Василь Шкляр: феномен українського історичного роману

10 червня українському письменникові Василю Шкляру виповнюється 75 років. Його називають“містиком” та “батьком українського бестселера”. Василь Шкляр народився у селі Ганжалівка на Черкащині. Там він пішов до початкової школи. Школу закінчив зі срібною медаллю. Згодом вступив на філологічний факультет Київського університету. На другому році навчання, Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі, він бавився бомбою, але йому вдалося уникнути відрахування шляхом тимчасового переїзду у Вірменію, куди він поїхав, аби навчатися за студентським обміном в Єреванському університеті. Згодом Шкляр згадає цей випадок зі свого життя у своїй ранній повісті “Стороною дощик іде”. В Єреванському університеті Шкляр студіював вірменську мову й літературу аж до 1972 року і, за власним зізнанням, зміг добре вивчити вірменську мову вже за 2 місяці. Згодом Шкляр тепло згадуватиме свій вірменський період, називаючи його “яскравою сторінкою у житті”. Після закінчення університету, Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно з журналістською роботою пише свої перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його перші дорослі збірки повістей та оповідань: “Перший сніг”, “Де твій Остап, Соломіє?” та “Живиця”. У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра, зокрема, дитячі збірки.

Дитинство вкрадене війною

 В Україні 4 червня вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Цей день було встановлено постановою Верховної Ради України 2021 року. Дата вшанування була вибрана не випадково, адже щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей — безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 9 серпня 1982 року. Його поява в календарі підтверджує зобов’язання ООН забезпечити захист прав дітей. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять дітей України, які загинули від рук, куль, розірваних ракет і бомб ворога. Сльози, відчай, біль, злість і ненависть! Це те, що відчуває кожен з нас. Знищується народ. Знищується нація. Знищується основна цінність – наше майбутнє. Відібрані, скалічені життя наших дітей – це незгоєні довічні рани України. За  роки російсько-української війни постраждали десятки тисяч дітей з України, деякі навіть не встигли побачити цей світ. Пам’ятаємо кожного янгола! Пам’ятаємо про маленькі серця загиблих українців! За офіційними даними Офісу Генерального прокурора України станом на ранок 26 травня 2025 року 630 дітей загинули та понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості (без повного врахування з місць активних воєнних дій), тисячі залишилися сиротами, втратили домівки, або були насильно вивезені на окуповані території чи до росії. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Ці цифри — не просто статистика. Це зламані долі. Це дитячі очі, що бачили війну, біль, втрати.