4 липня - 130 років від дня народження Петра Панча , українського письменника, одного з тих, що вижили з покоління, названого пізніше "розстріляним Відродженням".
Як зауважив Олесь Гончар, він «був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури». Справжнє прізвище – Панченко;народився 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо писав у книзі «На калиновім мості», було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі, всі члени сім'ї (мама, батько, п'ятеро дітей) долучались до загальної справи.
З п'ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку та їде до Харкова шукати долі. Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році його мобілізовано в армію. Навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії та опиняється на фронті Першої світової війни.З листопада 1918 р. служив під українськими прапорами — у важкому гарматному дивізіоні Запорізького корпусу — спочатку військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. «У запорожцях» сотник Петро Панченко перебував аж до грудня 1919 р. Потім пішов за Волинською революційною радою та отаманом Омеляном Волохом. Разом із Червоною Гайдамацькою бригадою отамана Волоха влився до складу Червоної армії та закінчив війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. «В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у ті роки бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків...(Ярослав Тинченко)
Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок його літературної діяльності. Коли на сторінках періодичних видань почали з'являтися перші нариси, оповідання, фейлетони, «житні етюди», підписані вони були «Максим Отава». Під матеріалами, що подавав до Валківської газети «Незаможник», він підписався «П. Пан». Проте редактор -Іван Дем'янович Шевченко злякався такого сміливого та негативно забарвленого на той час прізвища і додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із втіленими творчими задумами та новими проектами. Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом'яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) тощо. У цей час Панч належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. 1941—1945 роки письменник провів в евакуації, в місті Уфа, потім працював у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції «Радянська Україна». Тоді ж Петра Панча обрано членом Усеслов'янського комітету. Не все, що друкував Панч, подобалося владі: 18 серпня 1946 року «Радянська Україна» опублікувала статтю Д. Мороза «Про „право на помилку“. З приводу одного шкідливого виступу П. Панча і Я. Городського», в якій було засуджено вимогу права письменника на творчу помилку та зазначалося, що така позиція з точки зору ленінсько-сталінського вчення про більшовицьку партійність літератури означала розрив з цією партійністю, відхід від радянської ідеології, «протягування» чужих і ворожих радянській владі ідей. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо», романи «Облога ночі» та «Гомоніла Україна». «Повістю минулих літ» Петра Панча став роман «На калиновім мості». Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Найкращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати не тільки діти.
Творчість для дітей — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд «Свистуни», а в 1924 році в журналі «Червоні квіти» з'явилося оповідання «Портрет». Петро Панч паралельно з іншою діяльністю завжди писав для дітей і про дітей: «Малий партизан», «Будемо літати», «Син Таращанського полку», а також «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст», «Будемо літати», «Гарні хлопці» (1959), «Для вас і про вас» (1965) тощо.
У 1938–1958 Петро Панч жив у будинку письменників Роліт. З 1949–1953 був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966–1969 роках – секретарем правління Спілки письменників України. Писав у жанрах повісті, новели, роману, також був автором оповідань та казок для дітей. Збірка статей та етюдів-спогадів "Відлітають журавлі" стала останньою. 1973-й поставив у творчості письменника крапку.
Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі. Його ім'я носить вулиця у рідному місті Валки у Львові та Києві. Також його іменем названо Корчунецьку школу-інтернат Хмельницької області.
