30 серпня виповнюється 101 рік від дня народження Павла Глазового — українського поета-гумориста і сатирика, лавреата премії імені Остапа Вишні, першого лавреата премії імені Петра Сагайдачного. Народився Павло 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області, куди переїхали його батьки перед народженням сина, рятуючись від комнезамівців (комітету незаможних селян). Батько майбутнього поета Прокіп Глазовий був родом із Криворіжжя, мав двох коней та землю, вважався міцним господарем, його дружина була донькою священника. А з приходом радянської влади цей господар залишився без нічого — все було реквізовано. Ненависть до більшовиків залишилася в Прокопа Глазового на все життя. Пізніше Павло Прокопович розповість, як 11-річним пережив Голодомор, як на його очах померла від голоду й виснаження молодша сестричка, як селян, що намагалися вибратися до міста за продуктами, солдати завертали iз залізничних станцій назад — на голодну смерть. У страшний час геноциду української нації помер і його молодший брат. Після закінчення восьмирічки Павло Глазовий вступив до Новомосковської педагогічної школи на Дніпропетровщині, мріяв бути учителем української мови. Працював рік учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем в 1940 році, адже тоді забирали із внз після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, а вступити до інституту після служби, що демобілізованому солдату зробити було легше. З початком Другої світової війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, а закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. Повернувся додому з трьома бойовими орденами, які пороздавав сусідським дітлахам. Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, багато писав для стінгазет. Друзі змусили надіслати кілька гумористичних творів до журналу «Перець». Звідти згодом отримав лист від самого Остапа Вишні, якому сподобалися твори молодого Глазового. Надалі Вишня ревно опікувався долею поета–початківця, переймався долею талановитого юнака і посприяв, щоб того перевели на навчання до Києва. Павло Глазовий закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Друкуватися почав ще з 1940 року, але тоді писав не гуморески, а лірику. У 1950-1961 роках був заступником головного редактора журналу "Перець". За Глазового наклад "Перцю" зріс до 3,5 млн примірників. Деякий час Павло Прокопович працював на радіо редактором музично-гумористичної програми (після 1961 року), а згодом заступником головного редактора журналу "Мистецтво", очоливши відділ "Новини кіноекрану". Сатира Павла Глазового завжди була гострою і дошкульною. За радянських часів він почувався незатишно, пережив нелюбов радянської влади, яка була змушена миритися з його віршами, але мстилася йому тим, що книжки поета виходили дуже обмежено. Офіційних державних нагород він не мав. Його іскристий гумор і влучне слово часто мали характер народного анекдоту. Він умів навіть в лаконічній мініатюрі передати станнародної душі. Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Ніли Крюкової, Анатолія Литвинова і входять до репертуару Анатолія Паламаренка… У часи «брежнєвського застою» Неонілі Крюковій на рік заборонили читати Глазового зі сцени. Він створював сатиричні і гумористичні твори, усмішки, фейлетони, писав репризи для цирку, діалоги для популярних тоді майстрів розмовного жанру Штепселя і Тарапуньки. Ті, хто добре знав Павла Глазового, говорили, що в житті він був безкомпромісним і гострим, як його твори, жив досить скромно, не мав ні машини, ні дачі. Найбільшим багатством були книги. Тексти гуморесок Павла Глазового стали піснями. «Життя ж - вогонь. У тім вогні Серця людські палають, А сміху іскорки ясні Над полум’ям літають: Смішні пригоди і слова, Події та картини. Я сам згоряю у вогні Й збираю ті іскрини. Якби не міг збирати я Веселого й смішного, Давно розпалась би душа Під тягарем страшного.» Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.Поет є автором 13 книжок сатири і гумору, восьми книжок для дітей. Притаманні йому любов до своєї землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені ним до людей в гумористичній формі, іноді спонукали читачів і слухачів переосмислити своє буття. Вже кілька десятиліть читачі різних поколінь звертаються до гуморесок Павла Глазового, знаходячи у його творчості щось своє. "Народ, який сміятись вміє Ніхто не знищить, не розвіє."
