Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в
Івано-Франківську. Середню освіту здобув у
спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати
рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої
дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий
період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи,
вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не
міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не
надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з
п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на
«володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я
вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія –
археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати
письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану
журналістику до поліграфічного інституту». У
1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за
спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році
став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада»
(«Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав
відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності
об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем
ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії
часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг
76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті
«День» у Києві. У
1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості
поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки
письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її
складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також
– її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з
польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них
пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю
Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів:
«Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть
коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про
музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона
прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд,
цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється,
що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це
головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це
серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного
тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до
етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…».
Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.Творчий
доробок письменника можна поділити на дві головні складові: поетичну і прозову.
Вірші Юрій Ігорович почав публікувати у великих літературних журналах України з
1991 року. Перша збірка поезій – «Небо і площі», вийшла у 1985 році. Наступними
були збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для
Мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013). У поезії Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в
основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку «духовної
вертикалі буття», наснаги і неспокою, патетики з іронією. Чимало віршів поета
покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», з якими він співпрацює. З
прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва,
де серце» (1989), написані від враження служби автора в армії. Ця
книжка привернула увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови,
напруженістю творчого пошуку. Через два роки з’являється друком оповідання
«Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» з характерними для подальших
прозових творів письменника рисами: містифікаторство, колажність, еротизм,
любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреація» (1992), «Московіада»
(1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію – головним героєм
кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних
перетворень, що описуються у жанрово-стилістичний суміші: сповідь, «чорний
реалізм», буфонада, трилер, готика, сатира. У 2011 році Юрій Андрухович
випустив найбільшу свою прозову книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики
назвали її «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Романи
«Коханці Юстиції» та «Радіо Ніч» побачили світ відповідно у 2017 і 2020 році.
Есеїстика Андруховича базується на його частих подорожах до інших країн і
складається у своєрідні «книги спостережень». Андрухович – є автором перекладів українською мовою трагедій
«Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Король
Лір» Вільяма Шекспіра, «Розбитий глек» Гайнріха фон Кляйста, поезій Р.-М.
Рильке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, американської поезії 1950-60-х років та
інших. Про свою перекладацьку роботу письменник говорить
доволі стримано: «Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне
– перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь
цілісність».Твори самого Андруховича перекладені польською, англійською,
німецькою, білоруською, угорською,
фінською, шведською, французькою, іспанською, чеською, словацькою, хорватською,
сербською мовами.
