Буктрейлер на книгу Андрія Криштальського "Чорноморець, матинко, чорноморець"

Юридична освіта. Яка вона?

 

70 років від дня народження першого космонавта незалежної України

Леонід Костянтинович КАДЕНЮК народився 28 січня 1951 року в Клішківцях Хотинського району Чернівецької області в сім’ї сільських учителів. Вчився на відмінно, займався спортом. Польот в космос Юрія Гагаріна запалив Леонідове серце мрією про небо, про незвідані галактичні простори. Після закінчення школи зі срібною медаллю 17-річний юнак вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ), яке закінчив у 1971 році з відзнакою і був залишений на службу в училищі в якості льотчика-інструктора. З серпня 1976 року по березень 1983-го перебував у загоні космонавтів Центру підготовки космонавтів у Зоряному містечку. З березня 1983 року — командир ланки у Липецькому центрі перенавчання та бойового застосування військових льотчиків. З червня 1984 року – льотчик-випробувач I класу у Державному науково-дослідному інституті ВПС ім. В.П. Чкалова, освоїв 54 типи та модифікації літаків. Згодом закінчив ще й Московський авіаційний інститут і працював у групі підготовки космонавтів (1988-1996). Пройшов повний курс підготовки до польотів на кораблях «Союз» і орбітальній станції «Мир». Пройшов підготовку за програмою «Буран». Радянський Союз розпався, програма «Буран» була згорнута, різко скоротилося фінансування космічних програм. Але на світовій мапі з’явилась Україна — нова космічна держава з амбіціями та програмою участі в освоєнні космічного простору і створенні ракетно-космічної техніки, з перспективами виходу на світовий ринок космічних послуг. Та й не дивно, бо майже третина всього наукового, промислового та кадрового потенціалу СРСР була зосереджено в Україні. Народ гордиться успіхами своєї країни: полетів перший супутник «Січ-1», оголошено про будівництво телекомунікаційного супутника «Либідь», в Україну приїжджають делегації провідних космічних держав світу, укладаються перші міжнародні угоди, створюється спільне підприємство «Sea Launch» (США, РФ, Норвегія, Україна). Президент України Леонід Кучма домовляється з Президентом США Білом Клінтоном про співробітництво в космічній сфері та політ українського космонавта на американському космічному кораблі. В Україні оголошено конкурс на участь в цьому польоті і Леонід Костянтинович подає документи до конкурсної комісії. З найкращими результатами Каденюк проходить підготовку до польоту і в Україні (в інституті ботаніки НАН України), і в Сполучених Штатах Америки (в космічних центрах в м. Х’юстон та на космодромі ім. Дж. Кеннеді в Флориді). Під час місії STS-87 (19 листопада – 5 грудня 1997 року) в складі міжнародного екіпажу Наш космонавт здійснив 10 наукових експериментів, провів «космічний урок» для 40 тисяч українських та американських школярів в рамках освітньої програми. Після повернення Каденюк служить в армії, обирається депутатом у Верховну Раду України, членом Колегії Державного космічного агентства України, радником Прем’єр-Міністра України та Голови ДКА України. Його також обирають Президентом аерокосмічного товариства України. Леонід Костянтинович долучається і до роботи Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я» та Громадської ради екологічної безпеки. Він турбується про фінансування державних космічних програм, переконує керівництво країни підтримувати статус України як космічної держави, бере участь в численних міжнародних конференціях, готується здійснити ще один політ. Але незадовільне фінансування космічних програм приводить до згортання даної діяльності, бо на громадських засадах цим займатися неможливо. Каденюк не забував і про свою рідну Буковину: брав активну участь у роботі «Буковинського земляцтва»; привозив у рідне село своїх друзів-членів екіпажу космічного корабля «Коламбія», коли вони у 1998 році відвідали Україну. Леонід Каденюк мав такі звання та відзнаки: Герой України (1999), генерал-майор авіації, почесний громадянин міста Чернівці (2001), народний депутат України 4-го скликання (2002-2006), кандидат технічних наук (2006), радник Голови ДКА України (з 2011), президент Аерокосмічного товариства України (2015-2018), автор п’яти наукових рабіт та книги «Місія — Космос». Життя видатного українця обірвалося раптово. Він не встиг повністю використати свій потужний потенціал для науки, країни, людей. Помер 31 січня 2018 року в Києві під час традиційної ранкової пробіжки. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Залишив про себе пам’ять, як про людину, наповнену космічною енергією, науковим світоглядом, шанобливим ставленням до людей, любов’ю до нашої планети.

Крути - і сум , і біль, і вічна слава України

Перший король давньоукраїнської держави (820 років від дня народження)

 

    Данило Галицький — одна з найвидатніших постатей в нашій історії.  Князь Галичини і Волині, король Русі увіковічнив своє ім’я як мудрий правитель і талановитий полководець.

    Майбутній володар галицько-волинських земель народився у 1201 році (точна дата –  невідома). Одним із його предків по лінії батька був сам Володимир Мономах. Серед родичів з боку матері варто відзначити імператора Візантії Ісаака ІІ Ангела. Батько Данила –  князь Роман Мстиславович –  помер через кілька років після його народження, залишивши вдову з двома малолітніми синами. Тогочасна боротьба за престол була особливо жорстокою, і мати,  щоб не наражати дітей на небезпеку, переїхала з ними до Кракова. Звідти Данило подався в Угорщину, де 6 років виховувався при королівському дворі.

    У 18-річному віці юний нащадок Мстиславовичів зайняв князівський престол у Володимирі. Метою своєї діяльності він вважав  об’єднання Галицько-Волинського князівства. Проте через внутрішні протиріччя між князями йому вдалося досягнути цього лише у 1238 році, захопивши Галич. Його волі підкорився згодом і Київ, однак столицею Данило обрав місто Холм,  (нині це територія Польщі). Він прагнув перетворити його на великий економічний центр. Правитель також зміцнював старі міста та засновував нові. Князь старався зміцнити країну зсередини та одночасно проводив активну зовнішню політику. Період його правління відзначався вдалими походами проти татар, поляків, ятвягів. Завдяки перемозі у битві з польським військом під Ярославом у 1245 році, йому вдалося повністю відвоювати Галичину і  максимально розширити кордони держави. Існувала постійна необхідність захищатись від зовнішніх ворогів: поляків, литовців, угрів і татар. Незважаючи на ці умови, Данило Галицький зумів досягти значних успіхів та залишити після себе вагомий культурно-історичний спадок, зокрема заснував декілька міст, одне з яких назвав на честь сина Лева. У 1246 році за велінням князя постала Галицька митрополія, яка з часом перебрала на себе функції та обов’язки загальноруського органу церковної влади.

    За час правління короля Данила Галицько-Волинське князівство перетворилось на одну з найрозвиненіших та найбагатших держав у Європі. Він зосередив свою зовнішню політику на відновленні відносин із західними сусідами і укладанні союзів, щоб мати підтримку в разі конфронтації з монголо-татарами.

     Князь Данило звернувся до Папи Римського з проханням зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Інокентій IV погодився, і щоб заохотити князя, послав йому королівську корону. У 1254 р. Данило Галицький був коронований. Коронування та надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства значно підвищило авторитет української держави в Європі. У 1253 році, розраховуючи на підтримку Центральної Європи, Данило розпочав бойові дії проти монголів. Незабаром він відбив частину територій Поділля та Волині, які були під їх пануванням. Ворогові знадобилося 5 років, щоби повернутися в Галичину та Волинь з новим військом і знову взяти під контроль ці землі. На цьому етапі вирішальне значення мала західна підтримка. Однак вона так і не прийшла. 1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у храмі Пресвятої Богородиці, збудуваному за його життя. Після смерті Данила королівством ще майже століття правили його нащадки. Найзаповзятливішим із синів князя був Лев. За час правління (1264 - 1301) він відвоював у Мадярщини Закарпаття з містом Мукачево, а у Польщі – Люблінську землю, і територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію.

    Коронація Данила Галицького — одна з найцікавіших сторінок його біографії. Вона викликає  інтерес до фактів, що стосуються корони, яка використовувалась під час обряду коронації, і до самої смерті князя знаходилась у його власності. Де вона поділася потому? Довгий час вважалося, що корону переробили у єпископську митру і віддали у володіння Перемишльської єпархії. Під час Другої світової війни вона, як і багато інших історичних цінностей, безслідно зникла. Але істориків  насторожив залишений очевидцями опис митри,  де вказувалось, що вона була мідна. Спеціалісти піддали сумніву, що папа міг коронувати Данила виробом не з чистого золота. Крім того, в описі вказувалось, що митра була декорована рубінами. Ці камені в ХІІІ столітті широко використовувались татарами для оздоби кінної збруї, тому дуже сумнівно, що Данило Галицький вдягнув би таку корону.

    Історики запідозрили, що справжня митра могла бути викрадена. На жаль, поки не вдалось докопатись до істини. Згідно багатьох свідчень, основа корони знаходиться в Польщі, а перлини, що її оздоблювали, у – Ватикані. Проте ці факти так і залишаються непідтвердженими.

    У 2013 р. українська держава отримала від польського уряду дозвіл на проведення розкопок. Однак кількарічні роботи не дали результатів. У пам’яті нарду Данило Галицький залишився як правитель, що дав приклад єднання заради великої мети – утвердження державності. Його держава, створена на території Європи в XIII столітті, зіграла вирішальну роль в історії України.  Перший український король був патріотом своєї землі.  

 

 

Грані великого таланту (до 130-річчя з дня народження П. Тичини)

    

    Павло Григорович народився 23 січня 1891 року в Пісках на Чернігівщині у сім’ї сільського дяка. Родина мала 13 дітей, з яких вижило дев’ятеро. Батькової платні ледь вистачало, тому малий Павлусь «пішов на свій хліб». Його відвезли до одного з чернігівських монастирів співати у хорі. У монастирі талановитим хлопчикам надавали притулок, одягали, годували, навчали. Тичина мав особливий срібно-дзвонний голос, талант до малювання і письма. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі та піаніно. За рахунок монастиря Павло вивчився і в бурсі, де готували священнослужителів, потім – у Чернігівській духовній семінарії. Після семінарії юнак, аби не йти на церковну службу, вступає до Київського комерційного університету, який не дали закінчити революційні події.

Письменник, критик, перекладач – Юрій Покальчук (до 80-річчя з дня народження)

   

Народився Юрій 24 січня 1941 року в Кременці у родині краєзнавця Володимира Феофановича Покальчука. Мати – Оксана Тушкан – праправнучка молодшої сестри Миколи Гоголя. Дід –  статський радник, діяч УНР – Павло Тушкан. Дитинство і юність майбутнього  письменника пройшли в Луцьку. Там він закінчив школу і педінститут (зараз Волинський національний університет імені Лесі Українки). Потім вступив до Ленінградського університету на факультет східних мов. Вивчив 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою.  Був першим у Радянському Союзі перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса.

Різдвяні дзвони Миколи Леонтовича (До дня пам'яті – 23.01. – сторіччя з дня смерті видатного українського композитора)

                        

    Микола Дмитрович з’явився на світ 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в родині сільського священика, який був досить освіченою людиною, керував хором семінаристів, грав на скрипці, віолончелі, гітарі.  Початки музичної освіти Леонтович здобув ще в ранньому дитинстві у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту під керівництвом батька. Мати любила співати, чудово володіла голосом, тож і синові прищепила  любов до української народної пісні. У 1887 році хлопець вступає до Немирівської гімназії. Через рік, не маючи коштів на навчання, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці мали повний пансіон.

Естетика, філософія та психологія творчості Стендаля

                               

    Фредерік Стендаль — псевдонім одного із видатних французьких письменників  Анрі Бейля, творця революційної естетики в літературі ХІХ століття.

Стендаль народився 23 січня 1783 року в містечку Гренобль, у багатій та шляхетній родині. Його дід був лікарем та громадським діячем, захоплювався ідеями Просвітництва і шанував Вольтера. Проте з початком революції становище родини змінилося –  батько переховувався. Мати хлопчика рано померла, і сім'я вбралася у траур, довіривши виховання сина католицькому абатові Ральяну. Зненавидівши церкву, Стендаль почав знайомитися з працями філософів-просвітників. Читання, відраза до релігії, враження від Першої французької революції стали визначальними  у формуванні його світогляду. Прихильність до революційних ідеалів зберігалась все життя.

Видатний діяч світу (до 150-річчя з дня народження)

 

         Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському в родині з татарсько-білоруським (батькова лінія) та польсько-литовським (материна) корінням. Закінчив Другу Київську гімназію та Колегію Павла Галагана, де знаходився під впливом українського філолога П.Г. Житецького.

У 1889 році А. Кримський вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві,  закінчив його у 1892-му, але залишився на кафедрі арабської філології для підготовки до професорського звання.  Одночасно він пройшов курс історико-філологічного факультету Московського університету під керівництвом таких відомих викладачів: мовознавця, фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, фахівця з порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства П. Ф. Фортунатова, істориків П. Г. Виноградова, В. І. Гер'є, 

В. Й. Ключевського. У 1896 р.  склав магістерські іспити в Московському університеті – зі слов'янської філології, а в Санкт-Петербурзькому – з арабістики. Зразу після цього його відрядили до Сирії та Лівану, де він поглиблював знання з орієнталістики і працював над арабськими рукописами. Після повернення молодий вчений працював у Лазаревському інституті, викладаючи курси історії семітських мов, керуючи практичними вправами з російсько-арабського і навпаки перекладу, читаючи лекції з історії арабської літератури. У 1901 році Агатангел Юхимович очолив кафедру арабської словесності Лазаревського інституту та викладав перську, турецьку мови, арабську літературу, історії мусульманського Сходу. Відтоді він бере на себе ще й обов'язки  секретаря Східної комісії Московського археологічного товариства та редактора періодичного видання "Древности восточные", а також редактора серії "Труды по востоковедению", що містила чимало і його статей.

У 1918 році вчений переїхав до Києва, де став одним із засновників –   академіків Української академії наук (УАН), першим її неодмінним секретарем та очолив історико-філологічний відділ УАН. Одночасно Кримський працював професором на кафедрах україністики та східної історії Київського державного університету, очолював Інститут української наукової мови. З його ініціативи у Харкові було засновано Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства.

У 1930 році його майже усунули від науково-педагогічної роботи, а влітку 1941-го Агатангела Юхимовича заарештували та вивезли в Кустанайську область Казахстану, де він помер у таборі до кінця січня 1942-го (точна дата смерті – невідома).

Вченому належить авторство понад 1000 публікацій: монографій, підручників, статей, праць з арабістики, семітології, тюркології, іраністики. З перекладів А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.

 Агатангел Кримський володів майже шістдесятьма мовами, знав всі діалектні особливості української мови, був науковим редактором багатьох словників та збірників. зробив значний внесок в українське й російське сходознавство, займався проблемами розвитку української літературної мови, фольклористичним та етнографічним дослідженням, зокрема з антропології. Він залишив і  велику художню спадщину: поезії, оповідання та повісті. Ім’я українського академіка в 1970 році  було занесене у затверджений ХVІ сесією генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу.