понеділок, 9 травня 2022 р.

Історія "Запрізького маршу"

У всього завжди є свій автор: чи то виходець з народу, ім’я якого поглинув час, чи то славетний митець, якого всі знають, шанують і люблять. Серед безмежного розмаїття творів, добре відомих переважній більшості людей, є ті, котрі через набуття вкрай широкої популярності хибно вважаються надбанням народної творчості. Здається, подібне явище не несе ніякого негативу, однак ніколи не можна забувати справжніх авторів цих творів. Євген Адамцевич є автором «Запорізького маршу». Він скомпонував твір з використанням мелодії української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Це, зокрема, засвідчує й листування з кобзарем відомого дослідника кобзарського мистецтва О. А. Правдюка. У 1969 році в залі Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченко пролунала мелодія, яка пройшла крізь серця присутніх і не залишила жодної байдужої до себе людини – музика незалежності. Це був славетний «Запорізький марш»*. А Євген Адамцевич зіграв мелодію не тільки на бандурі, але й торкнувся струн сотень людських душ. Так описував той концерт один з очевидців народний артист України Сергій Козак: «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Так була порушена домовленість не виконувати більше двох творів. І ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію «Запорізького маршу», вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму.Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе». Євген Адамцевич – обдарований бандурист, сліпий народний кобзар, який пройшов нелегкий життєвий шлях, закликаючи борців за незалежність України не здаватися та вірити в світле майбутнє. Він навчився грати на бандурі у Мусія Петровича Олексієнка, від якого перейняв спосіб гри та багатий репертуар. Виступати самостійно Адамцевич почав з 1927 року. Він пережив багато горя: тяжкі 30-ті роки винищення кобзарства та бандурництва, переслідування, бідність, репресії та утиски. Але попри все, це була людина з міцним козацьким духом, який не зламався під вагою труднощів. Зараз «Запорізький марш» в обробці та оркестровці Віктора Гуцала звучить майже на всіх урочистих подіях.Слова на музику "Запорізького маршу" Є. Адамцевича  написав Олекса Ющенко. Ось вони:                   

На Вкраїну рідну суне сила вража -

Хоче поневолить, хоче полонить.

Ти грабуєш, ляше, забираєш наше, -

Як же нам по-доброму із тобою жить?

Не на те родились ми, щоб в неволі скніти,

Щоб судилось дітям рабство та ярмо, -

Ми на посміх світу не потерпим гніту,

Ми на глум свободу нашу не дамо!

Не одного сина вражі катували,

Не один звитяжець потрапляв на гак.

Не забув підступні зрадницькі навали

Вірний щирій дружбі вславлений козак.

Закипають хвилі в морі почорнілі,

Плаче стара чайка, чуючи бої.

Нас не подолати ненависній силі,

Не знеславим чисті прапори свої!

Чуєш, вражий сину, ти за наш Батурин

І на тому світі відповідь даси.

Гомонить Вкраїна, чути звуки сурем,

Бачим вільну матір юної краси.

Бачим Україну вільну та погожу,

Бачимо онуків в щасті та добрі.

І козацьку вірну ставимо сторожу

Біля моря нашого, як в літа старі.

Дзвонять струни кобзи, вирушає військо,

Розбирає ворога страх і чорна лють.

Шлях важкий козацький проляга не близько,

Козаки за правду і за волю йдуть.

...Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть...

 Минуло багато років, але зміст цих слів залишається актуальним і сьогодні, - в цей складний для нашої України час... 

Подивіться уривок з фільму "Пропала грамота",  де звучить "Запорізький марш", а також послухайте цю чудову мелодію з новими сучасними словами....

 



пʼятниця, 6 травня 2022 р.

Наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії.

Український письменник Оле́сь Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов) народився 8 травня 1962 року у місті Хорол Полтавської області. Навчався в Хорольській середній школі № 2, в Лубенському медичному училищі, у 1980 році закінчив Миколаївське медичне училище. Працював у Якутії, служив у лавах РА - десантником  в Східній Німеччині та Афганістані. Потім мандрував Центральною Росією, жив у панківському середовищі в Ленінграді.  У 1997 за роман «Сталінка» отримав малу Шевченківську премію. На основі «Сталінки» Ульяненко написав спільно з Володимиром Тихим сценарій, який пізніше неправомірно використав московський режисер Сєльянов для свого фільму «Жмурки». У 2006-му вийшов роман «Знак Саваофа», в ньому описані кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархату і дається йому визначення п'ятої колони в Україні - ворогів української незалежності. За цей роман Московський патріархат оголосив письменнику анафему. У грудні 2009-го у видавництві «Треант» вийшла кримінальна мелодрама «Там, де Південь», а навесні 2010 року, там само — друге видання книги «Жінка його мрії», презентація якого відбулася у вигляді провокаційного літературно-художнього перформансу в київській галереї «Карась» . На думку критика Костянтина Родика, «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується». Творчість письменника дослідила Надія Тендітна у дисертації «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка». Доктор Марк Роберт Стех писав про призначення таланту Ульяненка так: "... бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду... В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки... у своїй суті він — письменник мало не середньовічного, точніше барокового складу душі... В прозі Ульяненка - гротескно викривлене зображення людини й суспільства... Перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності..." Творчий спадок - понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами. 15 серпня 2010 презентували книгу «Олесь Ульяненко. Без цензури». До книжки увійшло близько 40 інтерв'ю, які автор дав різним виданням та телеканалам протягом 1994—2010 років. Також у книзі є детальний виклад перебігу і документи судової справи Олеся Ульяненка проти Національної комісії з питань моралі. Їх підготував адвокат письменника Олег Веремієнко. Помер 17 серпня 2010 у власній квартирі на 49-му році життя. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому кладовищі. За життя був нагороджений преміями журналів «Сучасність», «Благовіст» та «Кур'єр Кривбасу». Міська рада Хорола назвала іменем Олеся Ульяненка провулок. У 2012 в Полтавському національному педагогічному університет імені В. Г. Короленка створили Меморіальну бібліотеку Олеся Ульяненка. Ініціатором її створення став друг письменника, відомий український режисер Мирослав Слабошпицький. Того ж року президент Спілки письменників міжнаціональної згоди ФРН Володимир Сергієнко  заснував Міжнародну літературну премію на честь Олеся Ульяненка. Мисткиня Євгенія Чуприна: "Олесю Ульяненку сьогодні б виповнилося 60 років. Це була людина нестандартна... передбачити його ніколи не випадало. Він мав занадто великий прямий досвід, щоби вкладатися у шаблони. Він знав, що неприємні речі рятують життя, хоч вони ж і вбивають. Він казав: коли ти потрапив до ями, треба, щоби тебе хтось з неї витяг, можливо, той самий, хто тебе туди і засадив. Він казав: мой творчий метод - пірнути у гівно, виринути, ковтнути повітря, і - назад. Був дуже добрим стилістом, навіть за світовими мірками. Ми не видали чотири присуджені Премії Ульяненка і не провели нагородження дипломами спочатку через епідемію, а тепер - через війну. Подальша доля премії невідома, можливо, вона припинить своє існування. У цьому році ми її присуджувати не будемо."




четвер, 5 травня 2022 р.

8 травня в Україні – День пам'яті та примирення

8 травня Україна та весь цивілізований світ відзначають День пам’яті та примирення, присвячений загиблим у Другій світовій війні 1939-1945 років. Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. Цей день присвячений пам’яті тих понад 80 мільйонів людей, чиє життя було обірвано насильством світового масштабу, людям усіх рас і націй, усім тим, хто вижив, пройшовши через усі кола пекла Другої світової війни. Тим, хто загинув на її фронтах і тим, хто загинув під час бомбардувань, побував у полоні, концтаборах, чи просто зник безвісти у вихорі воєнного лихоліття. Понад 8 мільйонів українців були вбиті, закатовані чи померли від голоду. Більше як 7 мільйонів українців воювали проти нацистів в лавах союзників. Наші співвітчизники були на передовій від самого початку до остаточної перемоги. 7 травня 1945 року був підписаний Акт воєнної капітуляції Німеччини, який набув чинності 8 травня о 23:01. З цієї нагоди в багатьох містах Європи та США були проведені велелюдні святкування. Однак на вимогу Кремля 8 травня 1945 року, о 22:43 за середньоєвропейським часом (о 00:43 9 травня за московським), у передмісті німецької столиці Карлсхорсті був підписаний ще один «Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини». По своїй суті він підтвердив аналогічний документ, підписаний днем раніше у Реймсі, і підтвердив час припинення вогню – 8 травня о 23:01 за середньоєвропейським часом (9 травня о 1:01 за московським). У листопаді 2004 року рішенням 59-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 8 та 9 травня було проголошено Днями пам’яті та примирення. В резолюції ООН пропонується державам-членам ООН, неурядовим організаціям і приватним особам відзначати один чи обидва ці дні – 8 і 9 травня – як День пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Асамблея також підкреслила, що ця історична подія підготувала умови для створення Організації Об’єднаних Націй, покликаної позбавити майбутні покоління від лихоліття війни, і закликала держави-члени ООН об’єднати зусилля у боротьбі з новими викликами і загрозами та зробити все можливе задля урегулювання всіх суперечок мирними засобами згідно зі Статутом ООН , аби не піддавати подальшій загрозі міжнародний мир і безпеку. Символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі. Протягом багатьох десятиліть ми сподівались, що війна більше ніколи не прийде на українську землю. Але в 2014 Росія розпочала військову агресію проти України та окупувала частину нашої території. Починаючи із весни 2021 року, Росія поступово нарощувала концентрацію військової техніки, озброєнь і військ біля українського кордону та на території Білорусі. Розвідки США та Великої Британії попереджали, що президент Росії Володимир Путін має намір розпочати широкомасштабне вторгнення в Україну та атакувати Київ, щоб змістити законно обрану владу. 24 лютого на світанку Росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Російська армія обстріляла із артилерії українські прикордонні застави. Одночасно були завдані удари, зокрема і з повітря, по понад 40-ка об'єктах військової інфраструктури майже всіх регіонів країни. Після цього розпочався рух танкових колон та живої сили загарбників вглиб території України. Путін назвав це «спецоперацією», а метою оголосив – «демілітаризацію і денацифікацію України». В Україні був оголошений воєнний стан і загальна мобілізація. «Українці на своїй землі і нікому її не віддадуть», – заявив президент Володимир Зеленський. Країни Заходу застосовують все більше економічних санкцій проти Росії та її керівництва, і вимагають припинити війну проти України. Тривають важкі бої на підступах до Києва, Харкова, Чернігова, Миколаєва та міст Донбасу. Маріуполь перебуває у тривалій облозі, у місті гуманітарна катастрофа. Окупанти не дають вивезти цивільне населення. Російська армія вдається до бомбардувань, ракетних та артилерійських обстрілів житлових кварталів міст, знищує цивільну інфраструктуру, лікарні, школи, історичні пам'ятки. Україна направила позов проти Росії в Гаагу. Суд ООН 7 березня відкрив справу. 16 березня Міжнародний суд у Гаазі ухвалив проміжне рішення – наказав Росії припинити бойові дії в Україні. Кремль не відреагував. Окреме судове провадження щодо воєнних злочинів Росії в Україні веде в Гаазі Міжнародний кримінальний судВ нинішній війні проти російського агресора Україна захищає не тільки себе, а й усю демократичну Європу, яка постала на руїнах Другої світової та об'єднана нині головною ідеєю: "Ніколи знову!"

понеділок, 25 квітня 2022 р.

Чорнобиль не має минулого часу

Минуло 36 років  з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися.26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії. Перше офіційне місцеве повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зʼявилося лише через 36 годин – опівдні 27 квітня на припʼятському радіо оголосили про “тимчасову евакуацію” мешканців Припʼяті – найближчого до ЧАЕС міста з населенням близько 50 тисяч.  Місто розділили на 5 секторів. У кожному призначили відповідальних. Працівники штабу обійшли квартири. Рекомендували зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили. Зі спогадів Людмили Харитонової: “Трагічним було прощання з домашніми тваринами: котами, собаками. Кицьки, витягнувши хвости, заглядали в очі людям, нявчали, собаки вили, прориваючись до автобусів. Але брати тварин категорично заборонялося. В них була дуже радіоактивна шерсть”.До 6 травня евакуювали понад 115 тисяч людей із 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського району Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Припʼять), а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами. Більшість людей виселяли до сусідніх районів Київської області. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986 року почали будувати наймолодше місто України – Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни – перші мешканці оселилися в 1987–1988 роках.На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців.  За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли. Пожежні прибували “з голими руками”, без жодних засобів захисту, приміром спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме пожежники зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух.Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйони людей.Які висновки має зробити людство із чорнобильської трагедії? Перш за все, це – відповідальність, адже «мирний атом» виявився вже й не таким «мирним» і безпечним, а, значить, має бути підконтрольний людині із усіма можливими наслідками, і бути технологічно прогнозованим. А суспільство та відповідні державні інституції мають бути готовими у «винятковому режимі» до можливих нештатних ситуацій . Особливо зараз після повномаштабного вторгнення Росії на територію України і на територію Чорнобильської АЕС, та інших атомних електростаній України. Адже російські ракети пролітають над нашими АЕС. І пам`ятаймо, що людське життя – безцінне, і будь-які експерименти та наукові впровадження перш за все мають бути безпечними для людства, для нашого майбутнього, для життя на планеті Земля.

 

середа, 20 квітня 2022 р.

22 квітня відзначається Міжнародний День Землі

        

Вперше День Землі був відзначений у 1970 році і з того часу його проводять щороку 22 квітня. Це свято чистої Води, Землі й Повітря, яке має на меті об’єднати людей планети для захисту навколишнього природного середовища, привернути увагу до екологічних проблем нашої планети. Цей день – нагадування про екологічні катастрофи, день, коли кожна людина має можливість замислитися над тим, що вона може зробити для розв’язання екологічних проблем. В цей день кожен житель планети може внести свій маленький вклад у справу захисту та відновлення довкілля: очистити від сміття берег улюбленої річки, посадити дерево, хоча б на один день відмовитись від користуванням автотранспортом. Земля – це величезний дар, ресурси якого буде неможливо використовувати вічно. Ми не зможемо врятувати планету згадуючи про неї лише один день на рік – цього явно недостатньо, саме тому слід піклуватися про оточуюче нас середовище протягом всього року. Здавалося б, яка дрібниця в масштабах Планети – вимкнути за собою світло в кімнаті, здати макулатуру на переробку чи пройтися пішки до роботи, та саме з таких дій складаються великі справи! Уявіть – тисяча людей посадила по одному дереву – ось Вам і ліс! Мільйон людей закрутили кран, коли чистили зуби – річку врятували від пересихання. Мільярд людей вимкнули світло, виходячи з кімнати – одна ТЕС не потрібна. Саме такі справи, саме такі дрібниці допомагають нам врятувати природу Землі, зберегти добробут нашого великого спільного Дому. Далеко не кожна планета наділена таким унікальним потенціалом і розташована в таких унікальних умовах, які дозволили б такий бурхливий розквіт життя і її форм на такому, здавалося б обмеженому просторі у всесвіті. А адже вона така одна у всьому всесвіті. День Землі – особливе свято. В цей день ми всі маємо згадати, що Земля – наш спільний дім, і подітися нам з неї нема куди. Наше життя пов’язане з рослинами і тваринами, річками та вітрами. Ми всі – в єдинім і нескінченнім ланцюгу життя. Якщо ми знищимо все довкола, ми знищимо і самих себе. Збережімо в чистоті наш дім, природу рідного краю, держави та всієї Планети! У сучасному світі глобальна зміна клімату та питання екології – гострі проблеми, які стоять перед людством. Згідно з прогнозами провідних міжнародних наукових центрів з дослідження клімату, упродовж наступного століття температура підвищиться на 2-5 градусів за Цельсієм, що спричинить серйозні кліматичні зміни, і різні екосистеми можуть опинитися під загрозою зникнення. У більшості країн світу активісти вели просвітницьку роботи щодо важливості сортування сміття, зменшення викидів шкідливих для озонового шару газів та зменшення використання природніх ресурсів. За екологію активно боролися в Україні як на рівні уряду, так й на рівні різномісних світових і всеукраїнських організацій. Аж поки на українську землю не прийшла війна 24 лютого. Тепер у мережі щодня з’являються новини про знищення окупантами промислових підприємств, величезні пожежі, руйнування елементів інфраструктури та житлових будинків. Варто пам’ятати, що кожен вибух – це забруднення повітря, води та ґрунтового покриву токсичними речовинами. Так, «масштабні пожежі внаслідок російських обстрілів можуть вплинути на глобальні кліматичні зміни, а у разі пошкодження сховищ ядерних відходів може трапитися біда світового масштабу. У результаті військових дій герметичність шлако- та шламосховищ великих металургійних підприємств може бути пошкоджена і шкідливі елементи можуть потрапляти в ґрунтові води, річки. При високій температурі горіння на пожежах після вибухів дисперсні частинки різного складу потрапляють у повітря. Коли щось горить і у великих об’ємах, це впливає не лише на якість повітря, але й на викиди, які, в свою чергу, мають внесок в кліматичні зміни планети. Ці важкі метали накопичуються у ґрунті, воді та рослинах, що ростуть поруч із місцем вибуху та горіння. На глобальні кліматичні зміни впливають й шкідливі для озонового шару гази, які також виділяються при високій температурі горіння. Чим більше таких подій, вибухів на одній території, тим більше техногенне навантаження на території. Важкі метали не можуть переміщуватися на великі відстані, а створюють техногенне навантаження регіонального характеру. Через війну знищується інфраструктура, і часто руйнується каналізаційна система або очисні споруди – це невидимі речі, які впливають на якість води. Зараз  вУкраїні гостро стоїть питання ядерних відходів, які є на Запорізькій АЕС і Чорнобильській АЕС, оскільки вони дуже небезпечні для всього світу. У разі пошкодження сховищ ядерних відходів, наприклад, на території Енергодару, станеться біда світового характеру. Внаслідок війни буде велика кількість будівельних відходів, які необхідно буде утилізувати. Також у березні 2022 року стало відомо, що представники Української кліматичної мережі заявили про формування Національного екоштабу при Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України, який буде збирати інформацію про екологічні злочини проти довкілля країни. У сучасному світі глобальна зміна клімату та питання екології – гострі проблеми, які стоять перед людством. Згідно з прогнозами провідних міжнародних наукових центрів з дослідження клімату, упродовж наступного століття температура підвищиться на 2-5 градусів за Цельсієм, що спричинить серйозні кліматичні зміни, і різні екосистеми можуть опинитися під загрозою зникнення. За екологію активно боролися в Україні як на рівні уряду, так й на рівні різномісних світових і всеукраїнських організацій. Аж поки на українську землю не прийшла війна 24 лютого. Тепер у мережі щодня з’являються новини про знищення окупантами промислових підприємств, величезні пожежі, руйнування елементів інфраструктури та житлових будинків. Варто пам’ятати, що кожен вибух – це забруднення повітря, води та ґрунтового покриву токсичними речовинами.

вівторок, 12 квітня 2022 р.

16 квітня – Український День навколишнього середовища (День довкілля)

 

День навколишнього середовища відзначається в Україні щорічно у третю суботу квітня з 1998 року згідно указу Президента України «Про День довкілля». Свято було задумано на честь Стокгольмської конференції з довкілля, яка стала однією з найважливіших в історії екологічного руху, оскільки цього дня була заснована UNEP (United Nations Environment Network) – Екологічна програма ООН, яка зараз є основним організатором і ідеологом всесвітнього Дня довкілля. Головна мета свята – підвищення рівня свідомості українців в питаннях, що стосуються збереження безпеки навколишнього середовища. Повномасштабне вторгнення росії до України з 24 лютого вже завдало та продовжує завдавати величезної шкоди людям та інфраструктурі населених пунктів, де тривають бойові дії. Але війна впливає і на дику природу. Зараз навіть неможливо повністю оцінити вплив війни на довкілля через брак точної інформації. Проте точно зрозуміло: чим довше триває війна, тим більше шкоди вона завдасть довкіллю, і тим більше наслідків ми матимемо в майбутньому. Російські війська формують бази та фортифікаційні споруди.  Це означає, що вони просуваються вглиб природних територій: займають ліси та території заповідного фонду. Рух важкої техніки, будівництво фортифікаційних споруд і бойові дії пошкоджують ґрунтовий покрив. Це призводить до деградації рослинного покриву та посилює вітрову та водну ерозії. У лісах уже є велика кількість ракет, що впали, а також нерозірваних боєприпасів, що становитиме потенційну небезпеку для людей та тварин протягом багатьох десятиліть. Бойові дії порушують спокій диких тварин, вони або гинуть, або намагаються втекти з гарячих точок. Якщо бойові дії будуть тривати до кінця весни, є великий ризик для виведення потомства багатьох птахів і ссавців. Більша частина міграційних коридорів птахів зараз проходить над зоною бойових дій. Усе це може стати причиною неспокою птахів, їх виснаження через зміну маршрутів чи відсутності можливості відпочити, та потрапляння під обстріли. З настанням весни починається пожежонебезпечний період і зростає ризик виникнення пожеж в екосистемах унаслідок обстрілів. На територіях, окупованих російськими військами, служби ДСНС не зможуть працювати та проводити ліквідацію загорянь. 11 березня 2022 року внаслідок військових дій на території Чорнобильської зони було зафіксовано пожежу. Ворог атакує як цивільні об’єкти, так і військову інфраструктуру. Під час детонації ракет та артилерійських снарядів утворюється низка хімічних сполук: чадний газ (CO), вуглекислий газ (CO2), водяна пара (H2O), бурий газ (NO), закис азоту (N2O), діоксид азоту (NO2), формальдегід (CH2О), пари ціанистої кислоти (HCN), азот (N2), а також велика кількість токсичної органіки, окислюються навколишні ґрунти, деревина, дернина, конструкції. Під час вибуху всі речовини проходять повне окиснення, а продукти хімічної реакції вивільняються в атмосферу. Металеві уламки снарядів, що потрапляють у довкілля, також не є безпечними та цілковито інертними. Ці речовини потрапляють до ґрунту і можуть мігрувати до ґрунтових вод і в результаті потрапляти до харчових ланцюгів, впливаючи і на тварин, і на людей. У менших масштабах джерелом забруднення є також згорілі танки, транспортні засоби, збиті літаки та інші залишки бойових дій. Російські війська атакують портову інфраструктуру вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів і кораблі на якірних стоянках, що призводить до забруднення вод і поширення  отруйних речовин у море. Нафтопродукти негативно впливають на морські біоценози, формуючи плівки на поверхні води, що порушує обмін енергією, теплом, вологою та газами між морем і атмосферою. Крім того, вони напряму впливають на фізико-хімічні та гідрологічні умови, викликають загибель риби, морських птахів і мікроорганізмів. Забруднення ґрунтів паливно-мастильними матеріалами та іншими нафтопродуктами відбувається внаслідок руху та пошкоджень сухопутної військової техніки. Російські військові обстрілюють нафтобази. Унаслідок виникають пожежі. Продукти горіння пінополіуретану спричиняють як отруєння тварин та людей, так і сприяють появі кислотних дощів. Пошкодження комунальних комунікацій призводить до забруднення органічними речовинами води. Після війни ми будемо пожинати плоди бойових дій — руйнування екосистем, забруднення ґрунтів, зменшення біорізноманіття, зростання кількості шкідників у лісах. Крім того, відбудова країни потребуватиме значної кількості природних ресурсів. Також є ризик невиконання Україною вже поставлених кліматичних цілей, адже війна — це внесок у зміну клімату, а відновлення країни неминуче буде супроводжуватись значними викидами парникових газів. Оскільки очікується значне хімічне забруднення ґрунтів та вод, важливо після війни подбати про ефективну систему моніторингу стану довкілля. Систему, яка б дозволила зафіксувати реальний об’єм завданої шкоди довкіллю та дозволила вжити найефективніших заходів, щоб уникнути подальшого погіршення ситуації та щоб відновити екологію до безпечного стану — і для людини, і для дикої природи. Зараз є дуже важливою активність Міндовкілля, громадянського суспільства та екологічного комітету Верховної Ради, щоб уся шкода довкіллю була максимально зафіксована та у подальшому компенсована агресором. Також важливо, щоб план відновлення України включав заходи з відновлення та збереження екосистем, а до планів із відбудови населених пунктів включати природорієнтовані рішення та заходи з адаптації до зміни клімату.

четвер, 7 квітня 2022 р.

Дмитро Дорошенко: історик, дипломат, політик

Народився Дмитро Дорошенко 8 квітня (за старим стилем 27 березня) 1882 р. у м. Вільно (нині Вільнюс), де військовим ветеринарним лікарем служив його батько Іван Дорошенко – представник славнозвісного козацько-старшинського роду Дорошенків.

Дмитро Дорошенко здобув ґрунтовну освіту у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. У студентські роки розпочалася у Петербурзі він вступив до місцевої Української студентської громади, яка згодом приєдналася до Української революційної партії, а потім сталв соціал-демократом. Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира юнак виступив одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства, на яких була висунута вимога відкриття кафедр українознавства. Він співпрацював з низкою українських газет, часописів та інших видань, де друкував статті, рецензії на україномовні та українознавчі книги, огляди життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Д. Дорошенко працював на посаді вчителя комерційного училища в Катеринославі (нині Дніпро). Тут він разом із дружиною, відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко, опікувався створенням і зміцненням філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії, був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі». Восени 1913 р. Дмитро Іванович продовжив вчителювати у  Києві та взяв на себе редагування педагогічного журналу «Світло». З початком Першої світової війни Д. Дорошенко став заступником голови «Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від військових дій». У складі Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті Дорошенко займався допомогою населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, забезпечував надання допомоги населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром на Київщині та Чернігівщині. У період Української революції Д. Дорошенко вступив у партію соціалістів-федералістів, увійшов до складу Української Центральної Ради. 22 квітня 1917 р. Тимчасовим урядом його призначено на посаду крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Наприкінці серпня 1917 р. Дорошенку було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР. Тільки-но ставши до роботи, він відмовився від цієї пропозиції через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності. Формально належавши до партії соціалістів-федералістів, він висловлював по суті не соціалістичні, а ліберально—демократичні і навіть національно-консервативні переконання. Логічним підсумком цього процесу, зрештою, стала заява Д. Дорошенка на ім’я голови партії С. Єфремова від 22 травня 1918 р. про вихід з партії. Після приходу до влади П. Скоропадського Дмитро Іванович увійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави: було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та консульства — українські за кордоном і зарубіжних держав у Києві. У жовтні 1918 р. в Швейцарії він проводив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Падіння Гетьманату та утворення Директорії УНР Д. Дорошенко сприйняв як власну поразку. У січні 1919 р. він почав викладати історію України в Кам’янець-Подільському державному українському університеті. Проте вже в 1920 р. Дмитро Іванович Дорошенко був змушений виїхати з України. Перебуваючи в еміграції, він разом з іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. Емігрантський період життя Д. Дорошенка став надзвичайно плідним для його педагогічної та наукової діяльності. Протягом 1921—1951 рр. він був професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені, професором Варшавського університету (1936—1939 рр.), професором колегії св. Андрія у Вінніпезі, Канада (1947—1950 рр.) та очолював Український науковий інститут у Берліні (1926—1931 рр.). У 1945 р. Д. І. Дорошенко був обраний першим президентом Української вільної академії наук, що була створена гуртом українських вчених в Аугсбурзі (Німеччина). Саме в цей час опубліковані його основні наукові праці з історії України, історії культури і церкви. Д. Дорошенко залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також спогади про події 1901—1920 рр. Загалом його авторству належить понад 1000 наукових праць та публікацій. Як історик Дмитро Дорошенко був одним з ініціаторів створення Музею визвольної боротьби України у Празі, що займався накопиченням і збереженням документів та експонатів з історії Української революції. Тепер значна їх частина перебуває на зберіганні в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Дмитро Іванович Дорошенко відійшов у вічність 19 березня 1951 р. у Мюнхені.

 

пʼятниця, 1 квітня 2022 р.

Мудрий казкар

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в Данії.  Його батько, Ганс Андерсен (1782—1816) — був бідним шевцем, мати Ганна Марі Андерсдаттер (1775—1833) — прачкою. За своє життя Гансу Крістіану вдалося написати для дітей та їхніх батьків кілька десятків чудових казок, які згодом переклали на 125 мов і вони стали сюжетом для багатьох фільмів і мультфільмів. А ще він вважав, що «життя кожної людини – це казка, написана Богом». Сором’язливий і скромний, який не володів міцним здоров’ям і привабливою зовнішністю, а також задовольнявся малими доходами, він був людиною, яка по-особливому відчувала Бога і вміла дякувати Йому з дитячою простотою. Цікавий факт, що Ганс добре знав іврит. Ще в дитинстві, його мати Анна відправила хлопчика в єврейську школу. Чому в єврейську? Тільки лише з тієї причини, що там були відсутні улюблені в ті часи вчителями фізичні покарання учнів за недбальство і непокірність.Також відомо, що своїм співгромадянам, благополучним обивателям, Андерсен здавався дивним, вони вважали його білою вороною, а він не дивлячись ні на що вірив в чудо життя і любові. На цій вірі побудовані його дорогі нашому серцю казки. Звідки взагалі беруться казки? Можливо, вони приходять з минулого – від батька, який читав з сином, швидше за все, єдину книгу з бібліотеки. А може, від діда Андерсена, якого вважали божевільним тому, що він вирізав з дерева фігурки фантастичних істот – наполовину людей, наполовину тварин, та ще й з крилами! А може статися, що казка – це мрія про справжній, не спотворений світ, про життя, де панують доброта і справедливість. Адже Гансу Крістіану з самого дитинства хотілося потрапити в такий світ. Андерсен був далекий від досконалості. Періодично йому доводилося боротися зі страхами. Він боявся собак, пожежі, боявся втратити паспорт і бути пограбованим. Труднощі живили його віру, а та допомагала перетворити гірке і солоне в солодке. Взяти, наприклад, його казку «Дорожній товариш». Вона наповнена вдячністю Богові, вірою в Його промисел, в потойбічний світ. А головний герой історії, Йоганнес, вигукує: «Боже Ти мій! Як би я розцілував Тебе за те, що Ти такий добрий і створив для нас весь цей чудовий світ!». Християнськими мотивами просякнуті більшість творінь Андерсена. Прочитайте, наприклад, «Ромашку», де проста квітка вчить читача бути задоволеним і вдячним Творцеві, не заздрити ближнім, жертвувати собою заради іншого. А в казці «В Судний день» зображується душа, що постала перед богом і осягає глибокий сенс своєї нікчемності та божої благодаті.Примітно, що за радянських часів з творів Андерсена перекладачі ретельно вискрібали всі біблійні цитати, будь-які згадки про Бога, даючи зрозуміти читачеві, що в його казках немає ніяких християнських мотивів. Насправді ж казки були для Андерсена містком зі світу земного у світ небесний. Може, для когось буде новиною, що в найвідомішій казці – «Снігова королева» – Герда проникає в замок Снігової королеви, читаючи молитву «Отче наш». А про квітучі троянди на противагу крижаній безживності взагалі розказано в віршах: «Троянди цвітуть… Краса, краса! Скоро побачимо ми немовляти Христа». Бабуся Кая і Герди читає голосно Євангеліє, вимовляючи: «Якщо не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне!». Та і як не побачити в цій казці смертельну сутичку добра і зла, де добро в образі слабких дітей перемагає, здавалося б, неприступне зло, втілене в образі Снігової королеви!


 

середа, 23 березня 2022 р.

« Вона була з Маріуполя»

 

З нових надходжень від Українського Інституту Книги. Наталья Вдовіна – німецька письменниця і перекладачка українсько- російського походження, зачата в таборі для примусових робітників заводу з виготовлення зброї, у рік закінчення Другої світової війни, у містечку Фюрт біля Нюрнберга. Ці факти вказують на нелегке дитинство і непросте життя… Книга зачіпає дуже неприємну та незручну для німців тему примусової праці робітників з територій окупованих Третім Райхом. Торкається теми переміщених осіб (ді-пі) та байдужого або й нелюдського ставлення до них адміністрації і радянської, і американської. Авторка описує подробиці, які зберегла її пам’ять, і, для розуміння всього жаху тих часів, вони важать набагато більше, ніж тисячі документів: «… ситуація з шумом у трудовому таборі була спокійнішою, адже після виснажливого робочого дня всі просто падали… і вмить засинали. У… таборі "Валка" ми були свідками життя людей… які… страждали від того, що ми сьогодні називаємо ПТСР, посттравматичним стресовим розладом: безсоння, страшні сновидіння, напади страху, дратівливість, депресії, маніакальні стани, неконтрольовані напади агресії… до того ж усілякі фізичні страждання, від яких чимало ді-пі померло вже після визволення». Про компенсації за примусову працю йтиметься через десятки років і право щось отримати буде надане тільки тим, хто матиме документальні докази. Дуже багато людей втратили свої документи у вирі війни, повоєнної репатріації або й знищили їх зі страху перед каральною системою радянської держави: «… сума отриманої деким із колишніх робітників компенсації неспівмірна із завданим лихом. У процесі репатріації відбуваються моторошні сцени. Радянські переміщені особи кидаються в ноги американцям, благаючи їх краще розстріляти, аніж відсилати назад на батьківщину… є такі, що … вішаються у своїх бараках… використали … до решти всі їхні сили, а тепер відсилають на поталу божевіллю деспота, який не знатиме пощади». «…рішення про примусову репатріацію всіх радянських громадян відповідає не лише бажанням німців, яким ці виснажені до краю робітники більше не потрібні і які бояться, що ті візьмуться мститися. Це рішення цілком підходить і американцям, які хочуть якомога швидше навести порядок. Починається зворотня дорога мільйонів… назустріч санкціям Сталіна, … жалюгідному існуванню… і смерті. Для Сталіна колишні примусові робітники є однозначно зрадниками батьківщини й колаборантами… Декого після повернення розтріляють, інші потраплять з німецького табору праці просто в радянський. Більшість приречена животіти на суспільному маргінесі. Про навчання в інститутах… мови немає…, колишні примусові робітниці вважаються німецькими шльондрами…» Для українських, балтійських та білоруських жителів територій, які до війни не були радянськими, встановлені інші правила, за якими вони самі обирають чи залишитися в Німеччині, чи кудись емігрувати, чи повернутися на свою землю, яка належить вже іншій державі. Цим правилом і помилкою американського службовця скористались батьки авторки, тому вона й народилась в ФРН, а не в срср. Книга складається з 4 частин. Перша може комусь здатися нудною, бо в ній ідеться про пошуки авторкою коріння свого роду по материнській лінії, про листування з архівними працівниками, адмінами пошукових сайтів, з уцілілими нащадками старших родичів: « … яке мені… діло… до радянської та пострадянської поразки, до російського фатуму, якому кінця, здається, не буде ніколи, до неспроможності прокинутися з колективного кошмару, до роздвоєного буття між рабством і анархією, між покірним стражданням і грубим насиллям, … до цієї злощасної Росії, яка так невблаганно стискає в обіймах своїх дітей…»  Друга частина розповідає про життя родичів авторки у Маріуполі часів революції і 20-х років... У третій – місто вже окуповане німецькими військами, закриті школи, інститути, населення прирівняли до свійських тварин, які мають право на життя тільки тоді, коли приносять користь, служать арійській расі... Лихоліття тієї війни та спільна ненависть до Сталіна і Гітлера були на думку авторки причинами шлюбу її батьків: «Для нього вона – щасливий випадок… – молода жінка, навколо якої ще витає аура дореволюційної еліти, з якою він … ніколи не мав справи…, красива невинна і цілком загублена в цьому світі, просто падає йому в руки, стає подарунком війни. Її приваблює його сила, його грубе бажання…, з ним вона переживає свою першу пристрасть, яка … перед лицем постійної присутності смерті має екзистенційне значення». Наташа Водін описує в цій частині важкий шлях до Німеччини матері з батьком: «… тисячі людей лежать на палубах, буквально один поверх іншого, накриті брезентом… від дощу, холоду й вітру. Часом радянські бомбардувальники не розпізнають людського вантажу, часом свідомо приносять своїх земляків у жертву щоб потопити німецьке судно…» Це вже й не новина, що життя радянської людини нічого не важить для керівництва держави, десятки тисяч загинули подібним чином, але читати - моторошно, як і про виживання тітки письменниці в радянських тюрмах, пересилках і концтаборах. Четверта частина – найболючіша, найемоційніша і найбільше насичена жахливими подробицями – описує дитинство авторки у переможеній Німеччині. Так говориться про вагітність матері: «… знищене тіло вже давно їй чуже, не належить їй більше… Та все ж вона … таки розуміє водномить, що в цьому тілі росте дитя, інша жива істота, з якою їй відтепер доведеться ділити продуктову пайку. Дитина, яка збирається жити її коштом, яка вимагає від неї життєвих сил, захисту місця в цьому світі. А в неї самої нічого з цього всього немає». Перше враження Наташі від табору ді-пі: «…бараки становили невелике містечко, до якого зігнали 4 тисячі переміщених осіб… різних національностей…, які не знали, що робити зі своїм порятованим життям. Німецької тут майже ніхто не знав. Спільною для всіх була тільки колишня примусова праця в імперії Гітлера. Робочі раби, яких Німеччина колись так сильно потребувала, тепер стали безробітними, перетворилися на обтяжливий залишок програної війни». Найгірше почалося, коли родині авторки надали житло в окремих будівлях на околиці Нюрнберга: «Я пішла в другий клас лютеранської народної школи, бо в католицьку мене категорично відмовилися брати… У табірній школі я була такою ж дитиною, як і всі інші, - тут я від першого ж дня відчула свій особливий статус, свою НЕГАТИВНУ винятковість». Звичними і не вартими уваги були випадки побиття маленькими німцями дітей ді-пі, моральні знущання над ними, зіштовхування їх у річку, щоб утопити, та інші жахіття. Життя Наташиної матері було настільки нестерпним, що вона часто обіцяла "піти за водою" і пропонувала взяти з собою і дітей... Авторка пережила цькування, голод, нестатки, самогубство матері, дитячий будинок, самотність, але знайшла себе у навчанні, у праці, в літературі.  Книга «Вона була з Маріуполя» у 2017 році була нагороджена премією Ляйпцизького Книжкового ярмарку.



понеділок, 21 лютого 2022 р.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Ліна Костенко

Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Історія свята, на жаль, має дуже трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в Україні. Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. Мова – це той інструмент, який об’єднує націю у єдине ціле. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і розумно збагачувати.  Рідна мова – це мова батька, мова мами, це мова народу, рідна мова – це мова серця. Живе наша мова – і наш голос звучить у вселенському хорі народів. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність. Бо наша мова – це ми – українці, добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, від сивих Карпат до Чорного моря. Мова – запорука існування народу, нації. Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродити українську мову, українську державність, націю. І ми повинні твердо усвідомити, що це – наш святий обов’язок, і за нас цього ніхто не зробить.Тож побажаємо всім українцям, що свято бережуть українське слово – щастя, натхнення, добра, миру, світлого майбутнього, живіть повноцінним життям, досягайте вершин, адже у ваших руках доля нашої країни.    Красу і велич українського слова опоетизували І.Котляревський і Т. Шевченко, Л.Українка і І.Франко, В.Стус, В.Симоненко, Л.Костенко і багато інших славних синів і дочок України. Вони були переконані, що без мови немає нації, а без нації – держави.  Ми живемо в незалежній Україні, турбота про мову – справа державна. У статті 10 Конституції  України мові надано офіційного державного статусу. Держава забезпечує розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Тому потрібно пам’ятати, що любов до України починається з любові до рідної мови. Любіть, шануйте і бережіть рідну мову – вона наш генетичний код.


 

понеділок, 14 лютого 2022 р.

Пантелеймон Куліш - 125 років з дня смерті (1819-1897), українського письменника, мовознавця, етнографа, фольклориста.

Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткінський район Сумської області). Пантелеймон був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника. З кінця 30-х років П. Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П. Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше  Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману "Чорна рада" у журналі "Современник" за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості. Ректор Петербурзького університету П. Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П. Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції, Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла. У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання "Записки о Южной Руси", збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман "Чорна рада", український буквар і читанка — "Граматка", "Народні оповідання" Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису. Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання "Історичних оповідань", перші з яких "Хмельнитчина" і "Виговщина" з’являються в журналі "Основа" у 1861 році. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося. Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства.  Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П. Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас.
 

понеділок, 7 лютого 2022 р.

Чарльз Діккенс — письменник вікторіанської епохи.

 

Народився Чарльз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Батько письменника занадто легковажно ставився до сімейного добробуту, часто позичав гроші, не маючи змоги  їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'ятав.  Мати просто не мала  часу для Чапльза, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро). Початкову освіту Чарльз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс, який і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі. Коли батько Чарльза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до Лондона. Щоб якось зарадити лихові, Чарльза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому приміщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й моральна травма для Чарльза, котрий прагнув учитися. Материного спадку вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарльз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. З 1832 року Діккенс працював у місцевій газеті, потім був співробітником часопису "Дзеркало парламенту", що належав його родичеві. До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потребувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило подальші кроки — Діккенс узявся за перо. Наприкінці 1833 року в журналі "Манслі Мегезін" з'явилося оповідання "Обід на Поплар Вок", правда, без імені автора. Читачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом "Боз" . Так письменника продовжували називати, коли він став знаменитим. Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках "Нариси Боза" у двох томах. Зі сторінок циклу "Картинки з натури" перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження ("Вулиці. Вечір"). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис "Будинки для життя"). Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в нарисі "Думки про людей". У нарисі "Різдвяний обід" Діккенс вперше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злагоди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник "середнього класу" — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Після виходу в світ "Нарисів Боза" до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропонував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комікси. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб. Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман "Пригоди Олівера Твіста".  Роман "Записки клубу" був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов складний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури. 6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта" (1844). Одночасно він працював над повістю "Різдвяна пісня в прозі", що започаткувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань. Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над "Історією Англії для дітей", що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман ("Повість про два міста" 1859), соціальний роман ("Крихітка Доррін" 1855-1857), соціально-авантюрний ("Великі сподівання" 1861), детективи ("Таємниця Едвіна Друда" 1870), роман-утопія ("Тяжкі часи" 1854). Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман "Таємниця Едвіна Друда". 8 червня 1870 року йому стало погано. Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

понеділок, 31 січня 2022 р.

Оксана Лятуринська - українська письменниця в зарубіжжі

Оксана  Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцером російської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів. Від початку 1920-х років Оксана навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука. По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину. Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем. Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях. Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В останні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.

 

вівторок, 25 січня 2022 р.

Дивовижний світ Льюїса Керрола (27.01 — 190 років від дня народження Льюїса Керрола, англійського письменника, математика, логіка, філософа і фотографа).

Льюїс Керрол (справжнє ім’я Чарльз Лютвидж Доджсон) народився в  сім’ї сільського священика в селі Дерсбері, графство Чешир. Він був найстаршим хлопчиком в сім’ї, яка налічувала дванадцять дітей: семеро дівчат і четверо хлопців. Коли Чарльзу виповнилося 11 років, вся родина переїхала в просторий дім парафіяльного священика в Крофт-на-Тіз в північному Йоркширі, де вони жили наступні 25 років. Юний Доджсон мав не за роками розвинутий інтелект, був лівшею, за неперевіреними даними, йому забороняли писати лівою рукою, чим травмували психіку, що ймовірно призвело до заїкання. Заїкуватість впливала на соціальні стосунки Доджсона  протягом життя.  Освіту він почав в домашніх умовах, а в дванадцяти років вступив до приватної школи біля Річмонду. В 1845 році Чарльз переходить до Рагбі-Скул. Він залишив Рагбі наприкінці 1849 року. На початку 1851 року переїхав до Оксфорда, де вступив до Крайст-Черч, один з найбільш аристократичних коледжів при Оксфордському університеті. Отримавши першість в публічному екзамені на ступінь бакалавра в 1852 році, він незабаром був номінований на студентську стипендію старим другом його батька каноніком Едвардом П’юзі. Однією з вимог до роботи Льюїса Керрола була безшлюбність (целібат). Вчився не дуже добре, але завдяки видатним математичним здібностям після отримання ступеня бакалавра виграв конкурс на читання математичних лекцій в Крайст-Черч. Він читав ці лекції протягом наступних 26 років, вони давали непоганий заробіток, хоча і були йому нудні. Письменницьку кар’єру почав під час навчання в коледжі. Писав вірші і короткі оповідання, відсилаючи їх у різні журнали під псевдонімом Льюїс Керрол. З 1854 року його роботи стали з’являтися в серйозних англійських виданнях: The Comic Times, The Train. Його псевдонім теж містить певну загадку. Своє справжнє ім’я Чарльз Лутвідж письменник переклав латиною, а потім отримане ім’я Carolus Ludovicus знову переклав англійською й переставив слова місцями. Так з’явився його псевдонім Lewis Carroll. Діти цікавили Доджсона з юних років; ще хлопчиком він придумував ігри, складав розповіді та віршики і малював картинки для молодших братів і сестер. Прототипом Аліси з найвідомішої книги Керрола стала дочка декана коледжу, в якому працював письменник, – Еліс Лідделл. Керрол дружив з нею – багато років, і в тому числі після того, як вона успішно вийшла заміж. Він зробив багато чудових фотографій маленької і великої Аліси Ліддел. У 1864 році Керрол написав знаменитий твір «Аліса в Країні Чудес». Книга вважається одним з кращих зразків літератури в жанрі абсурду; в ній використовуються численні математичні, лінгвістичні та філософські жарти і алюзії. Казка Керрола багато в чому побудована на англійських гостротах і каламбурах, фольклорі, лінгвістичних і філологічних тонкощах. Хід оповідання і його структура зробили сильний вплив на мистецтво, особливо на жанр фентезі. У 1871 році була написана книга «Аліса в Задзеркаллі. Серед видавців одними з найбільш популярних залишаються ілюстрації Джона Теннієла. Керрол хотів особисто проілюструвати книгу, але техніка його малюнка перебувала на аматорському рівні. Існує велика кількість перекладів казки на різні мови світу. Льюїс Керрол публікував також багато наукових праць з математики під власним ім’ям. Доджсон видав близько десятка книг з математики та логіки, залишивши в науці свій слід. В своїх математичних, логічних і лінгвістичних студіях професор Доджсон передбачив пізніші відкриття в математиці і логіці: зокрема, «теорію ігор» і діалектичну логіку сучасних наукових досліджень. Одним з захоплень  Керрола була фотографія. Він став першим з портретистів, хто привніс в фотографію природність і невимушеність. У наші дні він визнаний одним з кращих фотографів вікторіанської епохи. Керрол працював цілими днями, не відриваючись навіть на нормальну їжу і часто просиджуючи довгі безсонні ночі за своїми дослідженнями. Метою його роботи було довести свій розум до досконалості. Він болісно усвідомлював себе замкненим у клітку власного розуму. Володіючи блискучим інтелектом, професійний математик і здатний лінгвіст,  Керрол намагався саме за допомогою цих інструментів знайти вихід, ті самі заборонені двері в чудовий сад, які привели б його до свободи. Оточуючі вважали Доджона-Керрола людиною з дивацтвами, а він знав, наскільки божевільні і химерні всі інші – люди. Розмірковуючи про світ дітей і дорослих, про поняття «правильне» та «неправильне», свободу й обов’язок, письменник Льюїс Керрол створив казковий світ, де не було ніяких обмежень для вільного польоту фантазії. Помер 14 січня 1898 року у Гілфорді, графство Суррей. Похований там же, разом з братом і сестрою на Mount Cemetery.

 

 

пʼятниця, 14 січня 2022 р.

Видатному французькому драматургу - 400 років!

 

15 січня також прийшов на цей світ Жан Батіст Поклен (1622-1673), французький драматург і актор, відомий за прізвищем Мольєр.Відповідаючи на запитання короля Людовіка ХІV, хто є тим найвидатнішим письменником, котрий уславить його царство, поет і теоретик літератури Буало відповів: «Мольєр, ваша величносте». Сучасниками й товаришами драматурга були Жан Расін, Депрео Буало, брати П’єр і Тома Корнель, Сірано де Бержерак, Лафонтен. Мольєрівські комедії завжди мали шалений успіх. «Тартюф», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Мізантроп», «Жорж Данден», «Міщанин-шляхтич» і по сьогодні живуть своїм театральним життям. «На мою думку, найважливіше правило – подобатися. П’єса, яка досягла цієї мети, – гарна п’єса»,– саме таким було творче кредо Мольєра. В 20 років він став актором і залишався ним до самої смерті. 17 лютого 1673 року Мольєр востаннє вийшов на сцену. Зранку почував себе гірше, ніж завжди. Дружина благала скасувати виставу, але Жан Батіст подався до театру. Під час останньої дії його схопили судоми. Він упав у крісло, але відразу ж підвівся і дограв роль до кінця. Актора на ношах доставили додому. Ні лікар, ні священик не схотіли йти до комедіанта, якого вважали безбожником. Невдовзі у Мольєра пішла горлом кров, і він так і помер без сповіді.Ховати таку людину за церковним законом тоді було заборонено. Лише після втручання короля архієпископ дозволив поховати драматурга по-християнськи. Мольєра поховали на цвинтарі Святого Жозефа – у кутку, призначеному для самогубців і нехрещених дітей. Під час французької революції тіло драматурга вирішили урочисто переховати, та його могилу було важко знайти. Чиїсь останки все ж таки викопали і перенесли до мавзолею. Та чи належали вони Мольєрові – невідомо.

вівторок, 11 січня 2022 р.

Феномен Євгена Гуцала

Народився Євген Гуцало 14 січня 1937року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. У 1959 році Євген закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав у 1960 році, а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Лірична стихія творчості  Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Збірний, плакатний образ народу-переможця, побачений дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мав зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Євгена Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом. У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика. На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...». Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії. 4 липня 1995 року, на 59 році життя, не стало українського письменника-подвижника Євгена Гуцала, його поховано на Байковому кладовищі.

 

 

вівторок, 4 січня 2022 р.

Перший історик української літературної мови (4 січня - 185 років з дня народження)

Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837р., у місті Кременчук (тепер Полтавської області) в родині священика. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук з 1898, членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові з 1903. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, 1857–1860 р.р. навчався в Київській духовній академії , 1860–1864 р.р. –  на історико-філологогічному факультеті Київського університету. Упродовж 1864—1868 років працював учителем російської мови у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії, з 1868 — в кількох гімназіях Києва; в 1874—1893 — у Колегії Павла Ґалаґана. Житецькому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій поставлено й частково розв'язано низку питань, зокрема про занепад редукованих «ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 p., Павло Житецький відкрив явища, характерні для сучасної української мови. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини XII ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем'я, що жило і в Галичі». Особливо цінними є праці «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст." (1900). У них учений дослідив функціонування в писемності XVII—XVIII ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації в XVIII ст. Павло Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності. Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898), які не раз перевидавалися. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена Павлом Житецьким правописна система частково була використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873—1876), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під редакцією Бориса Грінченка (1907–1909). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку. Житецький був активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Кіевской Старини». У дискусії щодо «теорії» Михайла Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще в письмових джерелах XII–XIII ст. Останні роки свого життя прожив у Києві за адресою Андріївський узвіз, 34. Павло Житецький пішов із життя 18 березня 1911 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва, де встановлено мармуровий надгробок із художнім українським орнаментом. Йому присвячено частину експозиції в музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі.

понеділок, 3 січня 2022 р.

Джон Толкін - майстер жанру фентезі

Джон Толкін народився 3 січня 1892 року в столиці Помаранчевої республіки (нині це ПАР), Блумфонтейні. Його батьки, Артур і Мейбл, були англійцями, але переїхали в Африку через підвищення батька. Там Джон прожив до чотирьох років: у 1896 році батько помер від лихоманки, залишивши дружину з двома дітьми на руках і дуже маленьким доходом. Дітей мати виховувала в найкращих католицьких традиціях, а після її смерті в 1904 році опікуном хлопчиків став її духовний наставник, отець Френсіс Морган. Тому і Джон, і його молодший брат Хіларі виросли глибоко релігійними людьми.Після втрати обох батьків в юному віці Джон досить скоро створив нову сім’ю — свою власну. З майбутньою дружиною, Едіт Бретт, він познайомився в пансіоні: вони подружилися і досить швидко усвідомили свої взаємні почуття. Слідом за чоловіком Едіт перейшла в католицтво і народила йому чотирьох дітей: Джона, Майкла, Крістофера і Прісциллу. Закінчення Оксфордського університету могло стати відмінним стартом для письменницької кар’єри Джона Толкіна: за час навчання він створив безліч напрацювань, які потім лягли в основу «Сильмариліону». Але амбітні плани геть зруйнувала Перша світова війна.  Після повернення з фронту він зайнявся науковою кар’єрою і викладанням в університеті Лідса та рідному Оксфордському університеті, і можливість як слід попрацювати над книгами з’явилася у нього тільки через десять років. Першим твором Толкіна, з яким познайомилися читачі, став простенький «Гобіт». Опублікована в 1937 році кумедна казка, створена письменником для власних дітей, стала ідеальним путівником у світ Середзем’я. «Хранителі Персня» та «Дві вежі» були вже практично готові до публікації, але знову в плани письменника втрутилася війна — цього разу Друга світова. Через інвалідність він не міг воювати на фронті, проте був готовий працювати дешифровщиком, навіть пройшов спеціальний курс навчання. На жаль, врешті-решт йому відмовили, і Толкіну довелося спостерігати за тим, що відбувається, з позиції простого цивільного.  Ставлення письменника до війни було неоднозначним. Незважаючи на німецькі корені, він яро виступав проти Адольфа Гітлера і його ідей. Після закінчення Другої світової в житті Толкіна нарешті з’явилася стабільність. Він почав викладати англійську мову і літературу в Мертон-коледжі і вже через три роки остаточно завершив роботу над «Володарем Перснів» і «Сильмариліоном». На батьківщині трилогію зустріли дружелюбно, але без особливого ентузіазму; проте в США персонажі Толкіна швидко стали кумирами молоді.Толкін не міг обійтися без алюзій — і саме тому трилогію «Володар Перснів» ще цікавіше перечитувати, будучи дорослим. Крім очевидних відсилань до Біблії і все тих же скандинавських саг, більшість читачів впевнена в тому, що прообразом Мордора стала нацистська Німеччина чи СРСР. І, незважаючи на те, що сам Толкін різко заперечував усі подібні висловлювання фанатів, стверджуючи, що задум «Володаря Перснів» з’явився задовго до війни і навіть більшовицької революції, тому орки ніяк не можуть бути комуністами, а Саурон — Гітлером або Сталіним, сенс у цих теоріях є. Джон Толкін помер 2 вересня 1973 року через загострення шлункової виразки, всього на два роки переживши кохану дружину. Він багато встиг зробити за життя, але ще більше чудових сюрпризів чекало його шанувальників, коли за недописані і неопубліковані твори батька взявся його молодший син Крістофер. Саме завдяки йому було видано і відредаговано багато творів Толкіна, в тому числі і багатостраждальний «Сильмариліон», який побачив світ у 1977 році.