.jpg)
Щороку у другу неділю вересня відзначають День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944 – 1951 роках. 9 вересня 1944 року УРСР та Польща уклали угоду про “взаємний обмін населенням”, в результаті якої понад 700 тисяч українців примусово виселили з домівок. Переселення мало бути добровільним, але перетворилося на примусові депортації. Людей тероризували, застосовували репресії, конфісковували майно. Умови переїзду українців були жахливими. Від дому до залізниці їх супроводжував військовий конвой. Поки люди чекали на відправлення поїзда – жили на залізничних станціях просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. Перевозили депортованих переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою.
Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу. «Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», – розповідає Володимир В’ятрович. У 1944–1946 роках, понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР. Комуністичні режими СРСР і Польщі вчинили це із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Джерелом для істориків щодо депортації українців у 1944-1946 роках стали документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР. Всі документи фонду зосереджені у 19 описах (за числом районних уповноважених плюс 1 опис – алфавітні списки). Описи містять дані про депортоване українське населення із Ярославського, Ланцутського, Лежайського, Пшеворського, Жешівського (Ряшівського), Томашівського, Володавського та інших повітів і м. Любліна.У багатьох селах, які потрапили у зону інтенсивних військових дій і родини яких на час переселення залишилися без даху над головою у графі «Будівлі» записано: «спалено під час війни». Якщо переписувачі мали відповідні вказівки, то усі спалені приміщення записувалися зі слів переселенців і включалися у загальну вартість залишеного майна. Це мало певне значення для переселенців, оскільки згідно «Інструкції щодо реалізації угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року після прибуття на нове місце проживання вони мали б отримати нові будівлі і житло на відповідну суму (хоч на практиці це було досить рідко). Якщо ж радянські переписувачі не мали відповідних вказівок і не надто переймалися проблемами переселенців, то про спалені будівлі нічого не записували і переселені сім’ї після переїзду часто були кинуті на призволяще. Тож процес депортації у 1944–1951 роках мав форму військових операцій проти мирного населення, супроводжувався порушеннями прав, повною забороною переселенцям повертатися на рідні землі, вилученням майна, безальтернативним закріпленням за поселеннями на новому місці, покидати які було заборонено, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав. Це призвело до руйнування української культурної та історичної спадщини, поставило під загрозу знищення низки етнографічних груп українського народу. Метою депортацій було практичне призупинення тисячолітнього існування найзахіднішої гілки українства. Загалом під час проведення акції було переселено 122 454 українські родини (482 109 осіб).
