8 СІЧНЯ - 88 років від дня
народження Василя Симоненка (1935-1963), українського поета,
журналіста та правозахисника. Василь Симоненко з’явився на світ у
селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої
світової, повоєнний голод і холод. Вчився на факультеті журналістики Київського
університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в
університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати
вірші. Після закінчення вишу – співробітник
газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою
небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку
владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом
з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на
Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був
жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28
років. І хоча доля відміряла Симоненку
вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його
поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху
опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було
заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981, з інквізиторським редагуванням
вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври – «Ти знаєш, що ти
людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?...» «Україні», «О земле з переораним
чолом…» ходили у самвидаві, їх вчили і знали напам’ять. Відтоді минуло чимало часу, і
Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною
натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни,
щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Відчуваючи наближення кінця, Василь
Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й
особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж
достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.
