Олексі́й Іва́нович Ти́хий (1927–1984) – український дисидент, правозахисник, педагог мовознавець, один із засновників Української гельсінської групи. народився на Донеччині (хутір Їжевка Краматорський район, Артемівська округа) 27 січня 1927 року. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів, повернувся в Україну.Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику. Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук.Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.Вдруге його арештували в 1957-му за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, дисидентами Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком.Звільнився в 1964 році, до роботи в школі його не допустили, тож працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. Тихому, як «небезпечному рецидивісту», присудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Покарання відбував у Мордовії. У березні 1980 року був переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. У 1981 році тяжко захворів.Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі, реабілітуваний у 1990 році. Автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», «Думи про рідний Донецький край», що стали основною причиною обвинувачення в «антисовітській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові. Він жив, працював і боровся з радянським режимом «… для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів» .
