Перший історик української літературної мови (4 січня - 185 років з дня народження)
Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837р., у місті Кременчук (тепер Полтавської області) в родині
священика. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем,
доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзької
Академії Наук з 1898, членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові з
1903.
Освіту розпочав у Полтавській семінарії, 1857–1860
р.р. навчався в Київській духовній академії , 1860–1864 р.р. – на історико-філологогічному факультеті Київського
університету. Упродовж 1864—1868 років працював учителем
російської мови у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії, з 1868 — в кількох
гімназіях Києва; в 1874—1893 — у Колегії Павла Ґалаґана. Житецькому належать глибокі дослідження з історії
української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це,
передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики
української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій
поставлено й частково розв'язано низку питань, зокрема про занепад редукованих
«ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці
«Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький виявив у її тексті
багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення
історії української літературної мови. Досліджуючи граматичні форми в Ізборнику
Святослава 1073 p., Павло Житецький відкрив явища, характерні для сучасної
української мови. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р.
На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини XII ст.
київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в
Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем'я, що жило і в Галичі». Особливо цінними є праці «Нарис літературної
історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана
Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури
XVIII ст." (1900). У них учений дослідив функціонування в писемності
XVII—XVIII ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що
продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка
поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення;
розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії
з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації в XVIII ст. Павло
Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування
нової української літературної мови. Досліджував також шляхи розвитку
російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії
літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до
історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в
історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих
статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та
уснонародної традицій у старій українській писемності. Помітне місце в історії української фольклористики
зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У
праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив
науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в
історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з
хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898),
які не раз перевидавалися. Брав активну участь у виробленні норм українського
правопису. Розроблена Павлом Житецьким правописна система частково була
використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского
географического общества» (1873—1876), а також мала вплив на правопис «Словаря
української мови» під редакцією Бориса Грінченка (1907–1909). Допомагав в
упорядкуванні й підготовці цього словника до друку. Житецький був активним учасником українського
політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Кіевской
Старини». У дискусії щодо «теорії» Михайла Погодіна про нібито російськість
княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського
народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси
української мови наявні ще в письмових джерелах XII–XIII ст. Останні роки свого життя прожив у Києві за адресою
Андріївський узвіз, 34. Павло Житецький пішов із життя 18 березня 1911 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва, де встановлено мармуровий надгробок із художнім українським орнаментом. Йому присвячено частину експозиції в музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі.
