вівторок, 25 березня 2025 р.

31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько  духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну  аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"... 31.07. 1952. Рівненський обласний суд присудив Галині 10 років увיязнення. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звיязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вיязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, навесні 1953-го перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині також довелося розвантажувати баржі з цементом у мішках по 50 кг. За Указом 1954 року їй, як малолітній і за добру роботу, зняли 2/3 терміну і звільнили 24.12. 1954. Галина зупинилася в Костополі, у бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, закінчила у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Одержала новий паспорт, бо судимість з неї зняли. Однак увага КГБ до Галини не ослабла. З вересня 1963 рроку вона відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Галина зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. У 1965 році вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького і познайомилась з Олесем Сергієнком, Оксаною Мешко, Вячеславом Чорноволом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Іваном ДЗЮБОЮ. КДБ робили спроби завербувати Галину, щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. В 1968 році у видавництві "Донбас" знімають з виробництва підписану до друку рук її нову збірку поезій, у 1971-му в київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію затятій націоналістці і бандерівці   до Спілки письменників її приймуть аж через 17 років. У 1988 році Галина Леонідівна включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, Народного Руху України, "Меморіалу", ДемПартії України. В 1990-му переїхала до Львова. Виступала як публіцистка, повістярка, поетка, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лавреаткою літературного конкурсу "Шістдесятники", премії імені Олександра Білецького, премії імені Валерія Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема: "Степан Бандера – людина і міф", "Нескорені берегині" – про українських жінок-політичних увיязнених. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лише 7. Померла у Львові 11 березня 2001 року. 

вівторок, 18 березня 2025 р.

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є  літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук  дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му  роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики. Його твори перекладено багатьма мовами світу. Він перекладає з англійської, валлійської, слов'янських мов. Народився майбутній письменник 18 березня 1952 року в місті Станіслав, нині  Івано-Франківськ. Юрієм його назвали на честь маминого рідного брата, розстріляного в 1941 році. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут за спеціальністю учитель української мови і літератури та філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. У 1974 році переїхав до Львова. У 1970-80-х роках Юрій Винничук потрапив під нагляд КДБ через свої поширені у самвидаві "чорні" історії, у нього неодноразово робили обшуки вдома. 

Між тих народів сотворю народ,

що перевершить всіх своїм терпінням,

перетворившись безліч раз на попіл,

віднайде в попелі своє він воскресіння.

Пройшовши шляхом всіх пекельних мук

під регіт і знущання ката,

він світ навчить, як вижити і жить,

навчившись сам спочатку, як вмирати.

Це рядки, написані у 1978 році. "Якби я міг, то інакше прожив би своє життя. В молодості я забагато часу витратив на спілкування. Потім виявилося, що ті, з ким я спілкувався, стукали на мене в КДБ, переповідали наші розмови… Якби я не попався на цих дурних знайомствах, то моє життя склалося б інакше. Можливо, книжки би раніше почав видавати. Тепер я дуже хочу надолужити, наздогнати, в мене безліч ідей, але мало часу"– Юрій Винничук. Письменник пройшов тернистий шлях до слави і успіху, займався перекладами і довгий час працював на видавництво «Піраміда». Зараз автор живе у Львові, продовжує складати власні книги і редагувати чужі. Читати книги Юрія Винничука безперечно варто, якщо ви небайдужі до долі української літератури, або якщо вам цікавий погляд сучасника на ряд важливих політичних подій в Україні і за кордоном. Многая творчая літа Юрію Павловичу!


четвер, 13 березня 2025 р.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.Творчий доробок письменника можна поділити на дві головні складові: поетичну і прозову. Вірші Юрій Ігорович почав публікувати у великих літературних журналах України з 1991 року. Перша збірка поезій – «Небо і площі», вийшла у 1985 році. Наступними були збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013). У поезії Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку «духовної вертикалі буття», наснаги і неспокою, патетики з іронією. Чимало віршів поета покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», з якими він співпрацює. З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (1989), написані від враження служби автора в армії. Ця книжка привернула увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. Через два роки з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» з характерними для подальших прозових творів письменника рисами: містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреація» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію – головним героєм кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень, що описуються у жанрово-стилістичний суміші: сповідь, «чорний реалізм», буфонада, трилер, готика, сатира. У 2011 році Юрій Андрухович випустив найбільшу свою прозову книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали її «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Романи «Коханці Юстиції» та «Радіо Ніч» побачили світ відповідно у 2017 і 2020 році. Есеїстика Андруховича базується на його частих подорожах до інших країн і складається у своєрідні «книги спостережень». Андрухович – є автором перекладів українською мовою трагедій «Гамлет»,  «Ромео і Джульєтта», «Король Лір» Вільяма Шекспіра, «Розбитий глек» Гайнріха фон Кляйста, поезій Р.-М. Рильке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, американської поезії 1950-60-х років та інших. Про свою перекладацьку роботу письменник говорить доволі стримано: «Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне – перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь цілісність».Твори самого Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою,  білоруською, угорською, фінською, шведською, французькою, іспанською, чеською, словацькою, хорватською, сербською мовами.

 

вівторок, 4 березня 2025 р.

День пам'яті Ніла Хасевича – воїна та іміджмейкера Української Повстанської Армії


4-го березня 1952 року в бункері на хуторі біля села Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області, в бою з московосько-більшовицькими окупантами, загинув Ніл Хасевич, боєць УПА на псевдо "Зот". Чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який мешкав там із дружиною Єфросинією та сином Григорієм. О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного "Зота", обладнану просто на селянському подвір’ї. Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій. Їх, убитих повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти завжди привозили вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок. Ніл Хасевич – видатний художник-графік, активний громадський і політичний діяч, член Організації Українських Націоналістів і Української Головної Визвольної Ради, Лицар Срібного Хреста Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Він керував підпільними друкарнями і працював головним іміджмейкером УПА. Він редагував військовий щомісячник “До зброї!”, політичні газети “Вільна Україна” та “За Самостійну Україну”, сатиричні журнали “Український перець” та “Хрін” і до всіх названих видань малював картинки. Ілюстраціями “Зота” прикрашалися майже всі підпільні видання Волині й Полісся. Лише за один 1949-й рік українські повстанці виготовили 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції, кожну десяту з них супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича. У програмній статті “Про графіку”, вміщеній у числі газети “Волинь” від 1 вересня 1941 року, художник виклав власне кредо: "Ніхто з тих, хто розуміється на справі, не стане заперечувати сьогодні потребу і значення художнього оформлення різного роду друків... Ніхто не заперечуватиме великих можливостей графіки, як художнього, так і пропагандивного чинника. Кожна держава опікується й підтримує графіку та використовує праці митців-графіків і застосовує їх у всіх ділянках державного й громадського життя, та старається – в меншій, або більшій мірі – створити сприятливі умови для розвитку й поширення цієї найживішої галузі мистецтва." Розмірковуючи про суть мистецтва, 24 лютого 1933 р. Ніл Хасевич записав: "Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все." Ніл Хасевич трудився, як повноцінне креативне агентство, що розвивало корпоративний стиль замовника – Української повстанської армії. Протягом 1943-1944 рр. під позивним “Левко” він керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА “Північ” під орудою крайового командира Клима Савура (власне: Дмитро-Роман Клячківський; 1911-1945). Для поточних потреб УПА, що у складі 20 підрозділів діяла на території Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей, він готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород (за особистим завданням Романа Шухевича), портрети, шаржі, карикатури, прапори та гроші УПА, як-то: бофони (Бойовий фонд УПА) – грошові квитанції з національними символами, такі собі знаки “позики на бойові потреби”. Усі можливі носії комунікацій із окупантами та місцевим населенням були ним залучені. Творчу спадщину воєнної й повоєнної доби склали 150 авторських дереворитів, виданих у Філадельфії, як мистецькі альбоми “Волинь у боротьбі” (1950) та “Графіка в бункерах УПА” (1952). Мистецтво було зброєю Ніла Хасевича в боротьбі за Україну – Самостійну Соборну Державу.

понеділок, 3 березня 2025 р.

Творець музики українського гімну

4 березня - 210 років від дня народження українського композитора, автора гімну України Михайла Михайловича Вербицького (1815 -1870). Михайло Вербицький народився у селищі Явірник-Руський біля Перемишля (Польща) в сім’ї греко-католицького священника. Коли йому було десять років – залишився без батька. Після цього матір відмовилася від опіки над сином, тому Михайла виховував родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він започаткував музичну школу при перемишльській катедрі греко-католицької церкви, де вчився і Вербицький. Навчався музики в Алоїза Нанке, Франтішека Лоренца. У 1829 році вперше виступив на урочистому богослужінні в складі хору Перемишльської єпархії. Михайло Вербицький навчався у Львівській духовній семінарії, яку тричі намагався закінчити. Перші два рази його виключили з навчального закладу, а третій раз він сам пішов, адже мав піти працювати, щоб утримувати сім’ю. Ще під час навчання у Львівській духовній семінарії композитор добре оволодів грою на гітари. Саме він створив перший український посібник гри на цьому інструменті. У 1950-му році його висвятили на священика.

вівторок, 25 лютого 2025 р.

"Ні, я жива! Я буду вічно жити!"

25 лютого відзначається День української жінки, також відомий як День українки, на честь народження видатної української письменниці та громадської діячки Лесі Українки. Це свято стає символом вшанування її спадщини та вагомого внеску у розвиток українського суспільства. Справжнє ім'я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Вона народилася 25 лютого 1871 року в родині дворян у Новограді-Волинському Житомирської області. Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини. Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка. Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська,  болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера.  У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

вівторок, 18 лютого 2025 р.

Золотий Тризуб

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Тризуб має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі. Тризуб як державний символ України був обраний невипадково, із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи знаходили це зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери. Наш герб, наша святиня, має давню та величну історію, він народжений із споконвічного народного прагнення до волі та незалежності. Національний символ, що уособлює тисячолітній зв’язок поколінь – минувшини, сьогодення та майбутнього.  Існує близько трьох десятків теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдності світу і т.д.). Для слов'ян сокіл був священним птахом. Наукова назва сокола - Falco є похідною від латинського слова falx («серп») і підкреслює серпоподібну форму крил у польоті. Хто придумав тризуб України? Остаточно Володимирів тризуб був прийнятий на пропозицію Михайла Грушевського, як Великий і Малий державний Герб УНР у відповідному орнаментальному обрамуванні — Малою Радою (12 лютого 1918 року у Коростені) та Центральною Радою (22 березня 1918 року). Автором проектів був Василь Кричевський. Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу.

вівторок, 11 лютого 2025 р.

16 лютого - День військового журналіста України

 

Відповідно до наказу Міністра оборони України від 2018 року, 16 лютого вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії поруч із танкістами, десантниками, морпіхами, артилеристами в найгарячіших місцях українського спротиву. Дату 16 лютого - День відзначення військових журналістів обрали невипадково. У 2015 році неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання в цей день загинув редактор редакції телебачення телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Дмитро Лабуткін – військовий журналіст, який у 2015-му році в окупованому Дебальцевому на Донеччині почепив на бронетранспортер синьо-жовтий прапор і зафільмував це. За словами ексголовного редактора телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" Івана Чміля, з 21 січня до 16 лютого Дмитру вдалось зібрати й передати документи про перебування російської регулярної армії на території Донбасу, які потім застосували як доказ під час перемовин у Мінську.

вівторок, 4 лютого 2025 р.

Рак виліковний!

Всесвітній день боротьби проти раку засновано 2000 року на першому Всесвітньому саміті боротьби з раком, який проходив у Парижі. На цьому саміті кілька керівників державних установ та онкологічних організацій підписали Паризьку хартію боротьби з раком. Цей документ складається з 10 статей, в яких викладається: заохочення досліджень щодо лікування та профілактики онкологічних захворювань; модернізація послуг, що надаються пацієнтам, хворим на рак; мобілізація світової спільноти для боротьби проти раку. Стаття X Хартії офіційно оголосила 4 лютого Всесвітнім днем ​​боротьби проти раку, «щоб Паризька Хартія була в серцях та душах людей усього світу». Україна приєдналася до конвенції країн, що підписали Паризьку хартію боротьби проти раку 2007 року. 

неділя, 2 лютого 2025 р.

Валер'ян Підмогильний – інтелектуал, письменник, перекладач, екзистенціаліст


2 лютого 1901 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Валер’ян Підмогильний – письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», –  писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю. Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання»  – згадувала  мешканка села Чаплі Марія Ярушевська. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер. Вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

понеділок, 27 січня 2025 р.

"Козацька матір" Оксана Мешко

 30 січня виповнюється 120 років з дня народження незламної жінки, легенди українського дисидентського руху. Народилася Оксана Мешко в селі Старі Санжари у родині з давнім козацьким корінням. У 1920 році в Харкові російські більшовики розстріляли її батька Якова. Потім вбили 17-річного брата Євгена, який був активістом «Просвіти». Тож все своє життя Оксана Мешко боролася проти репресій і несправедливості, за вільну і незалежну Україну. Коли її заарештували - тримали у нестерпних умовах і піддавали страшним тортурам, 21 добу поспіль не давали спати. Із російських таборів Оксана Мешко знов повернулася до Києва, до сина. Через два роки її реабілітували, але вона продовжила боротися. У 1972 році її знову арештували у справі її сина Олеся, багато разів допитували та проводили обшуки. Маючи досвід увʼязнення, вона не злякалася і захищала свого сина та його побратимів. За це у середовищі дисидентів її стали називати «Козацькою матір’ю». 1976 року разом з Миколою Руденком стала співзасновницею Української Гельсинської групи (УГГ) – першої і єдиної на той час в Україні правозахисної організації. У відповідь кдб посилило нагляд за Оксаною Мешко, тиснули на неї, проводили постійні обшуки, навіть кілька разів перекопали город, шукаючи «компромат». Але «Козацьку матір» це не зламало. Щоб знищити Оксану Мешко у 1980 році на неї, 75-річну жінку, скоюють «збройний напад». А потім арештовують і відправляють до психіатричної лікарні. А у 1981 році  відправили у заслання. Уявіть, що довелося пережити нашій незламній землячці.

пʼятниця, 17 січня 2025 р.

Незламні «кіборги»

Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.У Донецькому аеропорту та селищі Піски протягом цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші. В обороні аеропорту також брали участь волонтери і медики. За стійкість і незламність українських захисників назвали «кіборгами». Вони стали символом мужності та відданості ідеалам вільної та незалежної України. У період з 18 до 21 січня 2015 року внаслідок підриву окупантами термінала ДАП загинуло 58 «кіборгів», тож 21 січня було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу, який був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

вівторок, 14 січня 2025 р.

Письменник зі світлою інтуїцією природи

14 січня - день народження Євгена Гуцала (1937-1995) - видатного українського прозаїка і поета, шістдесятника, журналіста, кіносценариста, новеліста, автора понад 100 книжок, лавреата Шевченківської премії, премії імені Івана Огієнка, Міжнародної премії фундації Антоновичів. Його творчий доробок  надзвичайно великий: оповідання, повісті, романи, новели, збірки віршів і твори для дітей. "Ще понад 25 років тому у своїх публіцистичних статтях Євген Гуцало передбачив російську експансію, ґрунтуючись на свідченнях самих російських воєначальників, істориків, письменників - апологетів "Третього Риму". Але книжку прочитали лише одиниці, і більшість просто не повірила у те, що таке може здійснитися насправді"- письменниця Леся Воронина, дружина Євгена Гуцала. Його "Ментальність орди" побачила світ у 1996 р. До книжки увійшов цикл його публіцистичних статей, що друкувалися впродовж 1993-1995 рр. у газеті "Літературна Україна", на теми російської експансіоністської політики, минулого і сучасного України.

четвер, 9 січня 2025 р.

125 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець Олександр Ковінька

Олександр Ковінька (справжнє прізвище Ковінько) народився 13 січня 1900 року у селі Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка. Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Під час подій Української революції 1917-21 років Олександр Ковінько підтримував Директорію УНР, яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський антигетьманський загін. В одній із сутичок повстанців, підтримуваних Директорією з одного боку і військовими частинами Німеччини та частин гетьманату Павла Скоропадського його схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, російський, денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою.

неділя, 5 січня 2025 р.

Людина сталевого гарту: від сотенного УПА — до в'язня ГУЛАГу і до Героя України

 

5 січня 1923 року народився Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс»)  — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв'язень (провів 32 роки у московсько-радянських таборах), кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України (2022). Народився Мирославв селі Вижний Березів, Коломийського повіту, Станиславівського воєводства, Галичина (тепер Косівський район Івано-Франківщини), в сім'ї селян. Обидва його діди були друзями-опришками. На його виховання великий вплив мав дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого, хлопця віддали навчатися до «Рідної школи» в сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи. «До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий» — згадував Мирослав Симчич.

неділя, 29 грудня 2024 р.

Українські історії Рільке

29 грудня 1926 року в Швейцарії завершив свій земний шлях відомий австрійський поет-символіст Райнер Марія Рільке. Його творчість була присвячена темам любові й смерті, пошукам сенсу життя. А шукав він неодноразово сенс життя і в Україні, вивчаючи культуру, історію, побут, поведінку й характери людей. Україна його надихала. А він відкривав Україну світові. Письменник мав досить довге ім’я: Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке. Він народився в Празі, в родині німецькомовного залізничного чиновника Йозефа Рільке зі Свеборжіц та чешки Софії Енцової, доньки празького купця. Історія його дитинства була непростою. Аж до 5 років він носив дівчачі плаття, бо цього хотіла його мати, яка не могла змиритись зі смертю своєї старшої доньки Рене. Вона називала її ім’ям і його. Згодом, коли він виросте, перше, що зробить – змінить своє ім’я і заявить світові про себе як Райнера, а не Рене. Після розлучення батьків він житиме з батьком. А батько бачитиме в ньому військового, тож син навчатиметься на військового, але з цим не складеться, і наступною сходинкою стане вивчення літератури, історіії мистецтва та філософії в Празькому Університеті, що наблизить Райнера до самого себе.

четвер, 19 грудня 2024 р.

Марії Матіос — 65!

   

19 грудня день народження Марії Матіос   відомої української письменниці, поетки, публіцистки, лавреатки Шевченківської та багатьох інших премій, народної депутатки України двох скликань. "За чотири роки співпраці з "АБАБАГАЛАМАГА"  ми разом з видавництвом і читачами утнули таке: "Букова земля"   10 видань,  "Солодка Даруся"   6 видань, "Майже ніколи не навпаки"   4 видання, "Черевички Божої Матері"   4 видання, "Мами"   3 видання за 4 місяці"   написала  Марія Матіос до свого 65-літнього ювілею. Народилася майбутня письменниця на Буковині, у селі Розтоки Чернівецької області, в родині гуцулів. Має унікальне дослідження своєї родини, що корінням сягає 1790 року. Перші вірші надрукувала у 15 років. Закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури. Працювала відповідальним секретарем "Буковинського журналу", Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, в Раді Національної безпеки і оборони України. У 1992 році дебютувала як прозаїк в журналі "Київ". Марія Матіос   авторка кількох поетичних збірок, але найбільшу популярність їй принесли прозові твори, перекладені багатьма мовами.