Царівна українського співу

 

"14 жовтня — день народження незабутньої нашої співачки Раїси Кириченко. Не знаю, хто може з нею зрівнятися, якщо міряти по шкалі народної любові. Велика артистка, рідкісна людина. Радію, що доля подарувала мені щастя спілкуватися і дружити з нею, писати для неї пісні. Деякі фрагменти нашої співпраці я зафіксував у своїх споминах під назвою «Цариця українського співу», які були опубліковані в газеті «Культура і життя» у 2013 р." - Вадим Дмитрович Крищенко. Ось ці спогади: "Іще тоді, коли на нашій землі гуркотіла війна, якраз на Покрову, в невеличкому полтавському селі народилася чорнявенька дівчинка. Мине трохи часу — і про неї заговорить уся Україна. Це була Раїса Кириченко, голос якої вкарбувався в нашу пам'ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української долі. Дивна історія стосовно дати народження Раїси Панасівни Кириченко. В її паспорті, у всіх довідниках чорним по білому написано: народилася 14 листопада 1943 року. Але Раїсина мама не раз повторювала:                                 — Запам'ятай, Раю, народилася ти якраз на Покрову, 14 жовтня. Було воєнне лихоліття — хтось переплутав у записах. І завжди сама Раїса Панасівна, її родина, ми — її друзі та шанувальники — відзначали та відзначаємо день народження Великої української співачки й унікальної жінки саме 14 жовтня, в день Святої Покрови. Доля подарувала мені щасливу можливість довгі роки спілкуватися, співпрацювати і, наберуся сміливості й скажу, — дружити з Раїсою Панасівною. Якось я уже говорив: коли б мене попросили намалювати портрет України, втіливши у жіночий образ, я намалював би його з Раїси Кириченко. Вона поєднала в собі не лише високий талант, але й жіночу красу, скромність, делікатність, доброту. Вона якось уміла опромінювати людей, робити їх добрішими і щирішими. Познайомилися ми тоді, коли співачка ще не була народною артисткою, коли, працюючи солісткою Черкаського народного хору, іноді робила свої окремі сольні виступи. І з цього почалася співпраця. Початок поклала пісня  «Долі моєї село». Ми написали її разом з Олександром Осадчим спеціально для Раїси. Цей твір вона одразу ж взяла у свій репертуар, бо село, сільські люди зі своєю високою мораллю і добротою були вічною любов'ю співачки. Деякий час Раїса Кириченко жила в моєму рідному Житомирі, працюючи в ансамблі «Льонок», далі — в Черкасах. Та все ж її найбільше вабила отча земля — Полтавщина. Тут вона народилася, тут і знайшла свій вічний спокій. І знову про нашу співпрацю. Добре відомою стала пісня Раїси Кириченко «Варенички». Вона — ніби народна. Це наша спільна праця з доброї пам'яті композитором Олексієм Семеновим. І донині «Варенички» звучать і на хвилях Українського радіо, і з концертних майданчиків у виконанні уже молодих послідовників видатної співачки, звучать на весіллях та народних гуляннях. Окремо скажу про пісню «Дорога до матері». Музику написав Олександр Злотник. Раїса дуже любила свою маму, а цю пісню записала ще тоді, коли її мама була живою-здоровою. Співачка згадувала: «Коли я співала цю пісню — мама завжди витирала сльози». Любов до рідної неньки підтверджує і той факт, що, ідучи на останню операцію, артистка попросила: «Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами». Цей заповіт було виконано. Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою. І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто умовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо погано слухали ноги. І все ж... Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з'явилася на сцені найбільшого і найпрестижнішого сценічного майданчика — в Палаці «Україна», люди встали і довго аплодували улюбленій співачці... Після операції Раїсі важко було довго стояти на ногах. Вона все боялася, щоб не впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги... І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді виходжу, щоб підтримати її, щоб вона змогла, опершись на мою руку, трохи підсобити своїм втомленим ногам. А люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета. Особливо любили і шанували Раїсу Панасівну сільські слухачі і глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір'ї клубу, і на прилеглих вулицях. З'їхались із багатьох сіл — тільки  б почути голос улюбленої співачки. За любов до себе вона платила теж любов'ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву... Останні роки свого життя Раїса активно записувала нові пісні, ніби відчуваючи, що часу залишається мало. З'явилися твори і в нашому спільному доробку. Це — пісні «Над моєю долею», «Від весни до літа», «Чаруєш ти», «Бабине літо». Про останню пісню хотів би сказати окремо. Вона — наша співпраця з композитором Леонідом Нечипоруком. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, не так відомий, як інші. Є в цій пісні рядочки:

Роки промчали, як райдужний вітер,

І зупинилися біля жоржин.

Саме ці слова вибиті на могильній плиті артистки.

Жоржини — це невипадково. В осінні дні дійсно могила Раїси Панасівни завжди усипана жоржинами... Іноді я задумуюсь і сягаю висновку: ота ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються, певно, раз на сто років. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Панасівна Кириченко".

Вадим Скуратівський — людина-енциклопедія

 5 жовтня виповнилося 83 роки Вадиму Скуратівському — відомому українському  інтелектуалу, мистецтвознавцю, літературознавцю, філософу, історику, публіцисту, педагогу, учаснику Ініціативної групи "Першого грудня". "Доки тут стоїте, світ буде убезпечений. Із XVI століття і до 1991 року Україна забезпечувала російську потугу, додаючи свої людські й матеріальні ресурси. Якщо поступимося Росії - світу прийде кінець" —  ще в грудні 2013 року на Майдані сказав Вадим Скуратівський. Народився він у селі Бакланова Муравійка на Чернігівщині в родині вчителів. Закінчив з червоним дипломом державний університет іменіТараса Шевченка, з якого його відраховували шість разів, зокрема за "націоналізм. Працював редактором відділу критики в журналі "Всесвіт". 1978 року він надрукував свою статтю про світове значення Тараса Шевченка, і його "... за український націоналізм вигнали з роботи. Коли мати дізналася, кинулася в редакцію: за що прогнали Вадима?– Він перебільшив значення Шевченка. Два роки був без роботи..." Далі працював в Інституті психології, Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, був професором Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім.І. Карпенка-Карого, доцентом кафедри історії та культурології в Націо­нальному університеті "Києво-Могилянська академія". Викладав історію України та української культури в Женев­ському університеті. Був автором-ведучим циклів телепередач «Свіжий погляд на історію» (УТ-2, 1996), «Монологи. Надії і втрати» (ТРК «Студія „1+1“», 1997—1998), «Бачу землю» (2002, 1-й Національний). Знявся у фільмах: «Родимка», к/м (1991), «Співачка Жозефіна й Мишачий Народ» (1994), «Посмішка звіра» (1997—1999), «Шум вітру» (2002) та інших, всього  — у 15 ігрових фільмах. Отримав Ґран-прі актора за найкращу чоловічу роль в номінації «Непрофесійний виконавець ролі» фестивалю «Стожари» (1995; худ. фільм «Співачка Жозефіна й Мишачий Народ», за Францом Кафкою).

Старіти – немає часу!

За ініціативою ООН 1 жовтня у світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Україна як повноправний член ООН підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і також щорічно відзначає День людей похилого віку. Рішення про відзначення цього дня та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, ветеранів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку». Цей день є визначним і особливим, щоб  кожен громадянин пам’ятав про свою історію, вшановував і надавав підтримку людям похилого віку, ветеранам, пенсіонерам, адже вони найбільше потребують нашої допомоги та уваги.  Цей день є прекрасною нагодою ще пильніше звернути увагу на проблеми літніх людей, а також  висловити глибоку вдячність і пошану старшому поколінню за чиїми плечима пройдені  нелегкі життєві дороги, це важливе нагадування про глибокий гуманітарний обов'язок бути турботливими та милосердними до найстаршого і найдосвідченішого покоління. Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі «особи похилого віку», чим маємо завдячувати їм. Передусім, це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман. Старші люди та ветерани пережили важкі випробування, які випали на їхню долю. Вони пережили тоталітаризм, голодомори, репресії та війни, і своєю міццю та мудрістю вони стали живими свідками і уособленням честі, гідності та толерантності. Старші люди пронесли крізь своє життя нетлінні та невмирущі людські цінності: вірність рідній землі, зберегли для нащадків найкращі національні традиції, навчили долати труднощі та бути достойними своєї держави. Цей день є символом єдності і спадкоємності поколінь. Люди поважного віку - це скарб нації, джерело народної мудрості. Дбайливе ставлення до старшого покоління - загальнодержавна справа. Життєвий досвід, невичерпна енергія, оптимізм та активна громадська позиція людей золотого віку повинні стати взірцем для підростаючого покоління, а також це прекрасна можливість сказати теплі слова подяки батькам, матерям, ветеранам війни і праці, і взагалі всім людям поважного віку за розбудову та розвиток країни, за багаторічну самовіддану працю, доброту і мудрість. Завдяки їхньому досвіду, знанням і мудрості, ми можемо навчатися і розвиватися. Вони — скарбниця знань, що пройшли через випробування часу та життя. Зберігаймо нашу повагу до старших, бережімо та підтримуймо людей похилого віку, бо саме вони допомагають нам зберегти національну ідентичність та цінності. Наш обов'язок – підтримувати їх та бути  вдячними за все, що вони внесли у розвиток нашого суспільства і нації.