27 листопада 1863 року в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині народилася Ольга Кобилянська – видатна письменниця, учасниця жіночого руху на теренах західної України. Української мови Ольга навчалась удома і приватно, у школі – лише німецької та румунської. Відколи Ольга закінчила 4 класи початкової школи, її не полишали мрії про подальшу освіту, на той час важкодоступну для жінок, тож вона наполегливо навчалася самостійно: позичала книжки, користувалася підручниками братів, слухала їхні дискусій, багато читала. Цікавилась жіночим питанням та проблемами емансипації. У 1880 р. написала перше німецькомовне оповідання «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р. – «Доля чи воля?». Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886-1887). У 1890-ті роки Кобилянська публікує німецькою свою статтю «Марко Вовчок та її оповідання», цілий ряд перекладених німецькою мовою оповідань українських письменників. З кінця 1880-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя, почала писати рідною мовою – новели «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля». На початку 1890-х, розробляючи проблеми, накреслені у ранніх творах, письменниця прагне розширити сферу своїх художніх пошуків, звертається до абстрактно-символічних тем й образів («Акорди», «Хрест», «Місяць»), пише низку поезій у прозі, серед яких є майстерні художні мініатюри. Суть творчості Ольги Кобилянської найкраще визначив Василь Стефаник: «Ви вмієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе…». Між Ольгою Кобилянською і Василем Стефаником були щирі, теплі взаємини. Та коханням усього життя Ольги Кобилянської був Осип Маковей – письменник і головний редактор чернівецької газети «Буковина». Кобилянська сама запропонувала йому побратися, але Маковею забракло відваги. Він навіть не сказав рішучого «ні», але невдовзі взяв та й одружився з міщанкою. Кобилянська була у розпачі. Однією з небагатьох, хто знав про її душевну драму і палко підтримував у нещасті – була Леся Українка. Їх поєднувала щира кількарічна дружба. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської: наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало. Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда»(усі — 1917р.), «Сниться»(1922), «Зійшов з розуму»(1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…»(1927). У1926-1929 pp. у Харкові вийшло дев’ятитомне зібрання творів письменниці. У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею. О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Окупаційна влада заборонила публікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці. У Чернівцях у будинку, де жила О. Кобилянська, у 1944 р. було відкрито меморіальний музей. До 100-річного ювілею письменниці її ім’я було надано Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У1973 р. відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала.
