31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько – духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну  аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"... 31.07. 1952. Рівненський обласний суд присудив Галині 10 років увיязнення. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звיязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вיязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, навесні 1953-го перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині також довелося розвантажувати баржі з цементом у мішках по 50 кг. За Указом 1954 року їй, як малолітній і за добру роботу, зняли 2/3 терміну і звільнили 24.12. 1954. Галина зупинилася в Костополі, у бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, закінчила у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Одержала новий паспорт, бо судимість з неї зняли. Однак увага КГБ до Галини не ослабла. З вересня 1963 рроку вона відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Галина зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. У 1965 році вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького і познайомилась з Олесем Сергієнком, Оксаною Мешко, Вячеславом Чорноволом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Іваном ДЗЮБОЮ. КДБ робили спроби завербувати Галину, щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. В 1968 році у видавництві "Донбас" знімають з виробництва підписану до друку рук її нову збірку поезій, у 1971-му в київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію затятій націоналістці і бандерівці –  до Спілки письменників її приймуть аж через 17 років. У 1988 році Галина Леонідівна включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, Народного Руху України, "Меморіалу", ДемПартії України. В 1990-му переїхала до Львова. Виступала як публіцистка, повістярка, поетка, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лавреаткою літературного конкурсу "Шістдесятники", премії імені Олександра Білецького, премії імені Валерія Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема: "Степан Бандера – людина і міф", "Нескорені берегині" – про українських жінок-політичних увיязнених. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лише 7. Померла у Львові 11 березня 2001 року. 

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є  літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук – дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му – роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики. Його твори перекладено багатьма мовами світу. Він перекладає з англійської, валлійської, слов'янських мов. Народився майбутній письменник 18 березня 1952 року в місті Станіслав, нині – Івано-Франківськ. Юрієм його назвали на честь маминого рідного брата, розстріляного в 1941 році. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут за спеціальністю учитель української мови і літератури та філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. У 1974 році переїхав до Львова. У 1970-80-х роках Юрій Винничук потрапив під нагляд КДБ через свої поширені у самвидаві "чорні" історії, у нього неодноразово робили обшуки вдома. 

Між тих народів сотворю народ,

що перевершить всіх своїм терпінням,

перетворившись безліч раз на попіл,

віднайде в попелі своє він воскресіння.

Пройшовши шляхом всіх пекельних мук

під регіт і знущання ката,

він світ навчить, як вижити і жить,

навчившись сам спочатку, як вмирати.

Це рядки, написані у 1978 році. "Якби я міг, то інакше прожив би своє життя. В молодості я забагато часу витратив на спілкування. Потім виявилося, що ті, з ким я спілкувався, стукали на мене в КДБ, переповідали наші розмови… Якби я не попався на цих дурних знайомствах, то моє життя склалося б інакше. Можливо, книжки би раніше почав видавати. Тепер я дуже хочу надолужити, наздогнати, в мене безліч ідей, але мало часу"– Юрій Винничук. Письменник пройшов тернистий шлях до слави і успіху, займався перекладами і довгий час працював на видавництво «Піраміда». Зараз автор живе у Львові, продовжує складати власні книги і редагувати чужі. Читати книги Юрія Винничука безперечно варто, якщо ви небайдужі до долі української літератури, або якщо вам цікавий погляд сучасника на ряд важливих політичних подій в Україні і за кордоном. Многая творчая літа Юрію Павловичу!

14 березня в Україні відзначають День добровольця, щоб показати повагу до наших військових і відзначити неймовірну хоробрість чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю для захисту держави.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.Творчий доробок письменника можна поділити на дві головні складові: поетичну і прозову. Вірші Юрій Ігорович почав публікувати у великих літературних журналах України з 1991 року. Перша збірка поезій – «Небо і площі», вийшла у 1985 році. Наступними були збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013). У поезії Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку «духовної вертикалі буття», наснаги і неспокою, патетики з іронією. Чимало віршів поета покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», з якими він співпрацює. З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (1989), написані від враження служби автора в армії. Ця книжка привернула увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. Через два роки з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» з характерними для подальших прозових творів письменника рисами: містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреація» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію – головним героєм кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень, що описуються у жанрово-стилістичний суміші: сповідь, «чорний реалізм», буфонада, трилер, готика, сатира. У 2011 році Юрій Андрухович випустив найбільшу свою прозову книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали її «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Романи «Коханці Юстиції» та «Радіо Ніч» побачили світ відповідно у 2017 і 2020 році. Есеїстика Андруховича базується на його частих подорожах до інших країн і складається у своєрідні «книги спостережень». Андрухович – є автором перекладів українською мовою трагедій «Гамлет»,  «Ромео і Джульєтта», «Король Лір» Вільяма Шекспіра, «Розбитий глек» Гайнріха фон Кляйста, поезій Р.-М. Рильке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, американської поезії 1950-60-х років та інших. Про свою перекладацьку роботу письменник говорить доволі стримано: «Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне – перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь цілісність».Твори самого Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою,  білоруською, угорською, фінською, шведською, французькою, іспанською, чеською, словацькою, хорватською, сербською мовами.

 

День пам'яті Ніла Хасевича – воїна та іміджмейкера Української Повстанської Армії

4-го березня 1952 року в бункері на хуторі біля села Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області, в бою з московосько-більшовицькими окупантами, загинув Ніл Хасевич, боєць УПА на псевдо "Зот". Чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який мешкав там із дружиною Єфросинією та сином Григорієм. О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного "Зота", обладнану просто на селянському подвір’ї. Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій. Їх, убитих повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти завжди привозили вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок. Ніл Хасевич – видатний художник-графік, активний громадський і політичний діяч, член Організації Українських Націоналістів і Української Головної Визвольної Ради, Лицар Срібного Хреста Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Він керував підпільними друкарнями і працював головним іміджмейкером УПА. Він редагував військовий щомісячник “До зброї!”, політичні газети “Вільна Україна” та “За Самостійну Україну”, сатиричні журнали “Український перець” та “Хрін” і до всіх названих видань малював картинки. Ілюстраціями “Зота” прикрашалися майже всі підпільні видання Волині й Полісся. Лише за один 1949-й рік українські повстанці виготовили 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції, кожну десяту з них супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича. У програмній статті “Про графіку”, вміщеній у числі газети “Волинь” від 1 вересня 1941 року, художник виклав власне кредо: "Ніхто з тих, хто розуміється на справі, не стане заперечувати сьогодні потребу і значення художнього оформлення різного роду друків... Ніхто не заперечуватиме великих можливостей графіки, як художнього, так і пропагандивного чинника. Кожна держава опікується й підтримує графіку та використовує праці митців-графіків і застосовує їх у всіх ділянках державного й громадського життя, та старається – в меншій, або більшій мірі – створити сприятливі умови для розвитку й поширення цієї найживішої галузі мистецтва." Розмірковуючи про суть мистецтва, 24 лютого 1933 р. Ніл Хасевич записав: "Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все." Ніл Хасевич трудився, як повноцінне креативне агентство, що розвивало корпоративний стиль замовника – Української повстанської армії. Протягом 1943-1944 рр. під позивним “Левко” він керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА “Північ” під орудою крайового командира Клима Савура (власне: Дмитро-Роман Клячківський; 1911-1945). Для поточних потреб УПА, що у складі 20 підрозділів діяла на території Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей, він готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород (за особистим завданням Романа Шухевича), портрети, шаржі, карикатури, прапори та гроші УПА, як-то: бофони (Бойовий фонд УПА) – грошові квитанції з національними символами, такі собі знаки “позики на бойові потреби”. Усі можливі носії комунікацій із окупантами та місцевим населенням були ним залучені. Творчу спадщину воєнної й повоєнної доби склали 150 авторських дереворитів, виданих у Філадельфії, як мистецькі альбоми “Волинь у боротьбі” (1950) та “Графіка в бункерах УПА” (1952). Мистецтво було зброєю Ніла Хасевича в боротьбі за Україну – Самостійну Соборну Державу.

Творець музики українського гімну

4 березня - 210 років від дня народження українського композитора, автора гімну України Михайла Михайловича Вербицького (1815 -1870). Михайло Вербицький народився у селищі Явірник-Руський біля Перемишля (Польща) в сім’ї греко-католицького священника. Коли йому було десять років – залишився без батька. Після цього матір відмовилася від опіки над сином, тому Михайла виховував родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він започаткував музичну школу при перемишльській катедрі греко-католицької церкви, де вчився і Вербицький. Навчався музики в Алоїза Нанке, Франтішека Лоренца. У 1829 році вперше виступив на урочистому богослужінні в складі хору Перемишльської єпархії. Михайло Вербицький навчався у Львівській духовній семінарії, яку тричі намагався закінчити. Перші два рази його виключили з навчального закладу, а третій раз він сам пішов, адже мав піти працювати, щоб утримувати сім’ю. Ще під час навчання у Львівській духовній семінарії композитор добре оволодів грою на гітари. Саме він створив перший український посібник гри на цьому інструменті. У 1950-му році його висвятили на священика.