Борис Микитович Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози Збаразького району на Тернопільщині. Він був старшим сином у багатодітній сім’ї селянина-хлібороба. У 1950 році закінчив Вишнівецьку середню школу і вступив до Кременецького педагогічного училища, гарно навчався, але був відрахований за те, що у своїх пародійних творах висміював керівництво закладу. Зумів перевестися до Полтавського педагогічного інституту, який закінчив у 1954 році. Потім навчався на Вищих літературних курсах у московському Літературному інституті ім. О. М. Горького. Борис Харчук працював науковим співробітником літературно-меморіального музею І. П. Котляревського та у редакції часопису «Міліцейський свисток» у Полтаві. У 1956 році журнал «Дніпро» опублікував його першу повість – «Йосип з гроша здачі», і молодий письменник отримав з Києва запрошення обійняти посаду завідуючого сектором преси у ЦК ЛКСМУ. У 1960 році Борис Харчук став першим редактором дитячого журналу «Малятко», а пізніше – відповідальним секретарем журналу «Знання та праця». Згодом він повністю перейшов на творчу роботу. Першими публікаціями Бориса Харчука, ще в студентські роки, були літературно-краєзнавча замітка про Маяковського у газеті «Зоря Полтавщини» від 19 липня 1953 року та вірш «Полтава» від 23 вересня того самого року. Свій шлях у літературу він починав як поет і навіть підготував до друку збірку поезій, але відмовився від цього наміру й перейшов на прозу. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тією землею, яка його виростила і випустила у широкий світ... Над чотиритомним романом «Волинь» (1959—1965) Борис Харчук працював майже 6 років. У 1968 році Харчук був у числі тих 139, хто підписав лист-протест до найвищих радянських партійних діячів – Брежнєва, Косигіна та Підгорного – з вимогою припинити практику замовних політичних судових процесів проти українських діячів культури. Це призвело до ізоляції письменника: йому все частіше відмовляли у публікаціях нових творів, нікуди не запрошували, організовували «розгромні» рецензії на раніше опубліковане, роман «Волинь» вилучали з бібліотек. Письменника звинувачували у «сумнівних ідейках», симпатіях до буржуазних націоналістів та відсутності класового підходу до трактування дійсності у художніх та публіцистичних творах. Він був одним із перших, хто звернувся до теми УПА. У 1988 році вийшла нова редакція чотиритомника «Волинь». Повість «Вишневі ночі» про боротьбу проти радянської влади вперше була опублікована у журналі «Київ» 1989 року, а у 1992 році відбулася її екранізація. Письменник працював у жанрі роману, повісті, оповідання, новели й есею. Майстер психологічного реалізму й мінімалістичного стилю. Загалом письменник створив майже 20 романів і повістей, чимало оповідань та новел. Писав твори для дорослих і дітей, ставив запитання з розряду вічних (що є людина, що є світ?), вводив у жанрові рамки повістей казку-притчу з глибоким підтекстом. Один з таких творів – повість-притча «Планетник» – вже у незалежній Україні увійшов до програми з української літератури для 7-го класу середньої школи. За допомогою алегорії письменник розкрив у ньому власні міркування про найвищі цінності духовного світу людини та місце людини у суспільстві. Донька письменника – літературознавиця Роксана Харчук, так згадує про нього: «… належав до тих письменників, які виробили свій власний світогляд. Від роду йшов до людини... Приходив до одвічного – людське і людяне, що їх вистраждало людство у своїй довготерпеливості. Ненависті й нетерпцю протиставляв терпіння й любов. Не був це гуманізм за чужий рахунок, не була це проповідь замирення з дійсним. Був це щоденний життєвий принцип. Щодня прагнув піднятися над обставинами – стати вищим самого себе. Бути людиною, виявити високе людське серед нелюдськості – це був бунт людини, здавленої межами життя… Вірив у відродження особистості – людського й людяного. Знав, що тільки народ і суспільство, які складаються з особистостей, мають майбутнє». Цькування радянською владою, літературна цензура, відмови видавництв негативно вплинули на здоров’я Бориса Харчука. 16 січня 1988 року на 56-му році життя він помер від гострого інфаркту. Похований в Києві на Берковецькому цвинтарі. Передчасна смерть не дала завершити і випустити у світ низку творів. Деякі з них були опубліковані лише в журналах, а деякі так і залишилися в шухляді стола. Під олівцем цензури зникали шматки живого тексту, перекроювалися розділи, уривалися діалоги героїв і монологи автора у тих його творах, що все ж таки пробивалися до читача. Передбачаючи це, Борис Харчук говорив: «Усе чесне, якщо воно добре зроблене, неодмінно з’явиться на люди. Такий закон, і він не залежить від чиєїсь волі». Так відбулося з романом «Межі і безмежжя», який письменник написав у 1966 році, а виданий був лише через 20 років, уже після його смерті. Серед інших творів, котрі не могли з'явитися за життя автора і були опубліковані після "перебудови", – повість «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), ціла низка оповідань та новел. Із запланованого при житті письменника 4-томного видання, у 1991 році з'явилося лише два. Твори Бориса Харчука перекладені польською, угорською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, німецькою, іспанською й іншими мовами. Своїми художніми творами і своєю безкомпромісною поведінкою, всім своїм життям Борис Харчук наближав проголошення незалежності Української держави.
