Головний ідеолог українського націоналізму

 

29 серпня — день народження Дмитра Донцова. Він з’явився на світ у 1883 році в Мелітополі, у родині з козацьким корінням. Його батько й дід з дитинства виховували хлопця в українському дусі. Сам Донцов згадував: “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)”. Освіту здобував у Мелітопольському реальному училищі, а згодом — на юридичних факультетах Петербурзького, Віденського і Львівського університетів. У 1905 році приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії, розпочавши революційну діяльність проти царського режиму. За свої переконання двічі зазнавав арештів. Згодом він відмовився від марксизму й став одним із найпалкіших прихильників інтегрального націоналізму, поєднуючи ідеї консервативної революції з боротьбою за державність. У 1912 році він одружився з львів’янкою Марією Бачинською й оселився у Львові. Вже у 1914 році став одним із засновників Союзу Визволення України — організації, що боролася проти російської імперії під час Першої світової війни. Після проголошення Української Держави працював у Києві: очолював Українську телеграфічну агенцію та Пресове бюро УНР у Берні. У 1922 році, завдяки підтримці Євгена Коновальця, він відновив видання "Літературно-наукового вісника", який став потужним ідеологічним центром українського руху. А вже у 1926 році світ побачив його працю "Націоналізм" — книгу, яка стала підручником для цілого покоління борців за волю України. Протягом життя Донцов працював і жив у Львові, Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, а згодом у США та Канаді. Він ніколи не зупинявся у своїй місії — мобілізувати українців до боротьби за незалежність. Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Його тіло спочиває в США, на українському кладовищі у Саут-Баунд-Брук. Дмитро Донцов залишив величезний спадок як ідеолог, публіцист, мислитель і філософ. Він був доктором права, спеціалістом з інформаційно-психологічних операцій, редактором і видавцем часописів "Заграва", "Літературно-науковий вісник", "Вісник". Саме його слово стало дороговказом для двох поколінь борців за Україну. Його ключові праці — "Націоналізм", "Де шукати наших традицій?", "Дух нашої давнини", "Туга за героїчним" — формували національну свідомість, надихали та об’єднували українців. Його ідеї вплинули на цілу когорту видатних діячів української культури й боротьби: Євгена Маланюка, Юрія Липу, Олену Телігу та багатьох інших. Донцов створив атмосферу нонконформізму й войовничого ідеалізму, яка згодом стала підґрунтям для виникнення Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії. Він закликав до національного відродження, наголошував на цивілізаційній місії України та закладав ідеологічний фундамент нашої державності.

Ріпин, Ріпа чи Рєпін?

Його звикли вважати російським художником, всупереч тому, що Ілля Юхимович народився у Харківській губернії в сім’ї козака, прожив на українських землях тривалий час, а чимало його відомих картин присвячені українській тематиці. Відомо, що у різний час митець створив декілька жіночих портретів в українських костюмах. Жіноча краса та врода справили на художника неабияке враження. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком». І ще про українок: «А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!! А яка мова!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!». 5 серпня 1844 року у Чугуєві на Харківщині народився знаменитий художник, автор картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Юхимович Рєпін. Батько художника походив із козацького роду на прізвисько Ріпа. Відслуживши 27 років, він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Бочаровою, теж із родини військових поселенців, і зайнявся розведенням племінних коней. Родина була досить заможною. Бабуся художника тримала постоялий двір. Малювати Ілля почав ще змалку. Перші уроки малювання давав двоюрідний брат Трохим Чапигін. Пізніше хлопця віддали на навчання в корпус топографів, згодом пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових, підробляв розписуванням храмів. У 1863 р. Рєпін вирушає підкорювати Санкт-Петербург, фарбує дахи, екіпажі, навіть відра. Паралельно вступає до малювальної школи Товариства заохочування художників, де на талановитого юнака звертає увагу художник Крамской. З другої спроби Рєпін вступає до петербурзької Академії мистецтв, яку закінчує, отримавши золоту медаль, шість років стажується в Парижі. Попри те, що Ілля Рєпін став частиною культурного світу Російської імперії, зв’язків із Україною він ніколи не поривав, лишивши на згадку цілу серію картин на українську тематику. Найвідоміша з них – «Запорожці» - написана під впливом відомого дослідника історії козацтва Дмитра Яворницького, з яким художник тісно приятелював. Його ж Рєпін і зобразив у центрі композиції в образі писаря. На отримані від картини кошти Рєпін купив собі маєток під Петербургом, де й прожив до кінця життя. Рєпін намагався підтримувати Україну не лише творчо. У 1915 р. художник відвідав Чугуїв, маючи намір створити в рідному місті «Діловий двір» — вільні художні майстерні. Також він допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. Його учнями були українські художники Фотій Красицький (онук Тараса Шевченка), Олександр Мурашко, Микола Пимоненко, Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко та інші. В останні дні свого життя Рєпін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». У 1926 р. Рєпін задумав картину «Гопак» і до останнього мріяв про її завершення. Як згадують очевидці, навіть на порозі смерті Рєпін у забутті безперестанку водив рукою (лівою — права давно відмовила), вважаючи, що працює над своєю останньою, «красивою, веселою» картиною, про яку раніше писав у листі Яворницькому: «Навіть столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть… Довкола веселий пейзаж: який і був…». Помер Ілля Рєпін 30 вересня 1930 р. За заповітом художника, його поховали без труни в парку його садиби «Пенати». Після розпаду Російської імперії могила художника опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала.