Незламні «кіборги»

Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.У Донецькому аеропорту та селищі Піски протягом цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші. В обороні аеропорту також брали участь волонтери і медики. За стійкість і незламність українських захисників назвали «кіборгами». Вони стали символом мужності та відданості ідеалам вільної та незалежної України. У період з 18 до 21 січня 2015 року внаслідок підриву окупантами термінала ДАП загинуло 58 «кіборгів», тож 21 січня було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу, який був повністю зруйнований і не придатний для оборони. Захищаючи Донецький аеропорт, загинули понад 200 українських захисників, поранено понад 500. Багатьох із них відзначено державними нагородами, декого - посмертно. Бої за Донецький аеропорт - одні з найзапекліших у війні на сході України. Звитяжна оборона летовища стала символом незламності та бойового духу нашого війська, а їхній подвиг забуттю не підлягає. Сьогодні наші воїни продовжують стримувати ворога на сході України, тим самим доводячи усьому світові, що українська нація є незламна та непереможна Бої за Донецький аеропорт – одні з найзапекліших у війні на сході України. Руслан Боровик - гранатометник 90-го десантного батальйону, який пройшов важкі бої у Донецькому аеропорту в 2014-2015 роках. Його фотографії з нового терміналу назавжди зафіксували багатьох оборонців Донецького аеропорту - тих, хто загинув, і тих, хто вижив. Через п'ять років після тих боїв Руслан Боровик розповів про те, як склалося життя «кіборгів», яким вдалося повернутися з ДАП : хтось помер вже у мирному житті, а хтось зміг пережити війну, створив сім'ю і започаткував бізнес. Водночас багато ветеранів ДАП змогли налагодити своє життя. Гранти на розвиток малого бізнесу для учасників бойових дій запровадили в Україні ряд міжнародних організацій. Руслан Боровик періодично влаштовує виставки своїх фотографій в Україні та за кордоном, щоб нагадувати про бої у ДАПі. Відзначає, що у Києві інтерес до них менший, ніж у регіонах: «Розумію, що це не концерт Винника, хоч і безкоштовно. Напевно, кияни весь час в активному вирі життя і їх це не так зачепило. А у регіонах - в Черкасах і Умані - людей було більше». Також Руслан займається спортивною реабілітацією - попри те, що наслідки поранення все ще відчуваються. Бере участь у міжнародних змаганнях - нещодавно пробіг марафон у словацькому Кошице. На питання про те, як зараз сприймаються бої в Донецькому аеропорту і чи не виникало у нього враження, що все було дарма, Руслан зізнається - сам про це багато думає зараз: «Хочу вірити, що все було не дарма, і так це будуть сприймати і в майбутньому. Ми чинили супротив. Можливо, без цього і країни під назвою Україна вже не існувало б. У нас були втрати, але були і перемоги». Вічна пам'ять, вічна слава і честь захисникам України!

 

Письменник зі світлою інтуїцією природи

 

14 січня - день народження Євгена Гуцала (1937-1995) - видатного українського прозаїка і поета, шістдесятника, журналіста, кіносценариста, новеліста, автора понад 100 книжок, лавреата Шевченківської премії, премії імені Івана Огієнка, Міжнародної премії фундації Антоновичів. Його творчий доробок  надзвичайно великий: оповідання, повісті, романи, новели, збірки віршів і твори для дітей. "Ще понад 25 років тому у своїх публіцистичних статтях Євген Гуцало передбачив російську експансію, ґрунтуючись на свідченнях самих російських воєначальників, істориків, письменників - апологетів "Третього Риму". Але книжку прочитали лише одиниці, і більшість просто не повірила у те, що таке може здійснитися насправді"- письменниця Леся Воронина, дружина Євгена Гуцала. Його "Ментальність орди" побачила світ у 1996 р. До книжки увійшов цикл його публіцистичних статей, що друкувалися впродовж 1993-1995 рр. у газеті "Літературна Україна", на теми російської експансіоністської політики, минулого і сучасного України. Він сам пояснив, чому не міг не написати цієї книжки: "Але ж гріх було не задуматися над співжиттям російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю… Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язували культ російського народу. Зрештою, ота війна у Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася на Україні завжди… І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування, мародерства і геноциду?.. І чи може тут наша література грати пасивну роль?"- Євген Гуцало написав це майже 30 років тому.  Після публікації цих статей в "Літературній Україні" йому надходили погрози. Рідні і друзі письменника вважають, що його несподівана смерть могла бути невипадковою. "Взаємини російського і українського народів письменник розглядає в контексті протиставлення двох типів цивілізацій - осілого, землеробського з одного боку і кочівного, загарбницького з другого... Поширившись на величезному просторі, не закорінений в питомий ґрунт, призвичаєний до грабіжництва, існування коштом чужої праці, народ-завойовник руйнує усталений, органічно вписаний в довкілля господарський лад поневолених народів, їх звичаї, культуру, ідентичність" - Лариса Масенко про "Ментальність орди". Народився майбутній письменник в селі Старий Животів на Вінниччині в родині вчителів. Мама викладала хімію і біологію, а тато - українську мову і літературу. Змалку Євген захоплювався читанням. "Ковтав" книжки спершу з домашньої бібліотеки, а потім звідусіль, де міг знайти. Поступово любов до читання переросла в захоплення віршуванням. Після школи Євген Гуцало вступав на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, але, склавши іспити на "відмінно", лише один - з "четвіркою", студентом чомусь не став. У наступному році вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім.М.Гоголя. У студентські роки Євген Гуцало писав вірші і прозу, вступив до літературної студії. Після закінчення навчання працював в редакціях газет Вінниччини, Львівщини, Чернігівщини. Дописував публіцистичні твори, оповідання і новели. Злет творчості Євгена Гуцала припав на період "хрущовської відлиги". Активно друкувати свої твори він почав у 1960 р. Перші його публікації не залишилися поза увагою старших колег - Миколи Бажана, Михайла Стельмаха та інших. У 1961 р. Павло Загребельний запросив Євгена Гуцала працювати в редакції газети "Літературна Україна". Наступного року вийшла друком перша збірка оповідань Євгена Гуцала - "Люди серед людей". З середини 1960-х років Євген Гуцало писав новели, повісті, романи, твори для дітей. Кожен його  твір - магія над душею окремого читача. Він став відомим письменником, одним з найталановитіших українських письменників ХХ століття. Значну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей.  Від початку своєї творчості Євген Гуцало писав про дітей, про світ дитинства. У багатьох оповіданнях розповідав про своє дитинство. Найкращі новели, оповідання, повісті і романи письменника стали шедеврами сучасної української літератури, їх вивчають у школі, за ними пишуть дисертації і наукові дослідження.  За повістю "Мертва зона" та оповіданнями Євгена Гуцала у 1987 р. режисер Юрій Іллєнко створив фільм "Солом’яні дзвони". Інтерес до творчості письменника не згасає і дотепер. 

125 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець Олександр Ковінька

 Олександр Ковінька (справжнє прізвище Ковінько) народився 13 січня 1900 року у селі Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка. Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Під час подій Української революції 1917-21 років Олександр Ковінько підтримував Директорію УНР, яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський антигетьманський загін. В одній із сутичок повстанців, підтримуваних Директорією з одного боку і військовими частинами Німеччини та частин гетьманату Павла Скоропадського його схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, російський, денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою. 1920 року Олександр Ковінько, тоді вже член партій боротьбистів, опинився у війську Української Народної республіки, яке очолював Симон Петлюра. Нарешті, пройшовши через тортури білопольського концтабору в Познані, повернувся до Полтави. Друкуватися почав 1926 році — тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в пресі. Творча стихія О. Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини — народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя. 6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Про перебування в таборах Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Після реабілітації повернувся в Україну до рідної Полтави.  Автор збірок гуморесок і сатиричних повістей «Індивідуальна техніка» (1929), книг сатири й гумору «Кутя з медом» (1960), «Коти й котячі хвости» (1964), «Попав пальцем в небо» (1966), «І таке буває…» (1972), «Як воно засівалося» (1979), низки автобіогр. оповідань і політичних фейлетонів. Писав нариси, публіцистичні статті, спогади про П. Капельгородського, Остапа Вишню, В. Сосюру, М. Годованця, Мате Залку. Тематика його творів пов’язана з господарюванням у старому та новочасному селі; негараздами у вихованні дітей, побуті, виявом бюрократизму. Олександр Ковінька розробив художню форму короткої гуморески, заснованої на традиції дотепного усного народного мовлення. В 1992 році у Полтаві на будинку, де мешкав Ковінька, встановлено меморіальну дошку. Ковінька активно працював і на громадській ниві: був багаторічним депутатом Полтавської міськради, обирався членом Правління Спілки Письменників України. «Однак, слід відзначити, — писав полтавський краєзнавець Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало». Помер у Полтаві в 1985 році.

 

8 січня - 90 років від дня народження Василя Симоненка

Людина сталевого гарту: від сотенного УПА — до в'язня ГУЛАГу і до Героя України

 

5 січня 1923 року народився Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс»)  — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв'язень (провів 32 роки у московсько-радянських таборах), кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України (2022). Народився Мирославв селі Вижний Березів, Коломийського повіту, Станиславівського воєводства, Галичина (тепер Косівський район Івано-Франківщини), в сім'ї селян. Обидва його діди були друзями-опришками. На його виховання великий вплив мав дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого, хлопця віддали навчатися до «Рідної школи» в сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи. «До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий» — згадував Мирослав Симчич. У 1941 Мирослав вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, був відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служив кулеметником. Після двох боїв з нацистсько-німецькими окупантами цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої сформували нову сотню. Районовий «Орел» направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом московсько-радянських окупантів, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі. Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до Буковинської Української Самооборонної Арміє (БУСА), у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню УПА. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила кілька радянських колгоспів та розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків» або «яструбків»), колабораціоністів московсько-радянських окупантів. Далі сотня рейдувала Буковиною, повернулася перед традиційним українським відзначення Різдва Христового у січні 1945 року, а після свят отримала наказ іти на Космач. Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став Рушірський бій під Космачем, в якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, зі сторони московсько-радянських окупантів, окрім дивізії «НКВД», брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші росіійсько-радянські формування. З боку УПА — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», імовірно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував відомий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна). Усього — не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, у селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Івана Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той московсько-радянський батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця. Сили УПА вийшли з Космача, чим дали можливість частинам московсько-радянського «НКВД» увійти до села. Згодом українські партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини московсько-радянського «НКВД» подали радіограму в Станіслав (Івано-Франківськ) до штабу дивізії, щоб їм давали підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатись і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги. Поки основні українські повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень УПА стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви московсько-радянської дивізії НКВДистів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому Мирославу Симчичу «Кривоносові». Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня УПА мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, приблизно 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни (кріси) й гранати. Колона московсько-радянського «НКВД» з'явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними — понад 15), тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх — 405 солдатів та офіцерів московсько-радянських окупантів. Існує версія, що в цьому бою загинув командир дивізії російський генерал-майор Ніколай Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Московські окупанти, начебто, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, заднім числом понизили його у званні. Через 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові. В місці поранення почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини — дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.Узимку 1946-го і аж до весни Симчич хворіє на тиф. У цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною до московських окупантів ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні УПА, збирає її і відновлює боєздатність. Сотенний «Кривоніс» переживає безліч облав та бойових сутичок. 4 грудня 1948 «Кривоніс» із «Чернецем» (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою московського «МГБ». Раптом хату оточили московсько-радянські окупанти. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. «Чернець» був тяжко поранений кулеметною чергою, окупанти запалили хату. «Кривоніс» і «Чернець» знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, московсько-радянські окупанти облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати українських повстанців із полум'я... Симчич був засуджений московсько-радянськими окупантами у 1949 році за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і московських концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками в сталінських концтаборах. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні» в московських концтаборах. 1956 Комісія «Верховного Совєта СССР» скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році його звільнили з московських концтаборів. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований московсько-радянським окупантами за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував ув одиночній камері, навіть «справедливе» московсько-радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога російсько-радянської влади, у грудні 1969 «Верховного Совєта СССР» скасувала постанову від 1956. Верховний Суд «СССР» своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953-го року (кінець терміну 30 січня 1982). 1976 року Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація московсько-радянського концтабору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо «в'язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення» (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з московсько-радянською спецслужбою «КГБ»). 1979 року Мирослав Симчич подав заяву в «МГБ» і в «КГБ» з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в'язні, або до Запорізької області (його сім'я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров'ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями». У листопаді 1980 року в концтаборі у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО «за невиконання плану». З цього приводу політв'язень Валерій Марченко (який сам з часом загинув в концтаборі) надіслав телеграму прокуророві «УССР» Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка. 6 червня 1981 дружина Симчича Раїса Мороз звернулася із заявою до Генерального прокурора «СССР», в якій повідомила, що в ВТУ ЯЯ-310/88 Запорізької області, куди перевели її чоловіка з політичного табору, в оперчастину викликають співробітників і вимагають від них показів про антирадянські висловлювання Симчича:  «Мій чоловік старий і немічний, ніякої шкоди владі і ладові він уже неспроможний завдати просто через фізичну слабкість. Тому я звертаюся до Вас із проханням втрутитися, зупинити цю сфабриковану справу і надати можливість моєму чоловікові вийти на волю після 30 років ув'язнення, які закінчуються 30.10.82, і жити разом з сім'єю». 22 січня 1982 року в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів. 1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 року таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». У 1980-х роках у журналах Західної Німеччини, Канади і США опубліковано декілька листів-заяв Симчича, зредагованих і надісланих туди Валерієм Марченком. Мирослав Симчич був звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув'язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення відновлення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця. На пенсії жив у місті Коломия Івано-Франківської області, був його почесним громадянином. Був членом Коломийської міськрайонної станиці Братства ОУН-УПА Карпатського краю. Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому». У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник. 11 травня 2013 року став почесним громадянином Львова. Лише 15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича. У 2019 році життєпис Мирослава Симчича став основою третього фільму циклу «Жива УПА» «Я не з неба». Помер 18 січня 2023 року у віці 100 років і був похований 20 січня 2023 року в місті Коломия на цвинтарі «Монастирок». 15 червня 2023 року у місті Івано-Франківськ вулицю Токарську перейменували на вулицю Мирослава Симчича, також 29 листопада 2023 року у місті Запоріжжя одну з вулиць названо на його честь. А 4 липня 2024 року Львівська міська рада найменувала один зі скверів на честь Мирослава Симчича. На фасаді будинку, у якому він жив в Коломиї, 18 січня 2024 року була встановлена меморіальна дошка. Його нагороди: Срібна Зірка за поранення (1945), звання Герой України від 14 жовтня 2022 року, Орден Свободи (21 серпня 2015), Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005), відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016), медаль «За заслуги перед Прикарпаттям», та інші.