Грані великого таланту (до 130-річчя з дня народження П. Тичини)

    

    Павло Григорович народився 23 січня 1891 року в Пісках на Чернігівщині у сім’ї сільського дяка. Родина мала 13 дітей, з яких вижило дев’ятеро. Батькової платні ледь вистачало, тому малий Павлусь «пішов на свій хліб». Його відвезли до одного з чернігівських монастирів співати у хорі. У монастирі талановитим хлопчикам надавали притулок, одягали, годували, навчали. Тичина мав особливий срібно-дзвонний голос, талант до малювання і письма. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі та піаніно. За рахунок монастиря Павло вивчився і в бурсі, де готували священнослужителів, потім – у Чернігівській духовній семінарії. Після семінарії юнак, аби не йти на церковну службу, вступає до Київського комерційного університету, який не дали закінчити революційні події. Під час навчання ще й працював, щоб якось прогодуватися. Був помічником хормейстера в театрі Садовського, їздив по селах статистом, співав у хорі солістом, а потім став диригентом. Також працював у журналі «Світло» та газеті «Нова рада»(1917), у журналі «Літературний вісник»(1918-1919). У пресі з’являлися  вірші та оповідання молодого мрійника та співця революції. Наприкінці  1918-го вийшла книга Тичини «Сонячні кларнети», яку потім призначили бути першим класичним твором української радянської літератури. У жорстокій, складній та незрозумілій круговерті 20-х років молодий поет весь свій талант віддає рідному народові. Разом з Лесем Курбасом та О. Довженком розбудовує новий український театр. Разом з Василем Блакитним, В. Чумаком, М. Семенком розвиває українську поезію, продовжуючи традиції Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Віра в революцію, нове життя, справедливість починає вивітрюватись, свідомість Тичини наповнюється кривавими завірюхами радянської дійсності: знищення української інтелігенції та митців, низка самогубств відомих культурних та державних діячів, насильницька колективізація, голодомори, репресії, табори. Автор знаменитого вірша «Партія веде» відчуває страшний дисонанс між більшовицькими лозунгами та правдою життя. Людей перетворюють в рабів безправних та безсловесних. Пише «в шухляду» без надії на публікації, переписує на червоний лад старі вірші (пристосовується до жорстоких обставин), займається перекладами – пропагує кращі твори грузинської, єврейської, вірменської, білоруської та російської літератур. Друкувати дозволяють тільки ті вірші, що славлять досягнення країни Рад та дружбу народів під сталінським проводом.

    У буремні роки Другої світової війни слово Тичини знову здобуло крила. Його поезія воює на фронті. Поранений під час нальоту ворожої авіації на Харків, на госпітальному ліжку пише вірш «Я утверждаюсь»:

         Я єсть народ, якого правди сила

         Ніким звойована ще не була.

         Яка біда мене, яка чума косила! –

         А сила знову розцвіла!

    У перші повоєнні (1943— 1948) роки працює наркомом ( міністром) освіти УРСР, піднімаючи з руїн національну освітню справу, відстоюючи у атмосфері сталінського культу найпередовіші педагогічні принципи та методи, захищаючи в літературі та мистецтві все справжнє, що нещадно громилося. З багатьма діячами культури жорстоко розправилися, а він вцілів, ще й видавався, щоправда після правок спеціальних редакторів-цензорів…

    З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

     Тичина — найвідоміший український поет ХХ століття. Ніхто з письменників не мав так багато анекдотів про своє життя та  пародій на твори, як Павло Григорович, маючи при тому офіційних іміджевих наглядачів — партію та дружину. Пародії складав народ, анекдоти — колеги по перу.

    Поет рішуче виступив проти закону про школу, який дозволяв не вивчати національні мови та літератури у навчальних закладах Радянського Союзу. Він демонстративно пішов з усіх посад і був єдиним депутатом, що не голосував за антинародний закон . Після цього йому не дали стати лауреатом Ленінської та Нобелівської премій, але він уже був удостоєний багатьох державних премій, звань та орденів, хоч і вважав, що суть не в них.

    Український поет, перекладач, фольклорист, публіцист, громадський діяч помер  16 вересня 1967 року у  Києві. Залишив по собі велику мистецьку та наукову спадщину, фольклорні збірки і чарівний світ своєї поезії.