Наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії.

Український письменник Оле́сь Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов) народився 8 травня 1962 року у місті Хорол Полтавської області. Навчався в Хорольській середній школі № 2, в Лубенському медичному училищі, у 1980 році закінчив Миколаївське медичне училище. Працював у Якутії, служив у лавах РА - десантником  в Східній Німеччині та Афганістані. Потім мандрував Центральною Росією, жив у панківському середовищі в Ленінграді.  У 1997 за роман «Сталінка» отримав малу Шевченківську премію. На основі «Сталінки» Ульяненко написав спільно з Володимиром Тихим сценарій, який пізніше неправомірно використав московський режисер Сєльянов для свого фільму «Жмурки». У 2006-му вийшов роман «Знак Саваофа», в ньому описані кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархату і дається йому визначення п'ятої колони в Україні - ворогів української незалежності. За цей роман Московський патріархат оголосив письменнику анафему. У грудні 2009-го у видавництві «Треант» вийшла кримінальна мелодрама «Там, де Південь», а навесні 2010 року, там само — друге видання книги «Жінка його мрії», презентація якого відбулася у вигляді провокаційного літературно-художнього перформансу в київській галереї «Карась» . На думку критика Костянтина Родика, «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується». Творчість письменника дослідила Надія Тендітна у дисертації «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка». Доктор Марк Роберт Стех писав про призначення таланту Ульяненка так: "... бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду... В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки... у своїй суті він — письменник мало не середньовічного, точніше барокового складу душі... В прозі Ульяненка - гротескно викривлене зображення людини й суспільства... Перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності..." Творчий спадок - понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами. 15 серпня 2010 презентували книгу «Олесь Ульяненко. Без цензури». До книжки увійшло близько 40 інтерв'ю, які автор дав різним виданням та телеканалам протягом 1994—2010 років. Також у книзі є детальний виклад перебігу і документи судової справи Олеся Ульяненка проти Національної комісії з питань моралі. Їх підготував адвокат письменника Олег Веремієнко. Помер 17 серпня 2010 у власній квартирі на 49-му році життя. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому кладовищі. За життя був нагороджений преміями журналів «Сучасність», «Благовіст» та «Кур'єр Кривбасу». Міська рада Хорола назвала іменем Олеся Ульяненка провулок. У 2012 в Полтавському національному педагогічному університет імені В. Г. Короленка створили Меморіальну бібліотеку Олеся Ульяненка. Ініціатором її створення став друг письменника, відомий український режисер Мирослав Слабошпицький. Того ж року президент Спілки письменників міжнаціональної згоди ФРН Володимир Сергієнко  заснував Міжнародну літературну премію на честь Олеся Ульяненка. Мисткиня Євгенія Чуприна: "Олесю Ульяненку сьогодні б виповнилося 60 років. Це була людина нестандартна... передбачити його ніколи не випадало. Він мав занадто великий прямий досвід, щоби вкладатися у шаблони. Він знав, що неприємні речі рятують життя, хоч вони ж і вбивають. Він казав: коли ти потрапив до ями, треба, щоби тебе хтось з неї витяг, можливо, той самий, хто тебе туди і засадив. Він казав: мой творчий метод - пірнути у гівно, виринути, ковтнути повітря, і - назад. Був дуже добрим стилістом, навіть за світовими мірками. Ми не видали чотири присуджені Премії Ульяненка і не провели нагородження дипломами спочатку через епідемію, а тепер - через війну. Подальша доля премії невідома, можливо, вона припинить своє існування. У цьому році ми її присуджувати не будемо."