18 вересня 1929 року в Ялті в родині типових радянських функціонерів (хоча мати була з козацького роду, багатих селян) народилась дівчинка Алла. Родина Горських часто переїздила, але врешті замешкала в Києві. Навчалась Алла в художньому інституті, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким – уродженцем Донбасу, українцем, який дуже добре розумів, що таке сягати в мистецтві власних традицій та коріння. Донеччина надихала на монументальне мистецтво. Віктор суттєво вплинув на світогляд своєї коханої. В 1961 сталась подія, яка змінила її життя. З подругою Надією Світличною, рідною сестрою Івана Світличного, родом з Луганщини, відвідали етнографічний музей Івана Гончара. Це був як струс мозку, як згадувала сама Алла, повернення до свого коріння (бо свого часу під час навчання Аллу було навіть звільнено від вивчення української мови). Вона побачила там не лише експонати, але і усвідомила українське призначення, українську окремішність як нації. Усвідомила те, що не знає ні історії, ні мови своїх предків - всього того, що було матеріалізовано в музеї Івана Гончара, і завзято взялась за вивчення мови, наполегливо та послідовно повертаючи собі свою природу. Ще одна знакова подія, коли Алла Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком відвідали Биківню, де раптом побачили дітей, що грались в футбол простріленим дитячим черепом, набитим сіном. Грались легко,не задумуючись. Саме тоді Симоненко прорік своє "ми всі на цвинтарі розстріляних ілюзій". Місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного місця, адже бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Навіть більше — сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. Шоковані молоді митці написали меморандум, писали до Київської міської ради, щоб визначити історичну правду і провести розслідування.Саме в цей період Алла захопилась монументальним мистецтвом, яке могло відображати державницькі інтереси. І саме такі роботи подружжя створювало на Донеччині. На жаль, цей доробок здебільшого втрачений. Важливою подією в житті Алли Горської не лише як художниці, а і як громадської діячки, стала робота в Києві. До 150-ліття Тараса Григоровича Шевченка Київський університет замовив Спілці художників вітраж з його зображенням. Алла Горська була одним з авторів, разом зі своїм побратимом Опанасом Заливахою, який запропонував додати цитату Шевченка: "Возвеличу малих отих рабов німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово!". А слово – це знання та свідомість. Те, чого радянщина найбільше боялась. Одразу після візиту комісії до університету вітраж було знищено. Почалась хвиля арештів тих, хто рішуче заявляв, що тодішня влада не дає людям бути вільними. Саме тоді Алла Горська стала правозахисницею. Ключовим був процес над Валентином Морозом, українським істориком, унікальною людиною того часу. Вона відвідувала всі судові процеси у Києві і Львові, зверталась з відкритими листами до суду, до уряду, до інших інституцій з вимогою, як мінімум, проводити процеси відповідно до закону. Але влада залишалась глухою. Вирішальним в її житті став Лист 139 на ім’я Брежнєва, Косигіна, Підгорного, спрямований на захист української культури та проти страшних репресій, які прокотились країною. Алла Горська підтримувала дуже тісні стосунки з засланцями та політичними в’язнями. В одному з листів до Опанаса Заливахи, якого відправили у заслання після історії з вітражем, вона написала, що краще бути вбитим, ніж витримувати все те, що відбувається в країні. ЇЇ почули: 29 листопада 1970 року Аллу Горську знайшли мертвою з численними травмами в льоху її свекра в Василькові, а самого свекра – наступного дня мертвим на залізничній коліі. Ховали Аллу в закритій труні. ЇЇ друзів Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка невдовзі заарештували. Саме тоді Василь Стус присвятив їй свій вірш:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – мало нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така густа,
Така крута, як кров у наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
На нас своїм безсмертям окошились.
