25 серпня 2024 року виповнюється 85 років від дня народження Володимира Григоровича Дрозда, українського прозаїка. Його перу належить багато творів. які різняться за тематикою, настроєм та звучанням. Багатоликий Дрозд не вписувався ні в які схеми, для нього не існувало ніяких стереотипів. Автор вражав поєднанням фольклору з фантастикою, реального з химерним, будь то лірична повість чи гротескний твір, повний сарказму. Його оповідання викликають у читача сплеск емоцій, оскільки письменник вміє розмальовувати світ і «бачити зорі навіть у буденних калюжах», як писав його великий земляк Олександр Довженко. Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині у родині колгоспників. З дитячих років його вабило до себе художнє слово, він багато читав, добре вчився. Тому не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос колгоспника». Першу книжку оповідань та новел «Люблю сині зорі» видав у 19 років. З 1961 по 1962 рік Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціальні теми з філософськими узагальненнями та з елементами фантастики. Літературна критика схвально сприйняла письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав. Тоді ж Дрозд починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і «Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в Забайкалля, подалі від суспільства.
Після демобілізації, протягом 1966 – 1970 років, Володимир Дрозд працював старшим редактором видавництва «Радянський письменник». У 1968 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, де заочно навчався на факультеті журналістики. З 1983 по 1985 рік Дрозд працює головним редактором у створеному не без його участі журналі «Київ», який невдовзі відзначився сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. З 1992 року він є головою Літфонду України. Протягом 1991 – 1999 років – секретарем та заступником голови Національної Спілки письменників України. З 1999 по 2003 рік був президентом Міжнародного благодійного фонду «Девич-гора».Серед найбільш відомих творів Володимира Дрозда – «Катастрофа» (1969), «Спектакль» (1985), «Пришестя» (1996). Не боявся писати про негативні явища радянської доби, тому мав проблеми з виданням творів. «Згадаю, як розпинали мене за того ж «Білого коня Шептала», щасливим випадком надрукованого у львівському часописі «Жовтень», у цьому ж таки кабінеті, – стає і гидко, і страшно. Або безкінечну низку принижень навколо «Вовкулаки», «Катастрофи», «Ирію», «Спектаклю», та хіба тільки навколо них..., – писав Володимир Дрозд на рубежі століть про колишні тоталітарні часи. – Або згадаєш редактора, цензора у самім собі, навіть коли ти за своїм письмовим столом і пишеш для вічності, до шухляди, а не для заробітку… Або згадаєш про принизливу штовханину письменників у цих же кабінетах навколо нагород, видань, звань, закордонних поїздок…Ні, не хочу я повертатися у минуле попри усю незатишність існування у часі теперішньому». Більшість своїх творів Володимир Дрозд писав «на повну силу, без оглядки на критику». Звісно, що з їх публікацією виникали проблеми. Так, повість «Вовкулака», переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача довгих дванадцять років, роман «Ирій» – шість років, роман «Катастрофа», опублікований лише в журнальному варіанті («Вітчизна» 1968, №10), був надрукований окремою книжкою тільки через двадцять років. Вершиною його творчості стала незавершена багатотомна епопея «Листя землі: Книга даль і днів минущих» – справжня енциклопедія історії рідного краю за більш як сто років, побудована виключно на записаних автором спогадах жителів Чернігівщини та Київщини. Саме за «Листя землі» Володимир Дрозд був відзначений Державною премією України імені Т. Г. Шевченка в 1992 р. Він є кавалером ордена «Знак пошани» (1989) та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999), лауреатом літературної премії імені О. В. Головка (1981) за повість «Земля під копитами», Міжнародної премії Фундації Омеляна та Тетяни Антонович (США, 1992), , Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (посмертно, 2017).
