Толерантність знімає бар’єри… (16 листопада – Міжнародний день толерантності)

16 листопада 1995 року держави-члени ЮНЕСКО ухвалили Декларацію принципів толерантності, яка серед іншого підтверджує, що толерантність є не поступкою, а розумінням мультикультурності нашого світу, проявом поваги та терпимості. Всі люди за своєю природою різні, але рівні у правах. Відмінності підкреслюють нашу унікальність, оскільки всі ми відрізняємося за рівнем доходів, захопленнями, зовнішністю, характером, політичними поглядами, уподобаннями в їжі або у виборі сексуальних партнерів. І це – нормально, це і є світ, у якому ми живемо, подобається нам це чи ні. Об'єднує нас причетність до єдиного суспільства, тому толерантність є необхідною рисою, яка допомагає таким різним людям мирно співіснувати. Так біологічно склалося, що людський мозок на підсвідомому рівні "запрограмований" створювати умовні поняття, на кшталт "свій-чужий". Тому нас приваблюють люди, які схожі на нас, і відлякують ті, відмінності з якими помітніші: це може бути колір волосся, стрижка, стиль одягу, форма спілкування, субкультурні чи національні ознаки. Але коли відчуття "несхожості" іншої людини починає переважати здоровий глузд і банальне виховання – виникає ґрунт для нетерпимості, неповаги та навіть проявів агресії до іншого.Толерантність – риса цивілізованого суспільства. Тому що люди, які хочуть жити в гармонії та порядку, ніколи не ображатимуть, принижуватимуть чи будуть завдавати шкоди людині з протилежними поглядами. У розвинених країнах високий рівень толерантності: ніхто не обмежує свободу волі іншого через те, що не погоджується з чужим світоглядом. Якщо всі країни дійдуть високого рівня толерантності, то зменшиться кількість конфліктів на тлі релігій, національних інтересів, культурних відмінностей. Простими словами, толерантність – це прийняття та повага до чужого вибору, особливостей, думок. Коли ви припускаєте, що інша людина може висловлюватись або проявляти себе як особистість вільно, без остраху бути засудженим. Вибір іншої людини (чи то віра, релігія, особисте життя) необхідно прийняти як даність, а будь-які розбіжності не засуджувати, але обговорювати шляхом цивілізованої розмови (якщо ви настільки впевнені у своїй позиції, щоб підкріплювати її не мовою ненависті, а через діалог). Не варто плутати толерантність із поступкою, поблажливістю, відмовою від своїх переконань, байдужістю. Це відкритість до світу та людей, усвідомлення різноманітності навколишнього світу та його унікальності. Толерантність є ознакою впевненості у собі та усвідомленні надійності власних морально-етично-громадянських позицій. Відсутність толерантності породжує ненависть. Ненависть веде до недовіри. Недовіра тягне за собою віддаленість людей один від одного. Нічого не нагадує? Наприклад, пострадянські країни, де політика партії заперечувала необхідність толерантності та постійно створювала нових ворогів? Україна тільки стає на шлях формування толерантного суспільства, але ці зміни, якщо вдасться сформувати у людей розуміння необхідності жити у мирі, будуть тільки на краще.Толерантність дозволяє людям різного походження, віросповідання та переконань працювати та жити спільно, і це сприяє більшій ефективності в роботі та створює єдність команди. Там, де є дискримінація, не може бути спокою та мирного співіснування. Відсутність толерантності призводить до конфліктів та нестабільності у відносинах людей та їхній роботі.Коли йдеться про виховання дітей, навряд чи хтось із дорослих захоче виховувати своє чадо через заохочення дискримінації. Як правило, "маленьким людям" намагаються прищепити доброту, сприяють розвитку емпатії. Бо ніхто з нас не народжується толерантним – це культурна звичка, яка формується з дитинства або яку ми самостійно формуємо в дорослому житті. Здатність приймати відмінності одне одного може вплинути на самопочуття людини. Толерантність знімає бар'єри та дозволяє мислити ширше. Також толерантність призводить до зменшення стресу та сприяє розвитку співчуття, співпереживання та розуміння почуттів іншого. Для боротьби з нетерпимістю люди повинні розуміти зв'язок між своєю поведінкою та порочним колом недовіри та насильства у суспільстві. Це дійсно з тих випадків, коли щоб зробити світ кращим – необхідно почати з себе та своїх близьких. Уникайте "мови ворожнечі", виховуйте в собі поважне ставлення до людей та їхніх поглядів, щоб в інший момент вони проявили толерантність до вас.

 

Григорій Савич Сковорода – виразник української ментальності

9 листопада виповнюється 230 років із дня смерті відомого українського філософа-мислителя, поета, педагога, перекладача і музиканта Григорія Савича Сковороди. Він  належить до найвидатніших виразників української ментальності ХVІІІ століття. У його творах відобразилися світогляд, стиль, спосіб мислення, жива душа українського народу. Народився Григорій Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 році у козацькій родині в містечку Чорнухи на Полтавщині. Зростав і виховувався серед селян, у типовій українській родині на засадах народних чеснот і норм християнської моралі та етики, які завжди звертались до внутрішнього світу людини, вчили жити на основі любові й добра. Вже в ранньому дитинстві почала формуватися духовна постать Г. Сковороди під враженням чарівної української природи, яку він надзвичайно любив. Визначну роль у вихованні Григорія відіграла родина й рідна школа. Упродовж 1734–1753 років він здобув ґрунтовні знання з гуманітарних наук у Києво-Могилянській академії, хоч повного академічного курсу не закінчив. У 1742–1744 роках був співаком придворної хорової капели цариці Єлизавети, отримав добру, як на той час, музичну освіту, звання регента. А вже в 1745 року вирушив до Угорщини, завербувався до «Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Вишневського, де пробув п’ять років. Мандруючи країнами Європи Г. Сковорода вдосконалював свої знання, цікавився народним життям, звичаями, мистецтвом, віруванням. І все це згодом відображалося у його творах. Викладаючи в Харківському колегіумі піїтику, синтаксис, грецьку мову, Г. Сковорода захопився античною літературою. Тоді він почав писати «Байки харківські». Згодом залишивши роботу в Харківському колегіумі останні 25 років життя подорожував українськими і російськими землями. Помер Григорій Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року у селі Іванівка (нині – Сковородинівка) на Харківщині. Впродовж багатьо років спадщина Г. Сковороди не втрачає своєї актуальності, не перестає привертати увагу численних науковців, громадських діячів, освітян, надалі залишається невичерпним джерелом удосконалення педагогічної теорії і практики у різні періоди розвитку українського суспільства. На етапі соціальних трансформацій в Україні філософські й педагогічні твори Сковороди відкривають у контексті сучасних викликів демократичні, гуманістичні ідеї освіти, навчання й виховання молоді. Високо цінували Григорія Сковороду як народного філософа український історик і письменник М. Костомаров, П. Куліш. Іван Франко, один із найбільших знавців давнього письменства, оцінив постать Григорія Сковороди, як «появу вельми помітну в історії розвитку українського народу, вважаючи його «предтечею нової епохи», у творчості якого, хоч і в старій формі, знайшли вираження «нові ідеї європейської філософії й етики». Самобутнє світобачення та творча спадщина Григорія Сковороди, представлені у діалогах, трактатах, епістолярії, поезіях, байках, притчах. Аналіз літературних джерел засвідчує, що предметом наукового осмислення вчених різних поколінь стали подвижницьке життя, багатогранна творча діяльність, філософські й педагогічні погляди та й сама особистість Григорія Савича Сковороди.
 

Улюблена авторка українок

 

Сучасна українська письменниця Ірен Роздобудько відома як автор захоплюючих та чуттєвих жіночих романів. Вона може похвалитися досить бурхливої ​​біографією: працювала журналістом, диктором на радіо, телеграфісткою і навіть деякий час виступала в цирку. Крім письменницької діяльності, вона ілюструє книги інших авторів, грає на гітарі і захоплюється вишивкою бісером. Ірен Роздобудько народилася 3 листопада 1962 року в Донецьку. Їй було 6 років, коли вона написала своє перше оповідання – «Казку про Чайник і Матрьошки». Письменниця згадує: «Фантазувати й розповідати вголос різні історії я почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати – у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала».В одному з інтерв'ю Ірен Роздобудько зізналася, що росла у російськомовному середовищі й не відразу оволоділа українською мовою. У літературу увійшла авторкою двох збірок поезій російською: «Штрих на черной клеенке» (1990) та «Ангелы на проводах» (1994).У шкільні роки мріяла про сцену, однак у старших класах зрозуміла, що великої актриси з неї не вийде, а тому вступила на заочне відділення факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Після навчання шукала своє призначення, змінюючи місця роботи. Працювала телеграфісткою на ТАРС-РАТАУ, дикторкою на радіо, коректором, редактором, журналісткою, кореспондентом на двох центральних телеканалах, оглядачем у газеті, заступником головного редактора у популярному журналі “Наталі”, головним редактором журналу "Караван історій. Україна". З 1988 р. живе у Києві. За словами письменниці, коли відбулася її самоідентифікація, вона вирішила, що поки не вивчить українську мову, буде мовчати: "Я рік промовчала, а потім заговорила і пішла працювати в українське видання." Коли ж опанувала українську мову і почала писати прозові твори, стала однією з найуспішніших і найтитулованіших письменниць України. Зараз Ірен Роздобудько є авторкою майже сорока книг романів та повістей. Більше десятка з них стали бестселерами, ще з десяток – екранізовані. Творчість Ірен Роздобудько цікава насамперед філософською проблематикою. Як зазначає письменниця, «вона є у всіх творах, навіть у детективних! Пошуки себе і свого призначення в цьому світі, нелюбов до «трав’яного» і бездумного існування більшості «простих» людей нашого суспільства, справжні почуття і важкий шлях до всього справжнього, сміливість робити вчинки, а не плисти за течією». Проникаючи в таємниці людської душі, Ірен Роздобудько майстерно зображує вічний конфлікт духовного й матеріального, мрії та дійсності, гармонії й дисгармонії, життя та смерті. Вона не обмежує себе жанрами, багато років не перестаючи дивувати читачів психологічною глибиною і яскравими образами в своїх творах.  "Я не замислююсь над жанрами. Мені взагалі здається, що працювати в одному жанрі  – це якесь ремісництво і обмеження.",  – сказала Ірен Роздобудько в одному з численних інтерв'ю. У 2008 р. почалася кінематографічна діяльність письменниці. За її сценаріями знято вже більше десятка фільмів. Вона сама кілька разів з’являлася у фільмах за власними сценаріями. Справді, талановита людина – талановита в усьому. Викликає захоплення і подив, де Ірен Роздобудько знаходить на все час. "У мене є свій секрет, я ним залюбки ділюся. Він такий: чим більше робиш, тим більше встигаєш!",  – Ірен Роздобудько.

Дніпрова Чайка– гордість української лутератури

Дніпрова Чайка, справжнє ім'я та прізвище – Людмила Олексіївна Березіна, по чоловікові Василевська (01.11.1860-13.03.1927) – українська письменниця, поетка, прозаїкиня, драматургиня та перекладачка. Народилася у с. Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (нині – с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині сільського священика. Батько майбутньої письменниці – отець Олексій Березін був дуже охочий до фольклору та змалку плекав духовний розвиток доньки. Мати – Наталка Угринович вела родовід від славетного козацького роду з Запорізького краю. У Людмили було два брати і сестра. За кілька років сільського священика перевели на нову парафію – до Таврії. Людмила навчалася у Херсонській жіночій гімназії, у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря в Одесі, закінчила Одеську приватну жіночу гімназію (1879). У 18 років Людмила Березіна розпочала вчителювати, спочатку як приватний педагог. Вчителювала на Херсонщині, Одещині, у Бессарабії.  Із Херсонщиною пов'язаний значний період життя письменниці. Як писала вона в автобіографії: "пригадую Слобідку Стару або Малу Маячку... Отут минуло моє дитинство на половину, бо друга відбулася в Одесі”. На всі вакації дівчина виїздила під Херсон, у села, де правив службу її батько. Це були Мала Маячка і Збур’ївка або Гола Пристань, куди на гостини кликав дядько Петро Березін, або Білозерці чи Олешки, де мешкали родичі і друзі. У 1881 р. стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову ухвалу про “викладання в школі на рідній мові народу”. У 1885 році Дніпрова Чайка перебирається до Херсона,  бо туди її чоловік був засланий. Він займав посаду губернського статистика. А вона і тут пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. Родина мешкала у Херсоні у 1885-1887 та 1895-1908 роках.  на вулицях Грецькій № 15, Гімназичній № та  № 12 в одноповерхових будинках. Там народились, росли і виховувались її діти – Оксана, Наталка та В’ячеслав. Молоде подружжя Василевських брало участь у громадському та літературному житті Херсона, створивши активне культурне середовище, куди ввійшла родина Русових – Олександр та Софія, а також Борис Грінченко, Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко та інші. Завдяки херсонській “Громаді” Дніпрова Чайка особисто познайомилася з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Павлом Саксаганським. У 1903-1904 роках письменниця співпрацює з організацією допомоги політичним в’язням Херсонської тюрми. Її дім стає місцем зустрічі місцевих політичних діячів та митців. Людмила Василевська потрапляє до списку неблагонадійних, її заарештовують, а потім за нею встановлюється гласний нагляд поліції. Херсонський період був досить плідним у творчому житті Дніпрової Чайки. У 1886 році в белетристичному збірнику «Степ», що виходив у Херсоні, були надруковані два вірші письменниці «На лимані» та «Зірка».  Людмила Березіна писала під псевдонімом «Дніпрова Чайка», який виник у 1885 р. Таким псевдонімом уперше авторка підписала вірші “Вісточка” і “Пісня”, а також оповідання “Знахарка”, близькі до записів українського фольклору. З 1885 р. друкувалася у альманасі “Нива”, потім в альманах і часописах “Правда”, “Зоря”, “ЛНВ” та інших, брала участь у роботі київської “Просвіти”. Після жовтневої революції більшовиків була членом літературної організації “Плуг”. Творчий доробок письменниці складають реалістичні оповідання з життя селян та інтелігенції: “Чудний”, “Хрестонос”, “Знахарка”; ліричні етюди в прозі; цикл “Морські малюнки”; твори “Шпаки”, “Плавні горять”, “Самоцвіти”; переклади на українську мову спільно з С. Русовою та А. Грабенком казок та інших фольклорних творів. Довгі роки творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури Миколою Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані у 1888-1892 роках «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». Основні теми її творчості – тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 року. Значну кількість творчого доробку письменниці складають поезії в прозі, які відображають романтичний характер світорозуміння письменниці, її схильність до алегорій, символів, розгорнутих метафор, ритмомелодики, патетики. У її лірико-філософських мініатюрах постають розмірковування над основними аспектами буття людини й природи – сутністю зради й духовної стійкості, силою добра, добрих вчинків і небезпекою бездіяльності, величчю стихії та самопожертви в ім'я людей. Поезії в прозі Дніпрової Чайки – помітний внесок у романтико-алегорійну прозу. У прозі письменниця звертається до ролі звичаїв, традицій у стилістиці народного побуту, до взаємовідносин між українською інтелігенцією і народними верствами, до проблем життя селянина-мислителя - шукача істини, до питання самореалізації для творчої індивідуальності, до світоглядних питань, зокрема - морального й інтелектуального радикалізму. Майже все своє життя Дніпрова Чайка збирала і записувала усну народну творчість. Епістолярна й рукописна спадщина письменниці зберігається в Інституті рукопису НБУВ, у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України.

Український письменник, драматург, журналіст, народний синоптик

Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року на хуторі неподалік від села Загоряни Волинської області. Закінчив журналістський факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працював у районних газетах Поділля та Волині, у Рівненському драмтеатрі. В літературі дебютував як драматург, п’ять його п’єс було поставлено в різних театрах України та на українському радіо. Як прозаїк В. Лис заявив про себе у 1985 р. Він є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Творчий доробок Лиса: романи «Айстри на зрубі», «І прибуде суддя», «Камінь посеред саду», «Маска», «Острів Сильвестра», «Продавець долі», «Романа», «Графиня»; історичні романи-квазі біографії «Століття Якова» (2010), «Соло для Соломії» (2013); своєрідні «саги поколінь» «Країна гіркої ніжності» (2015), «Діва Млинища» (2016); іронічні романи «Іван і Чорна пантера» (2011); романи-детективи «І прибуде суддя» (2004, 2018); автобіографічний твір «Місяць, обмитий дощем» (2017); збірка автобіографічних новел і есеїв та «Із сонцем за плечима. Події в романах В. Лиса відбуваються переважно у ХХ століття, іноді торкаючись і ХХІ. Персонажі – зазвичай волиняни, найчастіше – мешканці села Загоряни, а іноді й мешканці міста. Всі твори сповнені відчайдушних вчинків персонажів, дивовижних збігів, знахідок, розчарувань, бо як зазначив сам письменник, він намагається уникати шаблонів. Твори побудовані поліфонічно. Кожен головний персонаж – це окрема партія або голос, який входить у консонанс або дисонанс із зовнішніми подіями й партіями інших персонажів. У текстах Лиса часто відбувається переривання подій одного розділу й переключення в іншому розділі на зовсім інший час/людей/місце. Динамічність розгортання сюжетів, чітка структура, чіткі описи дій без надмірного психологізму роблять майже всі його твори  потенційно добре відтворюваними в кінематографі. Найвідоміший твір Лиса - сага "Століття Якова". Це своєрідний епос-біографія Якова Меха - поліського українця, з села Загорани, який за свій столітній вік пережив п’ять держав: Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину, сталінський СССР. Доживши до держави Україна, він опинився перед лицем родинної і національної драми, яка була запрограмована катастрофами XX столяття. Дія твору відбувається мовби в трьох площинах протягом останнього столітнього року Якова, за п’ять років до цього року та впродовж майже цілого двадцятого століття. Роман увійшов до п’ятірки фіналістів Книги року Бі-Бі-Сі-2010 та набув ще більшої популярності після екранізації у 2016 р. Всього за  рік його наклади досягли 60 тис. примірників. Прогностичний доробок Лиса увійшов до книги "Таємна кухня погоди" (2008). У 2007 році він став переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс із п’єсою «Полювання на брата». Володимир Лис - багаторазовий лауреат премії "Коронація слова" (2000, 2001, 2003, 2008, 2010), лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2007). Володар Гран-прі «Коронація слова» та Гранд-коронації за романи «Острів Сильвестра» (2008) та «Століття Якова» (2010). Має титул  "Золотий письменник України-2016". Нагороджений Орденом "За заслуги" (2009). За сагою "Століття Якова" (2016), названою найкращим романом десятиріччя, знято серіал. В. Лиса визнано «Митцем року» та «Людиною року Волинського краю-2010». У 2012 р. він увійшов до ТОП-100 впливових людей Волині під номером 46.

Невтомний шукач народних скарбів

Відомий український письменник, народознавець, видавець, народився 25 жовтня 1939 року на хуторі Забуда на Житомирщині, в селянській родині. Батько Василя був відомим на всю округу бондарем і теслею: майстерно робив діжки, вулики, скрині, а якось навіть виготовив  для власних потреб дерев’яну медогонку (вона нині – експонат Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури та побуту). В 13 років Василько  вирішив, що стане письменником. Надсилав до районної газети вірші, байки, невеличкі статті. За якийсь час їх почали друкувати.  Говорячи про своє зацікавлення народознавством, що стало згодом справою цілого життя, згадував: «Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття свого народу, мені легше «оперувати» джерелознавчим матеріалом, адже я був не тільки свідком, а й брав участь у тих дійствах. У 50 х -роках Василь Скуратівський закінчив десятирічку у сусідньому селі Обіходах. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка в 1971 році Скуратівський працював у районних та обласних газетах, чимало їздив по країні, збирав фольклорні та етнографічні матеріали. На їх основі він опрацьовує свої чисельні публікації в періодиці та збірниках. Багато його праць було надруковано в збірниках «Наука і культура України»,   «Отчий край», «Етнографія Києва і Київщини», «Традиції і сучасність», «Культура і побут населення України», «Древляни». Його фольклорні записи використовують упорядники багатотомного фундаментального видання «Українська народна творчість». Світогляд Василя Скуратівського формувався у часи найбільш цинічного і масштабного винищування більшовиками української нації. Кривавий терор, який було поставлено в основу державної політики, не обминув і родину Скуратівських. Його дядька Гната за національно-патріотичні погляди було заарештовано, а потім, у 1938 році, розстріляно. Події тих часів вплинули на формування національної свідомості юнака, виховали і зміцнили його волю та спонукали до натхненної копіткої праці на відновлення незалежної України. Своє багатолітнє творче життя Василь Тимофійович присвятив дослідженню історії свого народу й роду, вивченню його звичаїв, традицій, обрядів, життєвих правил, пізнанню багатющої духовної культури наших предків. Родом митець із Полісся, тому найбільше досліджував саме свій рідний край, обряди, звичаї, культуру поліщуків, яких раніше називали древлянами. 1987 року виходить книга «Берегиня», яка витримала не одне видання і викликала хвилю зацікавлення народознавством у країні. Далі виходили у світ інші книги: «Покуть», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік», «Русалії», «Кухоль меду», «Я сам про себе розкажу» та інші. Всього за життя письменника було видано понад 20 книг. Василь Скуратівський був ініціатором започаткування уроків народознавства у школах, одним із організаторів фестивалів: «Котилася торба» (дитячі ігри), «Коляда» (новорічні та різдвяні традиції), «Берегиня» (міжнародний фестиваль фольклору). Організував та проводив багаторічну народознавчу експедицію «Чумацькими шляхами». З 1992 року започаткував та видавав народознавчий часопис «Берегиня», де він друкує багато своїх матеріалів, а також залучає до друку багатьох талановитих дослідників, як досвідчених так і молодих. Серед вітчизняних етнографів Василь Скуратівський був і залишається постаттю першорядною. Багатогранність інтересів вченого була дивовижною – це історія, етнографія, народознавство, фольклористика, літературознавство, мистецтвознавство, державознавство тощо.

 

Зірці Мезантюк – 70 років! З ювілеєм!

 

Зірка Мезантюк – сучасна українська письменниця, талановита журналістка і володарка низки престижних літературних премій. Авторка прославилася завдяки своїм яскравим та захоплюючим книгам для дітей, які вщерть наповнені веселими пригодами, чарівними персонажами та українською автентикою. Творчість Зірки Мензатюк має яскраво виражений національний мотив. Народилася письменниця 21 жовтня 1954 року в селі Мамаївцях Кіцманського району Чернівецької області. Зростала у побожній селянській родині, де її оточувало народне мистецтво. Мама дівчинки вишивала, ткала килими, писала писанки і вчила цьому своїх дочок. За роботою складалися віршики, а прозу Зірка почала писати, коли вчилася у другому класі. Одного разу вчителька задала написати вдома коротенький нарис "Ліс восени". Зірка написала про лисячу нору, яку бачила в лісі, про білочку, що збирала ліщинові горіхи, а далі  про те, яким ліс стане взимку, коли його засипле сніг. Замість кількох рядочків вийшло цілих п'ять сторінок.Через три роки її прозові та поетичні спроби вже публікувалися в районній і обласній газетах – перший вірш був надрукований, коли школярці виповнилося 11 років. Від діда Танасія Зірка отримала дарунок – збірку поезій Лесі Українки. Вона стала для неї улюбленою книжкою, як і образ самої Лесі, бо в ній дівчина вбачала споріднену душу. Письменниця згадує: «... мій батько через моє віршування зажурився. Він розумів, що мені потрібно вчитися, а дочку політв'язня в вузах не чекатимуть. Він побоювався, що через його минуле мені буде складно в житті. Але він помилявся. Певна доза гіркоти мені випала вже в дитинстві, але вона виявилася ціннішою за будь-які житейські пільги, бо навчала стійкості, терпіння й наполегливості. Навчала всупереч обставинам досягати мети». Вступити до університету дівчині допомогли численні публікації її творів у газетах, перше місце на обласній олімпіаді з української мови і літератури та рекомендація Спілки письменників України, яку вона отримала як авторка-початківиця. У 1972 році Зірка закінчила навчання в школі і стала студенткою факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1978 році, отримавши диплом про вищу освіту з відзнакою, Мензатюк почала працювати кореспондентом районної газети «Прапор перемоги» м. Заставна Чернівецької області. З 1979 по 1985 рік вона була кореспонденткою республіканської газети «Радянська Україна», а потім (по 1987 рік) працювала кореспонденткою газети «Вісті з України». З 1988 року й донині Зірка Мензатюк перебуває на творчій роботі. Мешкає у Києві. Її чоловік Степан Фіцич – оперний співак, тенор, соліст Національної опери України. 

Дитячі книги талановита письменниця почала писати після народження дочки Наталки. З 1988 року Зірка Мензатюк друкувала свої казки в журналах «Барвінок», «Соняшник», «Малятко», у закордонних журналах: «Веселка», який виходив у США, та в однойменному журналі, що видавався у Словаччині. У 1990 році українське видавництво «Веселка» випустило в світ її першу книжку казок «Тисяча парасольок». У 1995 році Національна Спілка письменників України прийняла Зірку Мензатюк до своїх лав. У творчому доробку письменниці близько 30 книжок, а також багато окремих творів, що публікувалися у часописах та колективних збірниках. Вони написані гарною мовою – різнобарвною й милозвучною, з багатою лексикою. Мензатюк вела рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоб любити», «Щоденник мандрівника» в дитячому журналі «Соняшник», рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів «АБЦ» на Першому каналі Українського радіо. Її твори виходили друком у США, Словаччині та Польщі. Найбільшими тиражами вийшли казки «Зварю тобі борщику» та повість «Таємниця козацької шаблі», яка з часу виходу в 2006 році перевидавалася 14 разів у «Видавництві Старого Лева». Уже два тиражі має і її оновлена версія, що з’явилася у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».  Двічі перевидані також книжки «Український квітник» (видавництво «Грані-Т», 2010 і 2011 рр.), про садові квіти і «Зелені чари» (видавництво «Букрек», 2012 р.), у яких вміщено оповіді про найцікавіші, найдивовижніші рослини України. Стали популярними і казочки про мову – «Чарівні слова» (видавництво «Букрек», 2016 р.), адресовані молодшим школярам. Вони були написані з прагматичною метою: допомогти дітям учити українську мову, зробити це вивчення дотепнішим, веселішим. Мають успіх також історичні нариси «Наші церкви: історія, дива, легенди» («Соняшник» 2002 р.) та книжка «Величні собори України: нариси для допитливих» (видавництво «Букрек», 2020 р.). Історичні мотиви присутні у повістях «Таємниця козацької шаблі», «Дике літо в Криму» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2018 р.), «Ангел Золоте Волосся» (2019 р.), «Як я руйнувала імперію» («Видавництво Старого Лева», 2014 р.), у збірці «Київські казки» («Видавництво Старого Лева», 2006 р.). На думку письменниці: «… немає тем, які для дитини будуть недоступними чи заскладними для розуміння. Є складні форми їх подачі… Дитяча література повинна готувати малюка до майбутнього, до дорослого життя. І робити це просто й грайливо. Дитину треба навчити не лише читати та писати, а й будувати стосунки, долати труднощі та невдачі, вміти бути щасливою…» Творчість Зірки Мензатюк відзначена низкою нагород, титулів та літературних премій. Серед них: 2002 р – лауреатка Міжнародного літературного конкурсу в США; 2005 р. – літературна премія імені Наталі Забіли; 2006 р. – книжка «Казочки-куцохвостики» здобула титул «Книжка року 2006» у номінації «Дитяче свято»; 2006 р. – третя премія Міжнародної київської виставки-ярмарку «Книжковий світ» у номінації «Найкраща дитяча книга»; 2007 р. – лауреат премії імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва; 2014 р. – друге місце у номінації «Підліткова та юнацька література» в XVI Всеукраїнському рейтинзі «Книжка року»; 2017 р. – претендентка від України на здобуття Меморіальної премії імені Астрід Ліндгрен. Бажаємо Зірці Мезантюк міцних творчих крил, підкорення нових літературних вершин, уваги видавців та любові читачів!

Царівна українського співу

 

"14 жовтня — день народження незабутньої нашої співачки Раїси Кириченко. Не знаю, хто може з нею зрівнятися, якщо міряти по шкалі народної любові. Велика артистка, рідкісна людина. Радію, що доля подарувала мені щастя спілкуватися і дружити з нею, писати для неї пісні. Деякі фрагменти нашої співпраці я зафіксував у своїх споминах під назвою «Цариця українського співу», які були опубліковані в газеті «Культура і життя» у 2013 р." - Вадим Дмитрович Крищенко. Ось ці спогади: "Іще тоді, коли на нашій землі гуркотіла війна, якраз на Покрову, в невеличкому полтавському селі народилася чорнявенька дівчинка. Мине трохи часу — і про неї заговорить уся Україна. Це була Раїса Кириченко, голос якої вкарбувався в нашу пам'ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української долі. Дивна історія стосовно дати народження Раїси Панасівни Кириченко. В її паспорті, у всіх довідниках чорним по білому написано: народилася 14 листопада 1943 року. Але Раїсина мама не раз повторювала:                                 — Запам'ятай, Раю, народилася ти якраз на Покрову, 14 жовтня. Було воєнне лихоліття — хтось переплутав у записах. І завжди сама Раїса Панасівна, її родина, ми — її друзі та шанувальники — відзначали та відзначаємо день народження Великої української співачки й унікальної жінки саме 14 жовтня, в день Святої Покрови. Доля подарувала мені щасливу можливість довгі роки спілкуватися, співпрацювати і, наберуся сміливості й скажу, — дружити з Раїсою Панасівною. Якось я уже говорив: коли б мене попросили намалювати портрет України, втіливши у жіночий образ, я намалював би його з Раїси Кириченко. Вона поєднала в собі не лише високий талант, але й жіночу красу, скромність, делікатність, доброту. Вона якось уміла опромінювати людей, робити їх добрішими і щирішими. Познайомилися ми тоді, коли співачка ще не була народною артисткою, коли, працюючи солісткою Черкаського народного хору, іноді робила свої окремі сольні виступи. І з цього почалася співпраця. Початок поклала пісня  «Долі моєї село». Ми написали її разом з Олександром Осадчим спеціально для Раїси. Цей твір вона одразу ж взяла у свій репертуар, бо село, сільські люди зі своєю високою мораллю і добротою були вічною любов'ю співачки. Деякий час Раїса Кириченко жила в моєму рідному Житомирі, працюючи в ансамблі «Льонок», далі — в Черкасах. Та все ж її найбільше вабила отча земля — Полтавщина. Тут вона народилася, тут і знайшла свій вічний спокій. І знову про нашу співпрацю. Добре відомою стала пісня Раїси Кириченко «Варенички». Вона — ніби народна. Це наша спільна праця з доброї пам'яті композитором Олексієм Семеновим. І донині «Варенички» звучать і на хвилях Українського радіо, і з концертних майданчиків у виконанні уже молодих послідовників видатної співачки, звучать на весіллях та народних гуляннях. Окремо скажу про пісню «Дорога до матері». Музику написав Олександр Злотник. Раїса дуже любила свою маму, а цю пісню записала ще тоді, коли її мама була живою-здоровою. Співачка згадувала: «Коли я співала цю пісню — мама завжди витирала сльози». Любов до рідної неньки підтверджує і той факт, що, ідучи на останню операцію, артистка попросила: «Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами». Цей заповіт було виконано. Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою. І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто умовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо погано слухали ноги. І все ж... Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з'явилася на сцені найбільшого і найпрестижнішого сценічного майданчика — в Палаці «Україна», люди встали і довго аплодували улюбленій співачці... Після операції Раїсі важко було довго стояти на ногах. Вона все боялася, щоб не впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги... І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді виходжу, щоб підтримати її, щоб вона змогла, опершись на мою руку, трохи підсобити своїм втомленим ногам. А люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета. Особливо любили і шанували Раїсу Панасівну сільські слухачі і глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір'ї клубу, і на прилеглих вулицях. З'їхались із багатьох сіл — тільки  б почути голос улюбленої співачки. За любов до себе вона платила теж любов'ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву... Останні роки свого життя Раїса активно записувала нові пісні, ніби відчуваючи, що часу залишається мало. З'явилися твори і в нашому спільному доробку. Це — пісні «Над моєю долею», «Від весни до літа», «Чаруєш ти», «Бабине літо». Про останню пісню хотів би сказати окремо. Вона — наша співпраця з композитором Леонідом Нечипоруком. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, не так відомий, як інші. Є в цій пісні рядочки:

Роки промчали, як райдужний вітер,

І зупинилися біля жоржин.

Саме ці слова вибиті на могильній плиті артистки.

Жоржини — це невипадково. В осінні дні дійсно могила Раїси Панасівни завжди усипана жоржинами... Іноді я задумуюсь і сягаю висновку: ота ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються, певно, раз на сто років. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Панасівна Кириченко".

Вадим Скуратівський — людина-енциклопедія

 5 жовтня виповнилося 83 роки Вадиму Скуратівському — відомому українському  інтелектуалу, мистецтвознавцю, літературознавцю, філософу, історику, публіцисту, педагогу, учаснику Ініціативної групи "Першого грудня". "Доки тут стоїте, світ буде убезпечений. Із XVI століття і до 1991 року Україна забезпечувала російську потугу, додаючи свої людські й матеріальні ресурси. Якщо поступимося Росії - світу прийде кінець" —  ще в грудні 2013 року на Майдані сказав Вадим Скуратівський. Народився він у селі Бакланова Муравійка на Чернігівщині в родині вчителів. Закінчив з червоним дипломом державний університет іменіТараса Шевченка, з якого його відраховували шість разів, зокрема за "націоналізм. Працював редактором відділу критики в журналі "Всесвіт". 1978 року він надрукував свою статтю про світове значення Тараса Шевченка, і його "... за український націоналізм вигнали з роботи. Коли мати дізналася, кинулася в редакцію: за що прогнали Вадима?– Він перебільшив значення Шевченка. Два роки був без роботи..." Далі працював в Інституті психології, Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, був професором Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім.І. Карпенка-Карого, доцентом кафедри історії та культурології в Націо­нальному університеті "Києво-Могилянська академія". Викладав історію України та української культури в Женев­ському університеті. Був автором-ведучим циклів телепередач «Свіжий погляд на історію» (УТ-2, 1996), «Монологи. Надії і втрати» (ТРК «Студія „1+1“», 1997—1998), «Бачу землю» (2002, 1-й Національний). Знявся у фільмах: «Родимка», к/м (1991), «Співачка Жозефіна й Мишачий Народ» (1994), «Посмішка звіра» (1997—1999), «Шум вітру» (2002) та інших, всього  — у 15 ігрових фільмах. Отримав Ґран-прі актора за найкращу чоловічу роль в номінації «Непрофесійний виконавець ролі» фестивалю «Стожари» (1995; худ. фільм «Співачка Жозефіна й Мишачий Народ», за Францом Кафкою).

Старіти – немає часу!

За ініціативою ООН 1 жовтня у світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Україна як повноправний член ООН підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і також щорічно відзначає День людей похилого віку. Рішення про відзначення цього дня та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, ветеранів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку». Цей день є визначним і особливим, щоб  кожен громадянин пам’ятав про свою історію, вшановував і надавав підтримку людям похилого віку, ветеранам, пенсіонерам, адже вони найбільше потребують нашої допомоги та уваги.  Цей день є прекрасною нагодою ще пильніше звернути увагу на проблеми літніх людей, а також  висловити глибоку вдячність і пошану старшому поколінню за чиїми плечима пройдені  нелегкі життєві дороги, це важливе нагадування про глибокий гуманітарний обов'язок бути турботливими та милосердними до найстаршого і найдосвідченішого покоління. Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі «особи похилого віку», чим маємо завдячувати їм. Передусім, це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман. Старші люди та ветерани пережили важкі випробування, які випали на їхню долю. Вони пережили тоталітаризм, голодомори, репресії та війни, і своєю міццю та мудрістю вони стали живими свідками і уособленням честі, гідності та толерантності. Старші люди пронесли крізь своє життя нетлінні та невмирущі людські цінності: вірність рідній землі, зберегли для нащадків найкращі національні традиції, навчили долати труднощі та бути достойними своєї держави. Цей день є символом єдності і спадкоємності поколінь. Люди поважного віку - це скарб нації, джерело народної мудрості. Дбайливе ставлення до старшого покоління - загальнодержавна справа. Життєвий досвід, невичерпна енергія, оптимізм та активна громадська позиція людей золотого віку повинні стати взірцем для підростаючого покоління, а також це прекрасна можливість сказати теплі слова подяки батькам, матерям, ветеранам війни і праці, і взагалі всім людям поважного віку за розбудову та розвиток країни, за багаторічну самовіддану працю, доброту і мудрість. Завдяки їхньому досвіду, знанням і мудрості, ми можемо навчатися і розвиватися. Вони — скарбниця знань, що пройшли через випробування часу та життя. Зберігаймо нашу повагу до старших, бережімо та підтримуймо людей похилого віку, бо саме вони допомагають нам зберегти національну ідентичність та цінності. Наш обов'язок – підтримувати їх та бути  вдячними за все, що вони внесли у розвиток нашого суспільства і нації.

 

 

 

30 вересня- Всеукраїнський день бібліотек

 

Бабин Яр - наш біль і пам'ять

29 вересня 2024 року в Україні проводиться День пам'яті жертв Бабиного Яру. У цей день відзначають 83-річницю наймасовішого розстрілу в урочищі, який був проведений нацистами 29-30 вересня 1941 року. Тоді загинуло майже 34 тисячі київських євреїв. А впродовж двох років німецької окупації Бабин Яр «забрав» життя близько 100 тисяч людей – євреїв, ромів, українських націоналістів, полонених, пацієнтів психіатричної лікарні, цивільних, в’язнів концтаборів. Бабин Яр став одним з найбільших місць масових розстрілів цивільних, скоєних нацистами під час Другої світової війни. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва, наводилася лише приблизна оцінка – близько 100 тисяч осіб. У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. Те, що відбулося, увійшло в історію як одна з наймасовіших акцій знищення мирного населення в ході Другої світової війни. Масові розстріли євреїв відбувалися і в інших містах України, але саме Бабин Яр назавжди став символом катастрофи на пострадянському просторі. Місцем масових розстрілів було обрано Бабин Яр – балку на північному заході Києва завдовжки два з половиною кілометри, глибина якої місцями сягала 50 метрів. Наприкінці вулиці влаштували ворота, за які людей пропускали групами по 30-40 осіб. Попередньо їх примушували роздягатися, відбирали особисті речі, потім поліцаї гнали жертв до проходів у насипах на краю яру. На протилежному боці сиділи кулеметники. Після того, як рів заповнювався 2-3 шарами тіл розстріляних, зверху їх присипали землею. Трагедія Бабиного Яру – це не тільки фізичне знищення людей, а й спроба стерти пам’ять про них. Залишаючи Київ, нацисти намагалися приховати сліди своїх злочинів. Навіть вони розуміли, що за вчинене звірство їх чекає неминуча кара. Пам’ять про трагедію намагалася знищити і радянська влада. Керівництво СРСР десятиліттями не наважувалося назвати знищення євреїв тим, чим воно було насправді – геноцидом. Впродовж 1960-х ‑ 1980-х років євреям було заборонено збиратися в Бабиному Яру для вшанування загиблих рідних і близьких, друзів і співвітчизників. Проте він продовжував лишатися місцем пам’яті, яке також стало й символом непокори та виявом дисидентства. На жаль, сьогодні ми стаємо свідками не менш кривавих подій, що знову розгортаються на території нашої держави, росія безжально винищує цивільне населення нашої країни, зухвало порушуючи права людини, закони ведення війни, норми міжнародного права. У розумінні країни-агресора бути українцем – найтяжча провина, підтримувати Україну – бути ворогом «руского мира». Через те з’явилися на тілі нашої Батьківщини болючі рани: Буча, Ірпінь, Бородянка, Ізюм, Маріуполь... Віримо, що ті, хто вчинив ці злочини, так само, як і нацисти, будуть справедливо покарані… З часів трагедії Бабиного Яру ми знову є свідками руйнівних наслідків поширення тоталітарної ідеології, систематичного порушення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Звірства тоді та зараз вчинялися різними режимами та злочинцями, але в їхній основі — однакова ненависть до всього людського. Памʼять про Бабин Яр та гасло «Ніколи знову» є моральною основою гуманізму та протистояння будь-яким формам агресивно-шовіністичних ідеологій, зокрема російській агресії проти України.

 

Поет, літературний критик, перекладач, правозахисник-шістдесятник

 

20 вересня 1929 року в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині народився один з лідерів та ідеологів національно-демократичного руху 60–70-х років, критик, літературознавець, поет, перекладач Іван Світличний. Виростав у родині колгоспників. Старобільську школу закінчив із золотою медаллю, вступив до Харківського університету на факультет української філології. Був дуже перспективним дослідником, але через його принциповість, особливо в українському питанні, на кафедрі його не залишили. У 1952-му вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури імені Шевченка Академії Наук України. Але й тут проявив незалежність поглядів, через що його дисертація «Рухома естетика» не була допущена до захисту як така, що «не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах». Після закінчення аспірантури завідував відділом критики журналу «Дніпро», працював на наукових посадах в Інституті літератури АН УРСР та в Інституті філософії АН, у видавництві «Наукова думка», редактором Українського Товариства охорони природи. Але скрізь його звільняли за проукраїнські погляди, яких Світличний ніколи не приховував. З 1965 року його остаточно перестали приймати на роботу і він міг лише друкуватися під чужими іменами і псевдонімамами. Крім літературного, у Івана Світличного був ще один дар - відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники - Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші. На початку 1960-х років розпочинається кампанія, спрямована проти української творчої інтелігенції, яка у 1970-х виросте у хвилю масових репресій. Це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської. Вперше Світличного арештовують у вересні 1965 року, та вже наступного року за браком доказової бази його випускають на свободу. У 1972 — знову арешт. Його, як і минулого разу, звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, однак цього разу «докази» вже знайшлися. В одній справі з Іваном Світличним йшла його сестра Надія, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко, В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець. Наприкінці січня 1973 року на закритому засіданні суду заарештованим виноситься обвинувальний вирок. Мірою покарання Світличному постановлено 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання. У тюрмі здоров'я Світличного різко погіршилось, проте, він намагався працювати разом з усіма на рівних. І, окрім того, брав участь у протестних голодуваннях. 20 серпня 1981 року у Івана Світличного стався інсульт. Усі клопотання про дострокове звільнення за станом здоров'я були відхилені – Світличний відбув призначений термін повністю. Із заслання він повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак, наскільки це було можливо, працював: перекладав, писав. 25 жовтня 1992 року серце Івана Світличного зупинилося. Поховали поета на Байковому цвинтарі неподалік від могили Василя Стуса. У 1994 році книга Світличного «Серце для куль і для рим» посмертно була відзначена Шевченківською премією.

Моя свобода

Свободу не втікати з бою,

Свободу чесності в бою,

Любити те, що сам люблю,

А не підказане тобою,

Свободу за любов мою

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою, —

Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,

Вертку, заляпану, як здачу,

Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,

Мою від мене не забрати —

І здохну, а вона — моя.

16 вересня – День пам’яті загиблих журналістів, які загинули виконуючи свої професійні обов'язки

Щороку в третю п’ятницю вересня в Україні відзначається День пам’яті українських журналістів. Ця пам’ятна дата встановлена у 2007 році з ініціативи Національної спілки журналістів України з метою вшанування пам’яті всіх журналістів, які загинули, виконуючи свої професійні обов’язки. Боротьба за правду, прагнення донести її до суспільства завжди тягнуть за собою певні ризики та небезпеки. Відтак, професія журналіста є однією з найнебезпечніших. За роки незалежності в Україні загинуло понад 100 журналістів, які були вбиті, померли за нез’ясованих обставин або вчинили самогубство. Пам’ятна дата була встановлена у річницю після жорстокого вбивства українського журналіста, засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 16 вересня 2000 року. Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий суспільний резонанс як в Україні, так і за кордоном.

9.09 - 255 років від дня народження І. П. Котляревського, українського письменника, класика нової української літератури

 

Володимир Дрозд (1939 – 2003) – український письменник, драматург, публіцист, рецензент, редактор, журналіст.

 

25 серпня 2024 року виповнюється 85 років від дня народження Володимира Григоровича Дрозда, українського прозаїка. Його перу належить багато творів. які різняться за тематикою, настроєм та звучанням. Багатоликий Дрозд не вписувався ні в які схеми, для нього не існувало ніяких стереотипів. Автор вражав поєднанням фольклору з фантастикою, реального з химерним, будь то лірична повість чи гротескний твір, повний сарказму. Його оповідання викликають у читача сплеск емоцій, оскільки письменник вміє розмальовувати світ і «бачити зорі навіть у буденних калюжах», як писав його великий земляк Олександр Довженко.                                  Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині у родині колгоспників. З дитячих років його вабило до себе художнє слово, він багато читав, добре вчився. Тому не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос колгоспника». Першу книжку оповідань та новел «Люблю сині зорі» видав у 19 років. З 1961 по 1962 рік Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціальні теми з філософськими узагальненнями та з елементами фантастики. Літературна критика схвально сприйняла письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав. Тоді ж Дрозд починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і «Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в Забайкалля, подалі від суспільства.

20. 08 - 85 років від дня народження Валерія Шевчука - майстра психологічної і готичної прози

 

ЛЮДИНА, ЯКА ЗАБАГАТО ЗНАЛА

Ґарет Джонс (13 серпня1905 — 12 серпня 1935) не дожив одного дня до свого 30-ліття, але встиг сказати Заходу правду про Голодомор в Україні 1932-33 років  так голосно, як тільки міг.  Журналіст, який уперше у західній пресі заявив, що в Україні у 1932-1933 роках був Голодомор. Повернувшись з подорожі по СРСР, 29 березня 1933 року,  Ґарет Джонс зробив відомий прес-реліз про Великий Голод в Україні, надрукований багатьма газетами:"Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач. У нас немає хліба! Ми помираємо! Цей плач лунає по всій Росії — на Волзі, в Сибіру, в Білорусі, в Центральній Азії та Україні — "Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду!" Радянські офіційні особи заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче куля селянин кинувся на підлогу, схопив та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість доведених до відчаю через голод людей... Невдовзі прокремлівські сили на чолі з сумнозвісним лауреатом Пулітцерівської премії Волтером Дюранті розгорнули цілу інформаційну кампанію проти Ґарета Джонса, щоб спростувати його заяви про штучний характер Голоду.

Буковинський Кобзар

 

8 серпня 2024 року виповнюється 190 років від дня народження Юрія Адальбертовича Гординського (Осипа-Юрія Федьковича), українського прозаїка, поета, драматурга, перекладача, фольклориста. Він прийшов у літературу з українських Карпат, з Гуцульщини, краю, що одухотворив художнє слово письменника вічно живою народною поезією. Поєднавши назавжди свою долю з долею рідного краю, він художньою уявою обіймав усі українські землі, розмежовані у той час кордонами двох монархій – російської та австро-угорської. Він перший на Буковині почав писати народною мовою, продовжуючи і розвиваючи традиції М.Шашкевича, Т.Шевченка, став основоположником нової української літератури на буковинській землі, виступаючи у своїх творах виразником дум і прагнень трудового люду, талановитим художником слова, пристрасним борцем за його краще майбутнє.  Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 року у Сторонці-Путилові Вижницького повіту (нині смт.Путила). Дитинство провів у рідному селі. Початкову освіту здобув приватним способом у селі Киселиці. Від жовтня 1846 р. до липня 1848 р. – навчався в німецькій нижчій реальній школі в Чернівцях. В 1849 р. виїхав до Молдавії, проживав в містах Ясси та Нямц, займався самоосвітою, почав писати вірші німецькою мовою. Влітку 1851 р. познайомився з німецьким художником і письменником Рудольфом Роткелем, який мав вплив на молодого Федьковича.

Загадковий боївкар ОУН

 

7 серпня 1913 року народився Григорій Мацейко, (псевдонім «Ґонта») — активіст Організації українських націоналістів (ОУН), боївкар, виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Народився у містечку Щирці, Львівщина. Був членом українського національно-патріотичного спортивного товариства «Луг», гімнастом. У 1929 році став членом ОУН. У 1931 році несвідомо допоміг польській поліції піймати члена ОУН Івана Мицика, який того ж року з доручення організації зліквідував на вулиці провокатора і секретного співробітника польської поліції. Мацейко думав, що це втікає звичайний злочинець і загородив йому дорогу. Щоби себе реабілітувати він добровільно зголосився виконати будь-яку роботу з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, керівником якої в ті роки був Степан Бандера. Арештовувався польською поліцією у 1933 році. Відомий завдяки здійсненому 15 червня 1934 року вбивству міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, одного з катів українців на окупованих Польщею територіях України. За фактом убивства Б. Перацького було порушено кримінальну справу та затримано 12 підозрюваних членів ОУН, серед яких опинилися Степан Бандера (крайовий провідник ОУН) та Богдан Підгайний (псевдо Бик; другий, після Шухевича, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН), яких було заарештовано за два дні до вбивства при спробі перетнути польсько-чеський кордон.

5 серпня – день народження зірки німого кіно Віри Холодної

 

Чому Віра – Холодна? Насправді дівоче прізвище знаменитої полтавки – Левченко, її батько – гімназійний вчитель словесності з козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Холодною Віра стала у 1910 році, коли на балу познайомилася з молодим юристом Володимиром Холодним. Дуже цікавою людиною. Азартний автогонщик, він брав участь в автоперегонах і видавав першу в імперії спортивну газету «Авто». Та й сам гасав хвацько – не раз із Вірою потрапляв в аварії, і дивом обоє залишалися в живих. Родина у нього теж була цікава – Володимир мав трьох братів, добре знаних в Україні. Один із братів, Олексій, був музичним критиком, інший, Микола, – ботаніком, фізіологом та мікробіологом – його ім’я нині носить інститут ботаніки АН України. Ще один брат, Григорій, був секретарем Українського видавничого товариства у москві, потім переїхав до Києва, викладав у гімназії Кирило-Мефодіївського братства, був головою «Просвіти» в Чернігові, працював в інституті Української Наукової Мови, а згодом і очолював його. У 1929 році він був звинувачений у належності до Спілки Визволення України та засуджений до 8 років таборів, а після відбуття терміну – розстріляний.