З Міжнародним днем театру

Поява театру cягає сивої давнини і датується 497 роком до н. е. Перша масштабна театральна постановка, якщо вірити рукописам, відбулася ще в 2500 році до нашої ери.  Стародавні греки відзначали свято на честь бога Діоніса. Так як торжество було досить важливим для людей того часу, греки активно вибудовували дерев’яні підмостки, такі своєрідні сцени, на яких виступали читці і музиканти.Час минав і  замість звичайних непримітних дерев’яних підмостків на землях Давньої Греції були зведені круглі арени, оточені безліччю місць для глядачів.  Саме в Стародавній Греції театр почав формуватися як окремий вид мистецтва, сформувалися чіткі поняття і поділ трагедії і комедії як жанру, а також багато інших театральних форм. Після греків, вже в 55 році до нашої ери в Римі з’явився перший офіційний кам’яний театр, де на  сцені виступали актори, які читали вірші і розігрували по ролям невеликі п’єси.  Це і поклало початок свята, яке відзначають  всі, хто має пряме або непряме відношення до мистецтва і сцени – Всесвітній день театру.   Доводиться свято на весняний день – 27 березня. Які корені має слово «театр»? Свій початок назва бере з давньогрецької мови і походить від «theatron», що означає «місце, де дивляться». Найпопулярніші театральні жанри – комедія і трагедія, саме ці напрямки стали прототипом для міжнародного символу – дві маски. Ще Шекспір ​​у своїй відомій комедії написав рядки, які не втрачають актуальності і до цього дня: «Весь світ – театр, а люди в ньому – актори». Адже всі ми протягом свого життя граємо відведені нам ролі. І від нашого бажання, прагнення, таланту і працьовитості залежить те, якими фарбами вона буде наповнена. Всесвітній день театру – свято, яке об’єднує людей будь-яких національностей та релігійних переконань. Цей день не знає кордонів і відкриває себе всьому світу. Традиційно торжество супроводжується гаслом: «Театр як засіб взаєморозуміння і зміцнення миру між народами». Ще в давні часи за допомогою театральних виступів люди намагалися донести до інших проблеми світового та особистісного масштабу. І до цього дня театр – неймовірна можливість сказати все, що хвилює, і шанс бути почутим, знайти відгуки в серцях людей. За допомогою постановок з’являється можливість посміятися над недоліками суспільства і по-новому поглянути на серйозні проблеми. У День театру число відвідувачів зростає в кілька разів. Крім греків і римлян, театр мав успіх і в Стародавній Русі. Починався шлях становлення театрального мистецтва з язичництва, а саме з обрядів і релігійних свят. Розвиток даного напряму датується XI століттям, адже саме в рукописах тих часів з’являються згадки про перші акторів – скоморохів, завдання яких була веселити народ на всіляких ярмарках, базарах і міських святах. Перший по-справжньому серйозний театр відкрився в далекому 1795 році під керівництвом графа Миколи Шереметьєва. Саме ця людина внесла найбільший внесок в розвиток і формування театрального мистецтва. Пік світанку цього напрямку мистецтва припадає на кінець 19 століття. Саме в цей час почали з’являтися по-справжньому великі актори, режисери і драматурги. Всесвітній день театру був проголошений міжнародним святом не так давно, в 1961 році. Ініціативу висловив Міжнародний інститут театру. І вже в 1962 році свято відзначалося як всесвітній. Культовому французькому письменникові і драматургові Жану Кокто було доручено написати перше послання всім діячам театрального мистецтва. Відзначається Міжнародний день театру завжди весело і урочисто. У цей день прийнято представляти найгучніші і довгоочікувані прем’єри. Раніше практикувалося проведення так званих «капусників». На свято збиралися головні діячі театрального мистецтва. Завдяки таким заходам можна було заявити про себе і, як то кажуть, «вибитися в люди». Існує Міжнародний інститут театру при ЮНЕСКО, який досить стрімко доріс до масштабів однієї з найбільших в світі неурядових організацій. Його основна діяльність – виконавське мистецтво. Представництва цієї організації розташовані в кожному куточку світу, це можуть бути національні центри, регіональні ради і різні комітети (налічується близько 100 країн, що мають такі представництва).

 

Глибинні реальності Теннессі Вільямса

 

26 березня виповнюється 112 років від дня народження Теннессі Вільямса, американського письменника, лауреата Пуліцерівської премії. Його вважають одним із провідних американських драматургів ХХ століття. Томас Ланір Вільямс народився 26.03.1911 року в Колумбусі, штат Міссісіпі у типовій південній родині. Коли Вільямсу виповнилося сім років, сім'я переїхала у Сент-Луїс, штат Міссурі, де минули дитинство та юність письменника. У спогадах Вільямса Сент-Луїс пов'язаний з пуританською домашньою атмосферою, жорстокою тиранією батька, якого хлопчик ненавидів, і лагідною тиранією матері. Едвіна жила спогадами про минулі роки юності, про вроду та щастя і всупереч усім обставинам почувалася дамою, аристократкою Старого Півдня. Напівреальна романтична атмосфера, яку вона створювала навколо себе, позначилася на формуванні сина: Том виріс поетом і мрійником, надто беззахисним і, на думку його батька, далеким від практичного життя. «У чотирнадцять років, — згадував Вільямс, — я відкрив для себе літературну творчість як спосіб усамітнення від світу реальності, у якому я почувався надто незатишно». У 1929 р. Вільямс вступив в університет штату Міссурі, де здобув свої перші премії за вірші та прозу. Але через два роки батько забрав його звідти і влаштував на роботу у взуттєву компанію. Для Вільямса це були нестерпні роки. Вдень він працював клерком, а потім цілими ночами писав, занурившись у поетичну стихію духу. Подвійне життя, зрештою, призвело до тяжкого нервового розладу. У 1935 р. Вільямса для швидшого одужання відправили у Мемфіс до діда, священика єпископальної церкви. Там окрилений отриманою свободою юнак написав свою першу п'єсу «Каїр!Шанхай!Бомбей». У 1936 р. Вільямс знову спробував здобути освіту, вступивши цього разу у Вашингтонський університет у Сент-Луїсі, де були вперше поставлені його одноактні п'єси. У 1937—1938 pp. він завершував навчання в університеті Айови і вирішив присвятити своє життя літературній діяльності. Але щоб заробляти на життя письменницькою працею, треба було стати відомим. Вільямс багато мандрував, жив у Чикаго, Сент-Луїсі, Новому Орлеані та Каліфорнії, Нью-Мексико і Нью-Йорку. Працював кельнером, оператором ліфтів, театральним касиром, сценаристом студії MGM у Каліфорнії. У 1939 р. він здобув премію «Group Theatre» на конкурсі молодих драматургів і стипендію Рокфеллера за першу багатоактну п'єсу «Битва ангелів» («Battle of Angels»). Це було початком професійної кар'єри. Молодим Вільямсом зацікавилися у «Тіетр гілд», відомому постановками «проблемних п'єс». «Битва ангелів» відкрила у «Тіетр гілд» сезон 1940 року і зазнала фіаско. Проте тим знаменнішим був успіх «Скляного звіринця» («The Glass Menagerie»), поставленого спочатку в Чикаго, а потім у Нью-Йорку (1945) — виставу зустріли із захопленням, вона здобула премію нью-йоркських театральних критиків. З цієї п'єси почалося завоювання драматургом бродвейських театрів. У «Скляному звіринці» виразно проступили провідні теми драматургії Вільямса: самотність людей, їх взаємне нерозуміння, прагнення сховатися ви жорстокості життя у вигаданому світі, беззахисна вразливість краси. П'єса до певної міри є автобіографічною. Вона побудована на спогадах головного героя Тома Вінфілда про залишених ним матір та сестру. Лаура, Аманда і Том не приймають того, як облаштований світ, і намагаються втекти від нього. Такими ж самотніми аутсайдерами, жертвами за своєю суттю, є й герої інших п'єс Вільямса. В образах вільямсових «утікачів» виразно помітний вплив літературної традиції американського Півдня. Міф про витончену культуру аристократичного Півдня, яка назавжди відійшла в минуле, стоїть за всім, що відбувається у п'єсах Вільямса. Характерний для «південної школи» мотив «утраченого раю» тут пов'язаний не з історичною минувшиною рабовласницького Півдня, як, наприклад, у романах Фолкнера, а з індивідуальним минулим героїв, з почуттям провини, обумовленим споконвічною гріховністю людини, її недосконалістю. Тему гріха та покути Вільямс розвинув у п'єсі «Трамвай «Бажання». У 1947 pоці режисер Е. Казан здійснив на Бродвеї знамениту постановку цієї п'єси з М. Брандо і Дж. Тенді в головних ролях. За «Трамвай «Бажання» Вільямс здобув Пулітцерівську премію, ім'я драматурга стало відомим у всьому світі. Головна героїня п'єси Бланш Дюбуа, жертва власної трагічної провини і брутальності світу, втіленої в її антагоністі Стенлі Ковальському, відчайдушно хапається за минуле, марно намагаючись зупинити час. У південній традиції час — руйнівна сила, що «позбавляє життя вартості та сенсу», як пише Вільямс. Герої Вільямса звернені в минуле, розглядають його як єдину реальність. У «Трамваї «Бажання» найдосконаліше втілена концепція «пластичного театру», про яку Вільямс вперше сказав у передмові до видання «Скляного звіринця». Пластичний образ спектаклю, на думку драматурга, повинен подавати своєрідний авторський коментар, уточнювати те, що відбувається, впливаючи на підсвідомість глядачів. «Усі ми зберігаємо у нашій свідомості та підсвідомості величезну кількість образів, — писав він, — і я гадаю, що все людське спілкування ґрунтується на образах... Символ у п'єсі має лише одну мету — висловити все відвертіше, дохідливіше і краще, ніж це можна передати словами». Пластичні образи-символи надають спектаклю певної емоційної тональності, перетворюють твори Вільямса у п'єси-«настрої». «Пластичний стиль» зберіг своє значення і в прозі Вільямса. Його перу належать кілька новелістичних збірок: «Однорукий та інші оповідання» («One Arm and Other Stories», 1948), «Карамель» («Hard Candy», 1954), «Троє гравців у літню гру» («Three Players of a Summer Game», 1960), «Лицарські мандри» («The Knightly Quest», 1967), «Вісім одержимих смертних леді» («Eight Mortal Ladies Possessed», 1975), повість «Римська весна місіс Стоун» («The Roman Spring of Mrs. Stone», 1950), роман «Мойсі та світ розуму» («Moise and the World of Reason», 1976). У жанрі «короткого оповідання» Вільямс працював протягом усього життя, експериментуючи в різних стилях та манерах. Натуралістична відвертість Вільямса, сцени насильства у його драматургії та прозі шокували критику впродовж багатьох років. У п'єсах 50-х pp. посилилася концентрація похмурих аспектів реальності. Театр Вільямса, як і повоєнний театр абсурду, заснований на інтуїтивному проникненні в ірраціональне. Його п'єси не претендують на схожість із життям, автор прямує далі, в глибину реальності. Псевдонім Теннессі —від прізвища поета-романтика вікторіанської епохи Альфреда Теннісона. Та й сам Вільямс з юності писав вірші. Вийшли друком дві його поетичні збірки: «Серед зими міст» («In the Winter of Cities», 1966) і «Андрогін, топ amour» («Androgene, mon amour», 1977). Поезія Вільямса за своєю провідною тональністю схожа на його драматургію. У 1963 р. помер друг Вільямса — Френк Мерло. Для драматурга почалися роки тяжкої депресії у поєднанні з розумовим розладом. Після «Ночі Ігуани» жодна з його п'єс не мала комерційного успіху аж до 1972 pоку, коли Вільямс написав «Застереження для малих кораблів» («Small Craft War-nings»). У 1975 p. побачила світ одна з найпопулярніших книг Вільямса — «Мемуари» («Memoirs»), що викликала новий вибух інтересу до творчості письменника. Успіх «Мемуарів» значною мірою пояснюється відвертістю, з якою автор зобразив життя гомосексуаліста. Проте Вільямс зовсім не прагнув скандальної слави. У «Мемуарах», як і в інших його творах, сексуальність — це головна метафора тяжіння людей одне до одного, уособлення тепла, яке одна людина дарує іншій. Називаючи Вільямса «видатним майстром», І. Хассан так охарактеризував його драматургію: «Його діалог співає, його персонажі, завжди по вінця сповнені емоціями, змушують нас увійти в їхнє життя і розділити їхню долю; у його п'єсах переходи від гіркоти до гумору або до абсолютного жаху здійснюються так тонко, що лише протягом одного вечора публіка збагачується досвідом цілого життя». Саме це й забезпечує п'єсам Теннессі Вільямса тривале сценічне життя. 

Знай свої права, споживач!!!

15 березня світова спільнота відзначає міжнародний день захисту прав споживачів. Усі держави сприйняли ідеї захисту інтересів споживачів як ключові в економічному і політичному житті суспільства, проваджуючи їх через ряд фундаментальних прав, а саме: право на якість і безпеку, захист економічних інтересів, відшкодування шкоди, вільний вибір товарів і послуг, а також судовий захист. Ідея захисту прав споживачів поступово матеріалізувалась і знайшла своє втілення в утворенні різноманітних суспільних об'єднань, правових норм тощо. Проте лише в середині XX століття цивілізовані відносини між виробником і споживачем почали ґрунтуватися на чітких правових засадах. 15 березня 1962 року президент США Джон Кеннеді виступаючи із зверненням до Конгресу та об’єднань споживачів вперше проголосив права споживачів: право на безпеку, право на інформацію, право на вибір, право бути почутим. При цьому президент Кеннеді наголошував, що споживачі є найбільшою економічною громадою, яка відображає інтереси майже кожного члена суспільства. Пізніше до вище згаданих прав додалися ще чотири: право на відшкодування збитків, право на споживчу освіту, право на задоволення базових потреб і право на здорове довкілля. Саме ці права стали фундаментальними, а на їх захист в теперішній час орієнтовані уряди держав світового співтовариства. В 1985 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Керівні принципи для захисту інтересів споживачів. Підписала затверджені ООН принципи й Україна. Україна першою була визнана рівноправним членом Міжнародної організації по стандартизації. Перша книга по зазначеному напрямку теж була написана у нас. В 1918 році в Одесі в розпал громадянської війни була видана брошура «Фальсифікація найважливіших продуктів харчування», в якій були розписані способи розпізнання підробок. Процес становлення та формування системи захисту прав громадянина ґрунтується на статті 42 Конституції України, згідно з якою держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Стаття 50 Конституції України «кожному гарантується право вільного доступу до інформації … про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена». Купуючи товари чи продукти харчування будьте пильними! Вимагайте повну інформацію про товари та послуги. Основною проблемою можна назвати нехтування основним принципом захисту прав споживачів – це відсутність, або неповна, або недостовірна інформація про продукцію. Найперша порада споживачеві-завжди необхідно зберігати документи, що підтверджують факт купівлі-продажу. Це можуть бути договори, квитанції, чеки, акти виконаних робіт тощо, бо при відсутності вищевказаного документа захистити права споживача практично неможливо. При купівлі товару потрібно уважно ознайомитись з інформацією про нього, його особливості та вимоги щодо експлуатації. Бо часто трапляється так, що людина через незнання сама зіпсувала товар, не прочитала інструкцію перед початком застосування. І коли під час гарантійного строку (14 днів) необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виробник, виконавець) зобов`язаний у 3-денний строк з дня одержання від споживача письмової згоди організувати проведення експертизи продукції. При купівлі побутової техніки не забудьте зробити відмітку про продаж у технічному паспорті та гарантійному талоні придбаного товару. Закон зобов’язує виробника (виконавця) забезпечити нормальну роботу товару протягом гарантійного терміну. Гарантійний строк зазначається в технічному паспорті або в іншому документі, що додається до товару. У разі поломки товару протягом встановленого гарантійного строку виробник (виконавець) повинен забезпечити безкоштовне виконання робіт з гарантійного ремонту. Він полягає у проведенні робіт, пов‘язаних з усуненням недоліків товару, з метою його використання за призначенням протягом гарантійного терміну. Закон передбачає єдиний випадок відмови в гарантійному ремонті — порушення споживачем правил експлуатації товару або його зберігання. Але цей факт має довести сторона, до якої споживач пред‘явив вимогу про безоплатне усунення недоліків. Причому порушення правил експлуатації повинно бути доведено експертизою. Якщо непродовольчий товар виявився якісним, але не підійшов покупцеві за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин то в такому разі протягом 14 днів його можна обміняти на аналогічний у цього ж продавця, але обов’язково із пред’явленням розрахункового документу, наприклад чеку і якщо він не використовувався та збережений його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики. Але слід нагадати, що постановою Кабінету Міністрів України, визначено який наведений перелік товарів, що не підлягають обміну чи поверненню після купівлі, а саме: продовольчі товари, лікарські препарати, засоби гігієни тощо. Серед непродовольчих не можна повертати парфумерно-косметичні засоби, м’які дитячі іграшки, зубні щітки, апарати і помазки для гоління, рукавички, тканини, натільну і постільну білизну, друковані видання, вироби з натурального та штучного волосся, товари для немовлят (пелюшки, соски, пляшечки для годування тощо), ювелірні вироби з дорогоцінних металів та ін.Тож, шановні споживачі, будьте освідчені та уважні - все це  заощадить Ваш час та гроші і збереже Ваше здоров’я!

 

Дякуємо нашим захисникам!

Щороку, 14 березня Україна відзначає День українського добровольця відповідно до постанови Верховної Ради України № 1822 від 17 січня 2017 року. Це свято людей, які свідомо, за покликом власного серця, стали на захист України і захищають рідну землю від загарбників. Хоч відзначення цього Дня  є новим для національного календаря України, проте явище, якому воно присвячене, споконвіку супроводжує український народ – гуртуватися при спільній загрозі. Саме цього дня у 2014 році понад 500 бійців «Самооборони Майдану» розпочали підготовку на полігоні у Нових Петрівцях з тим, аби взяти участь у боротьбі за суверенітет та територіальну цілісність України на сході держави. Українські добровольчі батальйони є справжнім взірцем патріотизму та любові до рідної землі. На прикладі теперішніх добровольців будуть вчитися прийдешні покоління - як свого часу молоді українці виховувалися на прикладі героїзму героїв Крут та Української Повстанської Армії. Дев'ять років тому, коли на нашу землю ступила нога агресора, добровольці не стали чекати офіційної мобілізації: вони самоорганізувались у військові загони, формування та батальйони, і пішли на фронт боронити спокій українських громадян. Справжні, мужні і відповідальні люди, які керувались простим життєвим принципом «Якщо не я…то хто?» .Сьогодні ми у війні… У війні жорстокій, злій, яка породжує смерть, знищуючи усе живе навколо. Ці важкі для України роки, загартували все українство, об’єднали тісною дружбою усі регіони, народи світу та різні миротворчі організації святою вірою у непереможність української нації, її єдність заради майбутніх поколінь, миру для нашої рідної землі, спокою, без перебільшення, для всієї планети! Подвиг учасників добровольчих формувань є символом справжньої мужності та героїзму людей, які стали на захист України, її незалежності, суверенітету і територіальної цілісності. Сьогодні, у надзвичайно відповідальний час для держави, український народ з особливою увагою дивиться на своїх Героїв. Діти народу, українські воїни, для них захист рідної землі – найвища честь, покликання, обов’язок. А День нашої Перемоги над рашистським ворогом стане однією з основ, на якій гартуватимуться нові покоління вільних українців. 

Добровольці України, ДЯКУЄМО ВАМ!

Слава Україні!

 

Всесвітній день письменника

Щорічно 3 березня в усіх країнах відзначається Всесвітній день письменника – професійне свято літераторів (World Day of the writer).  Це свято відзначається не лише письменниками, а вважається професійним святом усіх представників «четвертої влади». В урочистостях беруть участь літературні асоціації і об'єднання, редактори, коректори, критики, культурологи, журналісти, викладачі, студенти та випускники філологічних навчальних закладів, любителі читання. У цей день вони збираються, щоб обговорити тенденції сучасної літератури, нагородити найталановитіших авторів, послухати нові вірші та уривки романів своїх колег. Крім того, часто до цього дня приурочені церемонії вручення різних літературних премій і вшанування літературних діячів, які найбільш відзначилися. Хоч професія письменника з'явилася багато століть назад, майстри слова отримали своє свято лише у 1986 році на засіданні 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу.  ПЕН-клуб був заснований в Лондоні в 1921 році. Назва організації – абревіатура, утворена першими буквами англійських слів Poets – поети, Essayists – есеїсти, Novelists – романісти. Цікаво, що абревіатура в даному випадку співпадає зі словом pen – в перекладі з англійської – ручка. Ідея створення організації належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт. Першим президентом ПЕН-клубу став відомий англійський письменник Джон Голсуорсі. В 1923 році відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, в той час ПЕН-центри були створені в 11 країнах світу. Сьогодні подібні центри діють в 130 країнах. ПЕН-клуб виступає на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни та між усіма країнами.

Висловлювання відомих людей про письменницьку працю: 

- "У письменника тільки і є один учитель: самі читачі" (Микола Гоголь).

- "Той, хто не сподівається мати мільйон читачів, не повинен писати ані рядка" (Йоганн Гете).

- "Найбільше вміння письменника – вміти викреслювати. Хто вміє і може викреслювати своє, той далеко піде" (Федір Достоєвський).

- "Бути цікавим – перший обов’язок маловідомого автора. Право бути нудним мають тільки ті письменники, які вже прославилися" (Едмунд Берк).

- "Література – це таке заняття, при якому потрібно знову і знову доводити, що у тебе є талант, людям, позбавленим будь-яких талантів" (Жюль Ренар).

Тарас Шевченко за своє життя написав 237 віршів і поем, Олександр Дюма-батько — 420 романів, Микола Гоголь працював над створенням «Мертвих душ» тільки стоячи, а Михайлу Булгакову знадобилося 12 років на написання роману «Майстер і Маргарита». Сьогодні в світі налічується близько 200 тисяч професійних письменників, і пишуть вони більш ніж 150 мовами. З цих нечисленних фактів зрозуміло — професія письменника нелегка, багатогранна і заслуговує глибокої поваги. Тож сердечно вітаємо наших знаних письменників, молодих авторів, а також - усіх, хто мріє стати письменником, і вже зараз робить свої перші кроки. 

 

 

 

Крим – це Україна!

26 лютого в Україні відзначають День спротиву російській окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. У цей день у 2014 році перед будівлею Верховної Ради Криму відбувся мітинг на підтримку територіальної цілісності України. Тоді мітингувальникам протистояли проросійські активісти. Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними та засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року. Як відомо, саме цього дня, російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані «зелені чоловічки» – озброєні військові без розпізнавальних знаків. Водночас відбулося створення й озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації. 26 лютого під стінами Верховної Ради АРК паралельно відбулися 2 акції: проукраїнський мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу, який зібрав до 10 тисяч учасників, та проросійською чисельністю близько 7000 осіб, ініціатором якого стала партія «Русское единство». Через незадовільні заходи безпеки, вжиті правоохоронцями, між проукраїнськими та проросійськими учасниками мітингів сталися сутички, у результаті чого загинули 2 людини. Проросійський мітинг був відтіснений до внутрішнього двору кримської Верховної Ради, а призначена днем раніше сесія парламенту була скасована. На наступний день озброєні російські спецпризначенці захопили будівлі Верховної Ради АРК та Ради міністрів АРК у Сімферополі. Впродовж наступних кількох днів вулиці міст і магістральні дороги півострова заповнили російські війська. «Зелені чоловічки» захопили адміністративні будівлі, взяли в облогу гарнізони Збройних сил України, морські порти і аеропорти. Керівництво Росії неодноразово стверджувало, що ці озброєні люди не є російськими військовослужбовцями. Однак після окупації півострова і проведення там фейкового «референдуму про статус Криму» росіяни визнали, що «зелені чоловічки» були військовослужбовцями ЗС РФ. 1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Путіна про дозвіл на застосування ЗС РФ на території України. В свою чергу, РНБО України через агресію Росії ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність. 16 березня на окупованому півострові Росія провела так званий референдум щодо статусу Криму, а вже через два дні, 18 березня, в Кремлі відбулось підписання так званого Договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації. Усі ці роки доки триває окупація Автономної Республіки Крим, Україна на міжнародній арені бореться за свої законні території та висловлює підтримку усім незаконно затриманим та ув’язненим на території півострова, а також родинам зниклих безвісти, усім, хто сьогодні в жорстких умовах безправності в Криму насмілюється висловлювати свою громадянську позицію. Переслідування з політичних мотивів та недотримання базових прав людини на півострові засуджене ООН та ПАРЄ. Україна подала численні позови та заяви до міжнародних судових установ для належної оцінки дій РФ та встановлення відповідальності за скоєні злочини. Боротьба за мирне повернення півострова та повноцінну реінтеграцію населення в конституційне поле України наразі триває. У 2020 році в Україні розробили концепцію «Кримської платформи» — міжнародного майданчика, присвяченого питанням Криму, кінцева мета якого є деокупація Криму, повернення його під контроль України. Позиція України та усього цивілізованого, демократичного світу залишається незмінною — Автономна Республіка Крим є і залишається територією Незалежної України. Крим – це Україна!

 

 

Герої не вмирають!

День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року № 69/2015 "Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні".Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушень прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року. Рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив Розпорядження № 905-р "Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами – членами, з іншої сторони", в якому йшлося про призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу з Російською Федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Ввечері цього ж дня українці вийшли на Майдан, щоб висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція громадян змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційних представників ЄС про відмову від підписання зазначеної угоди, посилаючись на те, що Росія вимагає проведення консультацій Україна–Росія–Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною й РФ. Незважаючи на це рішення, кілька сотень протестувальників лишилися на майдані Незалежності. 30 листопада близько 04:00 бійці спецпідрозділу МВС "Беркут" напали на активістів і жорстоко побили їх. Дії силовиків спричинили масові протести: 1 грудня у Києві відбувся марш, участь в якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Вимога покарати всіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.Походження назви. Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Назва "Небесна Сотня" виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона з’явилася під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. 21 лютого датовані вірші поетес Людмили Максимлюк і Тетяни Домашенко, в яких використано словосполучення "Небесна Сотня". Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали на інтернет-ресурсах. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.Станом на 2013 рік Янукович повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах – Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, Адміністрації Президента, армії, міліції, ГПУ, Конституційному та Верховному судах – обійняли наближені до президента люди, які провадили відверто проросійську політику. Від свавілля влади потерпали громадяни, посилився тиск на державні та приватні структури. Згідно з даними організації "Freedom House" за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії "частково вільної" країни, якою вона була до Помаранчевої революції. Активна частина громадянського суспільства вважала єдиною можливістю змінити ситуацію в державі підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Це мало би сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність із європейськими вимогами, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу Росії. Відставка уряду Миколи Азарова, прийнята президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж самого дня більшої частини "диктаторських законів", а також проголошення амністії для мирних учасників протестів створили передумови до деескалації напруженої ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до Основного закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року. .Верховна Рада України ухвалила Закони "Про відновлення дії окремих положень Конституції України" та "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України". Після відспівування, загиблих на Майдані  18–20 лютого, проводжали в останню путь вигуками "Герой!", "Герої не вмирають!" та піснею "Пливе кача по Тисині". Пізно ввечері стало відомо, що Віктор Янукович із довіреним колом охорони о 22:40 вилетів у Харків, але в засобах масової інформації ці факти було оприлюднено лише наступного дня. Верховна Рада України 328 голосами підтримала постанову "Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень". Відповідно до постанови Віктор Янукович оголошувався таким, що у неконституційний спосіб самоусунувся від виконання своїх конституційних обов’язків президента України. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 85 Конституції України позачергові вибори президента України призначили на 25 травня 2014 року. Того ж дня виконувачем обов’язків Президента та головою Верховної Ради став Олександр Турчинов. Однак боротьбу за Україну не було завершено. У лютому Росія окупувала АР Крим та почала гібридну війну на сході України.

 

З історії свята

День святого Валентина 14 лютого є неофіційним святом усіх закоханих, яке пройшло крізь століття, і сьогодні широко відзначається у всьому світі. Достеменна історія цього свята досі невідома, проте у більшості переказів та легенд його "винуватцем" називають ранньохристиянського мученика Валентина — єпископа з італійського міста Терні (місто розташоване неподалік Риму – ред.), який жив у III столітті. Згідно з цією версією, святкування Дня закоханих почалося в Римській імперії у 270 році до нашої ери, за часів царювання Клавдія II (268-270 рр.). Під час ведення війни Клавдій начебто не хотів, щоб солдати вступали в шлюб, бо вважав, що одруження робить їх слабкими та обтяжує сімейним побутом. Однак священнослужитель, на ім'я Валентин таємно вінчав закоханих. Коли правитель про це дізнався, єпископа схопили, піддали жорстким тортурам і згодом обезголовили за "антидержавницьку" діяльність. У ніч перед стратою, яка відбулася 14 лютого 269 року, він написав дівчині, ймовірно, дочці тюремного наглядача, з якою подружився в ув’язненні, любовного листа у віршованій формі та підписав його: "Твій Валентин". Згодом такі листи отримали назву "валентинки". У 496 році Папа Геласій I заснував День пам’яті Святого Валентина, якого вшановують 14 лютого. Вважається, що він зробив це, аби витіснити язичницьке свято римських "люперкаліїв", яке щорічно відзначалося 15 лютого. Натомість образ святого Валентина мав підкреслити духовний вимір кохання між чоловіком та жінкою. У XIV столітті священника Валентина канонізували за благі діяння. Відтоді День Святого Валентина широко святкується у світі, в тому числі й в Україні. Проте Православна церква України заявила, що День Святого Валентина "не відповідає фактам з реального життя святого Валентина" та не належить до православної традиції. "Відповідно до однієї з найпопулярніших легенд, святий Валентин "вінчав закохані пари попри заборону жорстокого імператора Клавдія II"… Однак ця легенда містить значну помилку в хронології подій, адже за часів життя святого Валентина у III столітті взагалі ще не існувало особливого обряду церковного вінчання", — кажуть в ПЦУ. Там нагадали, що православна церква вшановує кількох святих, на ім'я Валентин. Святого, з яким пов’язують День закоханих, відомий у церковному календарі як святий Валентин Інтерамський (Італійський) з міста Терні. Однак у православній традиції його згадують зовсім в інший день — 12 серпня. А свято 14 лютого, як зазначають у ПЦУ, пов'язане з язичницьким святкуванням римських часів, яке супроводжувалося жертвопринесенням на честь родючості та материнства. "Тому масова культура, власне, поєднала пам'ять християнського святого з язичницькими мотивами, які були поширені раніше, а згодом перетворила це ще і на комерцію, спонукаючи купувати подарунки", — йдеться у заяві. Прообразом Дня святого Валентина вважають язичницьке свято Луперкалії (від лат. lupus — "вовк"). Це давньоримське свято родючості, назване на честь богині кохання та шлюбу Юнони і бога Фавна (Луперк — одне з його прізвиськ), покровителя стад, лісів полів та родючості. Під час луперкалій приносили в жертву цапів та кіз. Зі шкур забитих тварин робили батоги, з якими оголені чоловіки йшли у місто та били ними усіх зустрічних, зокрема жінок. Одружені жінки охоче дозволяли себе бити, вважаючи, що це лікує їх від безпліддя та гарантує легкі пологи. День святого Валентина в Європі почали широко відзначати орієнтовно з XIII століття, а до України це свято прийшло лише з середини 90-х. Хоча свято закоханих носить яскраво виражений романтичний характер, проте подарунки та традиції його святкування у різних країнах різняться. Наприклад, у Франції найкращим подарунком у цей день вважають ювелірні прикраси і коштовності, а в Данії – засушені білі квіти. В Італії свято називається солодким днем, тому італійці дарують один одному солодощі та торти, прикрашені голубами та сердечками. У Фінляндії 14 лютого відзначають Днем друга, тому у цей день жителі країни вітають зі святом не тільки своїх коханих, але й кращих друзів. У Голландії в цей день жінка може зробити пропозицію чоловікові, якого вона вподобала. Якщо ж чоловік відмовляє, то він має подарувати їй шовкову сукню.В Англії дарують подарунки та любовні послання не тільки коханим людям, але й домашнім улюбленцям – собакам, кішкам і навіть коням.Проте є країни, де свято закоханих досі заборонене. Йдеться, зокрема про Іран та Саудівську Аравію. Влада цих країн вважає, що це свято пропагує сексуальну розбещеність. Тому тих, хто не дослухається до офіційних рекомендацій, карають чималими штрафами. 14 лютого співпадає з низкою інших свят та знаменних дат. Так, у цей день святкують Міжнародний день дарування книг і День комп'ютерника (в цей день в 1946 році був продемонстрований перший електронний комп'ютер ENIAC I), а також день заснування YouTube (сервіс був засновний 14 лютого 2005 року трьома працівниками американської компанії PayPal: Чадом Герлі, Стівеном Чені та Джаведом Карімом – ред.). А в Німеччині 14 лютого святкують День душевного здоров'я.

Жуль Верн – письменник, винахідник, мандрівник (8.02 – 195 років від дня народження)

Екстремальний фантаст чи фантастичний бітник?

 

5 лютого народився Вільям Берроуз (1914 - 1997)  — «хрещений батько» покоління бітників.Вільям Сьюард Барроуз — американський письменник і есеїст. Один із ключових американських авторів другої половини XX століття. Вважається одним із найвпливовіших представників біт-покоління. Член Американської академії мистецтв і літератури. Командор французького Ордену Мистецтв і літератури. Відомий своїми працями з експериментальних методів, «чорним» гумором, параноїдальним та апокаліптичним баченням дійсності. Дебютну книгу Берроуз опублікував у досить зрілому віці — в тридцять дев'ять років. Перший роман «Наркота» (Junkie, 1953) розповідає про його пристрасть до героїну й переїзд до Мексики, де 1951 року він ненароком убив свою дружину. Автор скандального роману «Голий сніданок», написаного у марокканському Танжері і надрукованого в 1959 році у Парижі видавництвом «Олімпія». У США книга була заборонена і з’явилася лише три роки потому після рішення Верховного суду. У Парижі друг і художник Брайан Ґайсін розповів Берроузу про так званий метод нарізок, який Берроуз взяв на озброєння і зробив окремим новим літературно-технічним засобом, результатом чого стали науково-фантастична трилогія «М'яка машина» (The Soft Machine, 1961), «Квиток, що вибухнув» (The Ticket That Exploded, 1962), «Нова експрес» (Nova Express, 1964). Авторству письменника належать понад два десятки романів і понад десять збірників малої прози. Його творчість справила значний вплив на сучасну масову культуру, а особливо на літературу та музику. Том Вейтс досить вдало характеризував Берроуза: «…Він начебто Марк Твен, що стоїть у чорному світлі». Були й інші прізвиська: пекельний дідусь, літературний кримінальник, людина-невидимка. Як би там не було, але створена Берроузом субкультура вийшла за межі слова. Він був культовою постаттю: то знімався у Гаса ван Сента, то співав разом з Куртом Кобейном. Девід Боуі влаштовував паломницькі тури в Танжер де в останні роки мешкав автор «Голого сніданку». Він не дожив три роки до свого 90-річчя. Після смерті Берроуза 1997 року інтерес до його літературної спадщини не слабшає. Книги Берроуза продовжують перевидаватись, зокрема побачили світ ювілейні видання романів, приурочені датам їх першої публікації; також були надруковані записи із письменникового щоденника, його обсяжне листування з друзями, збірники інтерв'ю. Вийшла значна кількість літературознавчих праць, присвячених дослідженню як його творів, так і творчості загалом.

Етномузиколог світового рівня і чоловік Лесі Українки: хто такий Климент Квітка?

4 лютого 1880 у селі Хмелів на Сумщині народився Климент Квітка. Рано лишився сиротою  – батько помер від туберкульозу. Мати не могла утримуватиm сина, тому віддала п’ятирічного хлопця на виховання в сім’ю київських міщан Карпових,. Музиці навчався у приватних вчителів, згодом – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства; закінчив Київську гімназію із золотою медалею, в університеті Св.Володимира отримав освіту юриста. Квітка знав 13 мов – дві клясичні, три новоевропейські, сім слов’ян­ських та грузинську. Став етнографом, фольклористом, музикознавцем, який зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних пісень. Він приголомшував своєю енциклопедичною ерудицією, знання мов служило йому ключем до світової науки. Але пересічний український гуманітарій Квітку знає переважно не як вченого, а як чоловіка Лариси Петрівни Косач, відомої як Леся Українка. Стосунки Лесі Українки і Климента Квітки здавалися викликом багатьом сучасникам: він був помітно молодшим за неї і декілька років жив з нею в цивільному, не освяченому церквою шлюбі. Це викликало опір і у батьків Лесі. Мати Лесі - відома письменниця Олена Пчілка - була категорично проти всіляких стосунків її дочки «з якимсь жебраком», як вона зневажливо називала Климента, і стверджувала, що він «безчесна людина, що одружується з грошима Косачів-Драгоманових». Квітка з 1896 року збирав народні мелодії, у 1902 році видав збірник народних пісень. У студентські роки працював деякий час концертмайстром хору університету, потім працював в Тифліському окружному суді. 31 березня 1918 року призначений на посаду заступника міністра юстиції УНР. У 1920-1933 роках працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922), одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. Миколи Лисенка. За вісім років опублікував 40 наукових статтей, досліджень, докладних рецензій, два збірники народних пісень. Покинув Україну не лише тому, що йому було боляче, коли його розпитували про Лесю Українку, а й через політичні переслідування. Його звинувачували в націоналізмі, бо він дуже активно співпрацював з Михайлом Грушевським.  У 1933 році переїхав до Москви, працював у консерваторії, читав курс „Музика народів СРСР”. 8 лютого 1934 року заарештований в так званій „Справі славістів” й на три роки ув’язнений. Відбував покарання у сумнозвістному концтаборі „Карлаг” (Алма-Ата, Казахстан). 13 квітня 1936 звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії, де трудився до кінця життя на посаді професора та завідувача Кабінету народної музики. Від 1937 до 1945 і від 1949 року – науковий керівник заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчости народів СРСР (нині Науковий центр народної музики ім. К. Квітки).В роки Другої світової війни залишився у Москві, читав лекції, записував народні пісні. У 1947-му надрукував «Наспіви календарних пісень як джерело вивчення історії музичної культури східних слов’ян». Після війни було написано чимало праць, та частина з них вийшла друком вже по смерті Квітки, а більшість так і залишилася в рукописному варіанті. У 65 років Климент Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона підготувала дисертацію про українські народні думи і працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища імені Гнєсіних. Галина Кащеєва збиралася написати книгу про чоловіка, але померла від ангіни, проживши лише 42 роки, як і Леся Українка. Наукова спадщина Климента Квітки так і не видавалась повністю. У нього є спеціальне дослідження, яке за піснею дозволяє визначити, як розвивалися етноси, як вони мігрували територіями, як відбувалася асиміляція народів. Виявляється, це можна зрозуміти, уважно вивчаючи пісні. Вчений - правник за фахом, був блискучим етнографом, музикознавцем, дослідником поліського фольклору. Він зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських народних пісень, записав на фонографі голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. Написав багато наукових праць з історії та теорії музичного фольклору, музичних інструментів, створив низку навчальних і методичних посібників. Помер 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьківському кладовищі. Перед смертю хотів повернутися до України, але йому не дозволили.

«Віщун з віщунів»

 День бабака – веселе народне свято, яке відзначають щороку 2 лютого. Цей символічний день передбачення погоди має давню історію. Все почалося ще в стародавньому Римі, щоправда тоді це був День їжака. Тваринку будили, щоб дізнатися, як скоро настане тепло, чи чекати ще заморозків. Згодом свято поширилося і відзначати його стали в Європі. Північна Німеччина підхопила звичай, але їжака вже замінив борсук.  День Бабака – одна з традицій в США, що полягає у визначенні тривалості і погідності весни за поведінкою спеціально «призначеного» бабака. Перші згадки про День бабака датовані ще 1841-м роком. Для Канади та Сполучених Штатів Америки – це традиційне національне свято, проте його популярність вже давно поширилася за межі цих країн. В Америку День бабака був привезений переселенцями з німецьких земель у XVIII столітті. У народну традицію святкування цього дня увійшло безліч звичаїв. Америка і Канада в цей день проводять безліч фестивалів і ярмарків, які відвідують громадяни країн і туристи. На таких заходах можна взяти участь у цікавих конкурсах, придбати сувеніри та дізнатися, який прогноз дав бабак-синоптик. Наразі у світі найвідомішим бабаком є Великий Філ. Він живе в американському штаті Пенсильванія на Індичій гірці. Тваринка має шалену популярність та власну вебсторінку, попри те, що більшість її передбачень виявилися помилковими. У День бабака існують всього лише дві основні прикмети:тварина не бачить своєї тіні і спокійно виходить з нори - весна буде ранньою;гризун в сонячний день бачить свою тінь, лякається і ховається в нору - доведеться зимувати ще шість тижнів. Україна має свою традицію, яка приурочена до свята 14 березня - в День Явдохи. Вважається, що бабак в цю дату прокидається від зимової сплячки, виходить з нори, тричі свистить, а потім знову лягає спати до Благовіщення. Слов'яни здавна виходили в поле або степ, щоб почути цей свист. В Україні зараз живуть два бабака-метеоролога: харківський Тимко і львівський Мішка. До речі, харківський бабак Тимка разом з іншими тваринами пережив російську окупацію. Очікуємо, що в лютому 2023 Тимко дасть свій новий прогноз погоди на біостанції. 15 лютого православні та греко-католики відзначають свято Стрітення Господнього, яке настає на 40 день після Різдва (у католиків воно настає 2 лютого). Це перша подія в році, з якої українці починали очікувати прихід весни. Стрітення вважається одним із 12 найголовніших свят церковного календаря. Згідно з народними повір’ями, цього дня зима зустрічається з весною. Наші предки вважали, що дві пори року вступають між собою у боротьбу: хто виграє, той і залишиться на тривалий час. За однією з прикмет, якщо на Стрітення вигляне сонце, то настане рання весна. Якщо протягом усього дня відлига, то весна буде холодною і сирою. Якщо заметіль — це вісник пізньої весни. Також в Україні була та й досі збереглася ще одна традиція на Стрітення: святити воду та свічки, які мають оберігати оселю під час потужних злив та грому (звідси й назва — Громниці).

"Ми не схилили сонячне знамено..."

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут — саме під Крутами у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. Йшов  1918  рік.  Четвертим  Універсалом  Центральна  Рада  проголосила Українську  Народну  Республіку  самостійною,  ні  від  кого  незалежною, суверенною  державою.  Проте  більшовицька  влада  не  хотіла  так  просто віддавати  свого  «молодшого  брата».  Після  захоплення  Харкова  та  Полтави більшовики  спрямували  своє чотиритисячне  військо  на  Київ  під  проводом Муравйова. На  той  час  в  Центральній  Раді  не  було  армії.  Основна  її  частина  була розбита  більшовиками,  а  інша  перейшла  на  бік  червоних,  спокусившись фальшивими обіцянками. У той важкий і грізний час на оборону рідного краю стали лише невеликі частини ідейних борців. У Києві сформувався курінь із студентів та учнів гімназії. Їх було 300. Відбувся жорстокий, нерівний бій  на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Він тривав 5 годин між  більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва. Більшість юнаків не мали ніякої військової підготовки, були погано озброєні, але стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. В березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто на більш як 70 років. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. Лише 2006 року на місці бою під Крутами встановлено пам’ятник. Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність. На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». Крути стали легендою, символом жертовності та незламності молодого покоління. Вічна слава й пам’ять Героям, які полягли в бою за наше сьогодення та свободу України!

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі-

Український цвіт!-

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого зазнявся воїн?

Боже, покарай!-

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

 З славою святих.

 На Аскольдовій Могилі

 Поховали їх.

 

 

Україна Соборна. Разом до Перемоги!

Щороку 22 січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлене Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42. Акт Злуки став історичним об’єднанням українських земель в одній державі. Він увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це – основоположна віха українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го. Втім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня відбулося відновлення державної незалежності України. Вперше у XX столітті її проголосила Українська Центральна Рада 22 січня 1918 року IV Універсалом. А за рік, 22 січня 1919-го, на Софійському майдані в Києві відбулося об’єднання в одну державу Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.  105 років тому – 22 січня 1918 року – Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Цей факт руйнує твердження російської пропаганди, буцімто Української держави не існувало, її вигадали більшовики.  Термін «соборність» має кілька значень. Це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених певною нацією на суцільній території. І духовна консолідація всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Соборність – це також територіальна цілісність держави. Тому звільнення від російського окупанта українських земель є нашою спільною метою.Ідея соборності була й залишається базовою національною цінністю українців. А нині вона є передумовою успіху нашого спротиву зовнішній агресії. Сьогодні соборність для України означає деокупацію всіх територій, захоплених ворогом, відновлення єдності з Донеччиною, Луганщиною та Кримом. Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього. Коли ми, люди з різних регіонів країни, разом працюємо, створюємо знакове й важливе, боремося з окупантами. Радянська та російська пропаганди завжди нав’язували переконання, що українці діляться на «східняків»  і «западенців». Проте в сучасному спротиві російській агресії ми довели свою згуртованість і спільне прагнення жити у вільній державі, яка сама визначає своє майбутнє. Ця пропаганда зазнала краху.Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків, зокрема, через використанням ними методів гібридної війни: невизнання своїх військ на території УНР, створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів. Сьогодні Російська Федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю. Тож так важливо залишатися монолітними в боротьбі проти ворога.Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність держави буде цілковито відновлена тільки після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом.  Соборність – мета Перемоги.

 

«Кіборги» витримали – не витримав бетон!»

20 січня День пам’яті «кіборгів» - в Україні вшановують захисників, які тримали оборону Донецького аеропорту від російських окупантів та терористів. Бої за стратегічний об’єкт точилися з 26 травня 2014 по 22 січня 2015 року. Протягом 242 днів з неймовірною стійкістю, відвагою та незламністю українські військовослужбовці, добровольці, медики та волонтери утримували оборону будівель летовища, а також контролювали навколишні села. «Кіборги» витримали – не витримав бетон!», – фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом українських бійців. Українських захисників аеропорту «кіборгами» спочатку прозвали самі російські бойовики, які були вражені стійкістю та мужністю наших військових. Пізніше назва українських захисників Донецького аеропорту «кіборгами» стала символом національної мужності та оплоту народного духу, відданості ідеалам вільної та незалежної України. Перший бій між українськими оборонцями та російськими бойовиками-окупантами за встановлення контролю над Донецьким аеропортом відбувся наприкінці 26 травня 2014 року, коли російські терористи та бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Того дня російські окупанти відступили, зазнавши важких втрат і на кілька місяців відмовились від штурму летовища. 15 січня 2015 року почалася нова фаза оборони Донецького аеропорту. Терористи перед приїздом представників місії ОБСЄ обстрілювали новий термінал аеропорту та впритул підійшли до українських позицій. Вони планували почати з нового терміналу обстрілювати міжнародну місію, щоб звинуватити в цьому українських військових. Протягом ночі з 16 на 17 січня терористи обстрілювали аеропорт зі стрілецької зброї, мінометів та артилерії. 18-21 січня російські загарбники підірвали новий термінал, бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилася - загинуло 58 захисників –«кіборгів», які відстоювали плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони.  Донецький аеропорт та селище Піски протягом 242 днів захищали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт, загинули більше 200 українських захисників, близько 440 зазнали поранень. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких, на жаль, посмертно.

 

Письменник, який зумів зберегти свою самобутність та незалежність.

14 січня 1937 року народився Євген Пилипович Гуцало — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист; лауреат літературної премії ім. Юрія Яновського (1982), Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1985), премії Міжнародної фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів (1995), премії ім. Івана Огієнка (1995). Майбутній письменник знайшовся в родині сільських учителів у селі Старий Животів (сьогодні - Новоживотів Вінницької області). З дитинства він багато читав: книги з домашньої бібліотеки, з сільської та з бібліотеки сусіднього села, а згодом - і з районної. Середню школу Євген Гуцало закінчив із "званням" найкращого школяра, а після школи хотів вступити на факультут журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, однак йому не вдалося скласти один іспит, тому студентом не став.У 1955 році вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім. М.Гоголя, там почав активно писати вірші та прозу і вступив до літературної студії.По закінченні інституту Євген Гуцало отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини: дописував публіцистичні твори, оповідання та новели. Уже перші його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям, зокрема Павлу Загребельному. Саме він у 1961 році запросив Євгена Гуцала працювати у редакції газети "Літературна Україна". У 1962 році вийшла друком перша повноцінна книжка Євгена Гуцала - збірка оповідань "Люди серед людей". З середини 1960-х років Євген Гуцало активно пише новели та повісті, зокрема:  "Яблуко з осіннього саду", "Скупана в любистку" та інші. У 60-ті роки також з'явилися друком дві концептуальні повісті Євгена Гуцала - "Мертва зона" та "Родинне вогнище". На початку 1970-х років виходять друком такі твори: лірико-психологічна повість "Дівчата на виданні",  дилогія про життя сільських вчителів "Сільські вчителі" і "Шкільний хліб". Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: "Олень Август", "З горіха зерня", "Дениско", "Саййора", "Пролетіли коні". У 1981 p. вийшла друком перша поетична збірка Євгена Гуцала "Письмо землі". Далі з'являються книжки віршів "Час і простір", "Живемо на зорі", "Напередодні нинішнього дня". Загалом творчий доробок письменника дуже великий: оповідання, повісті, романи, новели, збірки віршів, але найбільше припали до душі читачам твори для дітей. Євген Гуцало — письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Письменник відкрив нові можливості слова, пов'язані з настроєм, пейзажем, химерією... Його книги перекладені багатьма мовами світу. "Євген Гуцало був людиною в собі. Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії..." - Анатолій Дімаров 

Григорій Епік - письменник, розстріляний в урочищі Сандармох

 

17.01.1901 – в селі Кам'янка (нині входить територіально у м. Дніпро) народився Григорій Епік, український радянський письменник, перекладач і публіцист доби «Розстріляного відродження». У 1920 році вступив до більшовицької партії, працював на відповідальних партійних посадах у сфері культури в Полтаві та Харкові, навчався в Інституті марксизму-ленінізму. Член Спілки селянських письменників «Плуг», згодом літературних організацій ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту». Написав декілька повістей та романів, в яких оспівував радянські перетворення, хоча й дозволяв собі критикувати комуніста-переродженця чи пристосуванців-«папероїдів». Проте на зламі 1920-х і 1930-х ситуація в країні почала стрімко змінюватись. На «Пролітфронт» рясно полилась критика за дрібнобуржуазність, міщанство, куркульство і навіть контрреволюцію, за відсутність творів про колективізацію. Епік тонко відчував ці тенденції і написав роман «Перша весна» (1931) на тему села, а також прокомсомольський роман «Петро Ромен». Спершу більшовицька критика позитивно оцінила «Першу весну», але невдовзі твір затавровано як антипартійний, бо він зобразив відчайдушний спротив селян примусовій колективізації. У червні 1934 року виключений із КП(б)У за «багаторічний опір лінії партії в літературі та підтримку націоналістичних елементів». Заарештований у грудні 1934-го за приналежність до націоналістичної організації (яка чомусь складалась з літераторів) та підготовку терористичних актів проти керівників партії та уряду. На слідстві відразу погодився з абсурдними звинуваченнями й на початку 1935 року написав лист на ім'я наркома В. Балицького, в якому розкаювався за злочинні наміри групи й додав, що їх всіх треба постріляти «як скажених псів». Цього листа на квітневому 1935 року Пленумі правління Спілки радянських письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. Епіка засудили на 10 років ув'язнення і відправили на Соловки. З табору письменник надіслав наркому внутрішніх справ рукопис новел «Соловецкие рассказы» з проханням ознайомити «ще й старших». Проте це не полегшило його долю і Епік спалив новели й роман написаний на прославу ЧК. В нього ще жевріла надія на святкову амністію до 20-ї річниці революції. Проте в жовтні 1937 справи його та інших українських письменників і мистців переглянули й попередні вироки замінили на смертну кару. Розстріляний в урочищі Сандармох в Карелії в листопаді 1937 року. Родним пізніше видали неправдиву довідку, що помер в 1942-му.

Це була жахлива система, її не цікавило те, чи приречені були їй ворогами,  чи відданими адептами. Під знищення підпадали усі без розбору – робітники і селяни, поети і науковці, фанатичні партійці й енкаведисти, які ще напередодні приносили криваві жертви молоху комунізму. Найстрашніше, що злочини комунізму перед людством і досі не засуджені й не покарані.Сандармох волає до сердець і памяті українців.

 

Наш краянин - Василь Петрович Горленко

У багатьох офіційних джерелах 13 січня 1853 р. називається днем народження дослідника-етнографа, історика мистецтва і нашого краянина Василя Петровича Горленка. Він – нащадок дуже відомого українського козацько-старшинського роду Горленків, до якого належали два прилуцьких полковники – Лазар та Дмитро Горленки.  Він народився  у заможній панській родині та був останнім спадкоємцем прилуцької Ярошівки, що належала до Полтавської губернії (тепер с. Українське Талалаївського району Чернігівської області). Почав навчатись у Полтавській гімназії, продовжив у Ніжинському ліцеї. Далі була Франція, навчання у Сорбонні. Повернувшись до рідної Ярошівки на початку 80-х рр. ХІХ ст., він з головою поринув у ті заняття, що стали головною справою його життя, – студії з української літератури, мистецтва та етнографії. Починаючи з 1882 р., відтоді як був заснований часопис “Київська Старовина”, Василь Петрович став одним з найактивніших його співробітників і дописувачів. Його етнографічні розвідки базувались не на книжковому досвіді, а на живих враженнях від реальних подорожей, які він здійснював. Знайомство і спілкування з М.І. Костомаровим, а пізніше і спільні подорожі допомогли  Горленку знайти правильні орієнтири у праці. Він об’їздив всю центральну Україну, збираючи пісенний доробок кобзарів і лірників, наважив до цієї справи молодого митця Порфирія Мартиновича. Василь Петрович товаришував з Опанасом Сластьоном, Марією Заньковецькою, Тобілевичами, Миколою Лисенком, Василем Кричевським, з братами Рудченками, залишив глибокі літературно-критичні рецензії на твори нашого великого українського романіста Панаса Мирного. Любов всього його життя – художник Володимир Боровиковський. Над книгою про нього Василь Горленко працював до останніх днів, але не завершив її. Повернувшись із Франції на батьківщину, В. П. Горленко часто буває у Полтаві, де  бере активну участь у діяльності губернського земства і вирішує важливі управлінські та фінансові питання власного маєтку (В.П. отримав у спадок 400 десятин землі).  Василь Петрович був людиною мало пристосованою до ведення господарських та майнових справ. Цього він не вмів та й не хотів. Але мусив. Його постійно обходили, а то й просто дурили, користуючись непрактичністю цієї винятково чесної та порядної людини. Опинившись у крайній матеріальній скруті, 1899 р. Василь Петрович рушає до Петербурга і береться за журналістську роботу – пише літературно-мистецькі рецензії у популярній газеті “Новое время”. Початок творчої праці В. Горленка пов’язаний з іменем І. П. Котляревського. Він виявив глибоке і серйозне зацікавлення долею рукописної спадщини поета-полтавця. В. Горленко виявляв серйозний інтерес також до спорудження пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. “Я не только знаю о том, что делается в Полтаве по поводу памятника Котляревскому и Музея, но даже писал об этом и сие писание на днях должно быть в “Полтавских Ведомостях”, – повідомляє Василь Петрович Панасу Мирному 09.05. 1897 р. Василь Петрович був присутній 30-31 серпня 1903 р. на відкритті монумента, надсилав до столиці репортажі про цю подію, котрі донині не втратили актуальності. У останні роки життя Василь Петрович часто хворів, а 1906 р. занедужав на дуже небезпечну хворобу – сухоти, подолати яку не зміг. Його поховали спочатку у Петербурзі, а пізніше родичі перевезли прах до рідної Ярошівки. Очевидно, некролог у його «рідній» газеті «Новое время» був надрукований коли б чи не першим – 14 квітня. Підпису автора немає. Слово в слово і без підпису, але з посиланням на газету, цей же некролог було повторено і в журналі «Исторический вестник». Зі змісту некролога видно, що його автор – це людина також з України і, можливо, була в Ярошівці під час похорону. Хоча й у досить короткому некролозі, але автору вдалося дати справедливу характеристику, вихопити найважливіші моменти із життя і творчості покійного. Означимо їх. Уже в перших публікаціях В. Горленка «було видно людину з високою європейською освітою, з тонким літературним смаком», яка «літературу обожнювала». Ця освіта зробила потім його відомим в імперії та Європі мистецтвознавцем, перекладачем, журналістом і в цілому, за визначенням дослідників, піонером українсько-французьких культурних зв’язків. Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури: етнограф і фольклорист, театральний і літературний критик, мистецтвознавець і перекладач, журналіст і блискучий стиліст, щирий патріот України.

 

 

12 січня - День українського політв'язня

Природно вважати, що кожен громадянин будь-якої країни може вільно користуватися основними правами людини – мати свободу думки, релігії, за бажанням приймати участь у зібраннях та об’єднаннях. Та, на жаль, багато людей у всьому світі на собі відчули, що держави не завжди схильні дотримуватися задекларованих цінностей, і українці – не виняток. Люди, що виборювали свободу й незалежність українського народу за часів Радянського Союзу, страждали від репресій та переслідувань з боку влади. Вони були фактично приречені стати політв’язнями, тобто людьми, що засуджені та ув’язнені з політичних причин. Пам’ятаючи та шануючи цих сміливих людей, щорічно 12 січня наша країна відзначає День українського політв’язня. Попри те, що Україна – найбільша країна Європи, а українці – дуже численний народ, довгий час ми не мали власної державності. Вперше, але тільки на короткий час, наша країна здобула суверенітет у 1918 році. Та вже з 1922 року Україну офіційно приєднали до союзних республік СРСР. З того часу влада невпинно намагалася не допустити найменшої можливості українського визвольного руху. Для цього використовувалися всі засоби – від жорстокого голодомору до наполегливої політики русифікації, витіснення української мови, переселення українців до малолюдних регіонів Росії, натомість заселення українських земель етнічними росіянами. Подібним чином радянською владою було зламано долі багатьох свідомих українських патріотів. Приводом для переслідувань, засудження та навіть страти могло стати не тільки членство в підпільних організаціях. Часто людей ув’язнювали за заборонену літературу, розповсюдження листівок, навіть за вивішування національного українського прапора. В 60-ті роки з’явилися також талановиті публіцисти, історики, літератори – Василь Стус, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський. Вони мали сміливість виступати проти державного курсу на знищення української культури. Ідеї руху «шістдесятників» розповсюдились по всій Україні, але центр вільнодумства знаходився у Києві. 12 січня 1972 року в Києві та Львові почалися арешти, які тривали три дні. За ці дні було затримано Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Михайла Осадчого та інших відомих «шістдесятників». Арештовано було практично всіх провідних діячів національно-демократичного руху України. Їх обвинувачували в  антирадянській агітації та пропаганді, а проти деяких сфабрикували звинувачення в кримінальних злочинах. Майже всі підсудні отримали максимально суворі вироки. Саме 12 січня – день початку арештів 72-го року, стало згодом Днем українського політв’язня. Вперше цей день відзначали в 1975 році, а засновником пам’ятної дати став В’ячеслав Чорновіл. Втім, за часів СРСР День політв’язня відзначався здебільшого людьми, які на собі відчули  репресії тоталітарної системи та їхніми однодумцями. Про минулі політичні переслідування потрібно пам’ятати для того, щоб не допустити повторення подібного в майбутньому – ця істина не підлягає сумнівам. Вже саме існування пам’ятної дати 12 січня за логікою має означати відсутність у нашій країні людей, позбавлених свободи за «інакший» світогляд. Відчуваючи себе згуртованою нацією, в День українського політв’язня ми звертаємо увагу на ті біди, у яких часом доводиться жити, думаємо про цінності, за які варто боротися, згадуємо про тих, кого маємо визволити з неволі.

 

Шануємо земляка

8 СІЧНЯ - 88 років від дня народження Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, журналіста та правозахисника. Василь Симоненко з’явився на світ у селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод. Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші. Після закінчення вишу – співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28 років. І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981, з інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври – «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?...» «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх вчили і знали напам’ять. Відтоді минуло чимало часу, і Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.

 

 

ВІН ЗАКЛИКАВ ЛЮБИТИ УКРАЇНУ 6 січня — 125 років з дня народження Володимира Сосюри — українського поета

Український письменник, поет-лірик Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве (Донецька область) у шахтарській родині.  Дитячі роки пройшли в селищі Третя Рота, на берегах річки Сіверський Донець. У родині Сосюр було 8 дітей. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — із Кам'яного Броду (Луганськ). Колишня робітниця Луганського патронного завод, займалася переважно хатнім господарством. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Родина Сосюр часто переїжджала, бо батько змінював місця роботи, щоб утримувати багатодітну родину. Початкову освіту дав йому батько; крім того, Володимир багато читав, особливо захоплюючись пригодницькою літературою. З 11 років Володимир почав працювати: спершу у бондарному цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкового заробітку. З 14 років почав писати вірші. З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу. Після смерті батька у 1915 році став працювати на шахті, потім знову повернувся до школи. Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії. У 1917 році лисичанська газета “Голос рабочего” надрукувала вірш “Плач волн”, згодом “Чи вже пора.” У 1921 р. вийшла збірка «Поезії», це була друга його книжка. Перша, «Пісні крові» (1918 р.), не збереглася. Цього ж року з’являється поема «Червона зима». У 20-х роках XX ст. виходять також збірки «Осінні зорі» (1924 р.), «Сьогодні» (1925 р.), «Золоті шуліки» (1927 р.), «Коли зацвітуть акації» (1928 р.). З 1922 року по 1932 рік В. Сосюра був членом багатьох літературних організацій — Пролеткульт, «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через 5 років вона повернулася. Разом вони прожили до кінця життя. Наприкінці 1920-х років з боку критики все частіше чуються вислови про неправильну політичну орієнтацію поета. У цей важкий час В. Сосюра майже не пише, займається перекладами. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931 р.). Наступного року з’являється збірка «Нові поезії».   У 1934 був виключений зі Спілки радянських письменників “за націоналістичі ухили”, а 1936 року поета приймають знову. У 1939 році з'явилася збірка «Люблю». У 1940 р. В. Сосюра закінчує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоноармієць». На початку Другої світової війни письменник виїхав до Уфи, де працював військовим кореспондентом фронтової газети “За честь Батьківщини”, брав участь у роботі українського радіокомітету, виступав як пропагандист і агітатор, виїздив на фронт. У 1944 році поет повернувся до Києва. Збірки воєнних та повоєнних років: «В годину гніву» (1942 р.), «Під гул кривавий» (1942 р.), «За мир» (1953 р.), «На струнах серця» (1955 р.), «Солов’їні далі» (1957 р.). У 1960 році завершує поему «Розстріляне відродження», розпочату в довоєнний час і опубліковану в 1988 році в журналі «Вітчизна». В останнє десятиліття життя поета побачили світ збірки поезій «Близька далина» (1960 р.), «Поезія не спить» (1961 р.), «Осінні мелодії» (1964 р.), «Весни дихання» (1964 р.). Поема «Мазепа», розпочата у 1929 р. та закінчена в 1959 р., потрапила до списку заборонених творів і була надрукована аж у 1988 р. Незважаючи на хворобу серця письменник багато працював. В останні роки свого життя письменник написав автобіогрфічний роман “Третя рота”. Останніми творами В. Сосюри є збірки — “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) та поема “За владу Рад” (1964). В 1951 він зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була написана 1944 року. 1948 року Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією. У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”). Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.