Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року
на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району
Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. У
родині було п’ятеро дітей (Борис, Петро, Ганна, Любов, Аполлінарія). Борис був
найстаршим. Читати майбутній
письменник навчився у 5 років. Усе
своє недовге життя, лише 47 років, Борис Грінченко невтомно працював задля української
культури. Він – автор «Словаря
української мови»,
багатьох підручників, один із організаторів товариства «Просвіта», активно
боровся за право викладати українську мову в школах. У старших класах гімназії Борис Грінченко
підтримував зв’язок із гуртком революціонерів-народників, за що був ув’язнений.
Цей арешт мав свої сумні наслідки: набута у в’язниці хвороба легень
(туберкульоз), яка врешті стала фатальною, відчуження родини, наляканої
вільнодумством сина, заборона продовжувати навчання в університеті. Проте
посилено займаючись самоосвітою, Борис Дмитрович у 1881 році успішно склав
екзамен на народного вчителя. Понад
10 років свого життя письменник віддав учительській праці. Особистим Євангелієм для Грінченка був
“Кобзар” Шевченка. Вперше цю книгу він прочитав у 13 років. Твори Шевченка
надихнули його на віршування українською мовою, попри те, що у сімʼї розмовляли
російською. Знав Борис
Грінченко німецьку й французьку мови, а пізніше — чеську, польську, вивчав
норвезьку. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над
українсько-італійським словником. Всі мови він вчив самостійно. Улюбленими письменниками Б. Грінченка були Шіллер і Гейне. Борис Грінченко разом із дружиною збирали
книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового
змісту. Сучасники згадували про нього як
надзвичайно настирливу, наполегливу, вимогливу людину як до себе, так і до
інших. Працювати з ним і дружити було дуже нелегко: підганяв інших до праці.
Друзі називали його Генералом. Грінченко одружився
двадцятирічним юнаком (1883). Доля звела його на літніх учительських курсах у
Змієві на Харківщині з учителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею
Марією Загірньою. Борис
надзвичайно високо цінував і кохав Марію, вона була для нього не тільки
дружина, а й «вірний
товариш». Доля відвела їм лише 28 років спільного
життя. Він завжди захоплено розповідав про доньку Настуню, яка весело щебетала
до нього літературною українською мовою. Борис Дмитрович був прекрасним
батьком, у вихованні доньки Насті виявлявся його педагогічний хист.
Видавав для маленької доньки ілюстрований журнал «Квітка», де писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і
невеличкі науково-популярні розповіді. Він виховував доньку, не приховуючи від неї реалій життя. Настя бачила,
як гірко й важко живеться олексіївським селянам, що ледь зводять кінці з
кінцями. Дбав Грінченко й про те, щоб донька
отримала найкращу освіту. Після закінчення гімназії у Києві, Настя Грінченко
вирушила до Львова, де записалася на філософський факультет і слухала лекції
професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Грінченки
теж були досить гостинними людьми. Свого часу в них гостювали відомі діячі
української культури: Т. Зіньківський, І. Липа, В. Самійленко, М. Чернявський
та ін. В Олексіївці письменник проводив вечірні читання для дорослих. Через усе життя подружжя Грінченків,
об’єднане злагодою і невтомною працею задля України, пронесло велике почуття
любові й зберегло його до останнього подиху. У 1902 році письменник
перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над
укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного "Словаря української
мови"(1907—1909). Цю роботу було відзначено академічною премією. Підірване
задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського
ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою
краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного
сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії,
але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в місті
Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка
в Києві, на Байковому кладовищі. Без
Бориса Марія прожила
ще 18 років. Вона перевидавала
твори свого чоловіка, захищала його чесне ім’я від нападок. Життя і діяльність Грінченка для багатьох
поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української
культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше
сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: "Більше
працював, ніж жив". І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється
суттєва неточність — бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його
життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого
подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і
час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації,
як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення
його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в
найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних
визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби
самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального
витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в
цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську
національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис
Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким
чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах.
Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування
надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його
досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово — це та субстанція, що
акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, — уже
неординарна особистість. Б. Грінченко
пішов далі у розумінні значення цього феномена. Головним змістом і смислом
життя для Б. Грінченка стала
боротьба за українську національну справу. У своїх "Листах з України
Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892-1893 роках, він робить критичний огляд
тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду
національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів
відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись
критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як
патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література.
Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як
письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не
слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів
національної свідомості, справжніх будівничих національної ідеї, та істинних патріотів України.
