.jpg)
Василь Лукич Юхимович народився 12 липня 1924 року в селі Сингаї Коростенського району Житомирської області. Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Учасник війни, нагороджений медалями та Почесними Грамотами Президіï Верховноï Ради України. З 1956 р. - член Спілки письменників. Заслужений працівник культури, заслужений діяч мистецтв Украïни, лауреат літературних премій: "Пам'ять" та імені Остапа Вишні. Був активним членом міжнародної громадської організації "Земляцтво житомирян" у місті Києві. Віктором Васильчуком (членом Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України) заснована Літературна премія імені Василя Юхимовича. Автор більш як 20 книжок поезій. Серед них: "Не пройду стороннім", "З клекоту літ", "Вікно у світ", "Зоряна балада", "Чорно-білі листівки", "Юності цвіт", "Подорожники"; книжок гумористичних віршів "Який Яків - така й дяка", Весілля з квитанцією", "Євангеліє від Лукича", "Виводок жарт-птиці; весільних пісень "На Поділлі - весілля"; збірок пісень "Нагадую піснею" та "Серпанкова земля".
Василь Юхимович працював також і в галузі перекладу та культура і народна творчість, яким він присвятив усе своє свідоме життя, були нероздільними. Поет не уявляв себе без спілкування з митцями, художниками, без відвідання театру, філармонії, концертів, вечорів, зустрічей з інтелігенцією, сільськими трудівниками, студентами, ветеранами, аматорами. Він жив народним і професійним мистецтвом, чимало зробив для його розвитку в різні періоди своєї творчості, завжди був у вирі культурного і громадського життя, активно працював у правлінні Музично - хорового Товариства (пізніше – Всеукраїнська музична спілка), очолював комісію сатири і гумору Спілки письменників України, був членом художньої ради київської філармонії та ін. Василь Лукич стояв в авангарді національно - культурного відродження України кінця 1980 – 1990 - х років, завжди брав участь у мистецьких, освітніх і громадсько - політичних форумах, народних святах, обрядових вечорах, неодмінно виступаючи на них з фаховим, дотепним коментарем, віршованим експромтом, картаючи неподобства у житті. Поет був небайдужим до усього, чим жила Україна, до болючих суспільних і творчих питань, закликаючи плекати рідну мову, звичай, народну пісню, загострюючи увагу на актуальних проблемах. Він був справжнім патріотом, Українцем з великої літери. Витоки поезії Василя Юхимовича, їх образність та мелодійність – у фольклорі, в стихії народного життя, що оточували його з дитинства, у батькових і материнських мудрих знаннях, якими він живився, а згодом описав у своїх поезіях. Ще до війни, на рідній Житомирщині, потім навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті, згодом, працюючи на Полтавщині, Василь Лукич їздив селами, збирав перекази, народні пісні, колискові (їх нарахував близько ста!), здійснив повний запис подільського весілля. Разом з вінницьким композитором Родіоном Скалецьким вони сплели барвистий вінок авторських весільних пісень, об'єднаних в оригінальне лірико - романтичне дійство «Подільське весілля». Справжньою вершиною сучасної хорової музики стала фольк - опера «Ятранські ігри», до якої відомий композитор Ігор Шамо запропонував Василю Лукичу написати лібрето, створивши 30 поетичних картин з народного життя, бо знав, що краще від нього цього не зробить ніхто. Поет співпрацював з композиторами Платоном Майбородою, Анатолієм Пашкевичем, Іваном Сльотою, Володимиром Костенком, Петром Процьком, Григорієм Гемберою, приносив нові твори для прослуховування і придбання. Тільки Олександр Білаш поклав на музику 25 його поезій і серед них одну до кінофільму «Бур'ян». А загалом на тексти Юхимовича написано понад 150 пісень. Василь Лукич був непересічною особистістю. Тематичний діапазон творів поета був безмежний – від біблійних часів до сучасності, включаючи західно - європейську і східну філософію, історію культури, давньоукраїнські знання і міфологію. Читачі газет і журналів, на сторінках яких виступав Василь Юхимович, у його захоплюючих статтях відкрили для себе багато цікавого з питань духовності, моралі, традицій, а також почерпнули чимало інформації про викреслені сторінки історії, заборонені раніше імена, які поступово повертаються в українську культуру і літературу. Він вміло шліфував думки й слова, умів заінтригувати читача розповіддю про захоплюючі сторінки життя і творчості забутих і маловідомих подвижників національної культури. 23 липня 2002 року, під щемливу мелодію пісні «А льон цвіте...» рідні, знайомі , друзі та шанувальники попрощалися з поетом у Національній Спілці письменників України.
