З нових надходжень від Українського Інституту Книги. Наталья Вдовіна – німецька письменниця і перекладачка українсько- російського походження, зачата в таборі для примусових робітників заводу з виготовлення зброї, у рік закінчення Другої світової війни, у містечку Фюрт біля Нюрнберга. Ці факти вказують на нелегке дитинство і непросте життя… Книга зачіпає дуже неприємну та незручну для німців тему примусової праці робітників з територій окупованих Третім Райхом. Торкається теми переміщених осіб (ді-пі) та байдужого або й нелюдського ставлення до них адміністрації і радянської, і американської. Авторка описує подробиці, які зберегла її пам’ять, і, для розуміння всього жаху тих часів, вони важать набагато більше, ніж тисячі документів: «… ситуація з шумом у трудовому таборі була спокійнішою, адже після виснажливого робочого дня всі просто падали… і вмить засинали. У… таборі "Валка" ми були свідками життя людей… які… страждали від того, що ми сьогодні називаємо ПТСР, посттравматичним стресовим розладом: безсоння, страшні сновидіння, напади страху, дратівливість, депресії, маніакальні стани, неконтрольовані напади агресії… до того ж усілякі фізичні страждання, від яких чимало ді-пі померло вже після визволення». Про компенсації за примусову працю йтиметься через десятки років і право щось отримати буде надане тільки тим, хто матиме документальні докази. Дуже багато людей втратили свої документи у вирі війни, повоєнної репатріації або й знищили їх зі страху перед каральною системою радянської держави: «… сума отриманої деким із колишніх робітників компенсації неспівмірна із завданим лихом. У процесі репатріації відбуваються моторошні сцени. Радянські переміщені особи кидаються в ноги американцям, благаючи їх краще розстріляти, аніж відсилати назад на батьківщину… є такі, що … вішаються у своїх бараках… використали … до решти всі їхні сили, а тепер відсилають на поталу божевіллю деспота, який не знатиме пощади». «…рішення про примусову репатріацію всіх радянських громадян відповідає не лише бажанням німців, яким ці виснажені до краю робітники більше не потрібні і які бояться, що ті візьмуться мститися. Це рішення цілком підходить і американцям, які хочуть якомога швидше навести порядок. Починається зворотня дорога мільйонів… назустріч санкціям Сталіна, … жалюгідному існуванню… і смерті. Для Сталіна колишні примусові робітники є однозначно зрадниками батьківщини й колаборантами… Декого після повернення розтріляють, інші потраплять з німецького табору праці просто в радянський. Більшість приречена животіти на суспільному маргінесі. Про навчання в інститутах… мови немає…, колишні примусові робітниці вважаються німецькими шльондрами…» Для українських, балтійських та білоруських жителів територій, які до війни не були радянськими, встановлені інші правила, за якими вони самі обирають чи залишитися в Німеччині, чи кудись емігрувати, чи повернутися на свою землю, яка належить вже іншій державі. Цим правилом і помилкою американського службовця скористались батьки авторки, тому вона й народилась в ФРН, а не в срср. Книга складається з 4 частин. Перша може комусь здатися нудною, бо в ній ідеться про пошуки авторкою коріння свого роду по материнській лінії, про листування з архівними працівниками, адмінами пошукових сайтів, з уцілілими нащадками старших родичів: « … яке мені… діло… до радянської та пострадянської поразки, до російського фатуму, якому кінця, здається, не буде ніколи, до неспроможності прокинутися з колективного кошмару, до роздвоєного буття між рабством і анархією, між покірним стражданням і грубим насиллям, … до цієї злощасної Росії, яка так невблаганно стискає в обіймах своїх дітей…» Друга частина розповідає про життя родичів авторки у Маріуполі часів революції і 20-х років... У третій – місто вже окуповане німецькими військами, закриті школи, інститути, населення прирівняли до свійських тварин, які мають право на життя тільки тоді, коли приносять користь, служать арійській расі... Лихоліття тієї війни та спільна ненависть до Сталіна і Гітлера були на думку авторки причинами шлюбу її батьків: «Для нього вона – щасливий випадок… – молода жінка, навколо якої ще витає аура дореволюційної еліти, з якою він … ніколи не мав справи…, красива невинна і цілком загублена в цьому світі, просто падає йому в руки, стає подарунком війни. Її приваблює його сила, його грубе бажання…, з ним вона переживає свою першу пристрасть, яка … перед лицем постійної присутності смерті має екзистенційне значення». Наташа Водін описує в цій частині важкий шлях до Німеччини матері з батьком: «… тисячі людей лежать на палубах, буквально один поверх іншого, накриті брезентом… від дощу, холоду й вітру. Часом радянські бомбардувальники не розпізнають людського вантажу, часом свідомо приносять своїх земляків у жертву щоб потопити німецьке судно…» Це вже й не новина, що життя радянської людини нічого не важить для керівництва держави, десятки тисяч загинули подібним чином, але читати - моторошно, як і про виживання тітки письменниці в радянських тюрмах, пересилках і концтаборах. Четверта частина – найболючіша, найемоційніша і найбільше насичена жахливими подробицями – описує дитинство авторки у переможеній Німеччині. Так говориться про вагітність матері: «… знищене тіло вже давно їй чуже, не належить їй більше… Та все ж вона … таки розуміє водномить, що в цьому тілі росте дитя, інша жива істота, з якою їй відтепер доведеться ділити продуктову пайку. Дитина, яка збирається жити її коштом, яка вимагає від неї життєвих сил, захисту місця в цьому світі. А в неї самої нічого з цього всього немає». Перше враження Наташі від табору ді-пі: «…бараки становили невелике містечко, до якого зігнали 4 тисячі переміщених осіб… різних національностей…, які не знали, що робити зі своїм порятованим життям. Німецької тут майже ніхто не знав. Спільною для всіх була тільки колишня примусова праця в імперії Гітлера. Робочі раби, яких Німеччина колись так сильно потребувала, тепер стали безробітними, перетворилися на обтяжливий залишок програної війни». Найгірше почалося, коли родині авторки надали житло в окремих будівлях на околиці Нюрнберга: «Я пішла в другий клас лютеранської народної школи, бо в католицьку мене категорично відмовилися брати… У табірній школі я була такою ж дитиною, як і всі інші, - тут я від першого ж дня відчула свій особливий статус, свою НЕГАТИВНУ винятковість». Звичними і не вартими уваги були випадки побиття маленькими німцями дітей ді-пі, моральні знущання над ними, зіштовхування їх у річку, щоб утопити, та інші жахіття. Життя Наташиної матері було настільки нестерпним, що вона часто обіцяла "піти за водою" і пропонувала взяти з собою і дітей... Авторка пережила цькування, голод, нестатки, самогубство матері, дитячий будинок, самотність, але знайшла себе у навчанні, у праці, в літературі. Книга «Вона була з Маріуполя» у 2017 році була нагороджена премією Ляйпцизького Книжкового ярмарку.
