Василь Портяк-Білінчук – митець з роду борців за незалежність України

 

Василь Васильович Портяк (30.03.1952 – 2.03.2019) – видатний український прозаїк, майстер новели та кінодраматург, чия творчість глибоко пов'язана з темою визвольних змагань. Його часто порівнюють із Василем Стефаником за лаконізм та психологічну глибину новел. Народився у високогірному селі Кривопілля на Івано-Франківщині, все доросле життя мешкав у місті Фастів. Носив прізвище вітчима, а в 1994 році додав до нього й прізвище свого біологічного батька Василя Білінчука  – славного воїна Української Повстанської Армії на псевдо «Сибіряк». Названий на його честь син не мав ще й двох місяця від народження, коли загинув тато. Через рік в Києві був розстріляний Дмитро Білінчук – легендарний сотенний УПА «Хмара» – рідний дядько майбутнього новеліста. Ще у 1939 році «перші совіти» вирішили знищити цей славний рід, відправивши на Сибір, але старший Дмитро  втік одразу, а молодший Василь на засланні швидко підростав і, коли брат став «Хмарою», зумів пробратися до нього через всю радянську територію. За це й отримав псевдо «Сибіряк». Син «Сибіряка» –  Василь-молодший закінчив школу-інтернат у Верховині (колишнє Жаб`є), потім працював лісорубом, навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та закінчив Вищі курси режисерів і сценаристів (майстерня Євгена Барабаша) у Москві. Працював фотокором фастівської районки, літконсультантом видавництва «Молодь», редактором і сценаристом кіностудії імені Олександра Довженка. Про свого тата довідався вже в дорослому віці. Це стало стимулом писати про історію УПА, стало його фронтом боротьби на полі літератури та кіномистецтва. Василь Портяк пригадував: «Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився вже мій син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв». Дебютну прозову публікацію Василя Портяка в журналі «Жовтень» (нинішній «Дзвін») представив Роман Іваничук, який уже тоді був визнаним майстром і побачив у письмі молодого новеліста справді непересічні риси, драматичний (часом трагічний) ліризм, юнацьку свіжість і водночас зрілість та неповторність. У 1980 році світ побачила перша новела «Мицьо і Вовчук». Згодом Василь Портяк опублікував ще декілька творів у часописах «Вітчизна», «Ранок», «Літературна Україна». 1983 року республіканське видавництво для творчої молоді видало першу збірку новел «Крислачі» і автор був запрошений на посаду редактора у видавництво «Молодь». Наступного року вийшло його оповідання «Час прощання – час утрати».  У 1995 році його оповідання «Ісход» опублікував журнал «Кур'єр Кривбасу». Того ж року оповідання «Гуцульський рік» та «У неділю рано» увійшли до антології сучасної прози «Десять українських прозаїків». У 2006 році вийшла збірка з 8 новел «У снігах», у 2017 –  повне зібрання новел «Охоронителі Діви». В 2021році у видавництві "Дискурсус" вийшли вибрані твори письменника «Вибір Скорого» з передмовою Василя Герасим'юка . Твори Портяка увійшли до антології «Українська мала проза XX століття». Скупо, але скульптурно він виписував кожну художню деталь. Особливо це стосується творів на тему УПА. Темі присвячена не одна сторінка, де навічно вписані життя та смерть батька і рідного дядька, інших людей з родини і просто земляків. "Те, що написане самим життям, давало підстави Василеві Портякові ставитися до творення кожної нової новели, як до творення «широкоформатної» епопеї, де мовби на полотнах давніх майстрів Європи промовистий не тільки кожний погляд, а й кожна складка на одежі. Немає нічого другорядного. Все визначальне. У цих новелах мало із особистої біографії, а часто йдеться взагалі про «негероїчні» вчинки, але й нічого випадкового тут немає. Як немає нічого випадкового у «Виборі «Скорого», бо ні в самому цьому «виборі», як і в самій появі «Скорого» в прозі Портяка в принципі не може бути нічого випадкового. Очевидно, саме ці твори (ще можна додати і «Гуцульський рік», і «Перед косовицею», й, чесно кажучи, всі інші) дають підстави на початку нового століття і тисячоліття вписувати Портяка в ряд новелістів, який починається іменами Стефаника, Косинки і Тютюнника, хоч він видав небагато книг і нечасто виступав у періодиці з новими новелами. Вписувати четвертим. Наступного ще немає" - писав Василь Герасим'юк. Між першою і другою книгою Портяка – 22 роки. За цей час автора могли сто разів забути. Короткі твори Василя Портяка вистояли. І відстоялися. Його новелістика подавалася на здобуття Шевченківської премії, якої цілком заслуговувала. Він був номінований на Шевченківську премію в галузі літератури двічі: у 2009 та 2017 роках. Також був лауреатом премій «Благовіст», імені Павла Усенка, Нестора Літописця, Міжнародної літературної премії «Корона Карпат». Із кінотворів Портяка, зафіксованих не лише як робочі сценарії, варто згадати кіноповість «Олекса Довбуш» та кіносценарій гостросюжетного фільму «Лола». У час майже непомітного «пунктиру» українського кіно Портяк став видатним сценаристом. За його сценаріями було випущено чимало відомих фільмів: 1990 —Меланхолійний вальс; 1991 — Нам дзвони не грали, коли ми вмирали (у співавторстві); 1992 — Вишневі ночі; 1993 — Білий пудель та Чия правда, чия кривда; 1995 — Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені; 2000 — Нескорений; 2004 — Залізна сотня (у співавторстві з Михайлом Шаєвичем). На цьому його фільмографія не закінчувалася, адже було ще чимало короткометражних та документальних фільмів. А скільки сценаріїв залишились нереалізованими!  Тривалий час він важко хворів. 27 лютого 2019 року з діагнозом серцева недостатність потрапив до реанімації в Києві , а вранці 2 березня внаслідок серцевого нападу пішов із життя.  Його син – Орест «Сибіряк» Білінчук-Портяк (02.05.1994)  – боєць 4-ї Бригади Гвардії Наступу "Рубіж" загинув 9 червня 2025  на фронті українсько-російської війни, продовжуючи справу батька та діда, які боролися за нашу незалежність.  Указом президента України №1010/2025 від 30 грудня 2025 року, українського воїна Ореста Васильовича Білінчука-Портяка (1994–2025) посмертно відзначили «Хрестом бойових заслуг».  Колись «Хрест бойової заслуги» був найвищою нагородою УПА. У Музеї війни містяться матеріали про діда й онука, а також дідового старшого брата Дмитра Білінчука – представників роду, що боровся й гинув за Україну і в ХХ, і в ХХІ столітті.