Василь Портяк-Білінчук – митець з роду борців за незалежність України

 

Василь Васильович Портяк (30.03.1952 – 2.03.2019) – видатний український прозаїк, майстер новели та кінодраматург, чия творчість глибоко пов'язана з темою визвольних змагань. Його часто порівнюють із Василем Стефаником за лаконізм та психологічну глибину новел. Народився у високогірному селі Кривопілля на Івано-Франківщині, все доросле життя мешкав у місті Фастів. Носив прізвище вітчима, а в 1994 році додав до нього й прізвище свого біологічного батька Василя Білінчука  – славного воїна Української Повстанської Армії на псевдо «Сибіряк». Названий на його честь син не мав ще й двох місяця від народження, коли загинув тато. Через рік в Києві був розстріляний Дмитро Білінчук – легендарний сотенний УПА «Хмара» – рідний дядько майбутнього новеліста. Ще у 1939 році «перші совіти» вирішили знищити цей славний рід, відправивши на Сибір, але старший Дмитро  втік одразу, а молодший Василь на засланні швидко підростав і, коли брат став «Хмарою», зумів пробратися до нього через всю радянську територію. За це й отримав псевдо «Сибіряк». Син «Сибіряка» –  Василь-молодший закінчив школу-інтернат у Верховині (колишнє Жаб`є), потім працював лісорубом, навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та закінчив Вищі курси режисерів і сценаристів (майстерня Євгена Барабаша) у Москві. Працював фотокором фастівської районки, літконсультантом видавництва «Молодь», редактором і сценаристом кіностудії імені Олександра Довженка. Про свого тата довідався вже в дорослому віці. Це стало стимулом писати про історію УПА, стало його фронтом боротьби на полі літератури та кіномистецтва. Василь Портяк пригадував: «Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився вже мій син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв». Дебютну прозову публікацію Василя Портяка в журналі «Жовтень» (нинішній «Дзвін») представив Роман Іваничук, який уже тоді був визнаним майстром і побачив у письмі молодого новеліста справді непересічні риси, драматичний (часом трагічний) ліризм, юнацьку свіжість і водночас зрілість та неповторність. У 1980 році світ побачила перша новела «Мицьо і Вовчук». Згодом Василь Портяк опублікував ще декілька творів у часописах «Вітчизна», «Ранок», «Літературна Україна». 1983 року республіканське видавництво для творчої молоді видало першу збірку новел «Крислачі» і автор був запрошений на посаду редактора у видавництво «Молодь». Наступного року вийшло його оповідання «Час прощання – час утрати».  У 1995 році його оповідання «Ісход» опублікував журнал «Кур'єр Кривбасу». Того ж року оповідання «Гуцульський рік» та «У неділю рано» увійшли до антології сучасної прози «Десять українських прозаїків». У 2006 році вийшла збірка з 8 новел «У снігах», у 2017 –  повне зібрання новел «Охоронителі Діви». В 2021році у видавництві "Дискурсус" вийшли вибрані твори письменника «Вибір Скорого» з передмовою Василя Герасим'юка . Твори Портяка увійшли до антології «Українська мала проза XX століття». Скупо, але скульптурно він виписував кожну художню деталь. Особливо це стосується творів на тему УПА. Темі присвячена не одна сторінка, де навічно вписані життя та смерть батька і рідного дядька, інших людей з родини і просто земляків. "Те, що написане самим життям, давало підстави Василеві Портякові ставитися до творення кожної нової новели, як до творення «широкоформатної» епопеї, де мовби на полотнах давніх майстрів Європи промовистий не тільки кожний погляд, а й кожна складка на одежі. Немає нічого другорядного. Все визначальне. У цих новелах мало із особистої біографії, а часто йдеться взагалі про «негероїчні» вчинки, але й нічого випадкового тут немає. Як немає нічого випадкового у «Виборі «Скорого», бо ні в самому цьому «виборі», як і в самій появі «Скорого» в прозі Портяка в принципі не може бути нічого випадкового. Очевидно, саме ці твори (ще можна додати і «Гуцульський рік», і «Перед косовицею», й, чесно кажучи, всі інші) дають підстави на початку нового століття і тисячоліття вписувати Портяка в ряд новелістів, який починається іменами Стефаника, Косинки і Тютюнника, хоч він видав небагато книг і нечасто виступав у періодиці з новими новелами. Вписувати четвертим. Наступного ще немає" - писав Василь Герасим'юк. Між першою і другою книгою Портяка – 22 роки. За цей час автора могли сто разів забути. Короткі твори Василя Портяка вистояли. І відстоялися. Його новелістика подавалася на здобуття Шевченківської премії, якої цілком заслуговувала. Він був номінований на Шевченківську премію в галузі літератури двічі: у 2009 та 2017 роках. Також був лауреатом премій «Благовіст», імені Павла Усенка, Нестора Літописця, Міжнародної літературної премії «Корона Карпат». Із кінотворів Портяка, зафіксованих не лише як робочі сценарії, варто згадати кіноповість «Олекса Довбуш» та кіносценарій гостросюжетного фільму «Лола». У час майже непомітного «пунктиру» українського кіно Портяк став видатним сценаристом. За його сценаріями було випущено чимало відомих фільмів: 1990 —Меланхолійний вальс; 1991 — Нам дзвони не грали, коли ми вмирали (у співавторстві); 1992 — Вишневі ночі; 1993 — Білий пудель та Чия правда, чия кривда; 1995 — Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені; 2000 — Нескорений; 2004 — Залізна сотня (у співавторстві з Михайлом Шаєвичем). На цьому його фільмографія не закінчувалася, адже було ще чимало короткометражних та документальних фільмів. А скільки сценаріїв залишились нереалізованими!  Тривалий час він важко хворів. 27 лютого 2019 року з діагнозом серцева недостатність потрапив до реанімації в Києві , а вранці 2 березня внаслідок серцевого нападу пішов із життя.  Його син – Орест «Сибіряк» Білінчук-Портяк (02.05.1994)  – боєць 4-ї Бригади Гвардії Наступу "Рубіж" загинув 9 червня 2025  на фронті українсько-російської війни, продовжуючи справу батька та діда, які боролися за нашу незалежність.  Указом президента України №1010/2025 від 30 грудня 2025 року, українського воїна Ореста Васильовича Білінчука-Портяка (1994–2025) посмертно відзначили «Хрестом бойових заслуг».  Колись «Хрест бойової заслуги» був найвищою нагородою УПА. У Музеї війни містяться матеріали про діда й онука, а також дідового старшого брата Дмитра Білінчука – представників роду, що боровся й гинув за Україну і в ХХ, і в ХХІ столітті.

Добро поєднане з волею

14 березня в Україні вшановують добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну. І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити! Саме в цей день –  14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході. Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур. Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії. День українського добровольця встановлено Постановою Верховної Ради України від 17 січня 2017 року № 1822-VII на вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості. Україна нині переживає найбільше випробування у своїй новітній історії – збройну боротьбу з російським агресором за власну незалежність і територіальну цілісність. Серед добровольчих формувань, котрі гідно долучалися до відсічі ворогу в XX столітті, слід згадати загони Вільного козацтва та Гайдамацький кіш Слобідської України в часи Української революції 1917–1921 років, січовиків Карпатської Січі в 1938–1939 роках, воїнів УПА та партизан у часи Другої світової війни. Завжди, у найважчі часи нашої історії, знаходилися відважні, які добровільно брали зброю до рук і ставали на захист своєї Батьківщини. Одна з головних причин формування окремих незалежних батальйонів учасниками Майдану, котрі вирішили боронити державність на фронті,  – бажання захищати Україну, залишаючись разом із побратимами, з людьми, що стояли пліч-о-пліч на барикадах або були товаришами з патріотичних рухів. Нині добровольцем став увесь Український народ: ті, хто прийшов до центрів комплектування та поповнив ряди Збройних Сил України; ті, хто став до лав територіальної оборони; ті, хто всіляко допомагає захисникам і готовий стати до їхніх лав завтра. Наша готовність добровільно стати на захист України є вирішальною запорукою нашої перемоги. Українські добровольці – це символ звитяги, самопожертви та героїзму. Слава героям-добровольцям! Слава Україні

 

 

Український поет-археолог

 

«У нас є поети-політики, поети-художники… Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський. Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. Його поезія глибока, як небо України».

Ігор Павлюк

Народився Борис Миколайович 4 лютого 1936 року в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині в селянській родині. Батько загинув на фронті, мати виховувала Бориса сама. Після закінчення сільської школи-семирічки Борис став вихованцем при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ аж до вступу до військово-морського авіаційного училища, яке не закінчив через дострокову демобілізацію. Після демобілізації переїхав до Києва, де майже 10 років працював кочегаром на заводі залізобетонних виробів і з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського державного університету, який закінчив 1964 року. Ще в школі проявився поетичний талант Бориса і в Києві він продовжував писати вірші. Після закінчення університету працював з 1965 до 1968 року редактором у видавництві «Наукова Думка» у столиці, редагуючи видання археологічної тематики. Цього часу він ближче знайомиться з археологією. Він приймає участь в одній з експедицій з видатним українським археологом О. І. Тереножкіним. Це знайомство на довгі роки пов’язало Б. Мозолевського з археологією. З 1969 до 1970 р. брав участь в експедиції, яка досліджувала Гайманову Могилу. Одна з найважливіших дат у житті Бориса Миколайовича – це 21 червня 1971 року. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено сенсаційну знахідку – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.Того ж року він став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників великих скіфських курганів. 1979 року видавництво «Наукова думка» випустило його монографію «Товста Могила», прекрасно ілюстровану й художньо оформлену. 1980 року він блискуче захистив кандидатську дисертацію; тема якої – скарби з Товстої Могили. Із 1986 року і до кінця життя Борис Мозолевський працював завідувачем відділу, потім – сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ. У ці роки він займався проблемами етногеографії Скіфії, паралельно проводячи польові дослідження. Останні два роки працював над докторською дисертацією, яку так і не встиг завершити. Борис Миколайович також не опублікував автобіографічну ліричну поему «Дума про степ». Замість нього це потім зробила його дружина, професійний редактор Віра Данилівна Мозолевська. З іменем Бориса Мозолевського в українській археології пов’язано багато чудових відкриттів. Достатньо пригадати Хомину, Денисову, Завадські, Реп’яхувату, Товсту, Жовтокам’янську Товсту, Бабину, Водяну, Соболеву могили та інші кургани, дослідження Чортомлика, аби зрозуміти, що можна говорити про «епоху Мозолевського» у вітчизняному скіфознавстві. Борис Мозолевський опублікував 55 наукових досліджень, найвідоміші з них – монографії «Товста Могила» (1979р.), «Мелітопольський курган» (1990р.), «Скіфський степ» (1983р.). Борис Мозолевський чудово поєднав у собі якості досвідченого дослідника археологічних пам’яток, умілого організатора експедицій, а також проникливого лірика, поета тонкої душі. Перші поетичні збірки вийшли російською мовою: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971). Потім, одна за одною, збірки віршів українською: «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярніша збірка «Дорогою стріли» (1991). 1971 року був прийнятий до Спілки письменників України. Видав 8 збірок поезій, лірично-прозову повість. Він був i поетом-особистістю, i вченим-особистістю. Особистістю талановитою, багатогранною, самодостатньою.1993 року, незадовго до його смерті, об’єднаним рішенням Інституту археології НАН України та Київської Академії Євробізнесу Борисові Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», який він не встиг отримати. Борис Миколайович Мозолевський помер 13 вересня 1993 року, від тяжкої хвороби. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. 1998 року на могилі споруджено пам’ятник. Слова з його останнього вірша, викарбувані на могильній плиті:

За добро, що робив я на світі,

За усі мої муки й жалі,

Я воскресну в тридцятім столітті

І пройдусь по коханій землі.

 

День народження Вікіпедії

День народження Вікіпедії відзначається щорічно 15 січня. Звідки ми отримуємо знання? Для цього можуть слугувати досвід, традиції, інтуїція, результати наукових досліджень, визнані авторитети, зрештою, навіть чутки та припущення. У всіх цих розрізнених джерел є свої недоліки,  вони можуть як спрацювати, так і підвести у відповідальний момент. Тому прагнення зібрати всі знання під однією обкладинкою призвело до створення енциклопедій — книг, які розтлумачували назви, поняття, події. Зараз, в епоху інтернету, ми користуємося Вікіпедією — універсальною енциклопедією. Головна її перевага полягає у можливості вільного обміну всіма людським знаннями. Поява інтернету відкрила надзвичайні можливості доступу до енциклопедичних знань. В 1999 році інтернет-сайт Everything2, який збирав знання з усіх можливих галузей, вперше надав можливість своїм користувачам редагувати викладену інформацію, але власники сайту не мали на меті створювати енциклопедію. У 2000 році Ларрі Сенджером та Джиммі Вейлсом було створено англомовний інтернет-ресурс — Нупедію. Енциклопедичні статті для цього сайту писали виключно експерти-науковці, а потім ще відбувалося ретельне рецензування матеріалів. Автори Нупедії  прагнули досягти найвищої якості, тому контент додавався дуже повільними темпами. Щоб прискорити наповнення Нупедії новими матеріалами, 15 січня 2001 року Сенджер та Вейлс відкрили паралельний проєкт, який назвали Вікіпедією. Назва пішла від wiki-технології, на якій було засновано сайт. Вікіпедія вирізнялася тим, що редагувати статті могли будь-які користувачі інтернету.

Правдоносець з діаспори

 

11 січня народився Яр Славутич ( 1918-2011). Професор Альбертського Університету, мовознавець, перекладач, поет, автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). «Був Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах чи альманахах… – пише в автобіографії поет, – 1943 року я вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу я друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало моїм легальним прізвищем». Яр Славутич прожив надзвичайно насичене життя. Народився на Херсонщині в козацькій родині. У вересні 1932 року 14-річного юнака разом з батьками заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він утік і повернувся в рідне село. Під час Голодомору помирають його піврічна сестричка, улюблений дід і бабуся. Тоді ж він складає присягу, продиктовану рідним дідом, – вижити й розказати всьому світові, «як москва нищить Україну…». Відзначає Славутич у своїй біографії і 1938 рік, коли, будучи студентом Запорізького педінституту, він опиняється у в’язниці за читання віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка.