.jpg)
5 серпня народився Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), письменник, літературний перекладач, дослідник проблем розвитку й культури української мови. Наш земляк - народився в селі Засулля на Полтавщині (тепер - Сумщина). Походив з козацького роду. Автор понад двох десятків книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ідейно-шкідливі». Своє літературне хрещення письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). У 1935-му році слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали ще 10 років. Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Він не визнав звинувачень, не обмовив нікого. Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про “зради” чоловіка. Але Наталя його не зреклася. За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. «Він любив Україну, – писав Анатолій Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним». Вже у Незалежній Україні з'явилися книги, які розповіли про непересічного письменника. Це видані в Австралії у видавництві "Ластівка" міста Мельбурн книги спогадів Олексадра Хахулі "У пазурях чекістів" з передмовою та у перекладі Дмитра Чуба (Нитченка) та Ярини Голуб "Мій батько - Борис Антоненко-Давидович". Друге видання було здійснено у нас в Полтаві, у видавництві "Криниця" 1995-го року за кошти, зібрані меценатом-українцем Дмитром Нитченком у Австралії. Спогади про Бориса Антоненка-Давидовича - це ще один камінь, закладений у фундамент храму нашої духовності. В цьому храмі вічно житимуть постаті тих, хто не зламався під гнітом інородного гвалтівника і ніс у собі любов до України та її народу до останнього подиху.
