Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) – учений-енциклопедист, фахівець у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, педагог, просвітитель, перший ректор Київського університету. Михайло Максимович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщиці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської області) в сім’ї маломаєтних дворян – вихідців із старшинських козацьких родів. Початкову освіту Михайло здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в маєтку Туранівцях. Наприкінці 1812 року Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії. Тут він серйозно захопився природничими науками, зокрема ботанікою. В 1819 році. М. О. Максимович закінчив гімназійний курс і цього ж року переїхав до Москви до свого дядька Р. Ф. Тимківського, професора грецької та римської словесності Московського університету. Вищу освіту племінникові допомогли здобути Роман Федорович та інший дядько – Єгор Федорович, чиновник міністерства закордонних справ. У 1819 році Михайла зараховували «казеннокоштним» студентом словесного відділення Московського університету, а через два роки він перейшов на природничо-математичний факультет. Після успішного закінчення Московського університету Максимовича залишили для наукової та викладацької роботи в галузі ботаніки. Спочатку він працював в бібліотеці університету і університетському гербарії, а також читав курси господарської ботаніки і садівництва у Землеробській школі, курс природознавчої історії в університетському «шляхетному пансіоні», курс ботаніки в університеті, двічі на рік викладав ботаніку в Московській комерційній практичній академії. Його лекції вирізнялися науковою ґрунтовністю і новаторством. У 1826 році Йому запропонували посаду завідувача університетським ботанічним садом і гербарієм. Молодий учений підтримував особисті і творчі зв’язки з П. П. Гулаком-Артемовським, Г.Ф. Квіткою-Основ’яненком, Є. П. Гребінкою, Т. Г. Шевченком О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем, О. І. Герценом, М. П. Огарьовим, В. Ф. Одоєвським, В. А. Жуковським, А. Міцкевичем, М. І. Гнєдичем, та іншими визначними діячами культури. Він активно виступав з рецензіями на книжки, публікував статті. У 1827 році М. О. Максимович здобув науковий ступінь магістра природознавства.Визнанням наукових і педагогічних заслуг М.О.Максимовича стало затвердження його в 1833 р. ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету. Протягом 11 років Михайло Олександрович опублікував понад 100 власних праць. Його «Ботаника» вважалась найкращою на той час, була настільною книжкою всіх природознавців Росії, а в Московському університеті – основним навчальним посібником. Праці вченого поширювались у Варшаві, Берліні та інших містах Європи. Його філософськими лекціями про природу захоплювались О. І. Герцен і М. Ю. Лєрмонтов. Народжений і вихований в Україні, М. О. Максимович нерідко зазнавав переслідувань за своє неприховане «малоросійство». Переїзд до України став реальністю після відкриття в Києві університету. З 1834 році учений працював на посаді завідувача кафедри російської словесності й декана історико-філологічного факультету, а згодом – став ректором університету Святого Володимира. За півтора року ректорства він зробив багато для організації навчання в новоствореному навчальному закладі. Просвітитель прагнув втілити в життя свій план удосконалення освіти в країні. Суть цього задуму полягала в розширенні можливості щодо отримання освіти всіма без винятку верствами населення. Обов’язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом – усіляке сприяння розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики та ін. Максимович мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.Попечитель Київського навчального округу фон Брадке постійно переслідував Михайла Олександровича. Нервове напруження та перевантаженість роботою вплинули на здоров’я вченого, який і так часто хворів. І в середині грудня 1835 р. йому довелося відмовитися від ректорства. Проте ще впродовж десятиріччя він викладав в університеті філологію. 30 вересня 1840 року Максимович звільнився від служби і виїхав на хутір Михайлова Гора що на Черкащині. Михайло Олександрович не лише викладав теорію словесності, він дбав про творчий розвиток своїх студентів. Серед найвідоміших його учнів – І. В. Вернадський. Результатом викладацької діяльності Максимовича були 27 статей і монографій, присвячених філологічним і мовознавчим проблемам, історичному розвиткові східнослов’янських мов і літератур. У цей період він обстоював право української мови на самостійність, а також присвячував багато часу галицькій поезії, українському правопису, українській етимології, українській поезії. Він – один із творців української «мовної програми», його варіант українського правопису, який був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття, дістав назву «максимовичівки». М. О. Максимович – один із перших дослідників історії України. Великою заслугою Максимовича є встановлення правди про Богдана Хмельницького і Визвольну війну українського народу. Максимович видавав альманахи «Денница», «Киевлянин», та «Украинец», якими започатковано розвиток української журналістики. Михайло Олександрович був ідейним натхненником українських гуртків, зокрема Кирило-Мефодіївського братства. Учений-енциклопедист свято шанував старовину, розумів її значення для освіти народу, був знаним бібліографом «стародавніх книг». Багато часу віддав вивченню історії міст і сіл України. Він переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Він був почесним членом 21 організації, а також Московського, Петербурзького, Київського та Одеського університетів. Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 року. Похований на хуторі Михайлова Гора. Максимович залишив роботи з ботаніки, зоології, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології, історії; є одним із попередників еволюційної теорії Дарвіна; плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. За своє життя написав і опублікував понад 260 праць. Крім того, він – один з перших дослідників історії України, основоположник історіографії, української етнографії, фольклористики.
