Микола Данилович Руденко - Герой України, видатний український письменник, дисидент, філософ, правозахисник, перший голова Української Гельсінської спілки, борець за незалежність, політв'язень радянських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. «Вся біографія Миколи Даниловича є свідченням того, що Донбас – це українська земля. І не тільки його біографія. Донбас дав Україні Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Василя Стуса, Юрія Липу, і це далеко не повний список. Це без сумніву український край! Його біда в тому, що поряд з українськими родами, які віддавна жили на цій землі, в радянський час туди зумисне переселяли людей з Росії», – наголошує правозахисник Мирослав Маринович. Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт. Коли хлопчику було 6 років батько загинув під час аварії у шахті. Далі доля постійно випробовувала його з дитинства. Через рік під час ігор з хлопчаками отримав травму ока від поціленого камінця, око на довгий час осліпло. У 30-х він став свідком розкуркулення у селі, насильного залучення селян у колгоспи, куди довелося віддати коня, корову і пару волів. Пережив радянський голод 20-х років, Голодомор 33-го. Вищу освіту прагнув здобувати вивчаючи українську мову, але його не взяли – радянська влада проводила тотальну русифікацію Донбасу. Тож у 1939 році хлопець зміг вступити лише на російський філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Однак через два місяці юнака мобілізували у військо. Міг відмовитися, але приховав від медкомісії сліпоту одного ока аби не комісувала, міг бути полковим писарем. 4 жовтня 1941 року в перших боях із нацистськими окупантами Микола Руденко отримав тяжке поранення розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. З війни Руденко повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями. Видав збірку поезій «З походу». Симпатії критиків, схвальні відгуки колег привели Миколу Руденка у Спілку письменників України. До 1936 років Микола Руденко був переконаним комуністом, навіть запеклим сталіністом. «Руденко-дисидент народився 49-го року, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне «ні» беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану в Казахстан авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб», – написав історик Вахтанг Кіпіані у статті «Остання шабля Слова і Честі...». Згодом Руденко відмовився підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати негативні характеристики на «безродних космополітів» – письменників єврейського походження Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало, а дехто таки потрапив у ГУЛАГ. З 1950 року Руденко іде з посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. 18 квітня 1975 року його заарештували вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги Руденка амністували як учасника війни. Після звільнення він пише величезного відкритого листа генсеку ЦК КПРС Брежнєву. У цьому листі, і в багатьох інших відозвах Руденко наголошує, що Україна – суверенна держава, член-засновник ООН із власними законами. Аби вгамувати правдошукача, його примусово піддали психіатричній експертизі (в ті часи це був звичний спосіб боротьби з інакодумцями). Після обстеження у психоневрологічному госпіталі для інвалідів війни, за планом, йому мали видати довідку про проблеми з психікою й потребу в глибшому «лікуванні». Проте фахівці видали висновок, що за їхнім профілем письменник цілком здоровий. «На щастя, і завідуюча цього психоневрологічного госпіталю, й лікарі-психіатри були євреями. А саме єврейська частина психіатрів не погодилася з московською школою психіатрів (щодо застосування каральної психіатрії). Я не бачив жодного психіатра-єврея, який би поставив свій підпис під діагнозом психічної хвороби здоровій людині», – згадував Микола Руденко. Петро Григоренко, який був членом-засновником Московської гельсінської групи, запропонував Миколі Руденку очолити Українську групу. Учасники цих об’єднань хотіли змусити СРСР виконувати Гельсінські угоди щодо дотримання Декларації прав людини, під якими радянське керівництво вимушено підписалося. 9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінської Групи (УГГ). До неї також увійшли генерал Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Невдовзі опублікували її Декларацію і Меморандум №1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів. В період 23-24 грудня 1976 у Миколи Руденка провели обшук, під час якого «знайшли» підкинуті кагебістами 39 доларів США. Згодом його швидко заарештували, навіть дружина Раїса не знала, куди він зник. Миколу Руденка засудили до семи років таборів суворого режиму і п'яти років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори колишнього комуніста кваліфікували як «наклеп на радянську владу» й вилучили з продажу та бібліотек. У вересні 1981 року його етапували у село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). Через кілька років арештували й Раїсу Руденко, присудивши на два роки менший термін. Але спершу вона встигла передати за межі СРСР кілька творів чоловіка: він писав їх у концтаборі на цигарковому папері й передавав під час побачень. Після відбуття семи років ув’язнення Микола Руденко з дружиною ще чотири роки прожили на засланні в Алтаї. Після звернення академіка Андрія Сахарова то тогочасного кремлівського керівника Михайла Горбачора, Руденкам на рік скоротили термін заслання. У грудні 1987 року їм не було куди повертатися – квартиру конфіскували, роботи немає. Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США. І їм не просто дозволили – їх депортували, позбавивши радянського громадянства.В США Микола Руденко працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської Спілки. У 1988 році Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж Руденка запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. Перекладала розмову двох відомих людей Катерина Чумаченко, майбутня дружина третього Президента України Віктора Ющенка. В Україну Микола і Раїса Руденки повернулися у вересні 1990 року. Їх відновили у громадянстві та реабілітували. Микола Руденко розпочав працю над спогадами, але праве око остаточно перестало бачити, тому подальша робота триває за посередництва диктофона. Зате – через півроку відкривається ліве око, яке не бачило 63 роки. Микола Руденко відійшов у вічність 1 квітня 2004 року, коли дружина клопоталася за ліки та лікарів, він її м’яко зупиняв: то все суєта, не треба, прийшла і моя пора. 3 жовтня 2020 року не стало і Раїси Руденко. Вони поховані на Байковому цвинтарі у Києві.
