"14 жовтня — день народження незабутньої нашої співачки Раїси Кириченко. Не знаю, хто може з нею зрівнятися, якщо міряти по шкалі народної любові. Велика артистка, рідкісна людина. Радію, що доля подарувала мені щастя спілкуватися і дружити з нею, писати для неї пісні. Деякі фрагменти нашої співпраці я зафіксував у своїх споминах під назвою «Цариця українського співу», які були опубліковані в газеті «Культура і життя» у 2013 р." - Вадим Дмитрович Крищенко. Ось ці спогади: "Іще тоді, коли на нашій землі гуркотіла війна, якраз на Покрову, в невеличкому полтавському селі народилася чорнявенька дівчинка. Мине трохи часу — і про неї заговорить уся Україна. Це була Раїса Кириченко, голос якої вкарбувався в нашу пам'ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української долі. Дивна історія стосовно дати народження Раїси Панасівни Кириченко. В її паспорті, у всіх довідниках чорним по білому написано: народилася 14 листопада 1943 року. Але Раїсина мама не раз повторювала: — Запам'ятай, Раю, народилася ти якраз на Покрову, 14 жовтня. Було воєнне лихоліття — хтось переплутав у записах. І завжди сама Раїса Панасівна, її родина, ми — її друзі та шанувальники — відзначали та відзначаємо день народження Великої української співачки й унікальної жінки саме 14 жовтня, в день Святої Покрови. Доля подарувала мені щасливу можливість довгі роки спілкуватися, співпрацювати і, наберуся сміливості й скажу, — дружити з Раїсою Панасівною. Якось я уже говорив: коли б мене попросили намалювати портрет України, втіливши у жіночий образ, я намалював би його з Раїси Кириченко. Вона поєднала в собі не лише високий талант, але й жіночу красу, скромність, делікатність, доброту. Вона якось уміла опромінювати людей, робити їх добрішими і щирішими. Познайомилися ми тоді, коли співачка ще не була народною артисткою, коли, працюючи солісткою Черкаського народного хору, іноді робила свої окремі сольні виступи. І з цього почалася співпраця. Початок поклала пісня «Долі моєї село». Ми написали її разом з Олександром Осадчим спеціально для Раїси. Цей твір вона одразу ж взяла у свій репертуар, бо село, сільські люди зі своєю високою мораллю і добротою були вічною любов'ю співачки. Деякий час Раїса Кириченко жила в моєму рідному Житомирі, працюючи в ансамблі «Льонок», далі — в Черкасах. Та все ж її найбільше вабила отча земля — Полтавщина. Тут вона народилася, тут і знайшла свій вічний спокій. І знову про нашу співпрацю. Добре відомою стала пісня Раїси Кириченко «Варенички». Вона — ніби народна. Це наша спільна праця з доброї пам'яті композитором Олексієм Семеновим. І донині «Варенички» звучать і на хвилях Українського радіо, і з концертних майданчиків у виконанні уже молодих послідовників видатної співачки, звучать на весіллях та народних гуляннях. Окремо скажу про пісню «Дорога до матері». Музику написав Олександр Злотник. Раїса дуже любила свою маму, а цю пісню записала ще тоді, коли її мама була живою-здоровою. Співачка згадувала: «Коли я співала цю пісню — мама завжди витирала сльози». Любов до рідної неньки підтверджує і той факт, що, ідучи на останню операцію, артистка попросила: «Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами». Цей заповіт було виконано. Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою. І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто умовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо погано слухали ноги. І все ж... Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з'явилася на сцені найбільшого і найпрестижнішого сценічного майданчика — в Палаці «Україна», люди встали і довго аплодували улюбленій співачці... Після операції Раїсі важко було довго стояти на ногах. Вона все боялася, щоб не впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги... І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді виходжу, щоб підтримати її, щоб вона змогла, опершись на мою руку, трохи підсобити своїм втомленим ногам. А люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета. Особливо любили і шанували Раїсу Панасівну сільські слухачі і глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір'ї клубу, і на прилеглих вулицях. З'їхались із багатьох сіл — тільки б почути голос улюбленої співачки. За любов до себе вона платила теж любов'ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву... Останні роки свого життя Раїса активно записувала нові пісні, ніби відчуваючи, що часу залишається мало. З'явилися твори і в нашому спільному доробку. Це — пісні «Над моєю долею», «Від весни до літа», «Чаруєш ти», «Бабине літо». Про останню пісню хотів би сказати окремо. Вона — наша співпраця з композитором Леонідом Нечипоруком. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, не так відомий, як інші. Є в цій пісні рядочки:
Роки промчали, як райдужний вітер,
І зупинилися біля жоржин.
Саме ці слова вибиті на могильній плиті артистки.
Жоржини — це невипадково. В осінні дні дійсно могила Раїси Панасівни завжди усипана жоржинами... Іноді я задумуюсь і сягаю висновку: ота ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються, певно, раз на сто років. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Панасівна Кириченко".
