26 травня 2020 року в Києві на 74-му році пішов з життя Мойсей Фішбейн – український поет і перекладач єврейського походження, який замолоду зробивши вибір на користь української мови, залишився вірним йому до кінця. Народився Мойсей Фішбейн 1946 року в Чернівцях, на Буковині, де радянська влада вже встигла переломити хребет українству, а німецька окупація – винищила єврейство. У своїх спогадах, написаних у 1980-му році в Єрусалимі та виданих в американському журналі «Сучасність», він напише, що «відчував причетність до двох культур». До Києва він перебрався «чорного 1972 року», «року тотального українського погрому», коли «зденаціоналізовані істоти нищили культуру України», – пише він у тій же статті. Його талант помітив і підтримав Микола Бажан, який відніс до часопису «Вітчизна» його перші вірші, написав переднє слово до першої збірки поезій «Ямбове коло», що вийшла у 1974 році, зробив Фішбейна своїм літературним секретарем, допоміг влаштуватися до Головної редакції Української радянської енциклопедії. Провідником Мойсея до світу модерної української поезії став ще один українсько-єврейський літератор – Леонід Первомайський, який захопив молодого початківця своєю «ерудицією, тонким відчуттям поезії, малярства, музики». Замість того, щоб вливатися до панівної російської культури, ці євреї зробили нетиповий і на перший погляд нелогічний в тих умовах антиімперський вибір. «Це був не просто антиімперський вибір, а вибір культури, яку люди тієї епохи вважають третьорозрядною, антисемітською, звичайно, зґвалтованою у всіх сенсах цього слова, що знаходиться десь там на маргінесах європейської культури», – вважає Петровський-Штерн, автор книжки «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності». На думку дослідника, долучення до української культури давало можливість євреям не втрачати своєї ідентичності, яку вони б загубили, розчинившись в імперській культурі. Це був також і дисидентський вибір – «осмислено не імперський, позаімперський, анти-імперський». Як каже дослідник, «це був вибір національно-демократичної культури, а не культури титульної нації, який пов’язаний з російською мовою, з інститутами насильства». Саме тому для Мойсея Фішбейна було важливим показати, що українська культура мала справжніх геніїв, яких гнобили і не визнавали і тоді, і пізніше, вже за незалежної України. Прикладом такого українського генія, був для нього перекладач Микола Лукаш. Людина, яка знала 20 мов, переклала українською твори світових класиків і при цьому мала унікальні моральні якості. Дізнавшись про арешт Івана Дзюби у 1972 році, Лукаш запропонував кагебістам взяти в заручники його, а Дзюбу випустити. За свій шляхетний, як казали тоді «донкіхотський», вчинок Лукаша жорстоко покарали – його виключили зі Спілки письменників, перестали видавати, позбавили засобів до існування. «Усі грубезні томища спілчанських функціонерів, разом узяті, не варті й рядочка Донкіхотового перекладу… Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією… Українці не мають доступу ані до його геніальних перекладів світової літератури, ані до його унікальних словників», – пише Фішбейн, вже перебуваючи у вигнанні. Більше, ніж нехтування українськими геніями, йому боліло лише нехтування українською мовою. Його ж українська мова – цілий космос, з глибин якого можна дістати будь-який відтінок, передати будь-який сенс. Цією мовою він міг гратися, як м’ячиком, коли писав дитячі вірші, міг, за словами Івана Дзюби, «з зухвалою віртуозністю» створювати сатиричні та іронічні вірші, а міг «робити неможливе» в перекладі, коли, як каже перекладач Максим Стріха, відтворював «тужно-тривожний звукопис вірша Рільке неймовірно адекватним українським». Йому чудово вдавалися афоризми – одним рядком він міг «пришпилити» і людину, і явище. Він знав багато мов, але принципово не переходив на російську, бо вважав, що на кону — саме виживання української культури. Фішбейн також відкрито захищав Українську повстанську армію та навіть збирав свідчення про євреїв, які воювали в УПА: «Якби я жив у ті часи — я б пішов до УПА». Проживши у Києві лише декілька років, у 1979-му Фішбейн виїжджає з України на майже чверть століття. Він їде до Ізраїлю, а потім до Німеччини. Тоді здавалося, що назавжди – навіть писати і дзвонити він не міг – після одного такого дзвінка його друга викликали до КДБ. Життя на землі предків дозволило йому доторкнутися до традицій свого дитинства, до того, що не сміли, чи не могли передати батьки. «Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати», – пише Іван Дзюба у рецензії на збірку «Ранній рай», що вийшла у 2006 році вже після повернення поета в Україну. Пізніше Мойсей Фішбейн ще не раз напише про те, як переплелися в його житті український та єврейський світи: … світи переплелись
над перстю неземною,
ви лишитесь колись
між ними не зі мною,
де тане саме та
пелюсточка дитинна,
де плине самота,
вселенська самотина,
повільно плине час,
розломини і злами,
моя любов до вас,
моя розлука з вами…
(6–9 березня – 1 квітня 2017, Київ)
Повернувшись до Києва, Мойсей Фішбейн не припиняв працювати і вести активну громадську діяльність. Він стає членом Українського центру Міжнародного Пен-клубу та Національної спілки письменників України, лауреатом премії імені Василя Стуса та премії журналу «Сучасність», кавалером ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня й ордена Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня, ордена журналу «Ї» «За інтелектуальну відвагу». «Хіба то відвага – не продавати й не продаватися? Хіба то відвага – казати те, що думаєш, і чинити так, як кажеш? Хіба то відвага – чинити згідно з Господніми заповітами й власним сумлінням? Хіба то відвага – творити так, як тобі дав Усевишній? Хіба то відвага – не відштовхнути простягнуту до тебе Господню долоню, що на ній лежить Його дар: божиста, богодана, богообрана Українська Мова? Хіба то відвага – чути в Мові Господню симфонію й нести цю симфонію іншим?» – сказав поет, приймаючи премію. Помер в Україні. У вишиванці. Під українським прапором. «Йому вийшло вмерти в Києві. Його є кому оплакати в Єрусалимі. Все збулося, Мойсею. Спочивай з миром», – прощаючись з поетом, написала письменниця Оксана Забужко. Вона згадала про вірш, який запам’ятався багатьом майже три десятиліття тому, але тепер пролунав новим звучанням: І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.
