Фредерік Стендаль — псевдонім одного із видатних французьких письменників Анрі Бейля, творця революційної естетики в літературі ХІХ століття.
Стендаль народився 23 січня 1783 року в містечку Гренобль, у багатій та шляхетній родині. Його дід був лікарем та громадським діячем, захоплювався ідеями Просвітництва і шанував Вольтера. Проте з початком революції становище родини змінилося – батько переховувався. Мати хлопчика рано померла, і сім'я вбралася у траур, довіривши виховання сина католицькому абатові Ральяну. Зненавидівши церкву, Стендаль почав знайомитися з працями філософів-просвітників. Читання, відраза до релігії, враження від Першої французької революції стали визначальними у формуванні його світогляду. Прихильність до революційних ідеалів зберігалась все життя.
У 17797 році Стендаль вступив до Центральної школи Гренобля, де вперше в республіці ввели світське навчання замість релігійного і викладали ідеологію новоствореної буржуазної держави. Після закінчення курсу хлопця відправили до столиці для вступу в Політехнічну школу, який він провалив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після Бонапартистського перевороту. У 1800 році сімнадцятилітній невдаха записується до армії Наполеона. Прослуживши у ній понад два роки, подає у відставку і повертається до Парижа з наміром стати письменником. Ідеалізація Наполеона відбилася потім в його творчості попри всю критичність ставлення до його особи, особливо після захоплення престолу Франції і перетворення на імператора. Стендаль добре розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і вбачав у ньому загрозу для справжнього духу революції.
Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію письменник їде до Італії. Ця країна вплинула на формування його естетичних та філософських поглядів. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Його приваблювало й інтенсивне громадське життя. Співчуття Стендаля рухові карбонаріїв дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повстанців і запропонувати залишити Італію. Країна надихнула його на цілу низку творів: роботи з історії мистецтва "Історія живопису в Італії", "Прогулянки по Риму"; новели "Італійські хроніки"; роман "Пармська обитель".
У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, бо має слугувати суспільним цілям. Це визначення письменник спрямовує проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи – гостро публіцистичні, як "Расин і Шекспір" (1825).
Стендаль підкреслює, що художник виконує своє суспільне призначення, коли веде за собою, а коли не пов'язаний з масами, не впливає на них, тоді він — ніщо. Цінність письменника за Стендалем визначається не тим, як добре він знає класиків та мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу, тому класицисти помиляються, намагаючись зберегти те мистецтво, що склалося задовго до революції.
Особливе місце у філософських поглядах письменника займає людина. Стендаль стверджує, що людина має гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності та спрямовувати їх на благо суспільства. Людську особистість визначають здатність до великого почуття, до героїзму, пристрасті. У Стендаля пристрасть не суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої його романів часто виступають раціоналістами у своїй любові – Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сан-Северіна – охоплені сильною пристрастю, вони залишаються спроможними оцінити свої почуття та вчинки, підкорюючи їх розуму.
Перебування у Франції під правлінням Бурбонів, було для письменника нестерпним. Його атеїзм, ставлення до реакції та режиму, співчуття революції, сповнені бойового протесту твори робили життя однаково тяжким, хоч в Італії, хоч на батьківщині. Останні роки він був настільки слабкий, що ледве тримав перо. Змушений диктувати тексти, все ж працював до кінця. Письменник втратив свідомість на вулиці і через кілька годин помер вiд iнсульту 23 березня 1842 року. Стендаль заповідав написати на могильній плиті: «Арріго Бейль. Міланець. Писав. Кохав. Жив».
Дослідники масонства вважають, що Стендаль належав протягом деякого часу до цього таємного ордену, бо в документах масонських лож зустрічається справжнє ім'я французького письменника — Анрі Бейль.
Відродження інтересу до творчості та особистості Стендаля почалося у другій половині ХІХ століття. Шанувальники письменника вивели з його творів цілу теорію щастя — бейлізм, який «наказував не випускати жодної можливості насолодитися красою світу…»
Психологічні погляди Стендаля і до сьогодні не втратили свого значення. Його теорія «кристалізації любові» представлена у книгах «Про любов» та «Хрестоматія з психології емоцій».
