28 квітня виповнюється 85 років від дня народження Ірини Жиленко – видатної української поетки-шістдесятниці, прозаїкині, лавреатки премій імені
Василя Стуса і Володимира Сосюри та Шевченківської премії. Оксана Забужко зазначила, що вважає
себе "жиленківкою", адже у своєму творчому становленні, перших віршах
та виступах надихалася камерним урбанізмом, живою та теплою енергетикою поезії
Ірини Жиленко. Ірина Жиленко – авторка
20 поетичних збірок, повістей для дітей та книги спогадів. Народилася 1941 року
в Києві, у родині військових. Виховували її бабуся і дідусь у
Звенигороді на Черкащині, бо батьки загинули в роки Другої світової війни. У
вісім років написала перший вірш. Її твори почали публікувати, коли ще була
школяркою. Після війни повернулася до Києва. Закінчила вечірню школу робітничої
молоді і вечірнє відділення філологічного факультету Київського університету
імені Тараса Шевченка. У вісімнадцять років її перші твори надрукували в газеті
"Київська правда". Працювала вихователькою в дитячому садку, потім –
у редакціях газет і журналів. Займалась вокалом в університетській оперній
студії, аматорському хорі "Жайворонок" при Київській консерваторії,
танцювала у "Веснянці", гарно малювала. Понад 40 років Ірина Жиленко прожила в шлюбі з письменником
Володимиром Дроздом. У радянські роки родина зазнавала утисків, їхні твори не
хотіли брати до друку, звільняли з роботи, позбавляли житла. Критика дорікала
Ірині Жиленко, що вона не оспівувала трудові подвиги народу, відірвана від
життя. Ірина Жиленко брала активну
участь в роботі осередків українського відродження Києва 1960-х років.
Зблизилася з колом шістдесятників. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки
письменників України, виступала на літературних вечорах. Учасниця
антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася "явищем не
дисидентського, а суто літературного шістдесятництва". Була близькою із
Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою,
Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі "міської української
прози" в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-х роках. Все життя
Ірина Жиленко писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про
шістдесятників "Homo feriens" (2011). Це видання називають
"біблією шістдесятництва" та "літописом епохи крізь призму
жіночого погляду". У
мемуарах Ірини Жиленко змальовані ключові події та постаті
шістдесятництва. Літературознавиця
Віра Агеєва зазначає: «Ірина Жиленко відрізнялася від інших митців-шістдесятників…
якщо Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко були зосереджені на масштабних
проблемах великого світу, то Ірина Жиленко позиціювала себе як поетку приватного світу і … завзято захищала непорушність кордонів цього світу від
цензорів-комуністів — цим вона… відстоювала гідність, цінність та
суверенність українського письменника… Ірина Жиленко сьогодні неймовірно сучасна тим, що
представляє світ речей, показує епоху через речі…» Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року від важкої
хвороби — на 72 році життя.
