31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько – духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"...

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук – дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му – роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики.

14 березня в Україні відзначають День добровольця, щоб показати повагу до наших військових і відзначити неймовірну хоробрість чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю для захисту держави.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.

День пам'яті Ніла Хасевича – воїна та іміджмейкера Української Повстанської Армії

4-го березня 1952 року в бункері на хуторі біля села Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області, в бою з московосько-більшовицькими окупантами, загинув Ніл Хасевич, боєць УПА на псевдо "Зот". Чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який мешкав там із дружиною Єфросинією та сином Григорієм. О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного "Зота", обладнану просто на селянському подвір’ї. Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій. Їх, убитих повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти завжди привозили вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок.

Творець музики українського гімну

4 березня - 210 років від дня народження українського композитора, автора гімну України Михайла Михайловича Вербицького (1815 -1870). Михайло Вербицький народився у селищі Явірник-Руський біля Перемишля (Польща) в сім’ї греко-католицького священника. Коли йому було десять років – залишився без батька. Після цього матір відмовилася від опіки над сином, тому Михайла виховував родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він започаткував музичну школу при перемишльській катедрі греко-католицької церкви, де вчився і Вербицький. Навчався музики в Алоїза Нанке, Франтішека Лоренца. У 1829 році вперше виступив на урочистому богослужінні в складі хору Перемишльської єпархії. Михайло Вербицький навчався у Львівській духовній семінарії, яку тричі намагався закінчити. Перші два рази його виключили з навчального закладу, а третій раз він сам пішов, адже мав піти працювати, щоб утримувати сім’ю. Ще під час навчання у Львівській духовній семінарії композитор добре оволодів грою на гітари. Саме він створив перший український посібник гри на цьому інструменті. У 1950-му році його висвятили на священика.