Народився Дмитро Дорошенко 8
квітня (за старим стилем 27 березня) 1882 р. у м. Вільно (нині Вільнюс), де
військовим ветеринарним лікарем служив його батько Іван Дорошенко – представник
славнозвісного козацько-старшинського роду Дорошенків.
Дмитро Дорошенко здобув ґрунтовну освіту у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. У студентські роки розпочалася у Петербурзі він вступив до місцевої Української студентської громади, яка згодом приєдналася до Української революційної партії, а потім сталв соціал-демократом. Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира юнак виступив одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства, на яких була висунута вимога відкриття кафедр українознавства. Він співпрацював з низкою українських газет, часописів та інших видань, де друкував статті, рецензії на україномовні та українознавчі книги, огляди життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Д. Дорошенко працював на посаді вчителя комерційного училища в Катеринославі (нині Дніпро). Тут він разом із дружиною, відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко, опікувався створенням і зміцненням філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії, був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі». Восени 1913 р. Дмитро Іванович продовжив вчителювати у Києві та взяв на себе редагування педагогічного журналу «Світло». З початком Першої світової війни Д. Дорошенко став заступником голови «Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від військових дій». У складі Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті Дорошенко займався допомогою населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, забезпечував надання допомоги населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром на Київщині та Чернігівщині. У період Української революції Д. Дорошенко вступив у партію соціалістів-федералістів, увійшов до складу Української Центральної Ради. 22 квітня 1917 р. Тимчасовим урядом його призначено на посаду крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Наприкінці серпня 1917 р. Дорошенку було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР. Тільки-но ставши до роботи, він відмовився від цієї пропозиції через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності. Формально належавши до партії соціалістів-федералістів, він висловлював по суті не соціалістичні, а ліберально—демократичні і навіть національно-консервативні переконання. Логічним підсумком цього процесу, зрештою, стала заява Д. Дорошенка на ім’я голови партії С. Єфремова від 22 травня 1918 р. про вихід з партії. Після приходу до влади П. Скоропадського Дмитро Іванович увійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави: було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та консульства — українські за кордоном і зарубіжних держав у Києві. У жовтні 1918 р. в Швейцарії він проводив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Падіння Гетьманату та утворення Директорії УНР Д. Дорошенко сприйняв як власну поразку. У січні 1919 р. він почав викладати історію України в Кам’янець-Подільському державному українському університеті. Проте вже в 1920 р. Дмитро Іванович Дорошенко був змушений виїхати з України. Перебуваючи в еміграції, він разом з іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. Емігрантський період життя Д. Дорошенка став надзвичайно плідним для його педагогічної та наукової діяльності. Протягом 1921—1951 рр. він був професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені, професором Варшавського університету (1936—1939 рр.), професором колегії св. Андрія у Вінніпезі, Канада (1947—1950 рр.) та очолював Український науковий інститут у Берліні (1926—1931 рр.). У 1945 р. Д. І. Дорошенко був обраний першим президентом Української вільної академії наук, що була створена гуртом українських вчених в Аугсбурзі (Німеччина). Саме в цей час опубліковані його основні наукові праці з історії України, історії культури і церкви. Д. Дорошенко залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також спогади про події 1901—1920 рр. Загалом його авторству належить понад 1000 наукових праць та публікацій. Як історик Дмитро Дорошенко був одним з ініціаторів створення Музею визвольної боротьби України у Празі, що займався накопиченням і збереженням документів та експонатів з історії Української революції. Тепер значна їх частина перебуває на зберіганні в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
Дмитро Іванович Дорошенко
відійшов у вічність 19 березня 1951 р. у Мюнхені.
