26 березня виповнюється 112
років від дня народження Теннессі Вільямса, американського письменника,
лауреата Пуліцерівської премії. Його вважають одним із провідних американських
драматургів ХХ століття. Томас Ланір Вільямс народився 26.03.1911 року в Колумбусі, штат Міссісіпі
у типовій південній родині. Коли Вільямсу
виповнилося сім років, сім'я переїхала у Сент-Луїс, штат Міссурі, де минули дитинство та юність письменника. У
спогадах Вільямса Сент-Луїс пов'язаний з пуританською домашньою атмосферою,
жорстокою тиранією батька, якого хлопчик ненавидів, і лагідною тиранією матері.
Едвіна жила спогадами про минулі роки юності, про вроду та щастя і всупереч
усім обставинам почувалася дамою, аристократкою Старого Півдня. Напівреальна
романтична атмосфера, яку вона створювала навколо себе, позначилася на
формуванні сина: Том виріс поетом і мрійником, надто беззахисним і, на думку
його батька, далеким від практичного життя. «У чотирнадцять років, — згадував
Вільямс, — я відкрив для себе літературну творчість як спосіб усамітнення від
світу реальності, у якому я почувався надто незатишно». У 1929 р. Вільямс вступив в університет штату Міссурі, де здобув свої
перші премії за вірші та прозу. Але через два роки батько забрав його звідти і
влаштував на роботу у взуттєву компанію. Для Вільямса це були нестерпні роки.
Вдень він працював клерком, а потім цілими ночами писав, занурившись у поетичну
стихію духу. Подвійне життя, зрештою, призвело до тяжкого нервового розладу. У
1935 р. Вільямса для швидшого одужання відправили у Мемфіс до діда, священика
єпископальної церкви. Там окрилений отриманою свободою юнак написав свою першу
п'єсу «Каїр!Шанхай!Бомбей». У 1936 р. Вільямс знову спробував
здобути освіту, вступивши цього разу у Вашингтонський університет у Сент-Луїсі,
де були вперше поставлені його одноактні п'єси. У 1937—1938 pp. він завершував
навчання в університеті Айови і вирішив
присвятити своє життя літературній діяльності. Але щоб заробляти на життя
письменницькою працею, треба було стати відомим. Вільямс багато мандрував, жив у Чикаго,
Сент-Луїсі, Новому Орлеані та Каліфорнії, Нью-Мексико і Нью-Йорку. Працював
кельнером, оператором ліфтів, театральним касиром, сценаристом студії MGM у
Каліфорнії. У 1939 р. він здобув премію «Group Theatre» на конкурсі молодих
драматургів і стипендію Рокфеллера за першу багатоактну п'єсу «Битва ангелів»
(«Battle of Angels»). Це було початком професійної кар'єри. Молодим Вільямсом
зацікавилися у «Тіетр гілд», відомому постановками «проблемних п'єс». «Битва
ангелів» відкрила у «Тіетр гілд» сезон 1940 року і зазнала фіаско. Проте тим
знаменнішим був успіх «Скляного звіринця» («The Glass Menagerie»), поставленого
спочатку в Чикаго, а потім у Нью-Йорку (1945) — виставу зустріли із
захопленням, вона здобула премію нью-йоркських театральних критиків. З цієї
п'єси почалося завоювання драматургом бродвейських театрів. У «Скляному звіринці» виразно
проступили провідні теми драматургії Вільямса: самотність людей, їх взаємне
нерозуміння, прагнення сховатися ви жорстокості життя у вигаданому світі,
беззахисна вразливість краси. П'єса до певної міри є автобіографічною. Вона
побудована на спогадах головного героя Тома Вінфілда про залишених ним матір та
сестру. Лаура, Аманда і Том не приймають того, як облаштований
світ, і намагаються втекти від нього. Такими ж самотніми аутсайдерами, жертвами
за своєю суттю, є й герої інших п'єс Вільямса. В образах вільямсових
«утікачів» виразно помітний вплив літературної традиції американського Півдня. Міф про витончену культуру
аристократичного Півдня, яка назавжди відійшла в минуле, стоїть за всім, що відбувається у п'єсах Вільямса. Характерний
для «південної школи» мотив «утраченого раю» тут пов'язаний не з історичною
минувшиною рабовласницького Півдня, як, наприклад, у романах Фолкнера, а з
індивідуальним минулим героїв, з почуттям провини, обумовленим споконвічною
гріховністю людини, її недосконалістю. Тему гріха та покути Вільямс
розвинув у п'єсі «Трамвай «Бажання». У 1947 pоці режисер Е.
Казан здійснив на Бродвеї знамениту постановку цієї п'єси з М. Брандо і Дж.
Тенді в головних ролях. За «Трамвай «Бажання» Вільямс здобув Пулітцерівську
премію, ім'я драматурга стало відомим у всьому світі. Головна героїня п'єси
Бланш Дюбуа, жертва власної трагічної провини і брутальності світу, втіленої в
її антагоністі Стенлі Ковальському, відчайдушно хапається за минуле, марно намагаючись зупинити час. У південній традиції
час — руйнівна сила, що «позбавляє життя вартості та сенсу», як пише Вільямс.
Герої Вільямса звернені в минуле, розглядають його як єдину реальність. У
«Трамваї «Бажання» найдосконаліше втілена концепція «пластичного театру», про
яку Вільямс вперше сказав у передмові до видання «Скляного звіринця».
Пластичний образ спектаклю, на думку драматурга, повинен подавати своєрідний
авторський коментар, уточнювати те, що відбувається, впливаючи на підсвідомість
глядачів. «Усі ми зберігаємо у нашій свідомості та підсвідомості величезну
кількість образів, — писав він, — і я гадаю, що все людське спілкування
ґрунтується на образах... Символ у п'єсі має лише одну мету — висловити все
відвертіше, дохідливіше і краще, ніж це можна передати словами». Пластичні
образи-символи надають спектаклю певної емоційної тональності, перетворюють
твори Вільямса у п'єси-«настрої». «Пластичний стиль» зберіг
своє значення і в прозі Вільямса. Його перу належать кілька новелістичних
збірок: «Однорукий та інші оповідання» («One Arm and Other Stories», 1948),
«Карамель» («Hard Candy», 1954), «Троє гравців у літню гру» («Three Players of
a Summer Game», 1960), «Лицарські мандри» («The Knightly Quest», 1967), «Вісім
одержимих смертних леді» («Eight Mortal Ladies Possessed», 1975), повість
«Римська весна місіс Стоун» («The Roman Spring of Mrs. Stone», 1950), роман
«Мойсі та світ розуму» («Moise and the World of Reason», 1976). У жанрі
«короткого оповідання» Вільямс працював протягом усього життя, експериментуючи
в різних стилях та манерах. Натуралістична відвертість Вільямса, сцени
насильства у його драматургії та прозі шокували критику впродовж багатьох
років. У п'єсах 50-х pp. посилилася концентрація похмурих аспектів реальності. Театр
Вільямса, як і повоєнний театр абсурду, заснований на інтуїтивному проникненні
в ірраціональне. Його п'єси не претендують на схожість із життям, автор прямує
далі, в глибину реальності. Псевдонім Теннессі —від прізвища поета-романтика
вікторіанської епохи Альфреда Теннісона. Та й сам Вільямс з юності писав вірші. Вийшли друком дві його поетичні
збірки: «Серед зими міст» («In the Winter of Cities», 1966) і «Андрогін, топ
amour» («Androgene, mon amour», 1977). Поезія Вільямса за своєю провідною
тональністю схожа на його драматургію. У 1963 р. помер друг Вільямса
— Френк Мерло. Для драматурга почалися
роки тяжкої депресії у поєднанні з розумовим розладом. Після «Ночі Ігуани»
жодна з його п'єс не мала комерційного успіху аж до 1972 pоку, коли Вільямс написав «Застереження для малих кораблів» («Small Craft
War-nings»). У 1975 p. побачила світ одна
з найпопулярніших книг Вільямса — «Мемуари» («Memoirs»), що викликала новий
вибух інтересу до творчості письменника. Успіх «Мемуарів» значною мірою пояснюється
відвертістю, з якою автор зобразив життя гомосексуаліста. Проте
Вільямс зовсім не прагнув скандальної слави. У «Мемуарах», як і в інших його
творах, сексуальність — це головна метафора тяжіння людей одне до одного,
уособлення тепла, яке одна людина дарує іншій. Називаючи Вільямса «видатним
майстром», І. Хассан так охарактеризував його драматургію: «Його діалог співає,
його персонажі, завжди по вінця сповнені емоціями, змушують нас увійти в їхнє
життя і розділити їхню долю; у його п'єсах переходи від гіркоти до гумору або
до абсолютного жаху здійснюються так тонко, що лише протягом одного вечора
публіка збагачується досвідом цілого життя». Саме це й забезпечує п'єсам Теннессі Вільямса тривале сценічне життя.
