субота, 20 листопада 2021 р.

Велична постать Вольтера (1694-1778)

21 листопада народився Марі Франсуа Аруе (справжнє прізвище Вольтера)  – французький письменник, філософ-просвітитель, історик, енциклопедист.ХVІІІ століття – це століття Вольтера. Він був першим поетом Франції, першим драматургом (написав 54 п’єси), істориком, філософом.Він був володарем дум, він збурював усталені норми та звичаї. «Не бійтеся думати самостійно!» – звертався він до співвітчизників, закликаючи їх повставати проти будь-яких нав’язаних догм. Саме Вольтерові належать висловлювання, які добре відомі нам і сьогодні: «Якби Бога не було, його варто було б вигадати», «Кращий уряд той, за якого усі підкоряються лише законам», «Всі жанри гарні, крім нудного», «Людина народжується не для спокою… Кожен повинен обробляти свій сад… Робота відганяє від нас три великих зла: нудьгу, порок і бідність». У книгах «Історія Карла ХІІ» та «Історія Росії за Петра Великого» філософ згадував про Україну. Вольтер вважав, що «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній із тих держав... Спочатку українці мали привілей обирати поміж собою князя під іменем генерала. Але дуже скоро вони були позбавлені цього права, і їхній генерал почав призначатися московським двором».Окремі епіграми й вірші Вольтера переклали Павло Грабовський, Христина Алчевська. Комедію «Наніна»  було поставлено на сцені Харківського вільного театру. У 1920 році Кам'янець-Подільське видавництво «Дністер» мало намір видати український переклад роману Вольтера «Білий бик» (переклав М. Мухин), але невідомо, чи після приходу більшовиків був він виданий і чи зберігся хоч один примірник. Українською мовою повість «Кандід» переклали Валер'ян Підмогильний (1927) та Микола Терещенко (1955). У 1932 році з'явилися «Вибрані твори» Вольтера в перекладах Людмили Івченко. У 1937 році вийшла поема «Орлеанська діва» у перекладі Максима Рильського.

 



пʼятниця, 12 листопада 2021 р.

Класик української сатиричної прози XX століття


13 листопада 1889 року в багатодітній селянській родині на хуторі Чечва, біля містечка Грунь Зіньківського повіту, Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) народився Остап Вишня - Губенко Павло Михайлович – письменник-сатирик і гуморист. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській царській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 вступив до Київського університету; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці. З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до більшовиків потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади). «Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не допомогла Вишні — офіцеру Армії УНР згодом помстилися за службу Україні...
Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне» та багатьох інших. Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку.
В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможнішим. Завдяки заздрісникам всенародний улюбленець заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим.
Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт.
Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив.
А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили.
Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного.
Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.
Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-56 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку. У 1955-му був реабілітований судовими органами СРСР. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі.

неділя, 7 листопада 2021 р.

Великий талант щирості

 

7 листопада виповнилося б 85 років  Миколі Вінграновському – одному з найголовніших представників творчої генерації шістдесятників.Поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Володимира Вернадського і премії Фундації Антоновичів (США). Експресивний, пристрасний лірик, Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією. Він був і талановитим прозаїком,  кінорежисером, кіносценаристом, кіноактором. Творчість Миколи Вінграновського — небуденне явище в українській літературі. Він витворив художній поетичний світ, законом якого є краса. Тут красиве все: національна гідність, ніжність і обурення, шаленство та скрута, розпач і огида.  Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву и тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю й добротою.

Микола Вінграновський (1936-2004) народився у Первомайську Миколаївської області. У 1955 році вступив до Київського інституту театрального мистецтва на акторське відділення, продовжив навчання у ВДІКу під керівництвом Олександра Довженка. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (автор фільму – Довженко, режисер – Юлія Солнцева). За найкраще виконання чоловічої ролі (головної ролі рядового солдата Івана Орлюка) Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Дебютував віршами у журналі «Дніпро» (1957). Але справжній розголос принесла Вінграновському добірка поезій у «Літературній газеті» у квітні 1961 року. Перша авторська збірка «Атомні прелюди» з’явилася 1962 року.

Після закінчення навчання повернувся в Київ, працював на кіностудії ім. О. Довженка. Автор збірок: «Київ», «Сто поезій», «На срібнім березі» та ін; фільмів – «Берег надії», «Тихі береги», «Слово про Андрія Малишка», «Довженко. Щоденник. 1941-1945», «Гетьман Сагайдачний».

Писав він і для дітей. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу.

Як режисер поставив на Київській кіностудії художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку» (за трагедією Юрія Яновського), «Климко» (за повістями Григора Тютюнника), документальні фільми. Автор кіносценаріїв; написав спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»).

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. На відміну від багатьох колег-однолітків по перу, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

"Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв'як заздрості до тих, хто часто з'являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми", - зізнавався Вінграновський.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Одна з найбільших вулиць міста Первомайська, де народився поет, має його ім'я. Також вулиці, названі на його честь, існують у Києві та Миколаєві, а в Білій Церкві є провулок Вінграновського.

(За матеріалами Укрінформу та Вікіпедії).

вівторок, 19 жовтня 2021 р.

Бібліотека і правова освіта : нові підходи і формати

Правознавчий клуб “Феміда” створений і працює на базі Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара з 2002 року. Девіз клубу : «Знання законів полягає не в запам’ятовуванні, а в розумінні їх значення». Емблема клубу – це богиня правосуддя з зав’язаними очима та вагами в руках. Відвідують клуб юнаки та дівчата, що цікавляться питаннями правової тематики, головним чином це учні Полтавської спеціалізованої загальноосвітньої школи № 5. Метою діяльності клубу є розширення кругозору його учасників, формування морально-правового світогляду, розвитку ініціативи і активності, також широка популяризація правових знань та юридичної літератури. Діяльність клубу здійснюється у вільний від навчання час. Тематичні засідання працівники відділу читальних залів готують разом з спеціалістами Полтавського управління юстиції. У жовтні місяці 2018 року в бібліотеці відбулося два правових заходи. Це засідання правознавчого клубу “Феміда” на тему: “В громадських місцях заборонено…”, в ході якого учні отримали корисну інформацію про правила поведінки в громадських місцях та відповідальність в разі їх порушення (тютюнопаління, розпиття алкогольних напоїв, використання ненормативної лексики). Адже правильна поведінка в громадських місцях говорить про небайдужість до оточуючих людей. 8 жовтня до Дня юриста в Україні в бібліотеці працівники соціокультурного відділу провели ”Юридичний футбол” – змагання на правовому полі! Захід об'єднав правила гри у футбол та правові знання школярів. Змагалися на правовому полі учні 11 класу загальноосвітньої школи № 38. Учасники були поділені на дві команди, обрані капітани, захисники та нападаючі. Упродовж трьох таймів школярі відповідали на цікаві запитання. Які підготували студенти Полтавського юридичного інституту національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Гравці команди – переможця отримали призи, всі присутні – задоволення від гри, нові знання та запрошення на відкритий концерт – посвяту, що відбувся в Полтавському юридичному інституті. 26 листопада 2018 року на засіданні клубу Феміда булла розглянута тема : ”Ні!” Агресії в молодіжному середовищі”. Члени клубу отримали інформацію та перелянули відеоролики про типи та вікові особливості агресії, а також про наслідки до яких може привести неконтрольована агресія. Про правову відповідальність в разі фізичного чи словесного насильства розповіла провідний спеціаліст з правової освіти Головного територіального управління юстиції в Полтавській області Федорченко Д. В. Учні активно обговорювали причини агресії, вплив на неї зовнішніх чинників ( алкоголю, засобів масової інформації, інтернету) та методику її подолання. 4 лютого 2019 року тема засідання клубу: ”Громадянський шлюб, як суспільне явище”. На зустріч із фемідівцями була запрошена Кошель Л. О. – Головний спеціаліст відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Полтавській області. Вона розповіла дітям про громадянський або цивільний шлюб і про відмінності його від сумісного проживання. Особливу увагу наша гостя звернула на правові особливості цього питання. Учні переглянули відеоролик про ставлення людей різного віку то так званого “громадянського шлюбу”. 15 квітня цьго року відбулося виїздне засідання правового клубу “Феміда”. В ЗОШ № 5 пройшла зустріч представників клубу з батьками учнів 9-В класу на тему: “Жорстокість та насильство карається законом”. Керівник клубу Бондар О. М. наголосила на тому, що з 11 січня 2019 року набрали чинності зміни до Кримінального кодексу України. Особлива увага булла приділена такому явищу в молодіжному середовищі як “булінг” і “кібербулінг”. Про правову відповідальність батьків і дітей в разі фізичного чи словесного насильства розповіли головний та провідний спеціалісти з правової освіти Головного територіального управління юстиції в Полтавській області Миколайчук Т. І. та Грінченко Д. В. Учасники зустрічі активно обговорювали причини агресії у дітей, вплив на неї зовнішніх чинників та ділилися методикою їх подолання.

 Правове виховання молоді (перше півріччя 2021) Інтерактивне заняття на тему: ”Молодь і працевлаштування ” відбулося 17 травня в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. Активну участь в ньому взяли члени правознавчого клубу ”Феміда” – учні 11- А класу ЗОШ № 5 та гостя сьогоднішнього засідання – начальник відділу комунікації та правознавства регіонального центру надання безоплатної вторинної правової допомоги в Полтавській області Ю. М. Козаченко. Вона розповіла про права та можливості молоді в період пошуку роботи, про перше робоче місце, допомогу держави в питанні працевлаштування, сучасні інтернет-сервіси та вміння ними користуватись. Юлія Михайлівна відповіла на численні запитання клубівців і запропонувала виконати ситуативні завдання та вирішити задачі, за допомогою яких молодь отримала знання, що допоможуть визначитись із майбутньою професією . До цього заходу, керівником клубу «Феміда», Бондар О. М. була розроблена медіапрезентація( В Дженіале) «Молодь та працевлаштування в Україні». Вона містить такі розділи: - молодь – майбутній потенціал країни - перше робоче місце - реалії життя - рівень молодіжного безробіття в Україні - основні заходи, які повинні проводитися для зменшення безробіття сере молоді (відео «Як шукати роботу?») - пошуки роботи в Інтернеті - особливості працевлаштування інвалідів - особливості працевлаштування молоді в інших країнах - які спеціальності затребувані нині на українському ринку праці - працевлаштування інвалідів АТО

четвер, 7 жовтня 2021 р.


 Книги з зеленими наліпками від Українського інституту книги. Цікаві, захоплюючі видання для кмітливих і допитливих Пізнайок і Чомучок.

пʼятниця, 1 жовтня 2021 р.

Золота письменниця України

3 жовтня 1957 року в Херсоні народилася  Люко Дашвар, українська письменниця, авторка романів про сучасне життя. Справжнє ім’я письменниці – Ірина Чернова. Отримала дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості та Академія державного управління при Президентові України. Працювала за інженерною спеціальністю а в  1986 році пішла працювати обліковцем листів у газету, так і розпочалася її журналістська кар’єра. Через півроку стала заступником головного редактора. Після розпаду СРСР обіймала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала власні дві газети у Херсоні. З 2001 року - головний редактор газети «Селянська зоря». Деякий час працювала журналістом і редактором жіночих журналів. З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю, українською пише романи і російською – кіносценарії до телефільмів. Перший роман «Село не люди» вийшов у 2007 році й став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Оскільки конкурс є анонімним, то рукопис треба було підписати псевдо. Тоді і «народилася» Люко Дашвар. Наступний роман «Молоко з кров’ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі — 2008». Третій роман авторки «РАЙ.Центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців». Восени 2010 року вийшов четвертий роман письменниці «Мати все». 2012 року конкурс «Коронація слова» надав Люко Дашвар відзнаку «Золотий письменник України», що надається письменникам, чиї твори продалися накладом понад 100 тис. примірників. З 2011 по 2012 роки авторка презентує трилогію «Биті є» — серія, що складається з трьох романів, кожен з яких описує подальше життя одного з трьох хлопців — героїв роману «РАЙ.Центр» — Макара, Макса та Гоцика. В доробку письменниці також романи «На запах м’яса», «ПоКров» та «Ініціація». Загальний наклад книжок письменниці складає вже понад 300 тисяч примірників. У зв’язку з цим багато українських ЗМІ називає авторку «найтиражованішою письменницею країни».


 

пʼятниця, 17 вересня 2021 р.

Гордість України

 

Письменниця народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. За її словами, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». Батько — Стефан Іванович Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати — Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів. За словами Євгена Сверстюка, Забужко вихована на «кращих естетичних традиціях». Змалечку складала віршики, які записував її батько. В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявили КДБ-істи, що переслідували його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва. Забужко закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Учасниця революції на граніті 1990 року. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Виключно літераторством трудовий досвід не обмежився. Довгий час вона працювала викладачем. Причому лекції кандидата філософських наук відвідували не тільки студенти Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського, де Забужко читала естетику, а й таких всесвітньо відомих університетів, як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. Починаючи з 1989 р., Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. 1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. В Україні Забужко від 1996 року (часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором. У її літературному доробку – кілька збірок поезій, повістей, оповідань, публіцистики, широковідомий роман «Музей покинутих секретів» ряд філософсько-літературних праць. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу. 1997 року удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. З ім'ям Оксани Забужко пов'язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013—2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану. Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко. 2001 року на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик). Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші. 2015 року Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач). Ювілейний для письменниці 2020 рік порадував новим унікальним проєктом – «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку». Під однією обкладинкою 4 діалоги – інтелектуальні бесіди – Оксани Забужко з Предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком, а також драматичні твори Лесі Українки в авторській редакції на сюжети євангельської та ранньохристиянської історії. Всі книги Оксани Забужко в тій чи іншій мірі зачіпають важливі соціально-політичні питання країни в цілому і життя кожного конкретного індивідуума конкретно. Оксана Стефанівна не стомлюється впродовж багатьох років наголошувати, що нам життєво необхідно вирощувати, культивувати, плекати справжню українську інтелектуально-аристократичну еліту. Вона –  не лише високообдарований науковець, культуролог, кандидат філософських наук, талановитий спікер, непересічна есеїстка, натхненниця та організатор видавництва «Комора», успішна блогерка, інтелектуальна публіцистка, очільниця низки культурно-політичних проєктів, блискуча письменниця, а й окремий бренд, наша високо піднята хоругов, моральний авторитет нації, представниця давньої лицарської української інтелектуальної еліти, яка ширить правду про здобутки нації земною кулею, робить позитивну рекламу незнищенній українській культурі в очах світової громадськости.

вівторок, 14 вересня 2021 р.

Михайло Максимович - невтомний український вчений-дослідник

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) – учений-енциклопедист, фахівець у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, педагог, просвітитель, перший ректор Київського університету. Михайло Максимович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщиці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської області) в сім’ї маломаєтних дворян – вихідців із старшинських козацьких родів. Початкову освіту Михайло здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в маєтку Туранівцях. Наприкінці 1812 року Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії. Тут він серйозно захопився природничими науками, зокрема ботанікою. В 1819 році. М. О. Максимович закінчив гімназійний курс і цього ж року переїхав до Москви до свого дядька Р. Ф. Тимківського, професора грецької та римської словесності Московського університету. Вищу освіту племінникові допомогли здобути Роман Федорович та інший дядько – Єгор Федорович, чиновник міністерства закордонних справ. У 1819 році Михайла зараховували «казеннокоштним» студентом словесного відділення Московського університету, а через два роки він перейшов на природничо-математичний факультет. Після успішного закінчення Московського університету Максимовича залишили для наукової та викладацької роботи в галузі ботаніки. Спочатку він працював в бібліотеці університету і університетському гербарії, а також читав курси господарської ботаніки і садівництва у Землеробській школі, курс природознавчої історії в університетському «шляхетному пансіоні», курс ботаніки в університеті, двічі на рік викладав ботаніку в Московській комерційній практичній академії. Його лекції вирізнялися науковою ґрунтовністю і новаторством. У 1826 році Йому запропонували посаду завідувача університетським ботанічним садом і гербарієм. Молодий учений підтримував особисті і творчі зв’язки з П. П. Гулаком-Артемовським,  Г.Ф. Квіткою-Основ’яненком, Є. П. Гребінкою, Т. Г. Шевченком О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем, О. І. Герценом, М. П. Огарьовим, В. Ф. Одоєвським, В. А. Жуковським, А. Міцкевичем, М. І. Гнєдичем, та іншими визначними діячами культури. Він активно виступав з рецензіями на книжки, публікував статті. У 1827 році М. О. Максимович здобув науковий ступінь магістра природознавства.Визнанням наукових і педагогічних заслуг М.О.Максимовича стало затвердження його в 1833 р. ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету. Протягом 11 років Михайло Олександрович опублікував понад 100 власних праць. Його «Ботаника» вважалась найкращою на той час, була настільною книжкою всіх природознавців Росії, а в Московському університеті – основним навчальним посібником. Праці вченого поширювались у Варшаві, Берліні та інших містах Європи. Його філософськими лекціями про природу захоплювались О. І. Герцен і М. Ю. Лєрмонтов. Народжений і вихований в Україні, М. О. Максимович нерідко зазнавав переслідувань за своє неприховане «малоросійство». Переїзд до України став реальністю після відкриття в Києві університету. З 1834 році учений працював на посаді завідувача кафедри російської словесності й декана історико-філологічного факультету, а згодом – став ректором університету Святого Володимира. За півтора року ректорства він зробив багато для організації навчання в новоствореному навчальному закладі. Просвітитель прагнув втілити в життя свій план удосконалення освіти в країні. Суть цього задуму полягала в розширенні можливості щодо отримання освіти всіма без винятку верствами населення. Обов’язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом – усіляке сприяння розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики та ін. Максимович мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.Попечитель Київського навчального округу фон Брадке постійно переслідував Михайла Олександровича. Нервове напруження та перевантаженість роботою вплинули на здоров’я вченого, який і так часто хворів. І в середині грудня 1835 р. йому довелося відмовитися від ректорства. Проте ще впродовж десятиріччя він викладав в університеті філологію. 30 вересня 1840 року Максимович звільнився від служби і виїхав на хутір Михайлова Гора що на ЧеркащиніМихайло Олександрович не лише викладав теорію словесності, він дбав про творчий розвиток своїх студентів. Серед найвідоміших його учнівІ. В. Вернадський. Результатом викладацької діяльності Максимовича були 27 статей і монографій, присвячених філологічним і мовознавчим проблемам, історичному розвиткові східнослов’янських мов і літератур. У цей період він обстоював право української мови на самостійність, а також присвячував багато часу галицькій поезії, українському правопису, українській етимології, українській поезії. Він – один із творців української «мовної програми», його варіант українського правопису, який був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття, дістав назву «максимовичівки». М. О. Максимович – один із перших дослідників історії України. Великою заслугою Максимовича є встановлення правди про Богдана Хмельницького і Визвольну війну українського народу. Максимович видавав альманахи «Денница», «Киевлянин», та «Украинец», якими започатковано розвиток української журналістики. Михайло Олександрович був ідейним натхненником українських гуртків, зокрема Кирило-Мефодіївського братства. Учений-енциклопедист свято шанував старовину, розумів її значення для освіти народу, був знаним бібліографом «стародавніх книг». Багато часу віддав вивченню історії міст і сіл України. Він переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Він був почесним членом 21 організації, а також Московського, Петербурзького, Київського та Одеського університетів. Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 року.  Похований на хуторі Михайлова Гора. Максимович залишив роботи з ботаніки, зоології, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології, історії; є одним із попередників еволюційної теорії Дарвіна; плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. За своє життя написав і опублікував понад 260 праць. Крім того, він – один з перших дослідників історії України, основоположник історіографії, української етнографії, фольклористики.

 

 

 


четвер, 9 вересня 2021 р.

На допомогу батькам і дітям

Олександр Довженко - людина і митець

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селі В'юнище (тепер місто Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Протягом 1914—-1917 роках Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917році О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту , а в 1921 році працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Протягом 1926—1933 років він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930 році О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.У 1935 році Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград».  Протягом 1941—г 1945 pоків О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 році одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». У 1956 році у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму.  А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер. У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...» Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть. На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 році 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка... За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Сам Довженко казав, що свої картини «...писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: « Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».


 

середа, 8 вересня 2021 р.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ: ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ ДОВІВ, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА Є ЛІТЕРАТУРНОЮ

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови.Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем». У 1789 році він  починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. Саме під час вчителювання, з 1794 року, й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». З 1796 по 1808 роки І. Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І. Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І. Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора. У 1835 році за станом здоров’я І. Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року. Перед смертю Котляревський роздав власне майно близьким і друзям, звільнив невільників. Пам’ятник на могилі поета поставив його друг Павло Стеблін-Каменський. На надгробній плиті викарбувані слова, написані Тарасом Шевченком: «Будеш батьку панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть... »

 

пʼятниця, 3 вересня 2021 р.

Міжнародний день грамотності

 Починаючи з 1966 року ЮНЕСКО  відзначає 8 вересня Міжнародний день грамотності, метою якого є підкреслити важливість грамотності та  базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті. Ви вважаєте себе грамотною людиною? Впевнені? Вміння читати -  це лише мала частина грамотності, а ось здатність використовувати прочитане, отримуючи вигоду для себе, близьких і сім’ї - це більш вагома частина вміння бути грамотним, хоча і не завжди вирішальна. Чи страшно бути неграмотним? А що таке «грамотність»? Не виключено, що це - «ефективність» використання інформаційних даних, здатність постійно знаходити комунікаційні напрямки, творчий момент, мета якого - природне поліпшення якості життя. Молодим фахівцям, щоб знайти роботу і бути конкурентно спроможними на ринку праці, вкрай необхідні такі навички, як комунікабельність, вміння працювати в команді, здатність творчо та інноваційно підходити до вирішення поставлених завдань, а також критичне мислення. Боротьба з неписьменністю як і раніше залишається завданням величезного масштабу і складності. Незважаючи на помітні успіхи багатьох країн, більше 860 мільйонів дорослих залишаються неписьменними, а більше 100 мільйонів дітей не ходять до школи. Безліч дітей, молодих людей і дорослих, охоплених шкільними або іншими освітніми програмами, не відповідають рівню, необхідному для того, щоб їх можна було вважати грамотними в умовах сьогоднішнього світу, що стає все більш складним. Грамотність є не тільки додатком до вже здобутих знань і навичок, але й надійним помічником у житті кожної людини в інформаційному суспільствіи. Стрімкий розвиток у всіх сферах діяльності з одночасною глобалізацією вимагає від людини, ким би вона не була і де б не мешкала, миттєво відгукуватися на вимоги часу. Грамотність, належний рівень якої підтримують і розвивають, стає запорукою підвищення професійної кваліфікації, і як наслідок, працевлаштування. Україна розпочала самостійно торувати свій незалежний шлях тридцять років тому. Логічно, що багато колишніх державних пріоритетів нівелювалося,але обов’язкова початкова та середня освіта, мережа бібліотек, проведення освітніх заходів – прагнення до тотальної грамотності нації завжди було, є та буде. Всі українці, які хочуть добра своїм дітям, мають прищепити їм бажання до самовдосконалення, сміливість у здобутті нових знань, відвертість і щирість у висловлюванні думок, любов до книжок, навички роботи з сучасними інформаційними технологіями, розуміння й усвідомлення глобальних проблем людства та шляхів їх подолання – одним словом - те, що складає грамотність сучасної людини. Міжнародний день грамотності — це символ досягнень усього людства. Адже грамотність — це один із критеріїв, який відрізняє прогресивне суспільство від примітивного.

пʼятниця, 13 серпня 2021 р.

Золотий письменник України

 


13 серпня 1964 року  на Львівщині у родині політв’язня народився Степан Процюк - український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. В літературу Степан Процюк прийшов у 1991 році у складі літгурту «Нова генерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Згодом став співтворцем літературного проєкту «Інша література». Автор збірок віршів («На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку»), есеїв («Канатоходці», «Тіні з'являються на світанку», «Аналіз крові»). У своїх прозових творах Процюк висвітлює соціальні проблеми, з якими стикається Україна сьогодні («Інфекція») та в минулому («Десятий рядок», «Травам не можна помирати», «Пальці поміж піском»), а також екзистенційні проблеми, як-то індивідуальне і колективне буття («Руйнування ляльки») чи взаємини між батьками і дітьми («Бийся головою до стіни»). Його найновішим романом є «Пальці поміж піском» («Наш Формат», 2020), дії якого розгортаються на тлі радянської України 1950-х. Також Процюк є автором кількох творів для підлітків; його повість для підлітків «Аргонавти» входить до шкільної програми (рекомендована до прочитання учням сьомого класу). Із 2019 року він веде YouTube-канал «Письменник про письменників»; також він є регулярним колумністом газети «День». Літературний критик Богдан Пастух зазначає: «Степан Процюк — це автор, про якого можна говорити у різних планах, можна про нього та про його наречену-літературу, в яку той закоханий до нестями і експериментує з нею від невимовності почуття. Можна говорити про Степана Процюка як про Одіссея, який дратує одних богів, догоджаючи іншим, а можна і як про автора з сильним енергетичним полем, яке створює коловороти внутрішніх сюжетів в його складному, відразливому для філістера письмі. Степан Процюк — автор для мужніх, для тих, хто не боїться зазирати у притемнені куточки підсвідомого, знати справжню етимологію людських вчинків, досліджувати тілесність, гріх і форми покути. Подібні моменти є визначальними у творчості цього письменника, який відважно рухається назустріч невідомому...».Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою, польською, чеською). 30 вересня 2012 року на своїй сторінці у «Facebook» Степан Процюк повідомив про те, що став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 року Процюк отримав відзнаку «Золотий письменник України».

За матеріалами Укрінформ, Вікіпедія


вівторок, 10 серпня 2021 р.

Американський науковець і український письменник


11 серпня 
1951 року у місті Сталіно (тепер - Донецьк) народився Володимир Георгійович Діброва  - письменник, драматург, перекладач, есеїстНавчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті романо-германської філології, відділ перекладачів (1968-1973). У 1985-1988 — аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка АНУ. Тема кандидатської дисертації: "Творчість Фленн О'Брайен і традиції народної культури" (захищена в 1988). Творчі спроби заявити про себе в літературі зробив ще студентом. Діброва – представник «андеґраундної альтернативи» 1970 – 1980-х років, що творилася паралельно до радянського офіціозу – у самвидаві. Дебютувавши наприкінці «перестройки» двома книжками в офіційному друці («Тексти з назвами і без назв», 1990; «Пісні Бітлз», 1991), він одразу став одним із найпопулярніших українських прозаїків, перекладеним у Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, США, Канаді. У 1996 році в американському видавництві «Northwestern University Press» з’явився однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron». В Україні тим часом його твори друкувалися в періодиці – найбільшого розголосу набули романи «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), повість «День народження» (1997), п’єси «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії (стенографічний звіт-опера)». У 1994 році вимушений був виїхати до США через важку хворобу доньки. Нині працює в Українському науковому інституті Гарвардського університету, але продовжує писати для українського читача і видаватися в Україні: роман «Андріївський узвіз» (2007), збірка з чотирьох трагікомічних п’єс “Чотири, три, два, один” (2016), книжки «Нове, сиве, різне» (2018) та «Куліш. П’єса на дві дії».