Алла Горська: душа шістдесятництва, самобутня художниця, дисидентка і правозахисниця

18 вересня 1929 року в Ялті в родині типових радянських функціонерів (хоча мати була з козацького роду, багатих селян) народилась дівчинка Алла. Родина Горських часто переїздила, але врешті замешкала в Києві. Навчалась Алла в художньому інституті, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким – уродженцем Донбасу, українцем, який дуже добре розумів, що таке сягати в мистецтві власних традицій та коріння. Донеччина надихала на монументальне мистецтво.  Віктор суттєво вплинув на світогляд своєї коханої. В 1961 сталась подія, яка змінила її життя.  З подругою Надією Світличною, рідною сестрою Івана Світличного, родом з Луганщини, відвідали етнографічний музей Івана Гончара. Це був як струс мозку, як згадувала сама Алла, повернення до свого коріння (бо свого часу під час навчання Аллу було навіть звільнено від вивчення української мови). Вона побачила там не лише експонати, але і усвідомила українське призначення, українську окремішність як нації. Усвідомила те, що не знає ні історії, ні мови своїх предків - всього того, що було матеріалізовано в музеї Івана Гончара, і завзято взялась за вивчення мови, наполегливо та послідовно повертаючи собі свою природу. Ще одна знакова подія, коли Алла Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком відвідали Биківню, де раптом побачили дітей, що грались в футбол простріленим дитячим черепом, набитим сіном. Грались легко,не задумуючись. Саме тоді Симоненко прорік своє "ми всі на цвинтарі розстріляних ілюзій".  Місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного місця, адже бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Навіть більше — сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. Шоковані молоді митці написали меморандум, писали до Київської міської ради, щоб визначити історичну правду і провести розслідування.Саме в цей період Алла захопилась монументальним мистецтвом, яке могло відображати державницькі інтереси. І саме такі роботи подружжя створювало на Донеччині. На жаль, цей  доробок здебільшого втрачений. Важливою подією в житті Алли Горської  не лише як художниці, а і як громадської діячки, стала робота в Києві. До 150-ліття Тараса Григоровича Шевченка Київський  університет замовив  Спілці художників вітраж з його зображенням. Алла Горська була одним з авторів, разом зі своїм побратимом Опанасом Заливахою, який запропонував додати цитату Шевченка: "Возвеличу малих отих рабов німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово!". А слово – це знання та свідомість. Те, чого радянщина найбільше боялась. Одразу після візиту комісії до університету вітраж було знищено. Почалась хвиля арештів тих, хто рішуче заявляв, що тодішня влада не дає людям бути вільними. Саме тоді Алла Горська стала правозахисницею. Ключовим був процес над Валентином Морозом, українським істориком, унікальною людиною того часу. Вона відвідувала всі судові процеси у Києві і Львові, зверталась з відкритими листами до суду, до уряду, до інших інституцій з вимогою, як мінімум, проводити процеси відповідно до закону. Але влада залишалась глухою. Вирішальним в її житті  став Лист 139 на ім’я Брежнєва, Косигіна, Підгорного, спрямований на захист української культури та проти страшних репресій, які прокотились країною. Алла Горська підтримувала дуже тісні стосунки з засланцями та політичними в’язнями. В одному з листів до Опанаса Заливахи, якого відправили у заслання після історії з вітражем,  вона написала, що краще бути вбитим, ніж витримувати все те, що відбувається в країні. ЇЇ почули:  29 листопада 1970 року  Аллу Горську знайшли мертвою з численними травмами в льоху її свекра в Василькові, а самого свекра – наступного  дня мертвим на залізничній коліі. Ховали Аллу в закритій труні. ЇЇ  друзів  Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка невдовзі заарештували. Саме тоді Василь Стус присвятив їй свій вірш:

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А ти шукай – червону тінь калини,

На чорних водах – тінь її шукай.

Бо – мало нас. Малесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

Бо калинова кров – така густа,

Така крута, як кров у наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

Ці грона болю, що падуть в глибінь,

На нас своїм безсмертям окошились.

«Життя на Землі – це екзамен на гідність»

                                        

10 вересня 1940 року  в селі Воловець Горлицького повіту на Лемківщині в селянській родині народився Микола Горбаль. Поет, дисидент, член Української Гельсінської групи. У 1945 родину примусово депортували до УРСР – спочатку на Харківщину, а за два роки Горбалі перебралися на Західну Україну до села Литячі на Тернопільщині. З дитинства Миколу Горбаля цікавила музика. Його батько був регентом, керував церковним хором, знав ноти, сольфеджіо. У 16 років Микола навчився грати на скрипці.  Закінчив музично-педагогічне училище у місті Чортків за спеціальністю вчитель музики і співів. Працював учителем музики у Борщеві, викладав музику в школі, естетику в Борщівському технікумі механізації, створив молодіжний ансамбль із вчителів, керував дитячим ансамблем пісні і танцю «Сонце» при будинку піонерів. Сам почав писати пісні. Говорив зі студентами про національне мистецтво. Читав поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. У 1970 році  його попросили провести відкритий урок, після чого заарештували за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Основним пунктом звинувачення стала його поема «Дума», в якій Радянський Союз було зображено тоталітарною державою, а Україну – колонією, та зізнання Горбаля, що слухав західні радіостанції. Вирок - 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно в Івано-Франківську). Перше покарання відбував у Мордовії, в «політичному» таборі суворого режиму, де познайомився з багатьма бійцями УПА, які його підтримали і надихнули. «Тоді я саме позбувався рабського страху. Подумалось, що би було, якби кадебісти тоді, після піврічного тримання в підвалах КДБ і цинічного суду, таки випустили мене. Був би застрашеним до кінця днів своїх. Напевно б, спився, а найвірогідніше – загинув би десь «за нез’ясованих обставин», зізнавався Микола Горбаль. У таборі разом із інженером-економістом Зиновієм Антонюком вів підпільну «хроніку із зони» – на тоненькому цигарковому папері записував вироки, беззаконня тюремників, інтерв’ю з уже відомими у світі в’язнями. Інформацію передавали на волю. Ці повідомлення поширювали самвидавом, звучали на «Радіо Свобода» та «Голос Америки». Брав участь у всіх акціях протесту. Після звільнення у 1977 році приїхав до Києва, став членом Української Гельсінської групи,  допомагав політв’язням та їхнім  родинам. У 1979 році його знову засудили на 5 років таборів суворого режиму, звинувативши у кримінальному злочині – спробі згвалтування. Під час останнього слова на суді відкрито визнав себе членом УГГ. За день до закінчення терміну був повторно заарештований за антирадянську агітацію та пропаганду і засуджений до 8 років особливо суворого режиму і трьох років заслання. Одним із «доказів вини» стала стаття «Життя в кримінальному таборі», опублікована в Парижі у газеті «Українське слово». Останній термін відбував у сумнозвісному таборі ВС – 389/36-1 в селі Кучино, де загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та інші політв’язні. Загалом у таборах та на засланні відбув 16 років. Був звільнений одним із останніх у часи «перебудови» за особистого сприяння президента Америки Рональда Рейгана. 23 серпня 1988 року із Пермі був доправлений до Києва і поринув у політичну діяльність. Був виконавчим секретарем Української гельсінської спілки, до 1994 року – голова Київської крайової організації УРП. Обирався депутатом Київської міської Ради, народним депутатом України. У 1999 році заснував Благодійний фонд «Галерея Богдана» задля підтримки нетрадиційного мистецтва і допомоги непрофесійним митцям-інвалідам та популяризації їхнього мистецтва. Старший брат Миколи Горбаля Богдан мав синдром Дауна, але любив малювати, лишивши по собі сотні цікавих малюнків. Нині в батьківській хаті у селі Литячі створений музей-садиба робіт Богдана Горбаля. Ініціював реставрацію польського костелу в селі. лен українського та міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса з 1992 року. Видав шість поетичних збірок, дві книжки мемуарів і роман «Повернення». Організатор та учасник чоловічого вокального гурту «Лемки Києва». Нагороджений Орденом «За заслуги» III ст., Орденом «За мужність» I ст. та Орденом Свободи.