"Ми не схилили сонячне знамено..."

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут — саме під Крутами у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. Йшов  1918  рік.  Четвертим  Універсалом  Центральна  Рада  проголосила Українську  Народну  Республіку  самостійною,  ні  від  кого  незалежною, суверенною  державою.  Проте  більшовицька  влада  не  хотіла  так  просто віддавати  свого  «молодшого  брата».  Після  захоплення  Харкова  та  Полтави більшовики  спрямували  своє чотиритисячне  військо  на  Київ  під  проводом Муравйова. На  той  час  в  Центральній  Раді  не  було  армії.  Основна  її  частина  була розбита  більшовиками,  а  інша  перейшла  на  бік  червоних,  спокусившись фальшивими обіцянками. У той важкий і грізний час на оборону рідного краю стали лише невеликі частини ідейних борців. У Києві сформувався курінь із студентів та учнів гімназії. Їх було 300. Відбувся жорстокий, нерівний бій  на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Він тривав 5 годин між  більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва. Більшість юнаків не мали ніякої військової підготовки, були погано озброєні, але стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. В березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто на більш як 70 років. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. Лише 2006 року на місці бою під Крутами встановлено пам’ятник. Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність. На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». Крути стали легендою, символом жертовності та незламності молодого покоління. Вічна слава й пам’ять Героям, які полягли в бою за наше сьогодення та свободу України!

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі-

Український цвіт!-

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого зазнявся воїн?

Боже, покарай!-

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

 З славою святих.

 На Аскольдовій Могилі

 Поховали їх.

 

 

Україна Соборна. Разом до Перемоги!

Щороку 22 січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлене Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42. Акт Злуки став історичним об’єднанням українських земель в одній державі. Він увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це – основоположна віха українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го. Втім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня відбулося відновлення державної незалежності України. Вперше у XX столітті її проголосила Українська Центральна Рада 22 січня 1918 року IV Універсалом. А за рік, 22 січня 1919-го, на Софійському майдані в Києві відбулося об’єднання в одну державу Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.  105 років тому – 22 січня 1918 року – Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Цей факт руйнує твердження російської пропаганди, буцімто Української держави не існувало, її вигадали більшовики.  Термін «соборність» має кілька значень. Це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених певною нацією на суцільній території. І духовна консолідація всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Соборність – це також територіальна цілісність держави. Тому звільнення від російського окупанта українських земель є нашою спільною метою.Ідея соборності була й залишається базовою національною цінністю українців. А нині вона є передумовою успіху нашого спротиву зовнішній агресії. Сьогодні соборність для України означає деокупацію всіх територій, захоплених ворогом, відновлення єдності з Донеччиною, Луганщиною та Кримом. Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього. Коли ми, люди з різних регіонів країни, разом працюємо, створюємо знакове й важливе, боремося з окупантами. Радянська та російська пропаганди завжди нав’язували переконання, що українці діляться на «східняків»  і «западенців». Проте в сучасному спротиві російській агресії ми довели свою згуртованість і спільне прагнення жити у вільній державі, яка сама визначає своє майбутнє. Ця пропаганда зазнала краху.Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків, зокрема, через використанням ними методів гібридної війни: невизнання своїх військ на території УНР, створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів. Сьогодні Російська Федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю. Тож так важливо залишатися монолітними в боротьбі проти ворога.Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність держави буде цілковито відновлена тільки після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом.  Соборність – мета Перемоги.

 

«Кіборги» витримали – не витримав бетон!»

20 січня День пам’яті «кіборгів» - в Україні вшановують захисників, які тримали оборону Донецького аеропорту від російських окупантів та терористів. Бої за стратегічний об’єкт точилися з 26 травня 2014 по 22 січня 2015 року. Протягом 242 днів з неймовірною стійкістю, відвагою та незламністю українські військовослужбовці, добровольці, медики та волонтери утримували оборону будівель летовища, а також контролювали навколишні села. «Кіборги» витримали – не витримав бетон!», – фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом українських бійців. Українських захисників аеропорту «кіборгами» спочатку прозвали самі російські бойовики, які були вражені стійкістю та мужністю наших військових. Пізніше назва українських захисників Донецького аеропорту «кіборгами» стала символом національної мужності та оплоту народного духу, відданості ідеалам вільної та незалежної України. Перший бій між українськими оборонцями та російськими бойовиками-окупантами за встановлення контролю над Донецьким аеропортом відбувся наприкінці 26 травня 2014 року, коли російські терористи та бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Того дня російські окупанти відступили, зазнавши важких втрат і на кілька місяців відмовились від штурму летовища. 15 січня 2015 року почалася нова фаза оборони Донецького аеропорту. Терористи перед приїздом представників місії ОБСЄ обстрілювали новий термінал аеропорту та впритул підійшли до українських позицій. Вони планували почати з нового терміналу обстрілювати міжнародну місію, щоб звинуватити в цьому українських військових. Протягом ночі з 16 на 17 січня терористи обстрілювали аеропорт зі стрілецької зброї, мінометів та артилерії. 18-21 січня російські загарбники підірвали новий термінал, бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилася - загинуло 58 захисників –«кіборгів», які відстоювали плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони.  Донецький аеропорт та селище Піски протягом 242 днів захищали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт, загинули більше 200 українських захисників, близько 440 зазнали поранень. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких, на жаль, посмертно.

 

Письменник, який зумів зберегти свою самобутність та незалежність.

14 січня 1937 року народився Євген Пилипович Гуцало — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист; лауреат літературної премії ім. Юрія Яновського (1982), Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1985), премії Міжнародної фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів (1995), премії ім. Івана Огієнка (1995). Майбутній письменник знайшовся в родині сільських учителів у селі Старий Животів (сьогодні - Новоживотів Вінницької області). З дитинства він багато читав: книги з домашньої бібліотеки, з сільської та з бібліотеки сусіднього села, а згодом - і з районної. Середню школу Євген Гуцало закінчив із "званням" найкращого школяра, а після школи хотів вступити на факультут журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, однак йому не вдалося скласти один іспит, тому студентом не став.У 1955 році вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім. М.Гоголя, там почав активно писати вірші та прозу і вступив до літературної студії.По закінченні інституту Євген Гуцало отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини: дописував публіцистичні твори, оповідання та новели. Уже перші його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям, зокрема Павлу Загребельному. Саме він у 1961 році запросив Євгена Гуцала працювати у редакції газети "Літературна Україна". У 1962 році вийшла друком перша повноцінна книжка Євгена Гуцала - збірка оповідань "Люди серед людей". З середини 1960-х років Євген Гуцало активно пише новели та повісті, зокрема:  "Яблуко з осіннього саду", "Скупана в любистку" та інші. У 60-ті роки також з'явилися друком дві концептуальні повісті Євгена Гуцала - "Мертва зона" та "Родинне вогнище". На початку 1970-х років виходять друком такі твори: лірико-психологічна повість "Дівчата на виданні",  дилогія про життя сільських вчителів "Сільські вчителі" і "Шкільний хліб". Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: "Олень Август", "З горіха зерня", "Дениско", "Саййора", "Пролетіли коні". У 1981 p. вийшла друком перша поетична збірка Євгена Гуцала "Письмо землі". Далі з'являються книжки віршів "Час і простір", "Живемо на зорі", "Напередодні нинішнього дня". Загалом творчий доробок письменника дуже великий: оповідання, повісті, романи, новели, збірки віршів, але найбільше припали до душі читачам твори для дітей. Євген Гуцало — письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Письменник відкрив нові можливості слова, пов'язані з настроєм, пейзажем, химерією... Його книги перекладені багатьма мовами світу. "Євген Гуцало був людиною в собі. Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії..." - Анатолій Дімаров 

Григорій Епік - письменник, розстріляний в урочищі Сандармох

 

17.01.1901 – в селі Кам'янка (нині входить територіально у м. Дніпро) народився Григорій Епік, український радянський письменник, перекладач і публіцист доби «Розстріляного відродження». У 1920 році вступив до більшовицької партії, працював на відповідальних партійних посадах у сфері культури в Полтаві та Харкові, навчався в Інституті марксизму-ленінізму. Член Спілки селянських письменників «Плуг», згодом літературних організацій ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту». Написав декілька повістей та романів, в яких оспівував радянські перетворення, хоча й дозволяв собі критикувати комуніста-переродженця чи пристосуванців-«папероїдів». Проте на зламі 1920-х і 1930-х ситуація в країні почала стрімко змінюватись. На «Пролітфронт» рясно полилась критика за дрібнобуржуазність, міщанство, куркульство і навіть контрреволюцію, за відсутність творів про колективізацію. Епік тонко відчував ці тенденції і написав роман «Перша весна» (1931) на тему села, а також прокомсомольський роман «Петро Ромен». Спершу більшовицька критика позитивно оцінила «Першу весну», але невдовзі твір затавровано як антипартійний, бо він зобразив відчайдушний спротив селян примусовій колективізації. У червні 1934 року виключений із КП(б)У за «багаторічний опір лінії партії в літературі та підтримку націоналістичних елементів». Заарештований у грудні 1934-го за приналежність до націоналістичної організації (яка чомусь складалась з літераторів) та підготовку терористичних актів проти керівників партії та уряду. На слідстві відразу погодився з абсурдними звинуваченнями й на початку 1935 року написав лист на ім'я наркома В. Балицького, в якому розкаювався за злочинні наміри групи й додав, що їх всіх треба постріляти «як скажених псів». Цього листа на квітневому 1935 року Пленумі правління Спілки радянських письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. Епіка засудили на 10 років ув'язнення і відправили на Соловки. З табору письменник надіслав наркому внутрішніх справ рукопис новел «Соловецкие рассказы» з проханням ознайомити «ще й старших». Проте це не полегшило його долю і Епік спалив новели й роман написаний на прославу ЧК. В нього ще жевріла надія на святкову амністію до 20-ї річниці революції. Проте в жовтні 1937 справи його та інших українських письменників і мистців переглянули й попередні вироки замінили на смертну кару. Розстріляний в урочищі Сандармох в Карелії в листопаді 1937 року. Родним пізніше видали неправдиву довідку, що помер в 1942-му.

Це була жахлива система, її не цікавило те, чи приречені були їй ворогами,  чи відданими адептами. Під знищення підпадали усі без розбору – робітники і селяни, поети і науковці, фанатичні партійці й енкаведисти, які ще напередодні приносили криваві жертви молоху комунізму. Найстрашніше, що злочини комунізму перед людством і досі не засуджені й не покарані.Сандармох волає до сердець і памяті українців.

 

Наш краянин - Василь Петрович Горленко

У багатьох офіційних джерелах 13 січня 1853 р. називається днем народження дослідника-етнографа, історика мистецтва і нашого краянина Василя Петровича Горленка. Він – нащадок дуже відомого українського козацько-старшинського роду Горленків, до якого належали два прилуцьких полковники – Лазар та Дмитро Горленки.  Він народився  у заможній панській родині та був останнім спадкоємцем прилуцької Ярошівки, що належала до Полтавської губернії (тепер с. Українське Талалаївського району Чернігівської області). Почав навчатись у Полтавській гімназії, продовжив у Ніжинському ліцеї. Далі була Франція, навчання у Сорбонні. Повернувшись до рідної Ярошівки на початку 80-х рр. ХІХ ст., він з головою поринув у ті заняття, що стали головною справою його життя, – студії з української літератури, мистецтва та етнографії. Починаючи з 1882 р., відтоді як був заснований часопис “Київська Старовина”, Василь Петрович став одним з найактивніших його співробітників і дописувачів. Його етнографічні розвідки базувались не на книжковому досвіді, а на живих враженнях від реальних подорожей, які він здійснював. Знайомство і спілкування з М.І. Костомаровим, а пізніше і спільні подорожі допомогли  Горленку знайти правильні орієнтири у праці. Він об’їздив всю центральну Україну, збираючи пісенний доробок кобзарів і лірників, наважив до цієї справи молодого митця Порфирія Мартиновича. Василь Петрович товаришував з Опанасом Сластьоном, Марією Заньковецькою, Тобілевичами, Миколою Лисенком, Василем Кричевським, з братами Рудченками, залишив глибокі літературно-критичні рецензії на твори нашого великого українського романіста Панаса Мирного. Любов всього його життя – художник Володимир Боровиковський. Над книгою про нього Василь Горленко працював до останніх днів, але не завершив її. Повернувшись із Франції на батьківщину, В. П. Горленко часто буває у Полтаві, де  бере активну участь у діяльності губернського земства і вирішує важливі управлінські та фінансові питання власного маєтку (В.П. отримав у спадок 400 десятин землі).  Василь Петрович був людиною мало пристосованою до ведення господарських та майнових справ. Цього він не вмів та й не хотів. Але мусив. Його постійно обходили, а то й просто дурили, користуючись непрактичністю цієї винятково чесної та порядної людини. Опинившись у крайній матеріальній скруті, 1899 р. Василь Петрович рушає до Петербурга і береться за журналістську роботу – пише літературно-мистецькі рецензії у популярній газеті “Новое время”. Початок творчої праці В. Горленка пов’язаний з іменем І. П. Котляревського. Він виявив глибоке і серйозне зацікавлення долею рукописної спадщини поета-полтавця. В. Горленко виявляв серйозний інтерес також до спорудження пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. “Я не только знаю о том, что делается в Полтаве по поводу памятника Котляревскому и Музея, но даже писал об этом и сие писание на днях должно быть в “Полтавских Ведомостях”, – повідомляє Василь Петрович Панасу Мирному 09.05. 1897 р. Василь Петрович був присутній 30-31 серпня 1903 р. на відкритті монумента, надсилав до столиці репортажі про цю подію, котрі донині не втратили актуальності. У останні роки життя Василь Петрович часто хворів, а 1906 р. занедужав на дуже небезпечну хворобу – сухоти, подолати яку не зміг. Його поховали спочатку у Петербурзі, а пізніше родичі перевезли прах до рідної Ярошівки. Очевидно, некролог у його «рідній» газеті «Новое время» був надрукований коли б чи не першим – 14 квітня. Підпису автора немає. Слово в слово і без підпису, але з посиланням на газету, цей же некролог було повторено і в журналі «Исторический вестник». Зі змісту некролога видно, що його автор – це людина також з України і, можливо, була в Ярошівці під час похорону. Хоча й у досить короткому некролозі, але автору вдалося дати справедливу характеристику, вихопити найважливіші моменти із життя і творчості покійного. Означимо їх. Уже в перших публікаціях В. Горленка «було видно людину з високою європейською освітою, з тонким літературним смаком», яка «літературу обожнювала». Ця освіта зробила потім його відомим в імперії та Європі мистецтвознавцем, перекладачем, журналістом і в цілому, за визначенням дослідників, піонером українсько-французьких культурних зв’язків. Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури: етнограф і фольклорист, театральний і літературний критик, мистецтвознавець і перекладач, журналіст і блискучий стиліст, щирий патріот України.

 

 

12 січня - День українського політв'язня

Природно вважати, що кожен громадянин будь-якої країни може вільно користуватися основними правами людини – мати свободу думки, релігії, за бажанням приймати участь у зібраннях та об’єднаннях. Та, на жаль, багато людей у всьому світі на собі відчули, що держави не завжди схильні дотримуватися задекларованих цінностей, і українці – не виняток. Люди, що виборювали свободу й незалежність українського народу за часів Радянського Союзу, страждали від репресій та переслідувань з боку влади. Вони були фактично приречені стати політв’язнями, тобто людьми, що засуджені та ув’язнені з політичних причин. Пам’ятаючи та шануючи цих сміливих людей, щорічно 12 січня наша країна відзначає День українського політв’язня. Попри те, що Україна – найбільша країна Європи, а українці – дуже численний народ, довгий час ми не мали власної державності. Вперше, але тільки на короткий час, наша країна здобула суверенітет у 1918 році. Та вже з 1922 року Україну офіційно приєднали до союзних республік СРСР. З того часу влада невпинно намагалася не допустити найменшої можливості українського визвольного руху. Для цього використовувалися всі засоби – від жорстокого голодомору до наполегливої політики русифікації, витіснення української мови, переселення українців до малолюдних регіонів Росії, натомість заселення українських земель етнічними росіянами. Подібним чином радянською владою було зламано долі багатьох свідомих українських патріотів. Приводом для переслідувань, засудження та навіть страти могло стати не тільки членство в підпільних організаціях. Часто людей ув’язнювали за заборонену літературу, розповсюдження листівок, навіть за вивішування національного українського прапора. В 60-ті роки з’явилися також талановиті публіцисти, історики, літератори – Василь Стус, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський. Вони мали сміливість виступати проти державного курсу на знищення української культури. Ідеї руху «шістдесятників» розповсюдились по всій Україні, але центр вільнодумства знаходився у Києві. 12 січня 1972 року в Києві та Львові почалися арешти, які тривали три дні. За ці дні було затримано Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Михайла Осадчого та інших відомих «шістдесятників». Арештовано було практично всіх провідних діячів національно-демократичного руху України. Їх обвинувачували в  антирадянській агітації та пропаганді, а проти деяких сфабрикували звинувачення в кримінальних злочинах. Майже всі підсудні отримали максимально суворі вироки. Саме 12 січня – день початку арештів 72-го року, стало згодом Днем українського політв’язня. Вперше цей день відзначали в 1975 році, а засновником пам’ятної дати став В’ячеслав Чорновіл. Втім, за часів СРСР День політв’язня відзначався здебільшого людьми, які на собі відчули  репресії тоталітарної системи та їхніми однодумцями. Про минулі політичні переслідування потрібно пам’ятати для того, щоб не допустити повторення подібного в майбутньому – ця істина не підлягає сумнівам. Вже саме існування пам’ятної дати 12 січня за логікою має означати відсутність у нашій країні людей, позбавлених свободи за «інакший» світогляд. Відчуваючи себе згуртованою нацією, в День українського політв’язня ми звертаємо увагу на ті біди, у яких часом доводиться жити, думаємо про цінності, за які варто боротися, згадуємо про тих, кого маємо визволити з неволі.

 

Шануємо земляка

8 СІЧНЯ - 88 років від дня народження Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, журналіста та правозахисника. Василь Симоненко з’явився на світ у селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод. Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші. Після закінчення вишу – співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28 років. І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981, з інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври – «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?...» «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх вчили і знали напам’ять. Відтоді минуло чимало часу, і Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.

 

 

ВІН ЗАКЛИКАВ ЛЮБИТИ УКРАЇНУ 6 січня — 125 років з дня народження Володимира Сосюри — українського поета

Український письменник, поет-лірик Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве (Донецька область) у шахтарській родині.  Дитячі роки пройшли в селищі Третя Рота, на берегах річки Сіверський Донець. У родині Сосюр було 8 дітей. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — із Кам'яного Броду (Луганськ). Колишня робітниця Луганського патронного завод, займалася переважно хатнім господарством. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Родина Сосюр часто переїжджала, бо батько змінював місця роботи, щоб утримувати багатодітну родину. Початкову освіту дав йому батько; крім того, Володимир багато читав, особливо захоплюючись пригодницькою літературою. З 11 років Володимир почав працювати: спершу у бондарному цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкового заробітку. З 14 років почав писати вірші. З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу. Після смерті батька у 1915 році став працювати на шахті, потім знову повернувся до школи. Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії. У 1917 році лисичанська газета “Голос рабочего” надрукувала вірш “Плач волн”, згодом “Чи вже пора.” У 1921 р. вийшла збірка «Поезії», це була друга його книжка. Перша, «Пісні крові» (1918 р.), не збереглася. Цього ж року з’являється поема «Червона зима». У 20-х роках XX ст. виходять також збірки «Осінні зорі» (1924 р.), «Сьогодні» (1925 р.), «Золоті шуліки» (1927 р.), «Коли зацвітуть акації» (1928 р.). З 1922 року по 1932 рік В. Сосюра був членом багатьох літературних організацій — Пролеткульт, «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через 5 років вона повернулася. Разом вони прожили до кінця життя. Наприкінці 1920-х років з боку критики все частіше чуються вислови про неправильну політичну орієнтацію поета. У цей важкий час В. Сосюра майже не пише, займається перекладами. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931 р.). Наступного року з’являється збірка «Нові поезії».   У 1934 був виключений зі Спілки радянських письменників “за націоналістичі ухили”, а 1936 року поета приймають знову. У 1939 році з'явилася збірка «Люблю». У 1940 р. В. Сосюра закінчує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоноармієць». На початку Другої світової війни письменник виїхав до Уфи, де працював військовим кореспондентом фронтової газети “За честь Батьківщини”, брав участь у роботі українського радіокомітету, виступав як пропагандист і агітатор, виїздив на фронт. У 1944 році поет повернувся до Києва. Збірки воєнних та повоєнних років: «В годину гніву» (1942 р.), «Під гул кривавий» (1942 р.), «За мир» (1953 р.), «На струнах серця» (1955 р.), «Солов’їні далі» (1957 р.). У 1960 році завершує поему «Розстріляне відродження», розпочату в довоєнний час і опубліковану в 1988 році в журналі «Вітчизна». В останнє десятиліття життя поета побачили світ збірки поезій «Близька далина» (1960 р.), «Поезія не спить» (1961 р.), «Осінні мелодії» (1964 р.), «Весни дихання» (1964 р.). Поема «Мазепа», розпочата у 1929 р. та закінчена в 1959 р., потрапила до списку заборонених творів і була надрукована аж у 1988 р. Незважаючи на хворобу серця письменник багато працював. В останні роки свого життя письменник написав автобіогрфічний роман “Третя рота”. Останніми творами В. Сосюри є збірки — “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) та поема “За владу Рад” (1964). В 1951 він зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була написана 1944 року. 1948 року Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією. У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”). Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.

 

Справжній соборний українець

Чорновіл Вячеслав Максимович народився 24.12.1937 (за документами – 1.01.1938) в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області. Шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60–90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ), лідер Народного Руху України, політичний діяч походив з родини сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті Чорновіл мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Склав екзамени в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті “Молода гвардія”. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською з 1963 року був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій діячем Київського клубу творчої молоді (КТМ). 4.09.1965 року Чорновіл виступив у кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити.У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти Михайла і Богдана Горинів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети “Друг читача”. Вячеслав Максимович зібрав інформацію про порушення прав людини і радянського законодавства судовими та слідчими органами. Вже в травні 1966 року розповсюдив документальну машинописну книгу “Правосуддя чи рецидиви терору?” і був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967році уклав документальну збірку “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”) – матеріали про репресованих у 1965 році шістдесятників. Книжки вийшли за кордоном. Чорноволу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія). У серпні1967 року його заарештовують за звинуваченням у “поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”, за ст. 187-1, ч. 1 КК УРСР і засуджують на 3 р. ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денне голодання. Звільнений у лютому 1969. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на Дзюбу написав книгу “Як і що обстоює Богдан Стенчук (66 запитань і зауваг “інтернаціоналістові”), де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду – КГБ. У 1970 Чорновіл починає видавати машинописний журнал “Український вісник”, який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До арешту вийшло 5 номерів. Підготовлений ним 6-й номер видали у Львові Михайло Косів, Ярослав Кендзьор і Атена Пашко. Влітку 1971 року Вячеслав Максимович звернувся до Комісії з Прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтеліґенції. У вересні 1971 виступив із листом “До ЦК КП України” на захист Валентина Мороза, у грудні за його ініціативою створено “Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Заарештований під час другої хвилі репресій в Україні 12 січня 1972 року. Дізнавшись із повідомлень ґазет про свою нібито причетність до “справи Добоша”, відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Чорновіл був редактором УВ, його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту він 8 діб тримав сухе голодання. 12.04.1973 був засуджений до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 років за-слання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”). Відбував термін у мордовських таборах. На початку 1978 року відправлений етапом в село Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах. У 1978 році Чорновола прийняли до між-народного ПЕН-клубу, у 1979 - став членом Української Гельсінської Групи. У квітні 1980 року був заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у “спробі зґвалтування”, ст. 117 КК РРФСР. Тримав 120-деннне голоданя. На суді звинуватив КГБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 році за протестами прокурора Якутії. До початку “перебудови” працював кочегаром у м. Покровську (Якутія). У травні 1985 року повернувся в Україну. Працював кочегаром у Львові. Восени 1987 разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулись до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Влітку 1987 року Вячеслав Максимович відновив видання УВ, який став органом УГГ. Він ініціював відновлення діяльності цієї правозахисної громадської організації на ширшій платформі, і разом з братами Горинями виробив “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною до КПРС організацією партійного типу, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Вона декларувала ідеї відновлення української державності, встановлення українського громадянства, надання українській мові статусу державної, представництво України на міжнародній арені, республіканський госпрозрахунок, плюралізм в економіці, політиці й релігії, свободу сумління, необхідність мати національну армію, права громадян на політичні об’єднання. У 1988 році Вячеслав Максимович обраний співголовою Львівського обласного “Меморіалу”, на Установчих зборах Народного Руху України (НРУ) 8-10.09.1989 обраний членом його Ве-ликої Ради. У березні 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Восени 1991-го був кандидатом на Президента України (23,27% голосів, друге місце). У березні 1992 року обраний співголовою НРУ, а в грудні того ж року – головою. У 1994 і 1998 роках знову обраний народним депутатом України. Чорновіл – лідер депутатської фракції НРУ, член Парламентської асамблеї Ради Європи, шеф-редактор газети "Час-Тайм", лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996 року в галузі публіцистики. У зв’язку з 60-річям нагороджений орденом Ярослава Мудрого. 25.03.1999 року Вячеслав Максимович загинув в автомобільній катастрофі поблизу м. Бориспіль. 21.08.2000 р. – посмертно іменований Героєм України.

Дякуємо за врятовані життя...

14 грудня в Україні традиційно відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – людей, котрі ціною свого життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію XX століття, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС. Ця пам’ятна дата була затверджена Указом Президента України 10 листопада 2006 року. Саме 14 грудня було офіційно повідомлено про завершення будівництва саркофага над зруйнованим, у результаті вибуху, четвертого енергоблоку ЧАЕС. Зруйнований реактор перестав бути джерелом радіоактивного забруднення навколишнього середовища. Таким чином, цього дня було поставлено умовну крапку в боротьбі з чорнобильським лихом.    Цей день ми згадуємо їх – тих, хто усвідомлено й мовчки жертовно віддав за нас своє життя у ядерному котлі. Попри величезну ціну, яку довелося заплатити, самі ліквідатори-чорнобильці нерідко називають 14 грудня святом. Лише завдяки самопожертві ліквідаторів вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення. До ліквідації наслідків аварії було залучені тисячі фахівців різних професій! Отримуючи великі дози опромінення, інженери, будівельники, шахтарі, енергетики, водії, військові, лікарі - усі, хто пішов тоді не тільки за наказом, а й за покликом серця, зупинили невидимого і дуже підступного ворога. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації і поверталися, а на зміну приїздили інші. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч осіб. Ліквідатори Чорнобильської катастрофи – приклад самопожертви та самовідданості. Тож у День вшанування учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС низько схиляємо голови перед тими, хто віддав життя, зупиняючи ядерний смерч, хто відвів біду від прийдешніх поколінь. Висловлюємо слова щирої подяки усім ліквідаторам, хто зробив вагомий внесок у справу подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Бажаємо усім учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС міцного здоров’я, благополуччя, життєвої енергії та довгих років життя!

 

10 грудня – Міжнародний день прав людини

10 грудня цього року у світі відзначають Міжнародний день прав людини, заснований Генеральною асамблеєю ООН, бо саме в цей день в 1948 році Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини. Генеральна Асамблея проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав – членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією. У Декларації заявлено також, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядною або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.Загальна декларація прав людини спонукала людство до розробки та укладення численних конвенцій, декларацій та протоколів з прав людини, серед яких: 

Європейська Конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року;

Женевська конвенція про захист прав людини під час збройних конфліктів; 

Декларація прав дитини; 

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; 

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. 

 Сьогодні Україна, як і весь світ, зіштовхнулася із особливою жорстокістю та неповагою до прав людини.  Окупація росією території Автономної Республіки Крим і сходу нашої країни  а з 24 лютого 2022 року після повномаштабного вторгнення росії на територію України порушуються всі права і свободи людини, та закони і звичаї ведення війни,а численні терористичні акти та військові конфлікти по всьому світу свідчать про неспроможність як окремих держав, так і світової спільноти забезпечити на належному рівні захист прав людини і основоположних свобод. Тому як ніколи суспільство має згуртуватися для досягнення спільної мети – захисту прав людини та створення сприятливих та безпечних умов життя в усьому світі.

 

Збройні Сили України - гордість нашої держави

6 грудня, в день ухвалення 1991 року Закону України «Про Збройні сили України», українці відзначають державне свято — День Збройних Сил України — свято справжньої мужності, героїзму і відваги. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; урядові України приступити до створення Збройних Сил України». Фактично, цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невіддільного елемента її воєнної організації. Восени – взимку 1991 року було підготовлено важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України. Історія свята: 6 грудня 1919 року — початок однієї зі славетних сторінок української армії — Першого зимового походу Дієвої армії УНР. У 1917 році постає Українська держава — спочатку як автономія у складі Російської імперії, а згодом і як повністю незалежна Українська Народна Республіка. Активні військові дії більшовиків проти молодої держави і перша окупація значної частини України московськими військами показали гостру потребу у створенні боєздатної армії, яка здатна забезпечити територіальну недоторканність і суверенітет перед північним агресором. Військо формувалося на національних засадах і традиціях, рядові називалися козаками, а командири підстаршинами й старшинами. Було введено окремі ранги (військові звання), відмінні від іноземних, як-от ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, сотник. Офіційною була назва «Військо і Флот УНР» (через відсутність флоту як окремого виду збройних сил частіше вживали скорочену назву «Військо УНР»), а також у наказах вживалася назва «Армія УНР», бойове ядро якої, що брало постійну участь у військових діях, називалося «Дієва армія УНР» — скорочено ДА УНР.6 грудня 1919 року козаки і старшини реорганізованої Дієвої армії УНР, які залишилися у строю і не бажали переходити на чиюсь зі сторін, під командою Михайла Омеляновича-Павленка (який був підвищений у ранзі до генерала) вирушили в рейд по тилах противника, який згодом назвали Першим зимовим походом. Перший, бо у 1921 році був ще й Другий похід під загальним командуванням Юрка Тютюнника, а зимовий — бо почався з початком зими і протривав усю зиму, закінчившись 6 травня.торичне і стратегічне значення 3000-кілометрового Першого зимового походу ДА УНР, який почався 6 грудня, важко недооцінити. Наявність армії, яка продовжує боротьбу проти «червоного» окупанта дала підстави Симону Петлюрі говорити з начальником Польської держави і її війська Юзефом Пілсудським про спільний фронт проти більшовиків і саме про допомогу поляків у звільненні України, а не заміни більшовицької окупації на польську. Внутрішня ситуація в Україні була вкрай важкою, населення не бачило ані уряду, ані не чуло про його діяльність, і поява армії у глибокому тилу ворога вселяла надії в українців на звільнення рідної землі. За час походу Дієва армія мала низку успішних боїв і здобула декілька населених пунктів: 19.ІІІ звільнено Умань, 5.IV — Бобринець, 16. IV — Вознесенськ, де здобули багату військову здобич, козаки добре оділися і взулися, а головне — поповнили боєкомплекти. 22-25.IV армія вирушає у район Ананьїва і Балти, де надає суттєву допомогу повсталим селянам, а згодом вирушає на допомогу Галицькій Армії (у той час тимчасово перейшли на бік «червоних»), дві бригади якої виступили проти більшовиків. Загалом за час походу було близько 50 боїв. Наказом Головної команди Війська і Флоту УНР від 19 жовтня 1920 року за підписом Симона Петлюри було засновано нагороду «Залізний хрест за зимовий похід і бої», що був єдиним бойовим орденом Армії УНР. Цим хрестом були нагороджені всі учасники Першого зимового походу, які іменувалися «Лицарями Ордена Залізного Хреста». Волею випадку чи збігом обставин саме у дату початку Першого зимового походу в 1991 році парламент вже незалежної України ухвалив закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України», які мали стати продовжувачами славних бойових традицій українського війська, зокрема і Армії УНР. У цей же день було затверджено текст Військової присяги, яку урочисто склав у Верховній Раді перший міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, а також денонсовано союзний договір від 30 грудня 1922 року, чим, фактично, було завершено героїчний чин вояків Армії УНР 70-річної давнини — визволення від більшовицької окупації України. 24 лютого росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Війська рф обстрілюють і знищують ключові об’єкти інфраструктури, проводять масовані обстріли житлових районів українських міст і сіл з використанням артилерії, реактивних систем залпового вогню, авіабомб і балістичних ракет.ЗСУ обороняють Україну, захищають її суверенітет, територіальну цілісність. Перемога буде за нами. Слава ЗСУ!!!

 

 1 ГРУДНЯ – ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ БОРОТЬБИ ЗІ СНІДОМ

Всесвітній День боротьби зі СНІДом вперше відзначили 1 грудня 1988 року з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я. Тоді, на зустрічі міністрів охорони здоров’я всіх країн, прозвучав заклик до соціальної терпимості і розширення обміну інформацією щодо ВІЛ/СНІДу. Головна мета — звернути увагу суспільства на цю проблему. Згідно з даними ВООЗ, станом на кінець 2019 року у світі проживало 38 млн людей з ВІЛ. У 2019 році кількість нових випадків інфікування становила 1,7 млн осіб. Символ Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом – червона стрічка, яка символізує пам’ять про людей, життя яких забрав СНІД. Також вона є символом боротьби із захворюванням і надії на те, що незабаром знайдуть ліки від “чуми XX століття”. Україна залишається регіоном з високим рівнем поширення ВІЛ.  За даними Об’єднаної програми Організації Об’єднаних Націй із ВІЛ/СНІД, близько 244 тисячі українців мають ВІЛ, з них близько 100 тисяч не знають про свою хворобу. Сьогодні ВІЛ – це не вирок. Люди, які живуть з вірусом імунодефіциту людини, можуть жити звичайним життям, народжувати дітей, працювати, подорожувати тощо. Достатньо вчасно вживати ліки. Катастрофічних перспектив, які нас очікують у майбутньому, можна уникнути лише уважним ставленням до проблеми кожною людиною. Ваші знання - можуть захистити Вас. Дізнайтеся про ВІЛ/СНІД більше. Віруси, в тому числі й ВІЛ, виявляються за допомогою спеціальних методів дослідження крові. Коли вірус потрапляє в організм, імунна система починає виробляти в імунних клітинах специфічні білки – антитіла, які борються з вірусом. Наявність антитіл у крові людини свідчить про те, що в її організм потрапила інфекція (наприклад, коли аналіз крові показує наявність антитіл до ВІЛ, це означає, що людина інфікована ВІЛ). Але слід знати, що з моменту проникнення ВІЛ в організм проходить від 2 до 12 тижнів, протягом яких організм продукує достатню кількість антитіл, щоб їх вже можна було виявити в крові. В цей інкубаційний період (його називають “вікно”) сучасними методами дослідження неможливо виявити вірус в організмі, оскільки він ще не накопичився в достатній кількості. Тому людям, що проходять тестування на ВІЛ, рекомендується навіть за наявності негативного результату повторити аналіз через три місяці. Носії ВІЛ протягом тривалого часу можуть виглядати й почуватися здоровими, хоча відразу після інфікування спостерігаються симптоми, що нагадують гостре респіраторне захворювання або застуду. Потім настає прихований період, коли вірус себе ніяк не проявляє. Цей період може тривати роками. Весь цей час ВІЛ-інфікована людина почувається добре і, не підозрюючи, що в неї ВІЛ-інфекція, може заражати інших. Та з часом імунна система все більше ослаблюється, а вірус сильнішає.Існують ТРИ основні шляхи передачі ВІЛ від однієї людини до іншої:

При статевому контакті з ВІЛ-інфікованою людиною, коли сперма чи вагінальні виділення інфікованої людини потрапляють на слизові оболонки вагіни, пеніса, ротової порожнини або прямої кишки, з яких вірус проникає в кров іншої людини. Коли цілісність шкірних покривів порушується гострим предметом (голкою, бритвою або інструментом для нанесення татуювання), яким перед цим користувалася інфікована людина і кров якої залишилась на цьому предметі. Ризик інфікування ВІЛ найбільший при повторному використанні шприца чи голки для введення ліків або наркотиків після вірусоносія, а також при переливанні крові, що містить ВІЛ. ВІЛ також може передаватися плоду від інфікованої матері під час вагітності, пологів чи після народження дитини через молоко матері. Вірус імунодефіциту людини НЕ ПЕРЕДАЄТЬСЯ через: спільне з ВІЛ-інфікованим користування верхнім одягом;

рукостискання;

спільне користування “фонтанчиком” для питної води;

посуд, їжу;

домашніх тварин;

туалети (унітази);

чхання та кашель;

контакти в громадському транспорті (наприклад, у години “пік”);

обійми;

монети та паперові гроші;

постільну та натільну білизну, рушники, мило, мочалку;

укуси комарів та інших комах;

плавання в басейні;

дверні ручки та спортивні снаряди;

дружні поцілунки.

Заходи профілактики. Основна умова - Ваша уважність!

Статеві контакти - найбільш розповсюджений шлях передачі вірусу. Тому надійний спосіб запобігти зараження - уникати випадкових статевих контактів і використовувати презерватив. Внутрішньовенне вживання наркотиків не тільки шкідливо для здоров'я, але і значно підвищує можливість зараження вірусом. Будь-який інструментарій (шприци, системи для переливання крові) як у медичних установах, так і в побуті при різних маніпуляціях (манікюр, педикюр, татуювання, гоління і т. п.), де може міститися кров людини, зараженої ВІЛ, потрібно стерилізувати. Вірус СНІДу не стійкий, гине при кип'ятінні миттєво, при 56С градусах - протягомі 10 хвилин. Можуть бути використані і спеціальні дезрозчини. Спирт не убиває ВІЛ. Перевірка донорської крові обов'язкова ВІЛ/СНІД поширюється також з інфікованою кров'ю та.

Запаліть свічку пам'яті...

Цього року 26 листопада в Україні вшановують пам’ять жертв  Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. 

У День пам’яті жертв Голодомору українців закликають запалити свічку у вікні – 26 листопада о 16:00, а також долучитись до Загальнонаціональної хвилини мовчання. В Україні змінюється ставлення до Голодомору 1932-1933 років: все більше українців вважають його геноцидом. Також українська влада нагадала, що росіяни будуть відповідати за історичний злочин Голодомору та теперішні воєнні злочини. Історики називають причиною голоду репресивну політику хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада. Таким чином влада хотіла упокорити українців, остаточно ліквідувати спротив режиму та боротьбу за відродження власної державності. Верховна Рада у 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним. Термін "геноцид" - "народовбивство" - ввів у 1944 році польський юрист Рафаель Лемкін. А у 1953 році він публічно назвав "винищення української нації" "класичним прикладом геноциду". Голодомор визнали геноцидом українців 20 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, Бразилія, Ірландія, Молдова, Румунія, Чехія, а також Ватикан як окрема держава. Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору. Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методів демографічного статистичного аналізу. Так з'явилася цифра загиблих від Голодомору у 3,9 мільйона людей. Саме цю цифру вважають найбільш науково доведеною. Деякі історики називають суттєво більші цифри, зокрема Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько семи мільйонів. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області. Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.Одним з перших про голод в СРСР написав англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст, який поїздив Україною та Кубанню, розповів про голод серед селян, пише дослідник Станіслав Кульчицький.

Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.

Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни. У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.

Свідки Голодомору діляться спогадами:

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні - все забрали".

Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам'ятали людей, які від імені влади відбирали у своїх сусідів харчі.

Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти. Боржників заносили до списків, які називали "чорні дошки", накладали різноманітні штрафи й санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям - тотально вилучали їжу, не підвозили товари і забороняли селянам виїжджати за межі населеного пункту. Першим художнім твором про Голодомор став роман "Марія" Уласа Самчука, написаний одразу після подій 1933 року. Автор присвячує свій роман "матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933".У романі-хроніці описана трагедія України після 1917-го року - через трагедію однієї жінки. Його вважають одним з найкращих творів про історію українського народу у ХХ столітті.

Царівна української літератури

 

27 листопада 1863 року в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині народилася Ольга Кобилянська  – видатна письменниця, учасниця жіночого руху на теренах західної України. Української мови Ольга навчалась удома і приватно, у школі – лише німецької та румунської. Відколи Ольга закінчила 4 класи початкової школи, її не полишали мрії про подальшу освіту, на той час важкодоступну для жінок, тож вона наполегливо навчалася самостійно: позичала книжки, користувалася підручниками братів, слухала їхні дискусій, багато читала. Цікавилась жіночим питанням та проблемами емансипації. У 1880 р. написала перше німецькомовне оповідання  «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р. – «Доля чи воля?». Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886-1887). У 1890-ті роки Кобилянська публікує німецькою свою статтю «Марко Вовчок та її оповідання», цілий ряд перекладених німецькою мовою оповідань українських письменників. З кінця 1880-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя, почала писати рідною мовою – новели «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля». На початку 1890-х, розробляючи проблеми, накреслені у ранніх творах, письменниця прагне розширити сферу своїх художніх пошуків, звертається до абстрактно-символічних тем й образів («Акорди», «Хрест», «Місяць»), пише низку поезій у прозі, серед яких є майстерні художні мініатюри. Суть творчості Ольги Кобилянської найкраще визначив Василь Стефаник: «Ви вмієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе…». Між Ольгою Кобилянською і Василем Стефаником були щирі, теплі взаємини. Та коханням усього життя Ольги Кобилянської був Осип Маковей – письменник і головний редактор чернівецької газети «Буковина». Кобилянська сама запропонувала йому побратися, але Маковею забракло відваги. Він навіть не сказав рішучого «ні», але невдовзі взяв та й одружився з міщанкою. Кобилянська була у розпачі. Однією з небагатьох, хто знав про її душевну драму і палко підтримував у нещасті – була Леся Українка. Їх поєднувала щира кількарічна дружба. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської: наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало. Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда»(усі — 1917р.), «Сниться»(1922), «Зійшов з розуму»(1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…»(1927). У1926-1929 pp. у Харкові вийшло дев’ятитомне зібрання творів письменниці. У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею. О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Окупаційна влада заборонила публікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці. У Чернівцях у будинку, де жила О. Кобилянська, у 1944 р. було відкрито меморіальний музей. До 100-річного ювілею письменниці її ім’я було надано Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У1973 р. відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала.

105 років тому в Києві постала Центральна Рада — перший парламент України

20 листопада – Українська Центральна Рада прийняла Третій Універсал, яким проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР)."Для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою може бути тільки проголошення Української Народної Республіки”, - такими словами Михайло Грушевський відкрив 20 листопада засідання Малої ради. Через два дні у Софійському соборі відбувся святковий молебен, а на площі біля нього вишикувалися військові частини. В урочистій обстановці, під час великого народного віче було зачитано текст Універсалу. У документі були окреслені кордони УНР включно з Київщиною, Поділлям, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною,  Катеринославщиною,  Херсонщиною, Таврією (без Криму). “Остаточне визначення границь… що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народу”. Уся влада в країні, до проведення Установчих зборів належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, Центральна Рада видала III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку у складі федеративної Росії — після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Українська демократична революція, що розпочалася у березні 1917 року, стала переломним моментом вітчизняної історії. Сформована під час революції ідея державної незалежності визначила подальший перебіг історичного процесу в Україні. Ця ідея остаточно втілена Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Сучасна Українська держава є продовжувачем державно-національних традицій, сформованих під час Української революції 1917-1921 років. Українська Народна Республіка мала всі ознаки держави: власні органи влади, місцевого самоврядування, територію, збройні сили, банківську систему, власну грошову одиницю, законодавство та міжнародне визнання. Сьогодні Україна, захищаючи територіальну цілісність і суверенітет від російської агресії, продовжує боротьбу за незалежність, розпочату Українською революцією 105 років тому. У грудні 1917 року більшовицький терористичний режим на чолі з Леніним, що захопив владу в Росії, своїм ультиматумом розпочав війну з Українською Народною Республікою. Ця війна триває й досі. Але у нас є шанс завершити цю війну за незалежність. І остаточно поховати імперію. Сьогодні, як і понад сотню років тому, Україна змушена збройно захищати власний цивілізаційний вибір і державний суверенітет від російського агресора. У цій війні слід пам’ятати і не допустити тих прорахунків, що призвели до поразки Української революції, головним з яких стали внутрішні незгоди в умовах зовнішньої агресії. Тож національна єдність — обов’язкова умова збереження незалежності та державності. Тимчасово захоплені на сьогодні українські землі обов’язково будуть повернуті, і українська соборність буде відновлена.

 

Толерантним бути просто

Міжнаро́дний день толераантності — свято, яке відзначається 16 листопада в усьому світі. Його запровадили у 1995 році за рішенням ЮНЕСКО. Саме цього дня ухвалили Декларацію принципів терпимості. Свято покликане шанувати рівність всіх людей, не залежно від походження, кольору шкіри, етносу, національності, релігійних вподобань, гендерної ідентичності чи світогляду. У листопаді 2015 року Верховна Рада України прийняла «антидискримінаційну» поправку до Трудового кодексу, чим додатково законодавчо закріпила недопущення дискримінації людей на робочому місці за всіма із цих ознак, вкотре підтвердивши демократичність та толерантність українського суспільства. Варто пам'ятати, що толерантність ‒ це терпимість до іншого світогляду, способу життя, поведінки, культури і звичаїв. Здатність терпимо і з розумінням ставитись до інакшості оточуючих, це невід'ємна складова сучасного життя та умова органічного співіснування різних людей в одному суспільстві. Відмінності підкреслюють нашу унікальність, оскільки всі ми відрізняємося за рівнем доходів, захопленнями, зовнішністю, характером, політичними поглядами, уподобаннями в їжі або у виборі сексуальних партнерів. І це – нормально, це і є світ, у якому ми живемо, подобається нам це чи ні. Об'єднує нас причетність до єдиного суспільства, тому толерантність є необхідною рисою, яка допомагає таким різним людям мирно співіснувати. Так біологічно склалося, що людський мозок на підсвідомому рівні "запрограмований" створювати умовні поняття, на кшталт "свій-чужий". Тому нас приваблюють люди, які схожі на нас, і відлякують ті, відмінності з якими помітніші: це може бути колір волосся, стрижка, стиль одягу, форма спілкування, субкультурні чи національні ознаки. Але коли відчуття "несхожості" іншої людини починає переважати здоровий глузд і банальне виховання – виникає ґрунт для нетерпимості, неповаги та навіть проявів агресії до іншого.Толерантність – риса цивілізованого суспільства. Тому що люди, які хочуть жити в гармонії та порядку, ніколи не ображатимуть, принижуватимуть чи будуть завдавати шкоди людині з протилежними поглядами. У розвинених країнах високий рівень толерантності: ніхто не обмежує свободу волі іншого через те, що не погоджується з чужим світоглядом. Якщо всі країни дійдуть високого рівня толерантності, то зменшиться кількість конфліктів на тлі релігій, національних інтересів, культурних відмінностей. Простими словами, толерантність – це прийняття та повага до чужого вибору, особливостей, думок. Коли ви припускаєте, що інша людина може висловлюватись або проявляти себе як особистість вільно, без остраху бути засудженим. Вибір іншої людини (чи то віра, релігія, особисте життя) необхідно прийняти як даність, а будь-які розбіжності не засуджувати, але обговорювати шляхом цивілізованої розмови (якщо ви настільки впевнені у своїй позиції, щоб підкріплювати її не мовою ненависті, а через діалог). Не варто плутати толерантність із поступкою, поблажливістю, відмовою від своїх переконань, байдужістю. Це відкритість до світу та людей, усвідомлення різноманітності навколишнього світу та його унікальності. Толерантність є ознакою впевненості у собі та усвідомленні надійності власних морально-етично-громадянських позицій.Відсутність толерантності породжує ненависть. Ненависть веде до недовіри. Недовіра тягне за собою віддаленість людей один від одного. Нічого не нагадує? Наприклад, пострадянські країни, де політика партії заперечувала необхідність толерантності та постійно створювала нових ворогів? Україна тільки стає на шлях формування толерантного суспільства, але ці зміни, якщо вдасться сформувати у людей розуміння необхідності жити у мирі, будуть тільки на краще. Толерантність дозволяє людям різного походження, віросповідання та переконань працювати та жити спільно, і це сприяє більшій ефективності в роботі та створює єдність команди. Там, де є дискримінація, не може бути спокою та мирного співіснування. Відсутність толерантності призводить до конфліктів та нестабільності у відносинах людей та їхній роботі. Коли йдеться про виховання дітей, навряд чи хтось із дорослих захоче виховувати своє чадо через заохочення дискримінації. Як правило, "маленьким людям" намагаються прищепити доброту, сприяють розвитку емпатії. Бо ніхто з нас не народжується толерантним – це культурна звичка, яка формується з дитинства або яку ми самостійно формуємо в дорослому житті. Здатність приймати відмінності одне одного може вплинути на самопочуття людини. Толерантність знімає бар'єри та дозволяє мислити ширше. Також толерантність призводить до зменшення стресу та сприяє розвитку співчуття, співпереживання та розуміння почуттів іншого. Для боротьби з нетерпимістю люди повинні розуміти зв'язок між своєю поведінкою та порочним колом недовіри та насильства у суспільстві. Це дійсно з тих випадків, коли щоб зробити світ кращим – необхідно почати з себе та своїх близьких. Уникайте "мови ворожнечі", виховуйте в собі поважне ставлення до людей та їхніх поглядів, щоб в інший момент вони проявили толерантність до вас.

 

Андрій Малишко - поезія перелита у пісню

Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні. Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській. Народився Андрій Малишко 14 листопада 1912 року в невеликому селищі Обухові неподалік Києва.  Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант до музики.Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію. А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення. Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 року писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» Максима Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя». Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України. Любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне». У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно. 

 

Без мови немає народу

 Завдяки мові та мисленню суспільство здатне змінювати навколишній світ. Недарма, українську мову називають солов’їною, адже вона багата на епітети та її звучання неймовірне. Безумовно, мова для народу є його скарбницею, живою схованкою людського духу. Рідна мова утворює невидимий зв’язок між усіма поколіннями минулого та майбутнього. Навіть коли українську мову намагалися витіснити, народ завжди зберігав та відстоював право розмовляти своєю мовою. Українські поети, художники, політичні діячі у всі часи намагалися зберегти та популяризувати рідну мову. З року в рік наша мова збирає все більше справжніх прихильників. День української писемності та мови - це свято було встановлено Указом президента України від 6-го листопада 1997 року і відзначається щороку на честь українського літописця Нестора - послідовника творців слов’янської писемності Кирила та Мефодія. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова. Цього року День української писемності та мови ми  вперше відзначали в умовах широкомасштабної війни. Всеукраїнський радіодиктант Національної єдності-2022 українці  писали на фронті у  бомбосховищах, вимушені переселенці в нових місцях, що стали їх тимчасовим прихистком, у тому числі і за кордоном.  Текст радіодиктанту-2022 читала відома українська актриса, Герой України Ада Роговцева. Авторкою тексту, за яким писали диктант, є українська письменниця та режисерка Ірина Цілик. Текст присвячений рідному дому, адже свої домівки внаслідок війни Росії проти України втратили мільйони людей. Бібліотеки по всій Україні, як завжди, стали місцями проведення радіодиктантів, а самі бібліотекарі активними його  учасниками. У День української писемності та мови стартував новий етап благодійної акції “Українським дітям – українську книгу” під гаслом “Українській молоді – європейську книгу!”.  Метою акції є відновлення бібліотечних фондів закладів культури та освіти, постраждалих від російської агресії, а також надання можливість українським дітям і молоді читати зарубіжну книгу мовою оригіналу. Наразі досягнуто перших домовленостей із закордонними видавцями та охочими про передачу книг, зокрема, англійською, німецькою, французькою мовами до українських бібліотек. Першу партію книг, яка прибула з Німеччини від Webster University Leiden, була передана 9 листопада КНУ імені Тараса Шевченка, аудиторії якого постраждали під час ракетного обстрілу столиці 10 жовтня. 

Дуже багато існує цікавих фактів про нашу солов'їну мову. У сучасній українській мові налічується понад 250 тисяч слів.Українська мова має найбільше спільної лексики з білоруською, польською та сербською мовами. З російською мовою українська має лише 62% спільних слів. Також у російської та української мови багато фонетичних відмінностей. За вимовою українська найближча до чеської та словацької. Перші слова українською були записані на листі в 448 р н.е. візантійським істориком Пріском Панікійським. Він записав слова "мед" і "страва". Деякі лінгвісти зараховують українську до найдавніших зі слов'янських мов. За деякими версіями, українська сформувалася приблизно в 9-4 тисячолітті до н.е. а російська мова походить від церковного варіанту української мови. Перший український буквар вийшов у Львові в 1574 році. До наших часів зберігся лише один зразок з цієї партії. Зараз він зберігається в бібліотеці Гарварду. Українська мова багата на синоніми. У слова "горизонт" 12 синонімів, а у слова "бити" - цілих 45. Розмовляйте українською, бережіть свою мову, бо мова  -  код нації.