28 червня - День Конституції України

Щорічно 28 червня в Україні відзначається День Конституції - головного закону нашої країни. Конституція є гарантом прав і свобод кожного українця, закріплює наші обов'язки перед державою і визначає наш шлях як країни. Новітній конституційний процес розпочався одразу ж після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» - вже у жовтні була створена Конституційна комісія. Між 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та Президентом, було складено кілька проєктів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Ліві сили схилялися в бік применшення ролі президентської влади, приватновласницьких відносин, за надання однакового статусу українській та російській мовам і збереження автономного статусу Криму. Праві, в яких об’єдналися представники «партії влади», підприємницькі кола та депутати національної культурно-мовної орієнтації, виступали за сильну президентську вертикаль, гарантування всієї повноти приватновласницьких прав, панування української мови та ліквідацію автономії Криму. Тим часом в країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами. Від початку ухвалення нинішній Основний Закон України змінювався кілька разів. При цьому в Конституції України 1996 року передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності держави, то Конституція України взагалі не може бути змінена.

Головний закон країни був прийнятий не відразу. 5 років після проголошення незалежності Україна жила без Конституції - це найдовший термін серед пострадянських країн. Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року. Понад 300 народних депутатів безперервно працювали майже добу, щоб сформувати основні положення Конституції. 

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада ухвалила і ввела в дію Конституцію.

Відтоді щорічно 28 червня відзначається свято - День Конституції.

Тато - захисник своєї сім'ї та своєї країни

Наші батьки - найближчі до нас люди в усьому світі. Тато і мама - найперші слова, які в більшості ми вимовляємо, коли вчимося розмовляти рідною мовою. Ми намагаємося їх порівнювати, дивимося на них, вивчаємо їх. Вони для нас одночасно і найбільша загадка, і найбільше відкриття. Добре, коли вони є у нас і сумно, коли залишають. Свято батька, як і День матері, відзначається зараз у багатьох країнах сучасного світу.День батька відзначається щорічно - у третю неділю червня. У цьому році це свято будемо відзначати  19 червня. До 2019 року День батька відзначали неофіційно одночасно з іншими країнами світу - у третю неділю вересня. В 2019 році президентським указом був затверджений офіційно День батька і призначена дата - третя неділя червня.Святу дня батька вже понад 100 років і народився він в США. Місис Додд з міста Спокан запропонувала створити спеціальне свято для чоловіків, які піклуються про своїх дітей. Таким чином вона хотіла подякувати власного батька, який після смерті своєї дружини самостійно виростив шістьох дітей.Одного разу, в 1909-му році, під час церковних відправ, присвячених Дню матері, який на той час в США вже був національним святом, вона згадала своє дитинство і подумала про батька, на чиї плечі лягли всі турботи по їх вихованню та утриманню. Про те, як гідно батько впорався з цим нелегким завданням, працюючи на фермі і віддаючи дітям всю свою увагу і любов без залишку. Вона пішла до міської ради і запропонувала заснувати нове свято - День батьків. Ця ідея була схвалена місцевою владою. Було вирішено провести належні святкування в день народження Вільяма Смарта - 5-го червня. Проте часу на його підготовку не вистачило, і свято перенесли на 19-е червня. Зовсім скоро цю ідею підтримали і в інших містах штату, а національним святом в Америці цей день став у 1966-му році. Тоді ж президентом Сполучених Штатів Америки Ліндоном Джонсоном була визначена і загальнонаціональна дата свята - третя неділя місяця червня. Ідею місис Додд підтримали спочатку на рівні одного штату, потім підхопили інші штати, слідом і інші країни. День батька в усьому світі святкують в різні дати. Частина країн вибрала для цього свята третю неділю вересня - в цей день відзначається ще й Всесвітній день батьків. Деякі країни відзначають цей день 20 або 21 вересня. Ще частина країн - влітку. Мета свята-створення і розвиток умов для зміцнення сімейних зв'язків і визнання ролі батьків у виховному процесі. А ще - популяризація сімейного способу життя, створення повних сімей та формування відповідальності батьків за життя своїх дітей. У багатьох країнах святкування Дня батька має свої традиції та правила. У більшості країн в цей день організовують спільні барбекю, сімейні пікніки та вечері. Діти відвідують батьків, дарують подарунки й організовують їм різні заходи.На державному рівні зазвичай проводять різні заходи, семінари, лекції та вручають нагороди багатодітним батькам та батькам, які виховують дітей самостійно.У цей День, як і в кожен інший, ми приєднуємося до привітань і поздоровлень, що лунають на адресу наших батьків! Бажаємо їм бути з нами якомога довше, щоб ми більше могли радувати їх і піклуватися про них, любити їх і спілкуватися з ними, адже цю можливість ми маємо не завжди! Вітаємо всіх батьків, що сьогодні боронять нашу Україну від російської навали! Перемоги всім нам! З Днем батька Вас, дорогі наші тата!

 

Героєм стати легко

У травні 2005 року,  в ході Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, міністри охорони здоров’я світу одностайно прийняли заяву про прихильність і підтримку добровільного донорства крові. У резолюції  вони постановили щорічно проводити Всесвітній день донора крові 14 червня. В Японії вже традиційно групу крові відносять до індикаторів особистості. Традиція настільки развинулася, що в японській версії Facebook при реєстрації профілю зазвичай вимагають вказати свою групу крові.Цього року Всесвітній день донора крові знову проводиться у всьому світі і буде координуватися Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Міжнародним товариством з переливання крові та Міжнародною федерацією організацій донорів крові.   Дата 14 червня вибрана не випадково. В цей день у 1868 році народився Нобелевський лауреат Карл Ландштейнер, який зробив видатні наукові відкриття в області вивчення крові. Зокрема, він відкрив АВОсистему поділу крові на групи, що в подальшому дало можливість використовувати донорську крові для лікування. Щомиті в усьому світі у людей будь-якого віку і походження виникає потреба в переливанні крові за життєвими показаннями. Хоча потреба в крові є загальною, доступ до неї тих, хто її потребує, на жаль, загальним не є. Особливо гостро брак крові відчувається в країнах, що розвиваються, де проживає більшість світового населення. В День донора  Всесвітня організація охорони здоров’я привертає увагу суспільства до необхідності регулярного давання крові, запобіганню її нестачі в лікарнях і клініках, закликають до добровільної та безоплатної здачі крові. Цей день не призначений для залучення великої кількості нових донорів саме  цього дня, а має метою відзначення і висловлювання вдячності тим, хто дає свою кров для збереження здоров’я інших людей.

Довідково:

Здавати кров не шкідливо. Людський організм еволюційно пристосований до кровопускань.  Здача крові на регулярній основі сприяє  самооновленню всього організму., у постійних донорів рідше спостерігаються інфаркти,  сердечні напади, атеросклероз, залізодефіцитна анемія та інше. Здача крові покращує емоціональний стан  людини, донор має більше шансів на виживання в надзвичайних умовах. Нарешті, донорство сприяє  усвідомленню своєї соціальної значимості  і підвищує свою гідність.

Ви можете стати донором, якщо:

• У Вас гарне здоров’я і самопочуття.

• Ви старші 18 років.

• Ваша вага не менше 50 кг.

• Температура Вашого тіла не перевищує 36.6 ±0.3 ºC.

• Ваш кров’яний тиск в діапазоні 160/90 до 110/60.

• У Вас пульс ритмічний від 60 до 90 ударів у хвилину. 

• Ви не вживали алкоголь протягом 48 годин до здачі крові.

• Ви не палили за 2 години до дачі крові.

Донорство – місія благородна і вкрай необхідна для суспільства. Тому потрібно пам’ятати, що ваша допомога необхідна не тільки в день донора, а кожного дня, кожну хвилину, кожну мить.У перші тижні війни люди дуже сильно активізувались, масово пішли до  центрів  здачі крові— стратегічний запас крові вдалося назбирати. Багатьом навіть відмовляли, тому що охочих було забагато, а кров може зберігатись від 28 до 42 днів.  Схожий прецедент ми мали в часи Майдану, на початку війни на сході. Повторилося це і в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

 

Дітям світу - сонце й мир!!!

Щороку в перший день літа відзначається Міжнародний день захисту дітей. Сім'я і дитина - це споконвічні цінності, які сповідує український народ, будуючи свою державність та розвиваючи власну культуру. Турбота про дітей, усвідомлення пріоритетності їх інтересів над інтересами дорослих мають стати філософією нашого життя. Бажаємо миру і злагоди кожній дитині, кожній родині, усій Україні! Наснаги і мудрості батькам, педагогам, дорослим, серця яких сповнені любові до дітей. У 1925 році Міжнародний день дітей вперше був проголошений в Женеві під час Всесвітньої конференції з питань захисту дітей. У той час права дітей розглядалися переважно у контексті заходів, яких необхідно було вжити щодо рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми. У свою чергу ж День захисту дітей був заснований у 1949 році за рішенням сесії Міжнародної демократичної федерації жінок. А вперше його відзначили у 1950 році в 51 країні світу.У 1959 році ООН ухвалила Декларацію прав дитини, в якій були проголошені соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей. Утім, Женевська декларація прав дитини та Декларація прав дитини мали лише декларативний та рекомендаційний характер, для захисту і забезпечення прав дитини необхідні були конкретні закони й міжнародні договори. Тож постало питання щодо законодавства стосовно прав дітей. 20 листопада 1989 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про права дитини. У свою чергу Україна ратифікувала Конвенцію 27 вересня 1991 року, відтоді цей документ є частиною національного законодавства.День захисту дітей в Україні відзначається згідно з Указом Президента від 30 травня 1998 року. Міжнародний день захисту дітей має свій символ: зелений прапор, на якому зображена наша планета, та фігурки дітей білого, синього, жовтого, чорного та червоного кольорів. Діти є символом різноманітності та терпимості, а Земля символізує наш спільний будинок. Цьогоріч українці такий день припадає на дію воєнного стану. За даними ювенальних прокурорів, більше ніж 689 дітей постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації. Станом на ранок 1 червня 2022 року офіційне число дітей-жертв - 243, поранених - 446. Ці цифри не остаточні, оскільки триває робота з їх встановлення в місцях ведення активних бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях. На Сейшельських островах святкують не день, а цілий місяць захисту дітей..

 

"Слава Україні!" Історія гасла боротьби за незалежність

"Слава Україні!" – патріотичне гасло - використовується як привітання. Найпоширеніший варіант відповіді – "Героям слава!"Одним із перших подібне словосполучення вжив Тарас Шевченко (1814–1861). У написаному у Санкт-Петербурзі 1839 року вірші "До Основ'яненка" йдеться:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України! 

Як гасло це словосполучення з’явилося рівно сто років тому, задовго до появи українських націоналістів ОУН-УПА, з якими  намагаються пов’язати його російські пропагандисти. Уперше його вигукнули в 1918-му "Чорні козаки" (загін кінної кавалерії армії Української Народної Республіки). Вони віталися словами: "Слава Україні!" – "Козакам слава!" Гасло "Слава Україні!" і відповідь "По всій землі слава!" використовувалось ще в середовищі харківської української студентської громади у кінці XIX століття. Того самого, на базі якого у 1900 році виникла Революційна українська партія (РУП) – перша модерна українська політична партія під російською займанщиною. Перше відоме згадування гасла пов'язане саме із цим середовищем. Коли у вересні 1916 року в Детройті (США) під час великого українського віча за участі 1200 осіб було розгорнуто національний прапор, то залом покотилась невтихаюча буря оплесків. Присутні встали з місць, щоб віддати честь прапору. А з їхніх грудей вирвались могутні оклики: "Слава Україні! Хай живе Україна!". Проголошення 23 червня 1917 року Першого універсалу Центральної ради українці вітали кличами "Хай живе вільна Україна" та "Слава Україні". Цього проголошення – навіть повної самостійності – активно вимагали ще делегати першого військового з'їзду, але універсал з'явився лише за підсумками другого військового з'їзду. Майбутній голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос залишив спогад, як у Полтаві місцева громада відзначала цей універсал: "Кількатисячна процесія з духовенством на чолі, з українськими прапорами попрямувала до архиєрейського дому, де у дворі стояла дерев'яна, перевезена з Запоріжжя, церква… В церкві відправлено молебень… вийшов старенький, може, семидесятилітній диякон в облаченії й урочисто, схвильованим голосом відчитав Універсал. Я стояв близько і бачив, як по його щоках бігли сльози. Коли він закінчив, то пролунало тисячоголосне: "Слава! Слава Україні!" Існує теорія, згідно з якою "Слава Україні!" українські повстанці запозичили від давнього християнського привітання "Слава Ісусу!" та відповіді: "Навіки слава!". Зараз так вітаються в селах Західної України. Нове життя гасло отримало під час двох Революцій в Україні – його активно використовували під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Зараз його асоціюють також із війною Росії проти України, яку та розпочала 24 лютого 2022 року, а частина "Героям слава" – набула також іншого сенсу. Адже ми тепер говоримо про героїв сучасності, які сьогодні віддають своє життя за цілісність нашої держави. Однак, багато хто ставиться до гасла з пересторогою. Адже як радянська, так і російська пропаганда активно пов'язують визвольний рух України з нацизмом або фашизмом. А гасла намагаються трактувати по-своєму. Гасло "Слава Україні" пройшло непрості часи і за кілька десятиліть поширилося на всю країну – об'єднуючи нас усіх та вшановуючи героїв минулих та героїв сучасних.

 

Історія "Запрізького маршу"

У всього завжди є свій автор: чи то виходець з народу, ім’я якого поглинув час, чи то славетний митець, якого всі знають, шанують і люблять. Серед безмежного розмаїття творів, добре відомих переважній більшості людей, є ті, котрі через набуття вкрай широкої популярності хибно вважаються надбанням народної творчості. Здається, подібне явище не несе ніякого негативу, однак ніколи не можна забувати справжніх авторів цих творів. Євген Адамцевич є автором «Запорізького маршу». Він скомпонував твір з використанням мелодії української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Це, зокрема, засвідчує й листування з кобзарем відомого дослідника кобзарського мистецтва О. А. Правдюка. У 1969 році в залі Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченко пролунала мелодія, яка пройшла крізь серця присутніх і не залишила жодної байдужої до себе людини – музика незалежності. Це був славетний «Запорізький марш»*. А Євген Адамцевич зіграв мелодію не тільки на бандурі, але й торкнувся струн сотень людських душ. Так описував той концерт один з очевидців народний артист України Сергій Козак: «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Так була порушена домовленість не виконувати більше двох творів. І ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію «Запорізького маршу», вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму.Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе». Євген Адамцевич – обдарований бандурист, сліпий народний кобзар, який пройшов нелегкий життєвий шлях, закликаючи борців за незалежність України не здаватися та вірити в світле майбутнє. Він навчився грати на бандурі у Мусія Петровича Олексієнка, від якого перейняв спосіб гри та багатий репертуар. Виступати самостійно Адамцевич почав з 1927 року. Він пережив багато горя: тяжкі 30-ті роки винищення кобзарства та бандурництва, переслідування, бідність, репресії та утиски. Але попри все, це була людина з міцним козацьким духом, який не зламався під вагою труднощів. Зараз «Запорізький марш» в обробці та оркестровці Віктора Гуцала звучить майже на всіх урочистих подіях.Слова на музику "Запорізького маршу" Є. Адамцевича  написав Олекса Ющенко. Ось вони:                   

На Вкраїну рідну суне сила вража -

Хоче поневолить, хоче полонить.

Ти грабуєш, ляше, забираєш наше, -

Як же нам по-доброму із тобою жить?

Не на те родились ми, щоб в неволі скніти,

Щоб судилось дітям рабство та ярмо, -

Ми на посміх світу не потерпим гніту,

Ми на глум свободу нашу не дамо!

Не одного сина вражі катували,

Не один звитяжець потрапляв на гак.

Не забув підступні зрадницькі навали

Вірний щирій дружбі вславлений козак.

Закипають хвилі в морі почорнілі,

Плаче стара чайка, чуючи бої.

Нас не подолати ненависній силі,

Не знеславим чисті прапори свої!

Чуєш, вражий сину, ти за наш Батурин

І на тому світі відповідь даси.

Гомонить Вкраїна, чути звуки сурем,

Бачим вільну матір юної краси.

Бачим Україну вільну та погожу,

Бачимо онуків в щасті та добрі.

І козацьку вірну ставимо сторожу

Біля моря нашого, як в літа старі.

Дзвонять струни кобзи, вирушає військо,

Розбирає ворога страх і чорна лють.

Шлях важкий козацький проляга не близько,

Козаки за правду і за волю йдуть.

...Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть...

 Минуло багато років, але зміст цих слів залишається актуальним і сьогодні, - в цей складний для нашої України час... 

Подивіться уривок з фільму "Пропала грамота",  де звучить "Запорізький марш", а також послухайте цю чудову мелодію з новими сучасними словами....

 

Наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії.

Український письменник Оле́сь Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов) народився 8 травня 1962 року у місті Хорол Полтавської області. Навчався в Хорольській середній школі № 2, в Лубенському медичному училищі, у 1980 році закінчив Миколаївське медичне училище. Працював у Якутії, служив у лавах РА - десантником  в Східній Німеччині та Афганістані. Потім мандрував Центральною Росією, жив у панківському середовищі в Ленінграді.  У 1997 за роман «Сталінка» отримав малу Шевченківську премію. На основі «Сталінки» Ульяненко написав спільно з Володимиром Тихим сценарій, який пізніше неправомірно використав московський режисер Сєльянов для свого фільму «Жмурки». У 2006-му вийшов роман «Знак Саваофа», в ньому описані кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархату і дається йому визначення п'ятої колони в Україні - ворогів української незалежності. За цей роман Московський патріархат оголосив письменнику анафему. У грудні 2009-го у видавництві «Треант» вийшла кримінальна мелодрама «Там, де Південь», а навесні 2010 року, там само — друге видання книги «Жінка його мрії», презентація якого відбулася у вигляді провокаційного літературно-художнього перформансу в київській галереї «Карась» . На думку критика Костянтина Родика, «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується». Творчість письменника дослідила Надія Тендітна у дисертації «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка». Доктор Марк Роберт Стех писав про призначення таланту Ульяненка так: "... бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду... В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки... у своїй суті він — письменник мало не середньовічного, точніше барокового складу душі... В прозі Ульяненка - гротескно викривлене зображення людини й суспільства... Перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності..." Творчий спадок - понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами. 15 серпня 2010 презентували книгу «Олесь Ульяненко. Без цензури». До книжки увійшло близько 40 інтерв'ю, які автор дав різним виданням та телеканалам протягом 1994—2010 років. Також у книзі є детальний виклад перебігу і документи судової справи Олеся Ульяненка проти Національної комісії з питань моралі. Їх підготував адвокат письменника Олег Веремієнко. Помер 17 серпня 2010 у власній квартирі на 49-му році життя. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому кладовищі. За життя був нагороджений преміями журналів «Сучасність», «Благовіст» та «Кур'єр Кривбасу». Міська рада Хорола назвала іменем Олеся Ульяненка провулок. У 2012 в Полтавському національному педагогічному університет імені В. Г. Короленка створили Меморіальну бібліотеку Олеся Ульяненка. Ініціатором її створення став друг письменника, відомий український режисер Мирослав Слабошпицький. Того ж року президент Спілки письменників міжнаціональної згоди ФРН Володимир Сергієнко  заснував Міжнародну літературну премію на честь Олеся Ульяненка. Мисткиня Євгенія Чуприна: "Олесю Ульяненку сьогодні б виповнилося 60 років. Це була людина нестандартна... передбачити його ніколи не випадало. Він мав занадто великий прямий досвід, щоби вкладатися у шаблони. Він знав, що неприємні речі рятують життя, хоч вони ж і вбивають. Він казав: коли ти потрапив до ями, треба, щоби тебе хтось з неї витяг, можливо, той самий, хто тебе туди і засадив. Він казав: мой творчий метод - пірнути у гівно, виринути, ковтнути повітря, і - назад. Був дуже добрим стилістом, навіть за світовими мірками. Ми не видали чотири присуджені Премії Ульяненка і не провели нагородження дипломами спочатку через епідемію, а тепер - через війну. Подальша доля премії невідома, можливо, вона припинить своє існування. У цьому році ми її присуджувати не будемо."

8 травня в Україні – День пам'яті та примирення

8 травня Україна та весь цивілізований світ відзначають День пам’яті та примирення, присвячений загиблим у Другій світовій війні 1939-1945 років. Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. Цей день присвячений пам’яті тих понад 80 мільйонів людей, чиє життя було обірвано насильством світового масштабу, людям усіх рас і націй, усім тим, хто вижив, пройшовши через усі кола пекла Другої світової війни. Тим, хто загинув на її фронтах і тим, хто загинув під час бомбардувань, побував у полоні, концтаборах, чи просто зник безвісти у вихорі воєнного лихоліття. Понад 8 мільйонів українців були вбиті, закатовані чи померли від голоду. Більше як 7 мільйонів українців воювали проти нацистів в лавах союзників. Наші співвітчизники були на передовій від самого початку до остаточної перемоги. 7 травня 1945 року був підписаний Акт воєнної капітуляції Німеччини, який набув чинності 8 травня о 23:01. З цієї нагоди в багатьох містах Європи та США були проведені велелюдні святкування. Однак на вимогу Кремля 8 травня 1945 року, о 22:43 за середньоєвропейським часом (о 00:43 9 травня за московським), у передмісті німецької столиці Карлсхорсті був підписаний ще один «Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини». По своїй суті він підтвердив аналогічний документ, підписаний днем раніше у Реймсі, і підтвердив час припинення вогню – 8 травня о 23:01 за середньоєвропейським часом (9 травня о 1:01 за московським). У листопаді 2004 року рішенням 59-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 8 та 9 травня було проголошено Днями пам’яті та примирення. В резолюції ООН пропонується державам-членам ООН, неурядовим організаціям і приватним особам відзначати один чи обидва ці дні – 8 і 9 травня – як День пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Асамблея також підкреслила, що ця історична подія підготувала умови для створення Організації Об’єднаних Націй, покликаної позбавити майбутні покоління від лихоліття війни, і закликала держави-члени ООН об’єднати зусилля у боротьбі з новими викликами і загрозами та зробити все можливе задля урегулювання всіх суперечок мирними засобами згідно зі Статутом ООН , аби не піддавати подальшій загрозі міжнародний мир і безпеку. Символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі. Протягом багатьох десятиліть ми сподівались, що війна більше ніколи не прийде на українську землю. Але в 2014 Росія розпочала військову агресію проти України та окупувала частину нашої території. Починаючи із весни 2021 року, Росія поступово нарощувала концентрацію військової техніки, озброєнь і військ біля українського кордону та на території Білорусі. Розвідки США та Великої Британії попереджали, що президент Росії Володимир Путін має намір розпочати широкомасштабне вторгнення в Україну та атакувати Київ, щоб змістити законно обрану владу. 24 лютого на світанку Росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Російська армія обстріляла із артилерії українські прикордонні застави. Одночасно були завдані удари, зокрема і з повітря, по понад 40-ка об'єктах військової інфраструктури майже всіх регіонів країни. Після цього розпочався рух танкових колон та живої сили загарбників вглиб території України. Путін назвав це «спецоперацією», а метою оголосив – «демілітаризацію і денацифікацію України». В Україні був оголошений воєнний стан і загальна мобілізація. «Українці на своїй землі і нікому її не віддадуть», – заявив президент Володимир Зеленський. Країни Заходу застосовують все більше економічних санкцій проти Росії та її керівництва, і вимагають припинити війну проти України. Тривають важкі бої на підступах до Києва, Харкова, Чернігова, Миколаєва та міст Донбасу. Маріуполь перебуває у тривалій облозі, у місті гуманітарна катастрофа. Окупанти не дають вивезти цивільне населення. Російська армія вдається до бомбардувань, ракетних та артилерійських обстрілів житлових кварталів міст, знищує цивільну інфраструктуру, лікарні, школи, історичні пам'ятки. Україна направила позов проти Росії в Гаагу. Суд ООН 7 березня відкрив справу. 16 березня Міжнародний суд у Гаазі ухвалив проміжне рішення – наказав Росії припинити бойові дії в Україні. Кремль не відреагував. Окреме судове провадження щодо воєнних злочинів Росії в Україні веде в Гаазі Міжнародний кримінальний суд. В нинішній війні проти російського агресора Україна захищає не тільки себе, а й усю демократичну Європу, яка постала на руїнах Другої світової та об'єднана нині головною ідеєю: "Ніколи знову!"

Чорнобиль не має минулого часу

Минуло 36 років  з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися.26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії. Перше офіційне місцеве повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зʼявилося лише через 36 годин – опівдні 27 квітня на припʼятському радіо оголосили про “тимчасову евакуацію” мешканців Припʼяті – найближчого до ЧАЕС міста з населенням близько 50 тисяч.  Місто розділили на 5 секторів. У кожному призначили відповідальних. Працівники штабу обійшли квартири. Рекомендували зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили. Зі спогадів Людмили Харитонової: “Трагічним було прощання з домашніми тваринами: котами, собаками. Кицьки, витягнувши хвости, заглядали в очі людям, нявчали, собаки вили, прориваючись до автобусів. Але брати тварин категорично заборонялося. В них була дуже радіоактивна шерсть”.До 6 травня евакуювали понад 115 тисяч людей із 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського району Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Припʼять), а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами. Більшість людей виселяли до сусідніх районів Київської області. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986 року почали будувати наймолодше місто України – Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни – перші мешканці оселилися в 1987–1988 роках.На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців.  За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли. Пожежні прибували “з голими руками”, без жодних засобів захисту, приміром спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме пожежники зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух.Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйони людей.Які висновки має зробити людство із чорнобильської трагедії? Перш за все, це – відповідальність, адже «мирний атом» виявився вже й не таким «мирним» і безпечним, а, значить, має бути підконтрольний людині із усіма можливими наслідками, і бути технологічно прогнозованим. А суспільство та відповідні державні інституції мають бути готовими у «винятковому режимі» до можливих нештатних ситуацій . Особливо зараз після повномаштабного вторгнення Росії на територію України і на територію Чорнобильської АЕС, та інших атомних електростаній України. Адже російські ракети пролітають над нашими АЕС. І пам`ятаймо, що людське життя – безцінне, і будь-які експерименти та наукові впровадження перш за все мають бути безпечними для людства, для нашого майбутнього, для життя на планеті Земля.

 

22 квітня відзначається Міжнародний День Землі

        

Вперше День Землі був відзначений у 1970 році і з того часу його проводять щороку 22 квітня. Це свято чистої Води, Землі й Повітря, яке має на меті об’єднати людей планети для захисту навколишнього природного середовища, привернути увагу до екологічних проблем нашої планети. Цей день – нагадування про екологічні катастрофи, день, коли кожна людина має можливість замислитися над тим, що вона може зробити для розв’язання екологічних проблем. В цей день кожен житель планети може внести свій маленький вклад у справу захисту та відновлення довкілля: очистити від сміття берег улюбленої річки, посадити дерево, хоча б на один день відмовитись від користуванням автотранспортом. Земля – це величезний дар, ресурси якого буде неможливо використовувати вічно. Ми не зможемо врятувати планету згадуючи про неї лише один день на рік – цього явно недостатньо, саме тому слід піклуватися про оточуюче нас середовище протягом всього року. Здавалося б, яка дрібниця в масштабах Планети – вимкнути за собою світло в кімнаті, здати макулатуру на переробку чи пройтися пішки до роботи, та саме з таких дій складаються великі справи! Уявіть – тисяча людей посадила по одному дереву – ось Вам і ліс! Мільйон людей закрутили кран, коли чистили зуби – річку врятували від пересихання. Мільярд людей вимкнули світло, виходячи з кімнати – одна ТЕС не потрібна. Саме такі справи, саме такі дрібниці допомагають нам врятувати природу Землі, зберегти добробут нашого великого спільного Дому. Далеко не кожна планета наділена таким унікальним потенціалом і розташована в таких унікальних умовах, які дозволили б такий бурхливий розквіт життя і її форм на такому, здавалося б обмеженому просторі у всесвіті. А адже вона така одна у всьому всесвіті. День Землі – особливе свято. В цей день ми всі маємо згадати, що Земля – наш спільний дім, і подітися нам з неї нема куди. Наше життя пов’язане з рослинами і тваринами, річками та вітрами. Ми всі – в єдинім і нескінченнім ланцюгу життя. Якщо ми знищимо все довкола, ми знищимо і самих себе. Збережімо в чистоті наш дім, природу рідного краю, держави та всієї Планети! У сучасному світі глобальна зміна клімату та питання екології – гострі проблеми, які стоять перед людством. Згідно з прогнозами провідних міжнародних наукових центрів з дослідження клімату, упродовж наступного століття температура підвищиться на 2-5 градусів за Цельсієм, що спричинить серйозні кліматичні зміни, і різні екосистеми можуть опинитися під загрозою зникнення. У більшості країн світу активісти вели просвітницьку роботи щодо важливості сортування сміття, зменшення викидів шкідливих для озонового шару газів та зменшення використання природніх ресурсів. За екологію активно боролися в Україні як на рівні уряду, так й на рівні різномісних світових і всеукраїнських організацій. Аж поки на українську землю не прийшла війна 24 лютого. Тепер у мережі щодня з’являються новини про знищення окупантами промислових підприємств, величезні пожежі, руйнування елементів інфраструктури та житлових будинків. Варто пам’ятати, що кожен вибух – це забруднення повітря, води та ґрунтового покриву токсичними речовинами. Так, «масштабні пожежі внаслідок російських обстрілів можуть вплинути на глобальні кліматичні зміни, а у разі пошкодження сховищ ядерних відходів може трапитися біда світового масштабу. У результаті військових дій герметичність шлако- та шламосховищ великих металургійних підприємств може бути пошкоджена і шкідливі елементи можуть потрапляти в ґрунтові води, річки. При високій температурі горіння на пожежах після вибухів дисперсні частинки різного складу потрапляють у повітря. Коли щось горить і у великих об’ємах, це впливає не лише на якість повітря, але й на викиди, які, в свою чергу, мають внесок в кліматичні зміни планети. Ці важкі метали накопичуються у ґрунті, воді та рослинах, що ростуть поруч із місцем вибуху та горіння. На глобальні кліматичні зміни впливають й шкідливі для озонового шару гази, які також виділяються при високій температурі горіння. Чим більше таких подій, вибухів на одній території, тим більше техногенне навантаження на території. Важкі метали не можуть переміщуватися на великі відстані, а створюють техногенне навантаження регіонального характеру. Через війну знищується інфраструктура, і часто руйнується каналізаційна система або очисні споруди – це невидимі речі, які впливають на якість води. Зараз  вУкраїні гостро стоїть питання ядерних відходів, які є на Запорізькій АЕС і Чорнобильській АЕС, оскільки вони дуже небезпечні для всього світу. У разі пошкодження сховищ ядерних відходів, наприклад, на території Енергодару, станеться біда світового характеру. Внаслідок війни буде велика кількість будівельних відходів, які необхідно буде утилізувати. Також у березні 2022 року стало відомо, що представники Української кліматичної мережі заявили про формування Національного екоштабу при Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України, який буде збирати інформацію про екологічні злочини проти довкілля країни. У сучасному світі глобальна зміна клімату та питання екології – гострі проблеми, які стоять перед людством. Згідно з прогнозами провідних міжнародних наукових центрів з дослідження клімату, упродовж наступного століття температура підвищиться на 2-5 градусів за Цельсієм, що спричинить серйозні кліматичні зміни, і різні екосистеми можуть опинитися під загрозою зникнення. За екологію активно боролися в Україні як на рівні уряду, так й на рівні різномісних світових і всеукраїнських організацій. Аж поки на українську землю не прийшла війна 24 лютого. Тепер у мережі щодня з’являються новини про знищення окупантами промислових підприємств, величезні пожежі, руйнування елементів інфраструктури та житлових будинків. Варто пам’ятати, що кожен вибух – це забруднення повітря, води та ґрунтового покриву токсичними речовинами.

16 квітня – Український День навколишнього середовища (День довкілля)

 

День навколишнього середовища відзначається в Україні щорічно у третю суботу квітня з 1998 року згідно указу Президента України «Про День довкілля». Свято було задумано на честь Стокгольмської конференції з довкілля, яка стала однією з найважливіших в історії екологічного руху, оскільки цього дня була заснована UNEP (United Nations Environment Network) – Екологічна програма ООН, яка зараз є основним організатором і ідеологом всесвітнього Дня довкілля. Головна мета свята – підвищення рівня свідомості українців в питаннях, що стосуються збереження безпеки навколишнього середовища. Повномасштабне вторгнення росії до України з 24 лютого вже завдало та продовжує завдавати величезної шкоди людям та інфраструктурі населених пунктів, де тривають бойові дії. Але війна впливає і на дику природу. Зараз навіть неможливо повністю оцінити вплив війни на довкілля через брак точної інформації. Проте точно зрозуміло: чим довше триває війна, тим більше шкоди вона завдасть довкіллю, і тим більше наслідків ми матимемо в майбутньому. Російські війська формують бази та фортифікаційні споруди.  Це означає, що вони просуваються вглиб природних територій: займають ліси та території заповідного фонду. Рух важкої техніки, будівництво фортифікаційних споруд і бойові дії пошкоджують ґрунтовий покрив. Це призводить до деградації рослинного покриву та посилює вітрову та водну ерозії. У лісах уже є велика кількість ракет, що впали, а також нерозірваних боєприпасів, що становитиме потенційну небезпеку для людей та тварин протягом багатьох десятиліть. Бойові дії порушують спокій диких тварин, вони або гинуть, або намагаються втекти з гарячих точок. Якщо бойові дії будуть тривати до кінця весни, є великий ризик для виведення потомства багатьох птахів і ссавців. Більша частина міграційних коридорів птахів зараз проходить над зоною бойових дій. Усе це може стати причиною неспокою птахів, їх виснаження через зміну маршрутів чи відсутності можливості відпочити, та потрапляння під обстріли. З настанням весни починається пожежонебезпечний період і зростає ризик виникнення пожеж в екосистемах унаслідок обстрілів. На територіях, окупованих російськими військами, служби ДСНС не зможуть працювати та проводити ліквідацію загорянь. 11 березня 2022 року внаслідок військових дій на території Чорнобильської зони було зафіксовано пожежу. Ворог атакує як цивільні об’єкти, так і військову інфраструктуру. Під час детонації ракет та артилерійських снарядів утворюється низка хімічних сполук: чадний газ (CO), вуглекислий газ (CO2), водяна пара (H2O), бурий газ (NO), закис азоту (N2O), діоксид азоту (NO2), формальдегід (CH2О), пари ціанистої кислоти (HCN), азот (N2), а також велика кількість токсичної органіки, окислюються навколишні ґрунти, деревина, дернина, конструкції. Під час вибуху всі речовини проходять повне окиснення, а продукти хімічної реакції вивільняються в атмосферу. Металеві уламки снарядів, що потрапляють у довкілля, також не є безпечними та цілковито інертними. Ці речовини потрапляють до ґрунту і можуть мігрувати до ґрунтових вод і в результаті потрапляти до харчових ланцюгів, впливаючи і на тварин, і на людей. У менших масштабах джерелом забруднення є також згорілі танки, транспортні засоби, збиті літаки та інші залишки бойових дій. Російські війська атакують портову інфраструктуру вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів і кораблі на якірних стоянках, що призводить до забруднення вод і поширення  отруйних речовин у море. Нафтопродукти негативно впливають на морські біоценози, формуючи плівки на поверхні води, що порушує обмін енергією, теплом, вологою та газами між морем і атмосферою. Крім того, вони напряму впливають на фізико-хімічні та гідрологічні умови, викликають загибель риби, морських птахів і мікроорганізмів. Забруднення ґрунтів паливно-мастильними матеріалами та іншими нафтопродуктами відбувається внаслідок руху та пошкоджень сухопутної військової техніки. Російські військові обстрілюють нафтобази. Унаслідок виникають пожежі. Продукти горіння пінополіуретану спричиняють як отруєння тварин та людей, так і сприяють появі кислотних дощів. Пошкодження комунальних комунікацій призводить до забруднення органічними речовинами води. Після війни ми будемо пожинати плоди бойових дій — руйнування екосистем, забруднення ґрунтів, зменшення біорізноманіття, зростання кількості шкідників у лісах. Крім того, відбудова країни потребуватиме значної кількості природних ресурсів. Також є ризик невиконання Україною вже поставлених кліматичних цілей, адже війна — це внесок у зміну клімату, а відновлення країни неминуче буде супроводжуватись значними викидами парникових газів. Оскільки очікується значне хімічне забруднення ґрунтів та вод, важливо після війни подбати про ефективну систему моніторингу стану довкілля. Систему, яка б дозволила зафіксувати реальний об’єм завданої шкоди довкіллю та дозволила вжити найефективніших заходів, щоб уникнути подальшого погіршення ситуації та щоб відновити екологію до безпечного стану — і для людини, і для дикої природи. Зараз є дуже важливою активність Міндовкілля, громадянського суспільства та екологічного комітету Верховної Ради, щоб уся шкода довкіллю була максимально зафіксована та у подальшому компенсована агресором. Також важливо, щоб план відновлення України включав заходи з відновлення та збереження екосистем, а до планів із відбудови населених пунктів включати природорієнтовані рішення та заходи з адаптації до зміни клімату.

Дмитро Дорошенко: історик, дипломат, політик

Народився Дмитро Дорошенко 8 квітня (за старим стилем 27 березня) 1882 р. у м. Вільно (нині Вільнюс), де військовим ветеринарним лікарем служив його батько Іван Дорошенко – представник славнозвісного козацько-старшинського роду Дорошенків.

Дмитро Дорошенко здобув ґрунтовну освіту у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. У студентські роки розпочалася у Петербурзі він вступив до місцевої Української студентської громади, яка згодом приєдналася до Української революційної партії, а потім сталв соціал-демократом. Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира юнак виступив одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства, на яких була висунута вимога відкриття кафедр українознавства. Він співпрацював з низкою українських газет, часописів та інших видань, де друкував статті, рецензії на україномовні та українознавчі книги, огляди життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Д. Дорошенко працював на посаді вчителя комерційного училища в Катеринославі (нині Дніпро). Тут він разом із дружиною, відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко, опікувався створенням і зміцненням філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії, був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі». Восени 1913 р. Дмитро Іванович продовжив вчителювати у  Києві та взяв на себе редагування педагогічного журналу «Світло». З початком Першої світової війни Д. Дорошенко став заступником голови «Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від військових дій». У складі Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті Дорошенко займався допомогою населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, забезпечував надання допомоги населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром на Київщині та Чернігівщині. У період Української революції Д. Дорошенко вступив у партію соціалістів-федералістів, увійшов до складу Української Центральної Ради. 22 квітня 1917 р. Тимчасовим урядом його призначено на посаду крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Наприкінці серпня 1917 р. Дорошенку було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР. Тільки-но ставши до роботи, він відмовився від цієї пропозиції через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності. Формально належавши до партії соціалістів-федералістів, він висловлював по суті не соціалістичні, а ліберально—демократичні і навіть національно-консервативні переконання. Логічним підсумком цього процесу, зрештою, стала заява Д. Дорошенка на ім’я голови партії С. Єфремова від 22 травня 1918 р. про вихід з партії. Після приходу до влади П. Скоропадського Дмитро Іванович увійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави: було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та консульства — українські за кордоном і зарубіжних держав у Києві. У жовтні 1918 р. в Швейцарії він проводив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Падіння Гетьманату та утворення Директорії УНР Д. Дорошенко сприйняв як власну поразку. У січні 1919 р. він почав викладати історію України в Кам’янець-Подільському державному українському університеті. Проте вже в 1920 р. Дмитро Іванович Дорошенко був змушений виїхати з України. Перебуваючи в еміграції, він разом з іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. Емігрантський період життя Д. Дорошенка став надзвичайно плідним для його педагогічної та наукової діяльності. Протягом 1921—1951 рр. він був професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені, професором Варшавського університету (1936—1939 рр.), професором колегії св. Андрія у Вінніпезі, Канада (1947—1950 рр.) та очолював Український науковий інститут у Берліні (1926—1931 рр.). У 1945 р. Д. І. Дорошенко був обраний першим президентом Української вільної академії наук, що була створена гуртом українських вчених в Аугсбурзі (Німеччина). Саме в цей час опубліковані його основні наукові праці з історії України, історії культури і церкви. Д. Дорошенко залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також спогади про події 1901—1920 рр. Загалом його авторству належить понад 1000 наукових праць та публікацій. Як історик Дмитро Дорошенко був одним з ініціаторів створення Музею визвольної боротьби України у Празі, що займався накопиченням і збереженням документів та експонатів з історії Української революції. Тепер значна їх частина перебуває на зберіганні в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Дмитро Іванович Дорошенко відійшов у вічність 19 березня 1951 р. у Мюнхені.

 

Мудрий казкар

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в Данії.  Його батько, Ганс Андерсен (1782—1816) — був бідним шевцем, мати Ганна Марі Андерсдаттер (1775—1833) — прачкою. За своє життя Гансу Крістіану вдалося написати для дітей та їхніх батьків кілька десятків чудових казок, які згодом переклали на 125 мов і вони стали сюжетом для багатьох фільмів і мультфільмів. А ще він вважав, що «життя кожної людини – це казка, написана Богом». Сором’язливий і скромний, який не володів міцним здоров’ям і привабливою зовнішністю, а також задовольнявся малими доходами, він був людиною, яка по-особливому відчувала Бога і вміла дякувати Йому з дитячою простотою. Цікавий факт, що Ганс добре знав іврит. Ще в дитинстві, його мати Анна відправила хлопчика в єврейську школу. Чому в єврейську? Тільки лише з тієї причини, що там були відсутні улюблені в ті часи вчителями фізичні покарання учнів за недбальство і непокірність.Також відомо, що своїм співгромадянам, благополучним обивателям, Андерсен здавався дивним, вони вважали його білою вороною, а він не дивлячись ні на що вірив в чудо життя і любові. На цій вірі побудовані його дорогі нашому серцю казки. Звідки взагалі беруться казки? Можливо, вони приходять з минулого – від батька, який читав з сином, швидше за все, єдину книгу з бібліотеки. А може, від діда Андерсена, якого вважали божевільним тому, що він вирізав з дерева фігурки фантастичних істот – наполовину людей, наполовину тварин, та ще й з крилами! А може статися, що казка – це мрія про справжній, не спотворений світ, про життя, де панують доброта і справедливість. Адже Гансу Крістіану з самого дитинства хотілося потрапити в такий світ. Андерсен був далекий від досконалості. Періодично йому доводилося боротися зі страхами. Він боявся собак, пожежі, боявся втратити паспорт і бути пограбованим. Труднощі живили його віру, а та допомагала перетворити гірке і солоне в солодке. Взяти, наприклад, його казку «Дорожній товариш». Вона наповнена вдячністю Богові, вірою в Його промисел, в потойбічний світ. А головний герой історії, Йоганнес, вигукує: «Боже Ти мій! Як би я розцілував Тебе за те, що Ти такий добрий і створив для нас весь цей чудовий світ!». Християнськими мотивами просякнуті більшість творінь Андерсена. Прочитайте, наприклад, «Ромашку», де проста квітка вчить читача бути задоволеним і вдячним Творцеві, не заздрити ближнім, жертвувати собою заради іншого. А в казці «В Судний день» зображується душа, що постала перед богом і осягає глибокий сенс своєї нікчемності та божої благодаті.Примітно, що за радянських часів з творів Андерсена перекладачі ретельно вискрібали всі біблійні цитати, будь-які згадки про Бога, даючи зрозуміти читачеві, що в його казках немає ніяких християнських мотивів. Насправді ж казки були для Андерсена містком зі світу земного у світ небесний. Може, для когось буде новиною, що в найвідомішій казці – «Снігова королева» – Герда проникає в замок Снігової королеви, читаючи молитву «Отче наш». А про квітучі троянди на противагу крижаній безживності взагалі розказано в віршах: «Троянди цвітуть… Краса, краса! Скоро побачимо ми немовляти Христа». Бабуся Кая і Герди читає голосно Євангеліє, вимовляючи: «Якщо не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне!». Та і як не побачити в цій казці смертельну сутичку добра і зла, де добро в образі слабких дітей перемагає, здавалося б, неприступне зло, втілене в образі Снігової королеви!

 

« Вона була з Маріуполя»

 

З нових надходжень від Українського Інституту Книги. Наталья Вдовіна – німецька письменниця і перекладачка українсько- російського походження, зачата в таборі для примусових робітників заводу з виготовлення зброї, у рік закінчення Другої світової війни, у містечку Фюрт біля Нюрнберга. Ці факти вказують на нелегке дитинство і непросте життя… Книга зачіпає дуже неприємну та незручну для німців тему примусової праці робітників з територій окупованих Третім Райхом. Торкається теми переміщених осіб (ді-пі) та байдужого або й нелюдського ставлення до них адміністрації і радянської, і американської. Авторка описує подробиці, які зберегла її пам’ять, і, для розуміння всього жаху тих часів, вони важать набагато більше, ніж тисячі документів: «… ситуація з шумом у трудовому таборі була спокійнішою, адже після виснажливого робочого дня всі просто падали… і вмить засинали. У… таборі "Валка" ми були свідками життя людей… які… страждали від того, що ми сьогодні називаємо ПТСР, посттравматичним стресовим розладом: безсоння, страшні сновидіння, напади страху, дратівливість, депресії, маніакальні стани, неконтрольовані напади агресії… до того ж усілякі фізичні страждання, від яких чимало ді-пі померло вже після визволення». Про компенсації за примусову працю йтиметься через десятки років і право щось отримати буде надане тільки тим, хто матиме документальні докази. Дуже багато людей втратили свої документи у вирі війни, повоєнної репатріації або й знищили їх зі страху перед каральною системою радянської держави: «… сума отриманої деким із колишніх робітників компенсації неспівмірна із завданим лихом. У процесі репатріації відбуваються моторошні сцени. Радянські переміщені особи кидаються в ноги американцям, благаючи їх краще розстріляти, аніж відсилати назад на батьківщину… є такі, що … вішаються у своїх бараках… використали … до решти всі їхні сили, а тепер відсилають на поталу божевіллю деспота, який не знатиме пощади». «…рішення про примусову репатріацію всіх радянських громадян відповідає не лише бажанням німців, яким ці виснажені до краю робітники більше не потрібні і які бояться, що ті візьмуться мститися. Це рішення цілком підходить і американцям, які хочуть якомога швидше навести порядок. Починається зворотня дорога мільйонів… назустріч санкціям Сталіна, … жалюгідному існуванню… і смерті. Для Сталіна колишні примусові робітники є однозначно зрадниками батьківщини й колаборантами… Декого після повернення розтріляють, інші потраплять з німецького табору праці просто в радянський. Більшість приречена животіти на суспільному маргінесі. Про навчання в інститутах… мови немає…, колишні примусові робітниці вважаються німецькими шльондрами…» Для українських, балтійських та білоруських жителів територій, які до війни не були радянськими, встановлені інші правила, за якими вони самі обирають чи залишитися в Німеччині, чи кудись емігрувати, чи повернутися на свою землю, яка належить вже іншій державі. Цим правилом і помилкою американського службовця скористались батьки авторки, тому вона й народилась в ФРН, а не в срср. Книга складається з 4 частин. Перша може комусь здатися нудною, бо в ній ідеться про пошуки авторкою коріння свого роду по материнській лінії, про листування з архівними працівниками, адмінами пошукових сайтів, з уцілілими нащадками старших родичів: « … яке мені… діло… до радянської та пострадянської поразки, до російського фатуму, якому кінця, здається, не буде ніколи, до неспроможності прокинутися з колективного кошмару, до роздвоєного буття між рабством і анархією, між покірним стражданням і грубим насиллям, … до цієї злощасної Росії, яка так невблаганно стискає в обіймах своїх дітей…»  Друга частина розповідає про життя родичів авторки у Маріуполі часів революції і 20-х років... У третій – місто вже окуповане німецькими військами, закриті школи, інститути, населення прирівняли до свійських тварин, які мають право на життя тільки тоді, коли приносять користь, служать арійській расі... Лихоліття тієї війни та спільна ненависть до Сталіна і Гітлера були на думку авторки причинами шлюбу її батьків: «Для нього вона – щасливий випадок… – молода жінка, навколо якої ще витає аура дореволюційної еліти, з якою він … ніколи не мав справи…, красива невинна і цілком загублена в цьому світі, просто падає йому в руки, стає подарунком війни. Її приваблює його сила, його грубе бажання…, з ним вона переживає свою першу пристрасть, яка … перед лицем постійної присутності смерті має екзистенційне значення». Наташа Водін описує в цій частині важкий шлях до Німеччини матері з батьком: «… тисячі людей лежать на палубах, буквально один поверх іншого, накриті брезентом… від дощу, холоду й вітру. Часом радянські бомбардувальники не розпізнають людського вантажу, часом свідомо приносять своїх земляків у жертву щоб потопити німецьке судно…» Це вже й не новина, що життя радянської людини нічого не важить для керівництва держави, десятки тисяч загинули подібним чином, але читати - моторошно, як і про виживання тітки письменниці в радянських тюрмах, пересилках і концтаборах. Четверта частина – найболючіша, найемоційніша і найбільше насичена жахливими подробицями – описує дитинство авторки у переможеній Німеччині. Так говориться про вагітність матері: «… знищене тіло вже давно їй чуже, не належить їй більше… Та все ж вона … таки розуміє водномить, що в цьому тілі росте дитя, інша жива істота, з якою їй відтепер доведеться ділити продуктову пайку. Дитина, яка збирається жити її коштом, яка вимагає від неї життєвих сил, захисту місця в цьому світі. А в неї самої нічого з цього всього немає». Перше враження Наташі від табору ді-пі: «…бараки становили невелике містечко, до якого зігнали 4 тисячі переміщених осіб… різних національностей…, які не знали, що робити зі своїм порятованим життям. Німецької тут майже ніхто не знав. Спільною для всіх була тільки колишня примусова праця в імперії Гітлера. Робочі раби, яких Німеччина колись так сильно потребувала, тепер стали безробітними, перетворилися на обтяжливий залишок програної війни». Найгірше почалося, коли родині авторки надали житло в окремих будівлях на околиці Нюрнберга: «Я пішла в другий клас лютеранської народної школи, бо в католицьку мене категорично відмовилися брати… У табірній школі я була такою ж дитиною, як і всі інші, - тут я від першого ж дня відчула свій особливий статус, свою НЕГАТИВНУ винятковість». Звичними і не вартими уваги були випадки побиття маленькими німцями дітей ді-пі, моральні знущання над ними, зіштовхування їх у річку, щоб утопити, та інші жахіття. Життя Наташиної матері було настільки нестерпним, що вона часто обіцяла "піти за водою" і пропонувала взяти з собою і дітей... Авторка пережила цькування, голод, нестатки, самогубство матері, дитячий будинок, самотність, але знайшла себе у навчанні, у праці, в літературі.  Книга «Вона була з Маріуполя» у 2017 році була нагороджена премією Ляйпцизького Книжкового ярмарку.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Ліна Костенко

Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Історія свята, на жаль, має дуже трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в Україні. Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. Мова – це той інструмент, який об’єднує націю у єдине ціле. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і розумно збагачувати.  Рідна мова – це мова батька, мова мами, це мова народу, рідна мова – це мова серця. Живе наша мова – і наш голос звучить у вселенському хорі народів. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність. Бо наша мова – це ми – українці, добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, від сивих Карпат до Чорного моря. Мова – запорука існування народу, нації. Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродити українську мову, українську державність, націю. І ми повинні твердо усвідомити, що це – наш святий обов’язок, і за нас цього ніхто не зробить.Тож побажаємо всім українцям, що свято бережуть українське слово – щастя, натхнення, добра, миру, світлого майбутнього, живіть повноцінним життям, досягайте вершин, адже у ваших руках доля нашої країни.    Красу і велич українського слова опоетизували І.Котляревський і Т. Шевченко, Л.Українка і І.Франко, В.Стус, В.Симоненко, Л.Костенко і багато інших славних синів і дочок України. Вони були переконані, що без мови немає нації, а без нації – держави.  Ми живемо в незалежній Україні, турбота про мову – справа державна. У статті 10 Конституції  України мові надано офіційного державного статусу. Держава забезпечує розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Тому потрібно пам’ятати, що любов до України починається з любові до рідної мови. Любіть, шануйте і бережіть рідну мову – вона наш генетичний код.

 

Пантелеймон Куліш - 125 років з дня смерті (1819-1897), українського письменника, мовознавця, етнографа, фольклориста.

Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткінський район Сумської області). Пантелеймон був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника. З кінця 30-х років П. Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П. Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше  Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману "Чорна рада" у журналі "Современник" за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості. Ректор Петербурзького університету П. Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П. Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції, Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла. У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання "Записки о Южной Руси", збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман "Чорна рада", український буквар і читанка — "Граматка", "Народні оповідання" Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису. Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання "Історичних оповідань", перші з яких "Хмельнитчина" і "Виговщина" з’являються в журналі "Основа" у 1861 році. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося. Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства.  Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П. Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас.
 

Чарльз Діккенс — письменник вікторіанської епохи.

 

Народився Чарльз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Батько письменника занадто легковажно ставився до сімейного добробуту, часто позичав гроші, не маючи змоги  їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'ятав.  Мати просто не мала  часу для Чапльза, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро). Початкову освіту Чарльз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс, який і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі. Коли батько Чарльза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до Лондона. Щоб якось зарадити лихові, Чарльза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому приміщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й моральна травма для Чарльза, котрий прагнув учитися. Материного спадку вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарльз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. З 1832 року Діккенс працював у місцевій газеті, потім був співробітником часопису "Дзеркало парламенту", що належав його родичеві. До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потребувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило подальші кроки — Діккенс узявся за перо. Наприкінці 1833 року в журналі "Манслі Мегезін" з'явилося оповідання "Обід на Поплар Вок", правда, без імені автора. Читачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом "Боз" . Так письменника продовжували називати, коли він став знаменитим. Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках "Нариси Боза" у двох томах. Зі сторінок циклу "Картинки з натури" перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження ("Вулиці. Вечір"). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис "Будинки для життя"). Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в нарисі "Думки про людей". У нарисі "Різдвяний обід" Діккенс вперше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злагоди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник "середнього класу" — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Після виходу в світ "Нарисів Боза" до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропонував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комікси. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб. Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман "Пригоди Олівера Твіста".  Роман "Записки клубу" був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов складний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури. 6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта" (1844). Одночасно він працював над повістю "Різдвяна пісня в прозі", що започаткувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань. Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над "Історією Англії для дітей", що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман ("Повість про два міста" 1859), соціальний роман ("Крихітка Доррін" 1855-1857), соціально-авантюрний ("Великі сподівання" 1861), детективи ("Таємниця Едвіна Друда" 1870), роман-утопія ("Тяжкі часи" 1854). Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман "Таємниця Едвіна Друда". 8 червня 1870 року йому стало погано. Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

Оксана Лятуринська - українська письменниця в зарубіжжі

Оксана  Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцером російської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів. Від початку 1920-х років Оксана навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука. По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину. Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем. Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях. Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В останні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.

 

Дивовижний світ Льюїса Керрола (27.01 — 190 років від дня народження Льюїса Керрола, англійського письменника, математика, логіка, філософа і фотографа).

Льюїс Керрол (справжнє ім’я Чарльз Лютвидж Доджсон) народився в  сім’ї сільського священика в селі Дерсбері, графство Чешир. Він був найстаршим хлопчиком в сім’ї, яка налічувала дванадцять дітей: семеро дівчат і четверо хлопців. Коли Чарльзу виповнилося 11 років, вся родина переїхала в просторий дім парафіяльного священика в Крофт-на-Тіз в північному Йоркширі, де вони жили наступні 25 років. Юний Доджсон мав не за роками розвинутий інтелект, був лівшею, за неперевіреними даними, йому забороняли писати лівою рукою, чим травмували психіку, що ймовірно призвело до заїкання. Заїкуватість впливала на соціальні стосунки Доджсона  протягом життя.  Освіту він почав в домашніх умовах, а в дванадцяти років вступив до приватної школи біля Річмонду. В 1845 році Чарльз переходить до Рагбі-Скул. Він залишив Рагбі наприкінці 1849 року. На початку 1851 року переїхав до Оксфорда, де вступив до Крайст-Черч, один з найбільш аристократичних коледжів при Оксфордському університеті. Отримавши першість в публічному екзамені на ступінь бакалавра в 1852 році, він незабаром був номінований на студентську стипендію старим другом його батька каноніком Едвардом П’юзі. Однією з вимог до роботи Льюїса Керрола була безшлюбність (целібат). Вчився не дуже добре, але завдяки видатним математичним здібностям після отримання ступеня бакалавра виграв конкурс на читання математичних лекцій в Крайст-Черч. Він читав ці лекції протягом наступних 26 років, вони давали непоганий заробіток, хоча і були йому нудні. Письменницьку кар’єру почав під час навчання в коледжі. Писав вірші і короткі оповідання, відсилаючи їх у різні журнали під псевдонімом Льюїс Керрол. З 1854 року його роботи стали з’являтися в серйозних англійських виданнях: The Comic Times, The Train. Його псевдонім теж містить певну загадку. Своє справжнє ім’я Чарльз Лутвідж письменник переклав латиною, а потім отримане ім’я Carolus Ludovicus знову переклав англійською й переставив слова місцями. Так з’явився його псевдонім Lewis Carroll. Діти цікавили Доджсона з юних років; ще хлопчиком він придумував ігри, складав розповіді та віршики і малював картинки для молодших братів і сестер. Прототипом Аліси з найвідомішої книги Керрола стала дочка декана коледжу, в якому працював письменник, – Еліс Лідделл. Керрол дружив з нею – багато років, і в тому числі після того, як вона успішно вийшла заміж. Він зробив багато чудових фотографій маленької і великої Аліси Ліддел. У 1864 році Керрол написав знаменитий твір «Аліса в Країні Чудес». Книга вважається одним з кращих зразків літератури в жанрі абсурду; в ній використовуються численні математичні, лінгвістичні та філософські жарти і алюзії. Казка Керрола багато в чому побудована на англійських гостротах і каламбурах, фольклорі, лінгвістичних і філологічних тонкощах. Хід оповідання і його структура зробили сильний вплив на мистецтво, особливо на жанр фентезі. У 1871 році була написана книга «Аліса в Задзеркаллі. Серед видавців одними з найбільш популярних залишаються ілюстрації Джона Теннієла. Керрол хотів особисто проілюструвати книгу, але техніка його малюнка перебувала на аматорському рівні. Існує велика кількість перекладів казки на різні мови світу. Льюїс Керрол публікував також багато наукових праць з математики під власним ім’ям. Доджсон видав близько десятка книг з математики та логіки, залишивши в науці свій слід. В своїх математичних, логічних і лінгвістичних студіях професор Доджсон передбачив пізніші відкриття в математиці і логіці: зокрема, «теорію ігор» і діалектичну логіку сучасних наукових досліджень. Одним з захоплень  Керрола була фотографія. Він став першим з портретистів, хто привніс в фотографію природність і невимушеність. У наші дні він визнаний одним з кращих фотографів вікторіанської епохи. Керрол працював цілими днями, не відриваючись навіть на нормальну їжу і часто просиджуючи довгі безсонні ночі за своїми дослідженнями. Метою його роботи було довести свій розум до досконалості. Він болісно усвідомлював себе замкненим у клітку власного розуму. Володіючи блискучим інтелектом, професійний математик і здатний лінгвіст,  Керрол намагався саме за допомогою цих інструментів знайти вихід, ті самі заборонені двері в чудовий сад, які привели б його до свободи. Оточуючі вважали Доджона-Керрола людиною з дивацтвами, а він знав, наскільки божевільні і химерні всі інші – люди. Розмірковуючи про світ дітей і дорослих, про поняття «правильне» та «неправильне», свободу й обов’язок, письменник Льюїс Керрол створив казковий світ, де не було ніяких обмежень для вільного польоту фантазії. Помер 14 січня 1898 року у Гілфорді, графство Суррей. Похований там же, разом з братом і сестрою на Mount Cemetery.