Людина сталевого гарту: від сотенного УПА — до в'язня ГУЛАГу і до Героя України

 

5 січня 1923 року народився Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс»)  — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв'язень (провів 32 роки у московсько-радянських таборах), кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України (2022). Народився Мирославв селі Вижний Березів, Коломийського повіту, Станиславівського воєводства, Галичина (тепер Косівський район Івано-Франківщини), в сім'ї селян. Обидва його діди були друзями-опришками. На його виховання великий вплив мав дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого, хлопця віддали навчатися до «Рідної школи» в сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи. «До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий» — згадував Мирослав Симчич. У 1941 Мирослав вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, був відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служив кулеметником. Після двох боїв з нацистсько-німецькими окупантами цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої сформували нову сотню. Районовий «Орел» направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом московсько-радянських окупантів, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі. Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до Буковинської Української Самооборонної Арміє (БУСА), у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню УПА. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила кілька радянських колгоспів та розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків» або «яструбків»), колабораціоністів московсько-радянських окупантів. Далі сотня рейдувала Буковиною, повернулася перед традиційним українським відзначення Різдва Христового у січні 1945 року, а після свят отримала наказ іти на Космач. Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став Рушірський бій під Космачем, в якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, зі сторони московсько-радянських окупантів, окрім дивізії «НКВД», брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші росіійсько-радянські формування. З боку УПА — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», імовірно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував відомий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна). Усього — не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, у селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Івана Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той московсько-радянський батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця. Сили УПА вийшли з Космача, чим дали можливість частинам московсько-радянського «НКВД» увійти до села. Згодом українські партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини московсько-радянського «НКВД» подали радіограму в Станіслав (Івано-Франківськ) до штабу дивізії, щоб їм давали підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатись і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги. Поки основні українські повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень УПА стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви московсько-радянської дивізії НКВДистів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому Мирославу Симчичу «Кривоносові». Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня УПА мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, приблизно 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни (кріси) й гранати. Колона московсько-радянського «НКВД» з'явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними — понад 15), тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх — 405 солдатів та офіцерів московсько-радянських окупантів. Існує версія, що в цьому бою загинув командир дивізії російський генерал-майор Ніколай Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Московські окупанти, начебто, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, заднім числом понизили його у званні. Через 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові. В місці поранення почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини — дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.Узимку 1946-го і аж до весни Симчич хворіє на тиф. У цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною до московських окупантів ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні УПА, збирає її і відновлює боєздатність. Сотенний «Кривоніс» переживає безліч облав та бойових сутичок. 4 грудня 1948 «Кривоніс» із «Чернецем» (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою московського «МГБ». Раптом хату оточили московсько-радянські окупанти. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. «Чернець» був тяжко поранений кулеметною чергою, окупанти запалили хату. «Кривоніс» і «Чернець» знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, московсько-радянські окупанти облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати українських повстанців із полум'я... Симчич був засуджений московсько-радянськими окупантами у 1949 році за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і московських концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками в сталінських концтаборах. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні» в московських концтаборах. 1956 Комісія «Верховного Совєта СССР» скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році його звільнили з московських концтаборів. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований московсько-радянським окупантами за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував ув одиночній камері, навіть «справедливе» московсько-радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога російсько-радянської влади, у грудні 1969 «Верховного Совєта СССР» скасувала постанову від 1956. Верховний Суд «СССР» своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953-го року (кінець терміну 30 січня 1982). 1976 року Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація московсько-радянського концтабору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо «в'язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення» (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з московсько-радянською спецслужбою «КГБ»). 1979 року Мирослав Симчич подав заяву в «МГБ» і в «КГБ» з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в'язні, або до Запорізької області (його сім'я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров'ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями». У листопаді 1980 року в концтаборі у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО «за невиконання плану». З цього приводу політв'язень Валерій Марченко (який сам з часом загинув в концтаборі) надіслав телеграму прокуророві «УССР» Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка. 6 червня 1981 дружина Симчича Раїса Мороз звернулася із заявою до Генерального прокурора «СССР», в якій повідомила, що в ВТУ ЯЯ-310/88 Запорізької області, куди перевели її чоловіка з політичного табору, в оперчастину викликають співробітників і вимагають від них показів про антирадянські висловлювання Симчича:  «Мій чоловік старий і немічний, ніякої шкоди владі і ладові він уже неспроможний завдати просто через фізичну слабкість. Тому я звертаюся до Вас із проханням втрутитися, зупинити цю сфабриковану справу і надати можливість моєму чоловікові вийти на волю після 30 років ув'язнення, які закінчуються 30.10.82, і жити разом з сім'єю». 22 січня 1982 року в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів. 1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 року таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». У 1980-х роках у журналах Західної Німеччини, Канади і США опубліковано декілька листів-заяв Симчича, зредагованих і надісланих туди Валерієм Марченком. Мирослав Симчич був звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув'язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення відновлення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця. На пенсії жив у місті Коломия Івано-Франківської області, був його почесним громадянином. Був членом Коломийської міськрайонної станиці Братства ОУН-УПА Карпатського краю. Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому». У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник. 11 травня 2013 року став почесним громадянином Львова. Лише 15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича. У 2019 році життєпис Мирослава Симчича став основою третього фільму циклу «Жива УПА» «Я не з неба». Помер 18 січня 2023 року у віці 100 років і був похований 20 січня 2023 року в місті Коломия на цвинтарі «Монастирок». 15 червня 2023 року у місті Івано-Франківськ вулицю Токарську перейменували на вулицю Мирослава Симчича, також 29 листопада 2023 року у місті Запоріжжя одну з вулиць названо на його честь. А 4 липня 2024 року Львівська міська рада найменувала один зі скверів на честь Мирослава Симчича. На фасаді будинку, у якому він жив в Коломиї, 18 січня 2024 року була встановлена меморіальна дошка. Його нагороди: Срібна Зірка за поранення (1945), звання Герой України від 14 жовтня 2022 року, Орден Свободи (21 серпня 2015), Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005), відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016), медаль «За заслуги перед Прикарпаттям», та інші.