пʼятницю, 13 січня 2023 р.

Наш краянин - Василь Петрович Горленко

У багатьох офіційних джерелах 13 січня 1853 р. називається днем народження дослідника-етнографа, історика мистецтва і нашого краянина Василя Петровича Горленка. Він – нащадок дуже відомого українського козацько-старшинського роду Горленків, до якого належали два прилуцьких полковники – Лазар та Дмитро Горленки.  Він народився  у заможній панській родині та був останнім спадкоємцем прилуцької Ярошівки, що належала до Полтавської губернії (тепер с. Українське Талалаївського району Чернігівської області). Почав навчатись у Полтавській гімназії, продовжив у Ніжинському ліцеї. Далі була Франція, навчання у Сорбонні. Повернувшись до рідної Ярошівки на початку 80-х рр. ХІХ ст., він з головою поринув у ті заняття, що стали головною справою його життя, – студії з української літератури, мистецтва та етнографії. Починаючи з 1882 р., відтоді як був заснований часопис “Київська Старовина”, Василь Петрович став одним з найактивніших його співробітників і дописувачів. Його етнографічні розвідки базувались не на книжковому досвіді, а на живих враженнях від реальних подорожей, які він здійснював. Знайомство і спілкування з М.І. Костомаровим, а пізніше і спільні подорожі допомогли  Горленку знайти правильні орієнтири у праці. Він об’їздив всю центральну Україну, збираючи пісенний доробок кобзарів і лірників, наважив до цієї справи молодого митця Порфирія Мартиновича. Василь Петрович товаришував з Опанасом Сластьоном, Марією Заньковецькою, Тобілевичами, Миколою Лисенком, Василем Кричевським, з братами Рудченками, залишив глибокі літературно-критичні рецензії на твори нашого великого українського романіста Панаса Мирного. Любов всього його життя – художник Володимир Боровиковський. Над книгою про нього Василь Горленко працював до останніх днів, але не завершив її. Повернувшись із Франції на батьківщину, В. П. Горленко часто буває у Полтаві, де  бере активну участь у діяльності губернського земства і вирішує важливі управлінські та фінансові питання власного маєтку (В.П. отримав у спадок 400 десятин землі).  Василь Петрович був людиною мало пристосованою до ведення господарських та майнових справ. Цього він не вмів та й не хотів. Але мусив. Його постійно обходили, а то й просто дурили, користуючись непрактичністю цієї винятково чесної та порядної людини. Опинившись у крайній матеріальній скруті, 1899 р. Василь Петрович рушає до Петербурга і береться за журналістську роботу – пише літературно-мистецькі рецензії у популярній газеті “Новое время”. Початок творчої праці В. Горленка пов’язаний з іменем І. П. Котляревського. Він виявив глибоке і серйозне зацікавлення долею рукописної спадщини поета-полтавця. В. Горленко виявляв серйозний інтерес також до спорудження пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. “Я не только знаю о том, что делается в Полтаве по поводу памятника Котляревскому и Музея, но даже писал об этом и сие писание на днях должно быть в “Полтавских Ведомостях”, – повідомляє Василь Петрович Панасу Мирному 09.05. 1897 р. Василь Петрович був присутній 30-31 серпня 1903 р. на відкритті монумента, надсилав до столиці репортажі про цю подію, котрі донині не втратили актуальності. У останні роки життя Василь Петрович часто хворів, а 1906 р. занедужав на дуже небезпечну хворобу – сухоти, подолати яку не зміг. Його поховали спочатку у Петербурзі, а пізніше родичі перевезли прах до рідної Ярошівки. Очевидно, некролог у його «рідній» газеті «Новое время» був надрукований коли б чи не першим – 14 квітня. Підпису автора немає. Слово в слово і без підпису, але з посиланням на газету, цей же некролог було повторено і в журналі «Исторический вестник». Зі змісту некролога видно, що його автор – це людина також з України і, можливо, була в Ярошівці під час похорону. Хоча й у досить короткому некролозі, але автору вдалося дати справедливу характеристику, вихопити найважливіші моменти із життя і творчості покійного. Означимо їх. Уже в перших публікаціях В. Горленка «було видно людину з високою європейською освітою, з тонким літературним смаком», яка «літературу обожнювала». Ця освіта зробила потім його відомим в імперії та Європі мистецтвознавцем, перекладачем, журналістом і в цілому, за визначенням дослідників, піонером українсько-французьких культурних зв’язків. Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури: етнограф і фольклорист, театральний і літературний критик, мистецтвознавець і перекладач, журналіст і блискучий стиліст, щирий патріот України.