Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенів, 21.07.1906 – 21.02.1942) прожила недовге, але буремне життя, доля їй відміряла лише неповних 36 років. Народилась і спочатку жила в російськомовному середовищі, яке до переїзду за кордон – спочатку до Польщі, потім до тодішньої Чехословаччини – ніколи не становило проблеми, зазначала, не змушувало до роздумів, тим більше до принципових змін. Олена Теліга з батьком Іваном Шовгенівим, міністром уряду УНР, дісталась до тодішньої Чехословаччини в 1922 році, коли їй було всього 16 років. Тут на Матуральних курсах у 1923 році здобула атестат про закінчення середньої освіти.
У 1923–1929 навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі. А в 1924 році на концерті в празькому Студентському домі Олена Теліга познайомилась з кубанським козаком, студентом Української господарської академії, знаним бандуристом Михайлом Телігою (8.11.1900 – лютий 1942) – майбутнім чоловіком, який на вечорі грав на бандурі й співав українські думи. З того вечора й до останнього дня життя вони ніколи не розлучались, «Михайлику, єдиний, зустріч моя найсвітліша!» – так звертається Олена 30 квітня 1925 року у листі до свого чоловіка. У Подєбрадах вона зблизилась також з іншими студентами академії – поетами Галею Мазуренко, Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, під час зустрічей вони читали свої вірші, ділились думками про Україну, з бігом часу все гостріше виринало питання: як вирватись з імперських «обіймів». Відповідь була одна – в боротьбі відстояти незалежну Україну.
Після переїзду до Польщі в 1929 році у Варшаві Олена Теліга стала активною членкинею української громади, зблизилась з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною (1902–2005), яка на довгі роки стала її найближчою подругою. Багата кореспонденція між ними й нині є унікальним джерелом історії формування поглядів Олени Теліги на людські взаємини, на ставлення до рідного дому, до української історії. З початком війни Олена Теліга вирушає в Україну, у Львові з головою пірнає в підготовку до виїзду до Києва, боляче сприймає розбіжності в середовищі українського націоналістичного руху: «Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку і наших рук, а не спорів і міжусобиць». Олена Теліга понад усе рвалась до Києва, не зупинили її застереження поета, археолога, активного діяча ОУН Олега Ольжича (8.07.1907 – 10.06.1944, Заксенхаузен), який попереджав про велику небезпеку арешту. Але ідея про «нерозривний зв’язок крові – братерство в народі» була сильнішою, перемогла страх і небезпеку. В Києві Олену обирають головою Спілки письменників України, вона вступає до лав Української національної ради, заснованої у жовтні 1941 році з ініціативи Олега Ольжича, займається формуванням бібліотеки спілки. В роботі її підтримує чоловік Михайло Теліга, який у листопаді також переїхав до Києва. Відкинувши настійливі перестороги товаришів про небезпеку арешту, новий 1942-й рік Олена Теліга вирішила вперше у своєму житті зустріти в рідному Києві. 9 лютого у приміщенні Спілки Олену Телігу гестапо арештувало. Передбачаючи небезпеку, вона попросила: «Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».Перша збірка поезій «Душа на сторожі» побачила світ у 1946 році, й інші твори Олени Теліги вийшли вперше посмертно на еміграції. В Україні видані її «Листи і спогади» (два видання: 1999 і 2004 років) та збірник творів і документів «О краю мій...» (два видання: 1999 і 2006 років), а також «Вибрані твори» (2006).
У Подєбрадах на будівлі замку, в стінах якого працювала Українська господарська академія і де навчалась Олена Теліга, встановлена пам’ятна таблиця. Пам’ятник Олені Телізі на місці розстрілу в Бабиному Яру був відкритий у 2017 році.
За матеріалами Радіо Свобода
