День пам'яті дисидента Гелія Снєгирьова

28 грудня 1978 року в жахливих муках помер 51річний Гéлій (Євген) Іванович Снєѓирьов. Гелій Снєѓирьов — письменник, кінорежисер, кіносценарист та журналіст, правозахисник- дисидент.Рідний дядько Снєгірьова — письменник Вадим Собко, щоб "заспокоїти" Гелія розповів, що його сестра,( матір Гелія) 1930-го була свідком обвинувачення у справі «Спілки визволення України», яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління. Від переживань матір Гелія захворіла й швидко «згоріла» у 36 років. Про процес «СВУ» в той час годі було щось довідатися, та ще жили свідки. Снєгірьов почав їх розшукувати, перечитувати старі газети. Зустрічався з учасниками процесу СВУ, зокрема Матушевським і Всеволодом Ганцовим, і  1975-го написав оповідання про «СВУ» — «Ненько моя ненько... або Набої для розстрілу». Вперше в СРСР з’явилася правдива розвідка про цей політичний процес у «країні – хижаку, країні – нищивнику усього живого, країна, в якій усі без винятку кажуть не те, що думають.» Гелій віддав рукопис до надійних рук із умовою, в разі, коли з ним щось трапиться, переправити твір на Захід. Є там й такі слова: «Під корінь із гілками знищувала радянська влада українську інтелігенцію».

Дисидент, що не схожий на дисидентів…

Микола Данилович Руденко - Герой України, видатний український письменник, дисидент, філософ, правозахисник, перший голова Української Гельсінської спілки, борець за незалежність, політв'язень радянських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. «Вся біографія Миколи Даниловича є свідченням того, що Донбас – це українська земля. І не тільки його біографія. Донбас дав Україні Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Василя Стуса, Юрія Липу, і це далеко не повний список. Це без сумніву український край! Його біда в тому, що поряд з українськими родами, які віддавна жили на цій землі, в радянський час туди зумисне переселяли людей з Росії», – наголошує правозахисник Мирослав Маринович. Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт. Коли хлопчику було 6 років батько загинув під час аварії у шахті. Далі доля постійно випробовувала його з дитинства. Через рік під час ігор з хлопчаками отримав травму ока від поціленого камінця, око на довгий час осліпло. У 30-х він став свідком розкуркулення у селі, насильного залучення селян у колгоспи, куди довелося віддати коня, корову і пару волів. Пережив радянський голод 20-х років, Голодомор 33-го. Вищу освіту прагнув здобувати вивчаючи українську мову, але його не взяли – радянська влада проводила тотальну русифікацію Донбасу. Тож у 1939 році хлопець зміг вступити лише на російський філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Однак через два місяці юнака мобілізували у військо. Міг відмовитися, але приховав від медкомісії сліпоту одного ока аби не комісувала, міг бути полковим писарем. 4 жовтня 1941 року в перших боях із нацистськими окупантами  Микола Руденко отримав тяжке поранення розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити.