Письменник, критик, перекладач – Юрій Покальчук (до 80-річчя з дня народження)

   

    Народився Юрій 24 січня 1941 року в Кременці у родині краєзнавця Володимира Феофановича Покальчука. Мати – Оксана Тушкан – праправнучка молодшої сестри Миколи Гоголя. Дід –  статський радник, діяч УНР – Павло Тушкан. Дитинство і юність майбутнього  письменника пройшли в Луцьку. Там він закінчив школу і педінститут (зараз Волинський національний університет імені Лесі Українки). Потім вступив до Ленінградського університету на факультет східних мов. Вивчив 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою.  Був першим у Радянському Союзі перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса. Також перекладав твори Хемінгуея, Селінджера, Кортасара, Жоржі Амаду, Маріо Варгаса Льоси, Киплінга, Артюра Рембо, Едгара Берроуза та ін. Покальчук дуже багато подорожував –  відвідав 37 країн. Читав лекції у Великобританії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії. Написав і видав такі художні твори: «Хто ти?» (1976), «І зараз, і завжди» (1981), «Кольорові мелодії» (1984), «Кава з Матагальпи» (1985), «Великий і малий» (1986), «Шабля і стріла» (1990), «Химера» (1992), «Те, що на споді» (1998), «Двері в…» (1999), «Озерний вітер» (2000), «Інший бік місяця» (2000), «Інше небо» (2001), «Одісей, батько Ікара» (2001), «Вони кажуть» (2002), «Час прекрасний» (2002). Серед найвідоміших художніх текстів Покальчука - «Такси блюз» (2003), «Окружная дорога» (2004), «Запрещенные игры» (2005), «Дурманящий запах джунглей» (2005). Він є автором літературно-критичних праць, 5-ти збірок поезій, 15-ти  збірок повістей та оповідань, роману «І зараз, і завжди…», книги «Українці у Великій Британії» (1999), публіцистичних статей. Праця «Сучасна латиноамериканська проза» (1978) за радянських часів була єдиною україномовною монографією про латиноамериканську літературу.

    З 1969 року Юрій Володимирович проживав у Києві. Працював  молодшим науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР (1969–1976). З 1976-го року був членом Спілки письменників України. З 1994-го до 1998-го — головою іноземного відділення Спілки письменників України. У 1997–2000 рр. — президентом Асоціації українських письменників. Протягом 1992-го –2000-го років перебував на посаді старшого наукового співробітника відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. З 2000-го по 2002-й рік — член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. З жовтня 2007-го року вів свій власний блог.

  Покальчук був неординарною фігурою в українському літературному середовищі. Його «коник»  –  еротико-психологічні романи. Твір «Ті, що на споді» вважається першою українською еротичною книгою. Він отримав 56 рецензій, і лише 10 –  позитивних. «Я вважаю, що заборонених тем в літературі немає, є погано написані!» - говорив сам автор.

    Провідникаом у своїй творчості та літературному житті Юрій Покальчук вважав Василя Стуса. «Я багато чого не знав і не розумів, він мені дуже допоміг, познайомив з цікавими людьми… я був свідком у нього на весіллі і знаю його сина Дмитра з дитинства», - так писав про своє знайомство з українським дисидентом. Найближчими друзями називав Ігоря Римарука, Юрія Андруховича і Любка Дереша.

    У 90-х письменник «зійшовся» з музичним гуртом «Мертвій півень». З ними реалізував цікавий проект - читав свої вірші під музичний супровід. Так народилися «Вогні Великого Міста». Всі альбоми - в стилі французького шансону, де дуже велике значення має текст.

    Покальчук  турбувався про підлітків, що виховувалися в колоніях. Для нього ця сторона життя відкрилася в 1986 році, після відвідин Прилуцької колонії.  Заради малолітніх в'язнів видавав часопис «Горизонт». Більше 20 років займався проблемами неповнолітніх злочинців, і спільно з режисером Максимом Бабаковим створив документальний фільм про підліткову колонію «Зона особлівої уваги».

    Юрій Володимирович був залюблений у такі міста – Львів, Париж, Київ, Харків. Саме у першій столиці жили і були поховані його дід та бабуся по материнській лінії.

    10 вересня 2008 року Покальчук помер після тривалої хвороби в одній із київських клінік. Похований на Байковому кладовищі. Його пам’ятатимуть як культового письменника сучасності, улюбленця молоді, науковця, музиканта, мандрівника та шукача пригод.