Василь Шкляр: феномен українського історичного роману

10 червня українському письменникові Василю Шкляру виповнюється 75 років. Його називають“містиком” та “батьком українського бестселера”. Василь Шкляр народився у селі Ганжалівка на Черкащині. Там він пішов до початкової школи. Школу закінчив зі срібною медаллю. Згодом вступив на філологічний факультет Київського університету. На другому році навчання, Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі, він бавився бомбою, але йому вдалося уникнути відрахування шляхом тимчасового переїзду у Вірменію, куди він поїхав, аби навчатися за студентським обміном в Єреванському університеті. Згодом Шкляр згадає цей випадок зі свого життя у своїй ранній повісті “Стороною дощик іде”. В Єреванському університеті Шкляр студіював вірменську мову й літературу аж до 1972 року і, за власним зізнанням, зміг добре вивчити вірменську мову вже за 2 місяці. Згодом Шкляр тепло згадуватиме свій вірменський період, називаючи його “яскравою сторінкою у житті”. Після закінчення університету, Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно з журналістською роботою пише свої перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його перші дорослі збірки повістей та оповідань: “Перший сніг”, “Де твій Остап, Соломіє?” та “Живиця”. У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра, зокрема, дитячі збірки.У період з 1988 по 1998 роки Шкляр займався політичною журналістикою, бував у місцях військових протистоянь, так званих “гарячих точках”. Цей досвід, зокрема, подробиці операції з врятування дружини Алли та родини генерала Дудаєва після його загибелі, Шкляр згодом відтворив у романі “Елементал”. Письменницьке визнання прийшло у 1999 році з виходом роману “Ключ”. Шкляр розпочав написання роману ще 1998 року, перебуваючи у лікарні, куди він потрапив зі смертельним діагнозом на лептоспіроз. У 1999 році Шкляр став членом новоствореної Асоціації українських письменників. У 2000–2004 роках працює головним редактором видавництва “Дніпро”. У 2009 році виходить найвідоміший роман “Залишенець. Чорний ворон”. Роман відтворює одну зі сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти радянської окупації наприкінці радянсько-української війни 1917-1922 рр, українські оборонці і нині читають на фронті. Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Шкляра визнали лауреатом Шевченківської премії 2011 року за роман “Чорний ворон”. Проте, письменник відмовився від отримання на знак протесту проти перебування на посаді колишнього міністра освіти України українофоба Дмитра Табачника. Тому вже 17 квітня 2011 року у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України вручили Народну Шевченківську премію (“Залізний Мамай”). Вручення відбулося біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. Кошти зібрали меценати та громадяни України.. Наприкінці 2011 року Шкляр також створив Міжнародну благодійну організацію “Фонд Василя Шкляра “Холодноярська Республіка”, основною метою якого було отримати фінансування на виробництво повнометражної екранізації роману “Чорний Ворон”. Фільм вийшов в український широкий прокат 5 грудня 2019 року.

 

Дитинство вкрадене війною

 В Україні 4 червня вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Цей день було встановлено постановою Верховної Ради України 2021 року. Дата вшанування була вибрана не випадково, адже щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей — безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 9 серпня 1982 року. Його поява в календарі підтверджує зобов’язання ООН забезпечити захист прав дітей. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять дітей України, які загинули від рук, куль, розірваних ракет і бомб ворога. Сльози, відчай, біль, злість і ненависть! Це те, що відчуває кожен з нас. Знищується народ. Знищується нація. Знищується основна цінність – наше майбутнє. Відібрані, скалічені життя наших дітей – це незгоєні довічні рани України. За  роки російсько-української війни постраждали десятки тисяч дітей з України, деякі навіть не встигли побачити цей світ. Пам’ятаємо кожного янгола! Пам’ятаємо про маленькі серця загиблих українців! За офіційними даними Офісу Генерального прокурора України станом на ранок 26 травня 2025 року 630 дітей загинули та понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості (без повного врахування з місць активних воєнних дій), тисячі залишилися сиротами, втратили домівки, або були насильно вивезені на окуповані території чи до росії. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Ці цифри — не просто статистика. Це зламані долі. Це дитячі очі, що бачили війну, біль, втрати. Дванадцятий рік росія веде війну проти України. Щоденно ворог незаконно вивозить дітей на тимчасово окуповані території або ж у російську федерацію. Після початку повномасштабного вторгнення росії кількість жертв серед дітей збільшується щоденно. І фактичну кількість загиблих і поранених дітей встановити неможливо через активні бойові дії. Зараз будь-які слова зайві… Гинуть діти… Закатовані, зґвалтовані, гинуть від ракет і снарядів, гинуть від мін і під руїнами. У центрі Європи гине наше майбутнє. Ми ніколи не пробачимо, і завжди будемо пам’ятати, адже памʼять про українських загиблих дітей буде вічним шрамом та однією з найболючіших сторінок нашої історії. Сьогодні ми маємо говорити про це голосно. Щоб світ не мовчав. Щоб кожен агресор знав — за кожну сльозу дитини буде відповідальність.  Ми боремось не лише за свободу. Ми боремось за право наших дітей жити у мирі. Віримо, що настане день, коли українські діти знову сміятимуться без страху. Щира вдячність Збройним Силам України, які щоденно боронять нашу землю, захищаючи кожну дитину, кожну родину, кожен дім. Дякуємо кожному, хто підтримує наших захисників — своїми донатами, турботою, працею і вірою. Саме завдяки вам зберігається життя, зберігається Україна. Вічна пам’ять загиблим дітям. Вічна шана їхнім родинам.