Коцюбинська Михайлина Хомівна – літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського – народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М. Коцюбинського. З 1935-го родина жила в Чернігові, де батько теж створював музей. Війну разом з експонатами музею сім’я перечекала в Башкирії. У 1949 році Михайлина вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, який закінчила у 1954-му, навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. З 1957 до 1968 – науковий співробітник Інституту. Своїми духовними наставниками вважає Григорія Кочура та Бориса Антоненка-Давидовича. Великий вплив на неї мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги. Брала активну участь у виготовленні та поширенні літератури самвидаву. Висловила протест проти арештів української інтелігенції 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", за що була виключена в 1966 році з партії, переведена в інший відділ Інституту. 1968 р. звільнена з Інституту. Рік перебивалась перекладами з польської, англійської, французької. Була прийнята на роботу у видавництві "Вища школа", де пропрацювала редактором до 1987 року. Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям. 1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В. Стуса, з яким познайомилася ще в інституті і якому на суді дала високу позитивну характеристику. Вона написала листа В. Щербицькому, в цьому листі вона висловила обурення арештом Надії Світличної. У Коцюбинської проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті. Написала болісного листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття. Це стало причиною нового обшуку, бо лист потрапив до рук слідчого КГБ. Нова хвиля репресій упала на М. Коцюбинську у зв’язку з арештами в 1977 році членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки. У 1983 році Коцюбинська доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича. Він запропонував їй узяти шлюб, однак влада визнала Антоненка-Давидовича недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Під час «перебудови» Михайлині Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 вийшла друком моноґрафія "Етюди про поетику Шевченка", також Коцюбинська упорядкувала книжку поезій В. Стуса «Дорога болю» (1990). Вона очолила творчий колектив, який підготував до друку у 1999-му видання шеститомного зібрання творів Василя Стуса. У 2001 р. вийшла книжка "Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість". У 2005 р. упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола „Листи". У 2006 р. вийшла її «Книга споминів», у 2009-му в «Бібліотеці Шевченківського комітету» – «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість». М. Коцюбинська – авторка численних передмов до книжок і рецензій, багатьох публікацій про шістдесятників, про Т. Шевченка, В. Стефаника, П. Тичину. Михайлина Хомівна часто виступала по радіо й телебаченню, знімалася в кількох документальних фільмах. Вона – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів (1996). Двотомник вибраних праць „Мої обрії" відзначений у 2005 році Національною премією ім. Т.Шевченка. Коцюбинська – почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Умерла Михайлина Хомівна Коцюбинська 7 січня 2011 року в м. Києві.
