Цього року 26 листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років.
У День пам’яті жертв Голодомору українців закликають запалити свічку у вікні – 26 листопада о 16:00, а також долучитись до Загальнонаціональної хвилини мовчання. В Україні змінюється ставлення до Голодомору 1932-1933 років: все більше українців вважають його геноцидом. Також українська влада нагадала, що росіяни будуть відповідати за історичний злочин Голодомору та теперішні воєнні злочини. Історики називають причиною голоду репресивну політику хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада. Таким чином влада хотіла упокорити українців, остаточно ліквідувати спротив режиму та боротьбу за відродження власної державності. Верховна Рада у 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним. Термін "геноцид" - "народовбивство" - ввів у 1944 році польський юрист Рафаель Лемкін. А у 1953 році він публічно назвав "винищення української нації" "класичним прикладом геноциду". Голодомор визнали геноцидом українців 20 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, Бразилія, Ірландія, Молдова, Румунія, Чехія, а також Ватикан як окрема держава. Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору. Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методів демографічного статистичного аналізу. Так з'явилася цифра загиблих від Голодомору у 3,9 мільйона людей. Саме цю цифру вважають найбільш науково доведеною. Деякі історики називають суттєво більші цифри, зокрема Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько семи мільйонів. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області. Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.Одним з перших про голод в СРСР написав англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст, який поїздив Україною та Кубанню, розповів про голод серед селян, пише дослідник Станіслав Кульчицький.
Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.
Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни. У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
Свідки Голодомору діляться спогадами:
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні - все забрали".
Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам'ятали людей, які від імені влади відбирали у своїх сусідів харчі.
Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти. Боржників заносили до списків, які називали "чорні дошки", накладали різноманітні штрафи й санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям - тотально вилучали їжу, не підвозили товари і забороняли селянам виїжджати за межі населеного пункту. Першим художнім твором про Голодомор став роман "Марія" Уласа Самчука, написаний одразу після подій 1933 року. Автор присвячує свій роман "матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933".У романі-хроніці описана трагедія України після 1917-го року - через трагедію однієї жінки. Його вважають одним з найкращих творів про історію українського народу у ХХ столітті.
