в Україні відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — людей, які ціною свого життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію XX століття, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС.  Саме 14 грудня було офіційно повідомлено про завершення будівництва і прийняття в експлуатацію комплексу захисних споруд над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС, чим було завершено перший етап ліквідації наслідків аварії на атомній станції. Це, по суті, була перша перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. Цей день пам'яті давно став скорботним нагадуванням всьому людству про важку перемогу над вогнем, який охопив реактор атомної станції. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей і опромінення тисяч ліквідаторів. Їхній подвиг неможливо переоцінити – як не можна переоцінити значення того, що вони зробили. Їхній героїзм, патріотизм і професійна майстерність перевірені часом. Ми не маємо права забувати про самопожертву ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які пройшли через усі кола ядерного пекла. Багато з цих людей не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь.  Своїх героїв треба знати, шанувати і пам’ятати. Час може лікувати від усього, але не від пам’яті. Пам’ять … Саме вона є рушієм еволюційного поступу в майбутнє й оберегом найвищих загально людських цінностей. І якщо народ пам’ятає уроки своєї історії, він вартий того, щоб дивитись у майбутнє.  Лише завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров’ям, вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення. До ліквідації наслідків аварії були залучені тисячі фахівців різних професій! Отримуючи великі дози опромінення, інженери, будівельники, шахтарі, енергетики, водії, військові, лікарі – усі, хто пішов тоді не тільки за наказом, а й за покликом серця, зупинили невидимого і дуже підступного ворога. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації і поверталися, а на зміну приїздили інші. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч.   14 грудня 1986 р. на Чорнобильській АЕС було завершено спорудження захисного саркофага над зруйнованим енергоблоком. Саркофаг споруджений у найкоротший строк – за 206 днів. Це, по суті, була перша серйозна та важлива перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. Тож щороку саме цього дня ми вшановуємо відважних ліквідаторів, хто, на щастя, поруч з нами, і вклоняємося пам’яті тих, хто пішов за межу вічності. Бажаємо усім учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС міцного здоров’я, благополуччя, життєвої енергії та довгих років життя!

середу, 13 грудня 2023 р.

Євген Сверстюк - дисидент, мислитель, совість нації

Євген Сверстюк – шляхетний лицар зі страдницькою долею, до останку відданий українству.  Народився 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині – тоді Волинського воєводства, що належало Польщі, в сім’ї неписьменних селян. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом – аспірантуру Інституту психології. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Працював у НДІ психології в Києві. У 1960-х його чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. До арешту в 1972-му працював відповідальним секретарем редакції «Українського ботанічного журналу». Активно писав для самвидаву. За статтею «антирадянська агітація» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У таборі неодноразово оголошував голодування, регулярно потрапляв до карцеру. Після повернення до Києва працював столяром на Київській фабриці індпошиву. 1979 року у Нью-Йоркському видавництві «Пролог» вийшла упорядкована Іваном Кошелівцем збірка творів Євгена Сверстюка під назвою «Вибране». З 1989 – активний учасник національно-демократичного руху, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Автор книжок і статей з психології та релігієзнавства. Писав вірші, перекладав із німецької, англійської, російської, зокрема, Шиллера, Гете, Кіплінга, Тютчева та інших авторів. Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасності, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури - від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них з'явилися (головно у першій половині 1960-х) у журналах та газетах, згодом передруковані за кордоном (головно у збірці «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» Олеся Гончара. На запрошення Українського вільного університету в Мюнхені у 1992 році захистив докторат. Член ініціативи «Першого грудня» – об’єднання інтелектуалів та громадських діячів. У 1993 році обраний президентом українського ПЕН-клубу. 1995 року отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка за книгу «Блудні сини України». Нагороджений Орденом Свободи за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України. "Моральна перемога важливіша, ніж фізична. То перемога на дальшу перспективу, – написав Євген Олександрович 11 грудня 2013 року. – Потрібне реформування людини, щоб вона жила за правдою і законом. І то ще не останній наш Майдан, який має послужити стартовою позицією для формування громадянського суспільства, де праця задля спільного добра і щедрість душі є запорукою гідного життя кожного". Друзі пам’ятали Євгена Сверстюка різним, але завжди виокремлювали його гостроту, іронічність, часом саркастичність. «Фонтан іронії, вулкан оптимізму, море енергії», - казали про нього товариші. Він завжди був наче натягнена струна. "Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву", - писав він і всім своїм життям наслідував ці принципи. Помер 1 грудня 2014 року, не доживши дванадцяти днів до свого 87-го дня народження. Поховання відбулося 4 грудня 2014 року на Байковому кладовищі.  У 2015 році в Києві та Броварах перейменували вулиці на честь Євгена Сверстюка. У 2016 році в Полтаві та Кропивницькому також з'явилися вулиці Євгена Сверстюка.   У Луцьку є вулиця, названа на його честь і присвячена йому пам'ятна дошка. У 2018 році на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата — 90 років з дня народження Євгена Сверстюка — літературного критика, перекладача, публіциста, філософа, педагога, політв'язня радянського режиму, громадського і релігійного діяча. Численні статті, виступи Сверстюка на радіо, телебаченні, публічні лекції перед інтеліґенцією, студентами, школярами і досі впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, Сверстюк потужно впливав на формування ідеології національно-патріотичного руху й  на духовне відродження України.

пʼятницю, 8 грудня 2023 р.

Борис Грінченко: поле діяльності - СЛОВО

  Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. У родині було п’ятеро дітей (Борис, Петро, Ганна, Любов, Аполлінарія). Борис був найстаршим. Читати майбутній письменник навчився у 5 років. Усе своє недовге життя, лише 47 років, Борис Грінченко невтомно працював задля української культури. Він – автор «Словаря української мови», багатьох підручників, один із організаторів товариства «Просвіта», активно боровся за право викладати українську мову в школах. У старших класах гімназії Борис Грінченко підтримував зв’язок із гуртком революціонерів-народників, за що був ув’язнений. Цей арешт мав свої сумні наслідки: набута у в’язниці хвороба легень (туберкульоз), яка врешті стала фатальною, відчуження родини, наляканої вільнодумством сина, заборона продовжувати навчання в університеті. Проте посилено займаючись самоосвітою, Борис Дмитрович у 1881 році успішно склав екзамен на народного вчителя. Понад 10 років свого життя письменник віддав учительській праці. Особистим Євангелієм для Грінченка був “Кобзар” Шевченка. Вперше цю книгу він прочитав у 13 років. Твори Шевченка надихнули його на віршування українською мовою, попри те, що у сімʼї розмовляли російською. Знав Борис Грінченко німецьку й французьку мови, а пізніше — чеську, польську, вивчав норвезьку. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником. Всі мови він вчив самостійно. Улюбленими письменниками Б. Грінченка були Шіллер і Гейне. Борис Грінченко разом із дружиною збирали книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового змісту. Сучасники згадували про нього як надзвичайно настирливу, наполегливу, вимогливу людину як до себе, так і до інших. Працювати з ним і дружити було дуже нелегко: підганяв інших до праці. Друзі називали його Генералом. Грінченко одружився двадцятирічним юнаком (1883). Доля звела його на літніх учительських курсах у Змієві на Харківщині з учителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею Марією Загірньою. Борис надзвичайно високо цінував і кохав Марію, вона була для нього не тільки дружина, а й «вірний товариш». Доля відвела їм лише 28 років спільного життя. Він завжди захоплено розповідав про доньку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою. Борис Дмитрович був прекрасним батьком, у вихованні доньки Насті виявлявся його педагогічний хист. Видавав для маленької доньки ілюстрований журнал «Квітка», де  писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науково-популярні розповіді. Він виховував доньку, не приховуючи від неї реалій життя. Настя бачила, як гірко й важко живеться олексіївським селянам, що ледь зводять кінці з кінцями. Дбав Грінченко й про те, щоб донька отримала найкращу освіту. Після закінчення гімназії у Києві, Настя Грінченко вирушила до Львова, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Грінченки теж були досить гостинними людьми. Свого часу в них гостювали відомі діячі української культури: Т. Зіньківський, І. Липа, В. Самійленко, М. Чернявський та ін. В Олексіївці письменник проводив вечірні читання для дорослих. Через усе життя подружжя Грінченків, об’єднане злагодою і невтомною працею задля України, пронесло велике почуття любові й зберегло його до останнього подиху. У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного "Словаря української мови"(1907—1909). Цю роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в місті Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі. Без Бориса Марія прожила ще 18 років. Вона перевидавала твори свого чоловіка, захищала його чесне ім’я від нападок. Життя і діяльність Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: "Більше працював, ніж жив". І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність — бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово — це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, — уже неординарна особистість. Б. Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Головним змістом і смислом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх "Листах з України Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892-1893 роках, він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, справжніх будівничих національної ідеї,  та істинних патріотів України.