середа, 28 вересня 2022 р.

28 вересня – 180 років від дня виходу в світ (1842) першого повного видання поеми І. Котляревського «Енеїда»

 У 1798 році побачило світ перше видання поеми “Енеїда” Івана Котляревського. З висоти нашого часу подія сприймається як свідчення початку нової доби: зародження нової української літератури і українського національного відродження. У 1842 році вийшло повне посмертне видання, яке підготував особисто Іван Котляревський.Над своїм твором Іван Петрович почав працювати у 1794 році. Довгий час його “Енеїда” поширювалася в рукописних списках, які подекуди суттєво відрізнялися один від одного. Зрештою одна з копій дісталася Петербурга і потрапила до рук видавця й мецената родом з Конотопа, колезького асесора Максима Парпури. Той завідував друкарнею Медичної колегії, де мав за помічника ще одного українця, вихідця зі Стародубщини, Йосипа Каменецького. Спільними зусиллями вони 1798 року видали перші три частини “Енеїди”. Цікаво, що Парпура і Каменецький нічого не повідомили Котляревському про свою ініціативу. Однак вони зазначили його авторство у назві твору (“Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским”), зробили приписку “иждивением М. Парпуры” і посвяту: “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Вірогідно, саме Йосип Каменецький уклав додатковий “Словник”, який ішов за текстом твору і пояснював значення українських слів для російськомовного читача.Це ж саме видання повторили – і знову без відома і згоди автора! – через десять років у петербурзькій типографії Івана Глазунова. Тільки 1809 року вже сам Котляревський опублікував чотири частини поеми коштом полтавського поміщика Семена Кочубея. У цьому виданні на окремій сторінці було вміщено повідомлення, яким автор засвідчував незгоду з двома попередніми виданнями, знімав з себе відповідальність за всі виявлені помилки і перекручення.Роботу над п’ятою і шостою частинами “Енеїди” Котляревський провадив до кінця життя. Незадовго до смерті він продав рукопис харківському видавцеві, надвірному радникові Йосипу Волохінову. 1842 року перше повне видання “Енеїди” вийшло у типографії Харківського університету. Саме за ним поема безліч разів передруковувалася аж до наших днів. Наразі “Енеїда” Івана Котляревського вважається першим твором нової української літератури. Її багато критикували, ба навіть звинувачували автора у насмішкуватому ставленні до українців, у висміюванні власної історії та культури. Проте з іншого боку, поема просякнута ностальгією за козацькими часами, які тоді сприймалися як зовсім недавнє минуле. Саме вона заклала підвалини красного письменства розмовною українською мовою – тією, якою спілкувалися і яку розуміли абсолютна більшість мешканців України. Недарма письменник Вадим Пассек у 1841 році констатував, що поему “Енеїда” із захватом читали всі, “від грамотного селянина до багатого пана”. Вже у першій половині XIX століття естафету Котляревського підхопили Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Тарас Шевченко, формуючи українську літературну мову на народній основі.

 

понеділок, 19 вересня 2022 р.

Птах високого лету

 

Народився Леонід Мосендз у місті Могилеві-Подільському 20 вересня 1897 року. Серед його предків були українці, поляки, литвини (білоруси), навіть греки, в родині мирно співіснували православна і католицька віра. Втім, родина і середовище, в якому зростав Леонід, були російськомовні. Мати — дочка лісника з Волині Лясковця (пізніше це прізвище правитиме Мосендзові за псевдонім). Батько Марко Мосендз був службовцем, але служив він управителем маєтностей у польського поміщика.Леоніда виховувало не тільки близьке оточення а і простий люд, а він на Вінниччині вперто не хотів зросійщуватися і розмовляв по-українському. Це западало в душу, відкладалося десь у підкірці, в серці чутливого дітвака. І, звичайно ж, величезне враження справив на нього Шевченків «Кобзар».Батько помер, коли Леонідові було сім років. Вони з матір'ю переїздять до Явтушкова, потім до Яришева де Леонід у 1911 році закінчив початкову школу, після чого вступив до учительської семінарії у Вінниці.Леонід Мосендз короткий час учителює, потім потрапляє до війська.  Він опинився в армії УНР, де й прослужив як старшина, тобто офіцер, майже рік. Після чого залишає свою частину і продовжує вчителювання.1920 року вчитель Мосендз разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Спершу працював у місті Ченстохові в українській бібліотеці, а 1922 року подався до Чехо-Словаччини, в Подєбради. Хотів здобути нову спеціальність в Українській господарській академії. Проте всі його дипломи не мали там чинності. Довелося вступати на матуральні курси реальної гімназії.. 1937 року він влаштовується вчителем комерційної школи в місті Хусті. Невдовзі угорські фашисти окуповують Закарпаття, нищать молоду Карпатоукраїнську державу, і Леонід Мосендз тікає до Братіслави, де знаходить постійну працю в Дослідному інституті виноробства — і таки досліджує, удосконалює технологію, друкується в спеціальних виданнях. Відчувши себе і морально, і матеріально певніше, одружується з чешкою Магдалиною Паланковою. У них знаходиться донечка Марійка.Ще в дитинстві Леоніда Мосендза відвідувала рима, але про ці його поетичні спроби ми не знаємо нічого. Крім одного: це були російські вірші. Знаємо також, що віршував Мосендз і перебуваючи в армії. На еміграції його визнали одразу як поета. І як поет, і як особистість Леонід Мосендз мав, зокрема, неабиякий вплив на формування Олени Теліги. До речі, це він був її вчителем, коли вона готувалась до матуральних іспитів у Подєбрадах. Щоправда, вони, залишаючись друзями, потім розійшлися ідейно.«Письменником бути — це покликання Боже», — казав Леонід Мосендз і не зраджував цього переконання. Творчість і служіння літературі — то для нього тотожні поняття. Вільного часу практично не було, І Мосендз уривав нічні години для писання. Друкує в буковинському журналі цикл поезій на біблійні теми. Завершує поему «Вічним корабель» — на матеріалі нідерландської історії XVI ст. І лише 1941 року в Празі («друкарня протекторату Чехії та Моравії») з'являється збірка Мосендзових віршів «Зодіак», до якої ввійшли поезії, написані 1921—1936 років. Поява її пройшли майже непоміченою: книга явно запізнилась до читача, якому здебільша було не до поезії, такі настали часи. Довкола вирувала, світова війна, і це не могло не позначитись і на творчій, і на особистій долі Мосендза.Туберкульоз відновився і спалював Мосендза живцем. Грошей на лікування не було звідки взяти. У 1946 році тяжко хворий на сухоти, переїхав до Швейцарії, де в місті Бльоне (Blonay) 14 жовтня 1948 року помер, похований там же. Його спадщину складають: збірка «Зодіак» (1941), три поеми («Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945) і «Волинський рік» (1948)), три збірки новел і оповідань («Засів», «Людина покірна», «Відплата») і незавершений роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960).

 

пʼятниця, 16 вересня 2022 р.

Кримські татари: історія і сучасність

          Татари виживуть, я знаю,

 Не переможе їх Москва          

           І знов злетить з Бахчисараю

      Їх вічна пісня бойова. ,                                               

        Д. Павличко  

 Кримські татари сформувалися як народ у період Кримського ханства – держави, яка існувала на острові від 1441 до 1783 рр. Вони вважають себе нащадками різноманітних народів, що проживали в Криму в різні історичні епохи. У 1783 р. внаслідок перемоги Росії над Османською імперією Крим був окупований, а потім анексований цією державою. Це було початком доби в історії кримських татар, яку багато хто з них називають «чорне століття». ХХ століття виявилося досить буремним для корінного населення Криму. Кримські татари боролися за свою державність, і Михайло Грушевський, як голова Української Центральної Ради, особисто надавав їм всіляку підтримку в національному самовизначенні. Своєю чергою Мусульманський Виконком Криму висловив солідарність із самовизначенням українського народу. Після того, як З’їзд поневолених народів Росії, що відбувся в Києві у вересні 1917 р., висловився за територіальну автономію Криму, Центральна Рада надіслала кримським татарам привітання: «Ми вітаємо вас із Кримом, тому що бачимо там життєві сили. Можете керувати Кримом так, як вам заманеться». Першим головою уряду проголошеної в грудні 1917 р. Кримської народної республіки став Номан Челебіджіхан. Він виступав за рівноправ’я всіх народів, що живуть у Криму і приклад брав із Європи. «Наше завдання – створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч», – вважав він. У січні 1918 р. більшовики захопили Сімферополь, заарештували Челебіджіхана і літаком перевезли до Севастополя. 23 лютого 1918 р. матроси розстріляли його у міській в’язниці, а тіло викинули в Чорне море. 18 травня 1944 р. радянська влада розпочала насильницьке переселення кримських татар зі своєї історичної батьківщини. Протягом неповних трьох діб, з удосвіта 18 травня 1944 р. до 16:00 20 травня депортували 238 500 людей – майже все кримськотатарське населення. Офіційною причиною насильницького переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в державній зраді, «масовому винищенні радянських людей» і колабораціонізмі – співпраці з нацистськими окупантами. Однак історики називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них – той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку СРСР у той час розглядав як потенційного суперника. У планах Союзу Крим був стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він вважав татар. 7.12.1991 р. президент Л. Кравчук, заявив, що для повернення кримчаків мають бути створені підходящі умови, зокрема тому, що за чисельністю вони становили меншість серед населення півострову. Натомість президент не бачив доцільним перетворення територіальної Автономної республіки Крим у національно-територіальну автономію. Така половинчаста позиція стала помилкою. Контроль у територіальній АРК взяли проросійські еліти. Їх підтримувала російська більшість населення. Це стало особливо актуальним під час тимчасової окупації Криму Росією у 2014 р. 20-25 тис. кримських татар змушені були покинути Крим, окупанти заборонили діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, заборонені телебачення, радіо. Меджліс кримськотатарського народу взагалі названо «екстремістською організацією» і заборонено його діяльність в Криму. І вкотре кримські татари змушені боротися за право проживати в Криму – споконвічній Батьківщині та право на ідентичність.                                     

                                              

                                                                                                                           


вівторок, 6 вересня 2022 р.

Зачинатель нової української літератури

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 році Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту, вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 років І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 роках брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 році виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 році, книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий».  Письменник в 1810 році вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 році він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 роках, виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818 році став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства,  працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 році написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1827-1835 роках І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно- лікувального закладу. Іван Петрович  помер 10 листопада 1838 році, похований у Полтаві. Смерть зачинателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»:

                                             Будеш, батьку, панувати,

                                             Поки живуть люди, 

                                             Поки сонце з неба сяє, 

                                            Тебе не забудуть!





 

понеділок, 29 серпня 2022 р.

Старійшина українського гумору (30 серпня – 100 років із дня народження Павла Глазового (1922–2004)).

 

30 серпня виповнюється 100 років від дня народження Павла Глазового – українського поета-гумориста, сатирика, лауреата премії імені Остапа Вишні, першого лауреата премій імені Петра Сагайдачного, імені Наталі Забіли, Заслуженого діяч мистецтв України. Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року у с. Новоскелеватка (нині Казанківського району Миколаївської області) у родині хлібороба. Пережив Голодомор, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка. Павло закінчив сільську семирічку, вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення навчання у 1940 році П.П.Глазовий був призваний до лав Червоної армії. Учасник Великої Вітчизняної війни, був у діючій армії з 1941 по 1946 роки. Захищав Ленінград, пережив блокаду. Пповернувся додому з трьома бойовими орденами, які… одразу пороздавав сусідським дітлахам. Після війни    П.П.Глазовий навчався у Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися до м. Київ. Після закінчення у 1950 році філологічного факультету Київського педагогічного інституту ім. О.М.Горького Павло Глазовий працював у 1950-1961 роках заступником головного редактора журналу "Перець", згодом - заступником головного редактора журналу «Мистецтво». Виступав як гуморист і сатирик, працював переважно у жанрах співомовки, віршованої гуморески. Поет-гуморист Павло Глазовий вдало продовжував і розвивав школу Степана Руданського, особливо у жанрі співомовки. Він писав по 5–7 усмішок у день. Переважна більшість творів Павла Глазового спрямована проти конкретних  суспільних вад таких як пияцтво, блюзнірство, неробство, бюрократизм тощо. Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера гумориста і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любили у народі. Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею, молодшою на 8 років, після 25 років спільного життя розлучився. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра — з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія. Павло Прокопович Глазовий. помер 31 жовтня 2004 року. Павло Глазовий автор збірок сатири та гумору «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), «Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973), «Байки та усмішки» (1975) та ін., жартівливої поеми «Куміада» (1969; усі видані у Києві). Загалом за своє творче життя письменник написав 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей.

 

понеділок, 22 серпня 2022 р.

Майстер історичної прози

Загребельний Павло Архипович народився 25 серпня 1924 році на Полтавщині. З раннього дитинства майбутній письменник проявляв любов до України. Своє рідне село Солошине називав “українською Америкою”, адже населення села складали втікачі “незалежні”. Село знаходилося на межі земель Війська Запорозького і царської імперії. Зараз територія тодішнього села Солошине затоплена водами Середньодніпровської ГЕС, а село перенесено північніше. Це вже інше село на геометрично розкреслених вулицях за кілька кілометрів від віками обжитих місць.1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в Битві за Київ, у серпні 1941 року був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 році після якого — полон, і до лютого 1945 році — нацистські концтабори смерті. У 1945 pоці працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. Навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У 1961–1963 pоках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). У 1964–1979 — секретар, 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України, Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). . Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

пʼятниця, 19 серпня 2022 р.

Калинові ключі Мельничука

  • 20 серпня на Прикарпатті в селі Уторопи Косівськиого повіту Станіславського воєводства (РП) народився Тарас Мельничук (1938-1995) — український поет-дисидент, в'язень радянських таборів та жертва репресивної психіатрії. Працював у редакціях газет Прикарпаття і Буковини, лісорубом у Комі АРСР, шахтарем на Донбасі, будував Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, теслював у Красноярському краї, був слюсарем-машиністом на Одеській залізниці. В 1967 році у видавництві «Карпати» вийшла його перша збірка віршів «Несімо любов планеті». Того ж року вступив на заочне відділення Московського літературного інституту. Здав рукопис збірки віршів «Чага» одночасно у два видавництва — «Карпати» та «Радянський письменник», що стало причиною його арешту 24 січня 1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покарання в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки. У квітень 1979 року через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. 1982 року у видавництві «Смолоскип» в Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат». Після примусового лікування у психлікарні, звільнений він був лише 27 квітня 1986, одразу після Чорнобильської аварії. Поету повідомили, що на нього тоді готувалося нове ув'язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою. 1990 року вийшли збірки «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ, видавництво «Молодь»). Того ж року вступив до Спілки письменників України. 1992-го за книжку «Князь роси» вдостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. У своїх поезіях розгортає власне тлумачення пракоренів українського народу, його історичного буття й духовного космосу. Останні роки прожив у Коломиї. 1994-го, за рік до своєї смерті, у Коломийській друкарні ім. Шухевича побачила світ збірка поезій «Чага». Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах. Щороку 19 серпня, на День міста в Коломиї, вручають міську літературну премію імені Тараса Мельничука.

четвер, 18 серпня 2022 р.

Маестро високого стилю

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. В 1956 р. після закінчення школи поїхав до Львова вступати у лісотехнічний інститут. Не вдалося і Валерій повернувся додому. Працював на ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода – український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя». У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958 р. він поступив на історико-філософський факультет Київського університету. Почав писати статті і новели, деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна – «Вона чекає його, чекає» – була навіть пізніше екранізована. Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі. У 1966 р. арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи. У 1967 р. В. Шевчук став членом Спілки письменників України. У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном». З 1988 р. Валерій Шевчук – ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. був нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст. На сьогоднішній день В. Шевчук – викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство». В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001). 29 листопада 2011 року була започаткована у Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка премія Валерія Шевчука (Премія Шевчука) – українська літературна премія, творча відзнака за кращу книгу прози, видану українською мовою за попередній календарний рік, вручається щороку в квітні на спеціальній урочистій церемонії в Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету. У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці. Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Також він працює над актуалізацією старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби.

середа, 17 серпня 2022 р.

Чернігівський Перебендя

18 серпня 1836 року народивсяОлександр Якович Кониський – український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин - всього близько 150-ти. Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну». Походив із стародавнього чернігівського роду. Його дитинство пройшло в місті Ніжині.Друкуватися почав у 1858 році у «Черниговском Листке». Вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція.Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини.1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва, працював у газеті «Київський Телеграф». Кониський був одним із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Помер у Києві 12 грудня 1900 року. Похований на Байковому кладовищі.

"Молитва за Україну" 

(Слова О. Кониського, музика М. Лисенка. Редакція О. А. Кошиця)

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки-щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа.

понеділок, 15 серпня 2022 р.

Містичний талант

16 серпня народився у місті Калуш на Івано-Франківщині Юрій Іздрик (1962), прозаїк, поет, культуролог. Один із творців «станіславського феномену», автор концептуального журнального проєкту «Четвер».Закінчив Львівський політехнічний інститут, механіко-технологічний факультет. Паралельно вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Після вишу працював на заводі, у науково-дослідному інституті, після вибуху на Чорнобильській АЕС – на три місяці поїхав на ліквідацію наслідків аварії. Перші твори Іздрика з’явилися у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). Починає займатися малярством (1990–1994), художнім оформленням книжок (збірка Юрія Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів, проводить персональні виставки. Роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, поступово повертається до письменницької діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії». Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки, а потім – видає книгу за книгою. Справжнім злетом у творчості Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування. Перший тираж книги, виданий в Івано-Франківську, був розпроданий за тиждень. У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 року у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник». У червні 2013 по дорозі до Львова на концерт-презентацію книги Іздрик потрапив в аварію. Переживши неабиякий стрес, Юрко зміг потрапити на презентацію й видав зі сцени такий шквал емоцій, що, якби не рана на голові поета, ніхто б і не подумав, що цього ж дня він побував у епіцентрі серйозної аварії. У 2014 році під час перебування на Міжнародній стипендії для поетів і перекладачів поезії Meridian Czernowitz у Чернівцях разом із журналісткою і культурним критиком Євгенією Нестерович та фотографом Олександром Населенком розпочали роботу над медіапроєктом Summa. Медіаскладова цього проєкту передбачає постійне спілкування авторів з аудиторією. Активні учасники мають всі шанси на співавторство. Кінцевим продуктом «Summa» мала би бути однойменна книжка. Сторінка проєкту є у мережі Facebook. У 2017 році книгу «Папіроси» випустили білоруською мовою у вигляді музичного альбому. Юрій Іздрик став чи найпопулярнішим українським поетом, адже його поезія влучає у самісіньке серце і юної, і зрілої людини. За словами поета, усі його вірші з'явилися з кохання. 

СЕРПЕНЬ

сонце впирає по саме нікуди

сенси парують і висихають

ми перелиті цим літом і випиті

і переписані двічі навзаєм

передозовані переосмислені

знову готові цей світ називати

ми обростаєм листами як листям

і розцвітаєм цукровою ватою

сонце періщить по саме нікуди

вата стікає в’язким сиропом

мружаться очі зачинених вікон

люки задраєно і перископи

жовтий наш човен іде під шкіру

білі драже розчиняються в венах

літо не має жодної міри

серпень виходить на авансцену

і – монологи

і – реверанси

згашена рампа

темна куліса

серпень завжди випадає як шанс

раптом померти і вийти на біс

 

четвер, 4 серпня 2022 р.

Хресна дорога великого українця


5 серпня народився Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), письменник, літературний перекладач, дослідник проблем розвитку й культури української мови. Наш земляк - народився в селі Засулля на Полтавщині (тепер - Сумщина). Походив з козацького роду. Автор понад двох десятків книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ідейно-шкідливі». Своє літературне хрещення письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). У 1935-му році слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали ще 10 років. Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Він не визнав звинувачень, не обмовив нікого. Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про “зради” чоловіка. Але Наталя його не зреклася. За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. «Він любив Україну, – писав Анатолій Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним». Вже у Незалежній Україні з'явилися книги, які розповіли про непересічного письменника. Це видані в Австралії у видавництві "Ластівка" міста Мельбурн книги спогадів Олексадра Хахулі "У пазурях чекістів" з передмовою та у перекладі Дмитра Чуба (Нитченка) та Ярини Голуб "Мій батько - Борис Антоненко-Давидович". Друге видання було здійснено у нас в Полтаві, у видавництві "Криниця" 1995-го року за кошти, зібрані меценатом-українцем Дмитром Нитченком у Австралії. Спогади про Бориса Антоненка-Давидовича - це ще один камінь, закладений у фундамент храму нашої духовності. В цьому храмі вічно житимуть постаті тих, хто не зламався під гнітом інородного гвалтівника і ніс у собі любов до України та її народу до останнього подиху.


середа, 27 липня 2022 р.

Український Дон Кіхот нової формації

 

28 липня народився Володимир Винниченко (1880-1951) – письменник, публіцист, художник, політичний і громадський діяч (заступник голови Центральної Ради, Голова Директорії УНР (1918 – 1919). Літературна спадщина Володимира Винниченка вважається приналежною до золотого фонду України. Він — автор одного з перших утопічних романів, хоча дехто вважає його антиутопічним, «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 роках), який започаткував новий напрям в українській літературі. Появу його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Творчість Винниченка розпадається на три періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. І третій період охоплює твори, написані в еміграції. Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і водночас гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а також несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами. Як політичний діяч – постать досить суперечлива. Винниченко був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Хоча саме Винниченко, відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях негативно висловлювався про тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України. Уже в еміграції, у Відні, написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.)» – широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення й розуміння складних політичних процесів того часу. Цікава деталь: керівник Радянського Союзу Микита Хрущов неодноразово зізнавався, що великий вплив на його свідомість в юнацькі роки мало оповідання Винниченка «Талісман», а головний герой цього твору, єврей Піня, надихав Хрущова виступити з розвінчанням культу особи Сталіна на ХХ з'їзді КПРС.Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р. у французькому “Закутку” в Мужен, департамент Приморські Альпи. Чим запам’ятала тимчасового вождя української культури Ненька? На думку української поетки Олени Теліги: Винниченко в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Його герої і героїні завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого..

неділя, 24 липня 2022 р.

Біографія письменника – це його книжки

 Капранов Дмитро Віталійович та Капранов Віталій Віталійович (Брати Капранови) народилися 24 липня 1967 року в Дубоссарах (нині Молдова) — українські письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі.  Батьки пмсьменників родом з півдня:  мати - з Одещини,  батько – з Миколаївщини. Самі брати виросли в Очакові  Миколаївської області і вважають його своєю батьківщиною. Там-таки, в Очакові у 1984 році закінчили середню школу. Брати Капранови одружені на сестрах-близнючках з 1988 року. Зараз їхні дружини володіють туристичною фірмою. Після весілля всі разом перебралися жити до Москви, де були зайняті в сферах фармацевтики та виноробства. У той же час вони починають роботу над своїм дебютним романом «Кобзар 2000». У 1998 році Капранови переїжджають жити до Києва, де і закінчують роботу над власним романом. Отримавши відмови на публікацію роману, вони вирішують відкрити своє видавництво. У 2000 році Капранови створили видавництво, яке отримало назву «Зелений пес». Саме в ньому вони випустили свою дебютну роботу «Кобзар 2000», і в підсумку книга перевидавалася чотири рази. У 2004 році вони випустили свою другу книгу «Приворотне зілля», а в 2006 році - «Розмір має значення». Через кілька років після заснування видавництво випускало в світ по шістдесят книг щорічно. У 2008 році вони видають збірку своєї публіцистики «Закон Братів Капранових», а в 2011 році - книгу «Щоденник моєї секретарки». В 2016 році опублікували свій крайній роман «Забудь-річка». Із 2004 року брати Капранови видають літературну газету «Друг Читача» та спільно з «Главредом» ведуть проект «Книжкові сезони», із 2005 року – проект «Гоголівська Академія». Є кураторами культурної програми ярмарку «МЕДВІН: Книжковий світ» з 2009 року. 2011 року започаткували перший Всеукраїнський конкурс двійників Тараса Шевченка. Паралельно з літературною, видавничою, торгівельною та громадською діяльністю пишуть публіцистику та друкуються у різних українських ЗМІ.




 

понеділок, 11 липня 2022 р.

З роду Драгоманових (220 років з дня народження поета, перекладача, юриста, мецената Петра Драгоманова)


11 липня 1802 р. у с. Монастирські Будища, Гадяцького повіту на Полтавщині в родині дрібних дворян із козацького полковницького роду народився Петро Драгоманов  – правник, колезький асесор, поет, перекладач. Дід Лесі Українки, батько Олени Пчілки та Михайла Драгоманова.Батько Петра був  військовим скарбником, колезьким асесором. Мати - Ганна Колодяжинська успадкувала після смерті свого тата, військового обозного, полкового гадяцького судді хутір біля с. Сергіївка, Лохвицького повіту та земельний маєток із великою садибою при селі Монастирські Будища, що перейшли «яко посаг» дружини до чоловіка Якима. Ці землі стали «сімейним гніздом» Драгоманових на століття... Дід Петра був Стефан Драгоман (він писав своє ім’я та прізвище грецькими літерами), «значковий товариш» 1756 року, «яко человек заумный и достойный», був обраний переяславським старшиною, згодом за запрошенням гетьмана Кирила Розумовського переїхав у Гадяч на Полтавщині, одружився з дочкою козацького старшини. Його син Яким Стефанович, щоб просуватися по службі, мусив стати Драгомановим. Мали Яким і Ганна трьох синів і дочку: всі діти отримали ґрунтовну домашню освіту. Згодом старший залишився хазяйнувати в маєтку; молодші Яків та Петро у 1817 р. поїхали до Петербурга вчитися, а потім — служити. Веселі, товариські юнаки обрали різні стежки: Яків вирішив стати — військовим, Петро юристом. Навчався Петро Якимович за спеціальністю правознавство. Від 1817 служив на незначних цивільних посадах канцелярії Військового мін-ва та інших установ цього відомства у Санкт-Петербурзі. У 1828–32 рр. співпрацював із російськими альманахами і часописами "Северная звезда на 1829 год", "Северный Меркурий", "Гирланда", "Литературные прибавления к “Русскому инвалиду”", публікував як власні поезії, так і перекладені ним твори – вірші та прозу. Петро Драгоманов досконало знав англійську, латину, німецьку та французьку. Першим у Росії здійснив віршовані переклади Роберта Бернса. У 1836 році пішов у відставку в чині колезького асесора, Через два роки повернувся на Полтавщину, перевіз із Петербурга багату бібліотеку. У Гадячі Петро Якимович купив садибу, в центрі міста на пагорбі неподалік від Соборної площі та колишнього гетьманського замку, відтоді пагорб отримав назву Драгоманівська гора. Драгоманов став на службу виборного земського судді, як юрист помагав місцевим козакам і селянам. У 1839 р. 37-річний Петро одружився з 18-річною Єлизаветою Цяцькою, донькою свого сусіда поміщика Івана Цяцьки. По лінії матері Єлизавета з сім’ї гадяцьких поміщиків Стишевських. Дружина принесла в родину посаг: хутір Підварок (Вербняги) коло Гадяча – поле, ліс, левада, садок, луки над річкою Грунь і кілька селянських хат. У Підварку подружжя спорудило садибу, господарські будівлі, завело худобу. Влітку Драгоманови жили на хуторі, який завдяки клопотам Єлизавети процвітав і приносив прибутки. У подружжя було шестеро дітей: троє синів і три дочки. У 1840–44 рр. Петро Якимович був засідателем повітового суду, згодом – приватним адвокатом. Збирав народні пісні, частину записів передав своєму родичеві проф. Амвросію Метлинському.Упродовж 20 років Петро Драгоманов фінансово підтримував бібліотеку в Гадячі. Помер Петро Якимович Драгоманов на 58-му році життя у вересні 1860 року від аневризми серця. На похоронах була вдова з сиротами, старенький Яків Рудченко з сином-підлітком (майбутній Панас Мирний). Після смерті чоловіка з допомогою батька Єлизавета Драгоманова придбала ще 200 десятин землі, що дозволило їй утримувати велику сім’ю. 23 червня 1895 р. померла і вона, за три дні після смерті свого сина Михайла Драгоманова. 

пʼятниця, 8 липня 2022 р.

Все починається з родини

Український День родини відносно молоде свято і відзначаєтся з 2012 року.  Святкування цього дня має щорічний характер і встановлено на 8 липня.Родина являє собою організовану соціальну групу, а її представники пов’язані між собою не тільки спільністю побуту, але і взаємною моральною відповідальністю, а також соціальною необхідністю, яка зумовлює потребу суспільства в духовному і фізичному самовідтворенні, звідси, мабуть і пійшов вираз: сім’я - осередок суспільства. Звичайно ж, сім’я належить до найважливіших суспільних та державних цінностей. Деякі наукові теорії стверджують, що саме форма сім’ї могла протягом багатьох століть визначати загальний напрям еволюції основоположних макросоціальних систем.  Ми не уявляємо свого життя без рідних людей, які завжди готові підтримати нас теплом, порадою, допомогою, любов’ю. Родина не мислима без любові. Це головна рушійна сила розвитку людства, те, заради чого існуємо всі ми.Родина є найпершим ціннісним орієнтиром та головним дороговказом на життєвому шляху кожного з нас. Вона формує особистість, знайомить із поняттям добра і зла, вчить довіряти, розуміти і прощати. Родина – невичерпне джерело наснаги, любові, щастя, добра та злагоди. Сім’я дає нам почуття згуртованості, вчить нас співпереживанню, доброзичливості й мудрості. В усі часи любов і повага до родини була основою народної моралі та її найвищим законом. Родина – наш надійний притулок у безмежному і не завжди дружньому світі. І особливо це відчувається сьогодні, коли українську землю топче і спалює російська орда. І кожен із нас обов’язково має вносити свій вклад у безпеку своєї родини. Сім'я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. Завдяки сім'ї міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу! Свято родини - це ще один привід провести разом час, забути про життєві турботи, розділити із сім'єю радість, створити свої неповторні родинні традиції, відкрити у собі найкращі якості - турботу, ніжність, щирість, доброту, співчуття, щедрість та вірність.

 

середа, 6 липня 2022 р.

Любив Україну до глибини своєї кишені



7.07.2022 відзначаємо 101 річницю з дня народження відомого мецената ПЕТРА ЯЦИКА (1921 - 2001), знаного за вагомим вкладом у фінансування українознавства в Україні та світі. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 мільйонів доларів! Його іменем названо Міжнародний конкурс знавців української мови, що проводиться у День української писемності і мови 9 листопада. Про нього написано книгу з промовистою назвою "Українець, який відмовився бути бідним" (автор - Михайло Слабошпицький) та низку статей.
Петро Яцик народився 7 липня 1921 року в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району на Львівщині. До Канади потрапив в третій хвилі імміграції 1949 року. Зійшовши з літака у Монреалі з 7 доларами в кишені, він сказав: «Я буду мільйонером, тут будуватиму Україну». І таки мав талант до бізнесу, відчував покликання. Як він сам себе характеризував: «Бог нагородив мене вмінням вирощувати п'ять помідорів там, де інші вирощують один».
Заснувавши успішний бізнес, став найбагатшою людиною Канади (й найбагатшим українцем). З часом розгорнув потужну благочинну діяльність з підтримки українських наукових та освітніх установ, зумівши стати не лише мільйонером, а й увійшов до числа меценатів, які зробили найбільше для розвитку науки та культури, історії та друкованого українського слова в Північній Америці. Петро Яцик спонсорував Інститут українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедію українознавства, Центр досліджень історії України ім. П.Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітню фундацію ім. Петра Яцика, Український лекторій в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті. І це лише частина великого переліку. На його кошти було відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті, а також видано чимало наукових монографій з історії України (зокрема переклад "Історії України-Руси" М.Грушевського англійською), економіки, політології, медицини, етнографії. Свій життєвий шлях Петро Яцик завершив у Торонто 1 листопада 2001 року, де його поховано на цвинтарі в Гайд-парку. Найкращою пам'яттю про мецената в Україні стало щорічне проведення у День української писемності і мови 9 листопада Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. спрямований на піднесення престижу української мови серед молоді, виховання поваги до культури й традицій українського народу.Учасники конкурсу - це понад 5 мільйонів учнів різного віку із 20 країн світу.

понеділок, 4 липня 2022 р.

Письменник та громадський діяч - Петро Панч


 Петро Панч — новеліст, повістяр і романіст, автор казок для, дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід. Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі „На калиновім мості”, було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. З п'ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії і опиняється на фронті Першої світової війни. Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча. Справжнє прізвище письменника — Панченко. Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки („Незаможник”), що на Харківщині, він підписався „П. Пан”. Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. До Харкова Петро Йосипович приїхав з уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки „Там, де верби над ставом”, „Гнізда старі” (1923), „Поза життям” (1924), „Солом'яний дим” (1925), „Мишачі нори” (1926), збірка повістей „Голубі ешелони” (1928) тощо. Перші роки Другої світової війни майбутній відомий письменник провів в Уфі, решту — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції „Радянська Україна”. Тоді ж Петра Панча було обрано членом Всеслов'янського комітету, у якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України. „Повістю минулих літ” Петра Панча став роман „На калиновім мості”. Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо „Три копійки”). Творчість для хлоп'ят та дівчаток — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд „Свистуни”, а в 1924 році в журналі „Червоні квіти” з'явилося оповідання „Портрет”. У 1930-х роках Петро Панч продовжує писати для дітей і про дітей: „Малий партизан”, „Будемо літати”, „Син Таращанського полку”, а також „Гиля, гуси”, „Вовчий хвіст”, „Будемо літати” (1935). Пізніше — „Гарні хлопці” (1959), „Для вас і про вас” (1965) тощо. Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів „Відлітають журавлі” стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку. Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість — приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин.

пʼятниця, 24 червня 2022 р.

28 червня - День Конституції України

Щорічно 28 червня в Україні відзначається День Конституції - головного закону нашої країни. Конституція є гарантом прав і свобод кожного українця, закріплює наші обов'язки перед державою і визначає наш шлях як країни. Новітній конституційний процес розпочався одразу ж після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» - вже у жовтні була створена Конституційна комісія. Між 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та Президентом, було складено кілька проєктів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Ліві сили схилялися в бік применшення ролі президентської влади, приватновласницьких відносин, за надання однакового статусу українській та російській мовам і збереження автономного статусу Криму. Праві, в яких об’єдналися представники «партії влади», підприємницькі кола та депутати національної культурно-мовної орієнтації, виступали за сильну президентську вертикаль, гарантування всієї повноти приватновласницьких прав, панування української мови та ліквідацію автономії Криму. Тим часом в країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами. Від початку ухвалення нинішній Основний Закон України змінювався кілька разів. При цьому в Конституції України 1996 року передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності держави, то Конституція України взагалі не може бути змінена.

Головний закон країни був прийнятий не відразу. 5 років після проголошення незалежності Україна жила без Конституції - це найдовший термін серед пострадянських країн. Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року. Понад 300 народних депутатів безперервно працювали майже добу, щоб сформувати основні положення Конституції. 

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада ухвалила і ввела в дію Конституцію.

Відтоді щорічно 28 червня відзначається свято - День Конституції.

пʼятниця, 17 червня 2022 р.

Тато - захисник своєї сім'ї та своєї країни

Наші батьки - найближчі до нас люди в усьому світі. Тато і мама - найперші слова, які в більшості ми вимовляємо, коли вчимося розмовляти рідною мовою. Ми намагаємося їх порівнювати, дивимося на них, вивчаємо їх. Вони для нас одночасно і найбільша загадка, і найбільше відкриття. Добре, коли вони є у нас і сумно, коли залишають. Свято батька, як і День матері, відзначається зараз у багатьох країнах сучасного світу.День батька відзначається щорічно - у третю неділю червня. У цьому році це свято будемо відзначати  19 червня. До 2019 року День батька відзначали неофіційно одночасно з іншими країнами світу - у третю неділю вересня. В 2019 році президентським указом був затверджений офіційно День батька і призначена дата - третя неділя червня.Святу дня батька вже понад 100 років і народився він в США. Місис Додд з міста Спокан запропонувала створити спеціальне свято для чоловіків, які піклуються про своїх дітей. Таким чином вона хотіла подякувати власного батька, який після смерті своєї дружини самостійно виростив шістьох дітей.Одного разу, в 1909-му році, під час церковних відправ, присвячених Дню матері, який на той час в США вже був національним святом, вона згадала своє дитинство і подумала про батька, на чиї плечі лягли всі турботи по їх вихованню та утриманню. Про те, як гідно батько впорався з цим нелегким завданням, працюючи на фермі і віддаючи дітям всю свою увагу і любов без залишку. Вона пішла до міської ради і запропонувала заснувати нове свято - День батьків. Ця ідея була схвалена місцевою владою. Було вирішено провести належні святкування в день народження Вільяма Смарта - 5-го червня. Проте часу на його підготовку не вистачило, і свято перенесли на 19-е червня. Зовсім скоро цю ідею підтримали і в інших містах штату, а національним святом в Америці цей день став у 1966-му році. Тоді ж президентом Сполучених Штатів Америки Ліндоном Джонсоном була визначена і загальнонаціональна дата свята - третя неділя місяця червня. Ідею місис Додд підтримали спочатку на рівні одного штату, потім підхопили інші штати, слідом і інші країни. День батька в усьому світі святкують в різні дати. Частина країн вибрала для цього свята третю неділю вересня - в цей день відзначається ще й Всесвітній день батьків. Деякі країни відзначають цей день 20 або 21 вересня. Ще частина країн - влітку. Мета свята-створення і розвиток умов для зміцнення сімейних зв'язків і визнання ролі батьків у виховному процесі. А ще - популяризація сімейного способу життя, створення повних сімей та формування відповідальності батьків за життя своїх дітей. У багатьох країнах святкування Дня батька має свої традиції та правила. У більшості країн в цей день організовують спільні барбекю, сімейні пікніки та вечері. Діти відвідують батьків, дарують подарунки й організовують їм різні заходи.На державному рівні зазвичай проводять різні заходи, семінари, лекції та вручають нагороди багатодітним батькам та батькам, які виховують дітей самостійно.У цей День, як і в кожен інший, ми приєднуємося до привітань і поздоровлень, що лунають на адресу наших батьків! Бажаємо їм бути з нами якомога довше, щоб ми більше могли радувати їх і піклуватися про них, любити їх і спілкуватися з ними, адже цю можливість ми маємо не завжди! Вітаємо всіх батьків, що сьогодні боронять нашу Україну від російської навали! Перемоги всім нам! З Днем батька Вас, дорогі наші тата!

 

вівторок, 14 червня 2022 р.

Героєм стати легко

У травні 2005 року,  в ході Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, міністри охорони здоров’я світу одностайно прийняли заяву про прихильність і підтримку добровільного донорства крові. У резолюції  вони постановили щорічно проводити Всесвітній день донора крові 14 червня. В Японії вже традиційно групу крові відносять до індикаторів особистості. Традиція настільки развинулася, що в японській версії Facebook при реєстрації профілю зазвичай вимагають вказати свою групу крові.Цього року Всесвітній день донора крові знову проводиться у всьому світі і буде координуватися Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Міжнародним товариством з переливання крові та Міжнародною федерацією організацій донорів крові.   Дата 14 червня вибрана не випадково. В цей день у 1868 році народився Нобелевський лауреат Карл Ландштейнер, який зробив видатні наукові відкриття в області вивчення крові. Зокрема, він відкрив АВОсистему поділу крові на групи, що в подальшому дало можливість використовувати донорську крові для лікування. Щомиті в усьому світі у людей будь-якого віку і походження виникає потреба в переливанні крові за життєвими показаннями. Хоча потреба в крові є загальною, доступ до неї тих, хто її потребує, на жаль, загальним не є. Особливо гостро брак крові відчувається в країнах, що розвиваються, де проживає більшість світового населення. В День донора  Всесвітня організація охорони здоров’я привертає увагу суспільства до необхідності регулярного давання крові, запобіганню її нестачі в лікарнях і клініках, закликають до добровільної та безоплатної здачі крові. Цей день не призначений для залучення великої кількості нових донорів саме  цього дня, а має метою відзначення і висловлювання вдячності тим, хто дає свою кров для збереження здоров’я інших людей.

Довідково:

Здавати кров не шкідливо. Людський організм еволюційно пристосований до кровопускань.  Здача крові на регулярній основі сприяє  самооновленню всього організму., у постійних донорів рідше спостерігаються інфаркти,  сердечні напади, атеросклероз, залізодефіцитна анемія та інше. Здача крові покращує емоціональний стан  людини, донор має більше шансів на виживання в надзвичайних умовах. Нарешті, донорство сприяє  усвідомленню своєї соціальної значимості  і підвищує свою гідність.

Ви можете стати донором, якщо:

• У Вас гарне здоров’я і самопочуття.

• Ви старші 18 років.

• Ваша вага не менше 50 кг.

• Температура Вашого тіла не перевищує 36.6 ±0.3 ºC.

• Ваш кров’яний тиск в діапазоні 160/90 до 110/60.

• У Вас пульс ритмічний від 60 до 90 ударів у хвилину. 

• Ви не вживали алкоголь протягом 48 годин до здачі крові.

• Ви не палили за 2 години до дачі крові.

Донорство – місія благородна і вкрай необхідна для суспільства. Тому потрібно пам’ятати, що ваша допомога необхідна не тільки в день донора, а кожного дня, кожну хвилину, кожну мить.У перші тижні війни люди дуже сильно активізувались, масово пішли до  центрів  здачі крові— стратегічний запас крові вдалося назбирати. Багатьом навіть відмовляли, тому що охочих було забагато, а кров може зберігатись від 28 до 42 днів.  Схожий прецедент ми мали в часи Майдану, на початку війни на сході. Повторилося це і в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.