Запорізька Січ - форпост свободи

250 років тому – 15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. Та Січ не зникла — вона продовжує жити у книгах, картинах, фільмах і піснях. Її образ став символом боротьби за свободу, гідність і справедливість. Січ була унікальним явищем нашої історії, осередком визвольного руху, де формувалася національна ідентичність, самоврядні політичні інституції, військова стратегія та ідея державності. Основи демократії – виборність отаманів, колективне ухвалення рішень, відповідальність перед громадою – ключові принципи Запорозької Січі, які відображали високий рівень політичної культури українців. Слово «козак» тюркського походження, перекладається – «вільна людина». Цей символічний зміст зберіг свою актуальність і в ХХІ столітті. Сьогодні, коли Україна протистоїть повномасштабній російській агресії, дух козацької свободи відродився в українських воїнах. Вічна волелюбність предків нестримною наснагою виринула сьогодні у рішучий спротив агресору. Завзято, талановито, сміливо сучасні українці гідно дають бій ворогу. Було дві основні причини для царату ліквідувати Січ і Запорожжя – геополітична та внутрішньополітична. Геополітична полягала в тому, що після завоювання Московією Криму, ліквідації кримськотатарської державності, потреба в прикордонному козацькому війську загалом зникла. Внутрішньополітична – це прагнення  Григорія Потьомкіна в українському Причорномор'ї створити певний анклав, окрему економічну зону, де мали зійтися і балканські народи (серби, болгари, греки), і росіяни. Для цього потрібно було зруйнувати неугодне Запоріжжя, котре зовсім не вписувалося в цей план. Тому на весну 1775 року Потьомкін, вірогідно, остаточно вирішив зруйнувати козацьку державу і Січ, як її столицю. Мотивація московитів саме у їхній імперській сутності. Як і сьогодні, Москва тоді нищила все, що могло заважати її пануванню – мову, культуру, символи, ідеї, а також самі соціальні та політичні інституції. Українців фізично винищували. Московська імперія будувалася як самодержавна, тоталітарна система, де не могло бути місця свободі, рівності чи демократії. Усе, що нагадувало про українську державність, мало бути знищене.  Приватна власність і незалежне господарювання робили людину менш залежною від держави. Це одна з причин, чому всі авторитарні режими, включно з Радянським Союзом, прагнули знищити приватну власність. Голодомор 1932–1933 років став можливим саме тому, що до того людей позбавили господарств і загнали в колгоспи. Без власності, без можливості вижити самостійно, населення стало повністю підконтрольним державі. Коли руйнували Запорізьку Січ то це  було не в переносному розумінні бо знищували укріплення, казарми-курені тощо. Ці події залишили глибокий слід у фольклорі: легенди про срібну браму, яку москалі розбивали й ховали по кишенях, про церкву, яку нібито поглинула річка Підпільна, про дзвони, що лунають з дна. Тарас Шевченко через 70 років після тих подій написав:  "...і розказують, і плачуть, як Січ руйнували, як москалі срібло, злото і свічі забрали". Московити, які називали себе християнами, грабували церкви. Запорожці особливо боляче сприйняли участь у цьому донських козаків – колишніх союзників, які теж долучилися до мародерства. Грабували не лише цінності, зброю, прапори, але й кошові архіви. Доля багатьох історичних документів невідома, ймовірно вони досі зберігаються в закритих російських архівах. Згідно з переказами, російські солдати навіть розкопували могили старих козаків і вішали кістяки, називаючи їх "ізмєнніками". Землі, що належали козакам, роздавали поміщикам, офіцерам, іноземним колоністам. На територіях, де ніколи не було кріпацтва, вперше було запроваджене кріпосне право. Імперія захоплювала вже оброблену, окультурену, надзвичайно родючу землю. Вона отримувала те, до чого не доклала рук. Московія – це імперія мародерів. Вона завжди приходила на чуже, щоб забрати, грабувати, присвоїти. Це не виняток, а закономірність: держава, що ніколи не створювала власного, не прагнула розвивати, лише паразитувала на інших – на природі, на поневолених народах. Війна з імперією стала точкою, де історія пересіклася з сьогоденням, а героїзм знову став буденністю як і триста років тому. Вічна волелюбність предків нестримною наснагою виринула сьогодні у рішучий спротив агресору. Завзято і талановито, сміливо і гідно сучасні українці  дають бій ворогу. Впродовж століть Запорозька Січ була форпостом свободи, Україна сьогодні – є бастіоном демократії для всієї Європи. Слава про козаків навічно залишається живою в епосі нації. Жодна імперія, жоден диктатор не здатен зламати народ, у серці якого живе дух свободи.

 

До дня народження українського письменника та перекладача Сергія Сингаївського .

Народився у Києві 27 травня 1957 року в родині, де літературна та редакторська спадщина займали особливе місце. Він виріс в середовищі творчості та художнього слова, створеному батьками: поетом Петром Сингаївським та матір’ю Ганною –  редакторкою видавництва «Дніпро». Освіту здобув на романо-германському факультеті Київського Державного університету імені Тараса Шевченка. З 1984 по 1987 рік проходив службу військовим перекладачем в Ефіопії. Цей життєвий етап приніс Сергію Сингаївському чимало вражень та  безцінний досвід. У 2010 році в його перекладі англійською мовою вийшла велика монографія з українського мистецтва "Українські митці в Парижі 1900-1939" В. Сусак. Перекладав на англійську також і художню прозу: «Вершники» Ю. Яновського, «Посол Урус-Шайтана» В. Малика, «Причини і наслідки» Ю. Щербака. У 2016 році побачила світ його книга  «Дорога на Асмару». Підґрунтям для цього роману стала особиста участь у подоланні наслідків штучного голоду та війни в Ефіопії в 1984 - 1986 роках. Сергій Сингаївський на початку 1980-х довідався про роль українця Феофана Прокоповича, сподвижника Петра І, що підказав цареві, як збудувати імперію, до якої входила б і Україна. "Тоді я відчув якусь дитинячу гордість. Мовляв, це ж наша людина, а чого досягла! То була психологія підлеглого. Тільки зараз починаємо розуміти, що ми не лише жертва. Позиція жертви вкрай небезпечна насамперед для неї самої. Невільна людина шукає не рівного собі, а ще невільнішого за себе ... без нас — невідомо, чи існувала б Російська імперія. Тисячі українців своїм розумом, інтелектом, умінням зробили це можливим. Я про це не думав 1985 року, як і герой мого роману. Аж доки йому не спадає на думку, що голод в Ефіопії — штучний, що це — політична й етнічна зброя"  — говорить автор. Дія роману розгортається на тлі однієї з найбільших гуманітарних катастроф кінця ХХ століття — штучного голоду і війни в Ефіопії 1984–1986 рр. Це історія молодого українця, військового перекладача у складі радянських груп допомоги, який шукає причини трагедії, розуміє, що став частиною цинічного обману, і починає відчайдушну гру з дияволом. Історія вибору і віднайденої ідентичності. Дві щемливі історії кохання в часи вирішальних змін. І родинна таємниця, інтрига якої сплітає дві сюжетні лінії в тугий вузол. Роман-свідчення, роман-панорама, що відкриває непроговорені сторінки минулого й виводить на шлях переосмислення актуальних подій сьогодення.  Оксана Забужко назвала книгу кращим твором останнього десятиліття: «Дорога на Асмару» — це не тільки політичний детектив у традиції Грема Гріна, а й, можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про штучний голод в Ефіопії, Голодомор-2 за сталінським зразком (як із жахом відкриває головний герой). Водночас це – чи не перший великий роман про участь українців у колоніальних війнах СРСР, написаний з українського погляду, – і, парадоксальним чином, саме такий погляд несподівано забезпечує той найбільш універсальний ключ до трагічних таємниць Еритреї, що на нього Захід від 1985 року й донині так і не здобувся… Схвально відгукнулися про вихід роману громадські діячі, літературознавці, історики, журналісти та колеги по перу. “Є щось дуже символічне в тому, що людина, народжена у країні, яка стала страшною сценою для штучного голоду, вирушає за наказом нащадків його організаторів до держави, мешканці якої стають жертвами аналогічного злочину. Вижити, щоб стати свідками мук і загибелі тих, хто помирає так само, як помирали твої власні співвітчизники — хіба це не свідчення замкненого кола, яке можна розірвати, лише знищивши саме зло?” – Віталій Портников. “«Дорога на Асмару» — це ретророман, написаний так, наче сучукрліту не було. Цупке, щільне, без води, без карнавалу, танців і баляндрасів, докладне, розлоге письмо, яке неможливо «ковтати», бо доводиться відкладати й «жувати», «перетравлювати». Я за такими романами несподівано скучив”. – Антон Санченко.  Ганна Улюра: Про ефіопсько-еритрейські війни, які 2020 року знову увійшли в гарячу фазу, написаний один із наших найкращих панорамних романів — «Дорога на Асмару».  “Хто любить жанрові дослідження, той знайде в цьому романі всі деталі, необхідні для побудови детективу, любовного, пригодницького роману і навіть нон-фікшн, проте «Дорога на Асмару» не належить до жодної з цих матриць. Не належить насамперед через свою філософію, у якій постає памʼять, що всім своїм криком кричить до читача” – Богдан Пастух. Редакторка другого видання роману, докторка педагогічних наук, професорка кафедри української мови та літератури НУЧК імені Т.Г. Шевченка – Ольга Лілік: Роман Сергія Сингаївського "Дорога на Асмару" — це книга, що потребує осмислення й роздумів. Ця книга дає змогу дізнатися, як живуть народи, про які ви нічого не знаєте або чули краєм вуха. Це своєрідна мандрівка в інший світ, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова, відчувати запахи й звуки, мокнути під дощем і страждати від спраги.З-поміж особливостей роману – медитативна неспішність оповіді, реалістична смаковитість деталей і неоднозначність життєвих драм героїв. Варто також наголосити, що автор не лише сам розмірковує над причинами й сутністю такого явища, як голодомор, а й знайомить читачів з авторами, що глибоко досліджували це питання, називає їхні праці.

Многая творчая літа, Сергію Петровичу!

12 травня - Всесвітній день медичних сестер

  «Сестра повинна мати потрійну                                кваліфікацію:

сердечну – для розуміння хворих,

наукову – для розуміння хвороби,

технічну – для догляду за хворими»

Флоренс Найтингейл 

Починаючи з 1997 року, в Україні за ініціативи Міністерства охорони здоров’я України та Асоціації медичних сестер, відзначається Всесвітній день медичної сестри. Саме ж свято має більш глибоке коріння і довгу історію і відзначалося за рішенням Міжнародної федерації Червоного Хреста. Всесвітній день медичної сестри щорічно відзначається 12 травня — у день народження англійської сестри милосердя Флоренс Найтінгейл (1820–1910), яка вважається засновницею сучасного сестринства. Згідно з історичними довідками, під час Кримської війни Ф. Найтінгейл організувала у Туреччині догляд за пораненими солдатами союзників (коаліції Франції, Османської імперії, Великобританії і Сардинії). Згодом вона заснувала перші курси сестер милосердя Англії. Сьогодні Ф. Найтінгейл відома як фундатор професії медичних сестер і ініціатор реформи шпиталів. У своїй книзі „Як потрібно доглядати за хворими” Флоренс писала про те, що головне мистецтво доглядальниці полягає в умінні відразу відгадувати бажання хворого, не чекаючи поки він їх висловить. Що два роки Міжнародний комітет Червоного Хреста вручає 50 медалей імені Флоренс Найтінгейл – найвищу нагороду для медичних сестер. Її у 1912 році заснувала Ліга Міжнародного Червоного Хреста і Червоного Півмісяця для медсестер і волонтерів медичної служби, що відзначилися у роки війни або в мирний час.  Перше нагородження відбулось 12 травня 1920 року, за століття почесної відзнаки були удостоєні близько 1600 осіб.   Медсестри — не просто молодший медперсонал. Вони, як і лікарі, кожні п’ять років складають іспит на профпридатність. Крім широких медичних знань, медсестри мають безліч прекрасних якостей, найважливіше з яких — доброта. Їх тішить стукіт серця, очі, що відкрилися, і самостійне дихання чужих людей. У всі часи медичні сестри є зосередженням милосердя, їх так і називають – сестри милосердя. І, мабуть, не випадково, що важка місія медичної сестри здебільшого лягає на тендітні жіночі плечі. Бо саме жіноче чутливе серце, добрі руки та велике терпіння так необхідні у цій професії. У Європі першими медсестрами стали монахині. Вони допомагали хворим таємно, без благословення настоятелів. А все тому, що за церковними канонами їм не дозволялось мати доступ до людського тіла. І тільки у 1617 році офіційно була створена спільнота Дочок Милосердя. Першою медсестрою в Україні вважають Дашу Севастопольську. Прізвище цієї жінки історія не зберегла. Відомо про неї лише те, що вона надавала медичну допомогу пораненим бійцям у Севастополі, за що і отримала своє друге прізвище. Саме медсестри піклуються про пацієнта вдень і вночі, переживають з ним усі труднощі та допомагають одужати. А з якою легкістю сестри розбираються в спектрі пігулок і як спритно управляються з голками, вимірюють тиск, беруть аналізи і видають довідки! Без них нічого не працює ні на посту, ні в реанімації, ні в приймальному відділенні, ні в кареті швидкої.    В наш час, з розвитком технологій, бути медичною сестрою не легше. Не дивлячись на всі складнощі роботи, люди цієї професії володіють душевним теплом та любов’ю до своєї справи. Вони завжди повинні бути терплячими, чуйними, доброзичливими, приходити на допомогу і розуміти наші проблеми, доглядати пацієнтів та полегшувати їхні страждання. Особисто я захоплююсь такими милосердними людьми.  Сьогодні багато медичних фахівців професійне свято зустрічають на передовій, де в польових умовах у складі медичних груп надають першу допомогу як військовослужбовцям, так і цивільним мешканцям країни. Працюють за ненормованим графіком. Вони справжні герої нашого часу! Тож подякуймо нашим медичним сестрам та лікарям за врятовані життя, їхню самовідданість, любов до роботи, доброту, чуйність, золоті руки. Бажаємо міцного здоров’я, високої зарплатні, благополуччя і терпіння! Цікаві факти: найбільше число медсестер в Фінляндії - на 100 000 осіб припадає 2162 медсестри. Для порівняння, на Гаїті на 100 000 осіб припадає 5 медсестер. Вітаємо медичних сестер - фахівців, які піклуються про наше здоров'я, з професійним святом. Бажаємо міцного здоров'я, щастя, злагоди, миру і добробуту! Від Ваших чуйних і турботливих рук, працьовитості і доброзичливості багато в чому залежить як стан пацієнта, так і темпи його одужання. Особливо це є важливим у теперішній складний час випробування війною. Нехай Ваша благородна праця приносить Вам радість, достаток, повагу оточуючих і близьких.

 

 

І лірик, і боєць

«Я знаю одне, що треба писати хороші твори,

а хороші вони будуть тільки тоді,

коли писатимемо правду»

Григорій Тютюнник

Далекого 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник (за паспортом – Єгор) в селі Шилівка (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Він пройшов непростий життєвий шлях. Закінчив Зіньківську середню школу у 1938 році. Після закінчення школи вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Під час навчання стає членом літературної студії, що була літературним об’єднанням при Спілці радянських письменників України.

 Не стояв осторонь і коли розпочалась Друга світова війна, тому 28 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 року потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і долучився до партизанського руху на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 року, знову потрапив у полон, але згодом, у квітні 1944 року, втікає з полону і приєднується до партизанського з’єднання майора В. Кокіна,  що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований та у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни 2-ої групи. Закінчив Григорій Тютюнник Харківський університет в 1946 році і пішов працювати за фахом учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти. Потім свою педагогічну діяльність продовжив у школі міста Кам’янка-Бузька. Свою літературну діяльність автор численних прозових творів, віршів і публікацій розпочав 1950 року. Перше опубліковане оповідання «Мирон Розбийгора» датоване 1950 роком. Перша збірка новел «Зорані межі» (1951 ) викликала контроверсійні відгуки критики. Від 1956 р. – член спілки письменників СРСР, співробітник журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), завідував відділом прози з 1956 по 1958 роках в якому опублікував дві частини роману «Вир» (1956 р.), що став вершиною творчості Григорія Тютюнника. Роман "Вир" посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.

Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями.  За його мотивами у 1983 році режисер Станіслав Клименко зняв художній фільм «Вир».

 За життя письменника не настигла слава. Він її зовсім не прагнув. Хотів, щоб читали, щоб розуміли. А тому писав просто і жив просто, як ті селяни, що стали героями його роману «Вир». Саме за цей роман Грирогій Михайлович отримав найвищу в Україні творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва і став Лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка) в 1963 році посмертно. В його доробках була також і перекладацька робота. Переклав українською мовою «Калину красную» В. Шукшина, яку було видано в Києві 1978 та 1986 роках. Якби Тютюнник не став письменником, він обов’язково відбувся б як мовознавець, бо з приводу лише одного слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову лекцію, дуже любив мову полтавського краю і рідну природу.     «Він мав талант людчності, і вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові… Мало – бачити, мало – розуміти. Треба любить… Бо любов, то найвищий дар, який коли небудь може отримати людина…» писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір Тютюнник.  Та Друга світова війна війна залишилася у тілі Григорія Тютюнника на все життя – уламком сталі, що носив під самісіньким серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе – рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював. Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій «згорав» від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині письменника їхати до Києва – шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому операцію, котра тривала чотири з половиною години. Вийшовши з операції, знаменитий хірург просто втратив свідомість.  На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…». Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося. Івзі Федоровні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю – 29 серпня 1961 р. у письменника не витримало серце. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові.

3 квітня - День народження мобільного телефону

Є дивне свято на Землі – це день народження... мобільного телефону. А все завдяки інженеру компанії Motorola, такому собі Мартіну Куперу, який п'ятдесят два роки тому - 1973-го - продемонстрував своє дітище - перший у всесвіті мобільний телефон.  Щоправда, це був не сучасний гаджет, який може дуже багато, до якого ми всі звикли і без якого не мислимо свого життя, а серйозний прилад доволі солідних розмірів. Немає нічого дивного у тому, що перший мобільний телефон  Motorola DynaTAC 8000X важив 2,5 кілограма. Відтоді людство почало жити інакше, тому що з'явилася можливість зв'язатися з абонентом практично миттєво, незалежно від місця перебування. Вчені обґрунтовано вважають, що саме винахід мобільного телефону став найбільш значущою подією останніх років. І вони праві, тому що сьогодні практично неможливо знайти активної людини, у якої не було б цього засобу спілкування та комунікації. Вже багато років людство не може уявити життя без мобільних телефонів, адже ці гаджети є портативними, тобто дозволяють спілкуватись в реальному часі з будь-якого місця. Навіть сучасні малюки, ще не навчившись ходити, вже знають, що таке мобільний телефон. Вони ще не розуміють, що з нього можна зателефонувати близьким і сприймають його просто як музичну іграшку, охоче розглядають, натискаючи кнопки. Дорослі ж люди навіть уявити собі не можуть, як можна було раніше обходитися без цього гаджета. Мобільний телефон сьогодні - не просто пристрій, призначений для розмови, він виконує масу функцій, таких як передача даних по електронній пошті, фотозйомка, навігатор, відеозйомка, калькулятор, музичний інструмент, щоденник-нотатник і багато інших. Практично в кожному портфелі і сумочці лежить яскравий або не дуже, дорогий або скромний за ціною, але неймовірно потрібний мобільний телефон..  Згодом мобільний телефон розвинувся до смартфона, який виконує безліч функцій, але без винаходу Купера розвиток мобільної індустрії був би неможливим. Перше масове застосування мобільних телефонів стало можливим у 1983 році з виходом моделі DynaTAC 8000X. І хоча на той час мобільний телефон був предметом розкоші, його вартість становила близько 4000 доларів США (або 2500 фунтів стерлінгів). Телефон важив близько кілограма, заряджався 10 годин і мав всього 30 хвилин роботи. Він став символом технічного прогресу, хоча за своїми габаритами і функціональністю був дуже далекий від сучасних смартфонів. І навіть якщо зараз ми часто скаржимося на стан своїх телефонів, варто згадати ці історії розвитку, щоб зрозуміти, як далеко ми зайшли. Перший "смартфон" з'явився лише в 1997 році, але перші кроки до бездротового зв'язку були зроблені ще у 1800-х роках. Саме тоді Олександр Белл подав патент на бездротовий телефон. Однак цей пристрій не був схожий на сучасні мобільні телефони — він використовував промені світла для передачі звуку. Незважаючи на те, що технологія не прижилася, вона стала важливим етапом у розвитку комунікацій. Сьогодні ж ми використовуємо хмарні телефонні системи для малих бізнесів, які дозволяють спілкуватися через будь-який пристрій, що значно полегшує наші комунікації. Усе це стало можливим завдяки незліченним досягненням в історії мобільного зв'язку, які починалися з таких кроків, як перший дзвінок на Манхеттені. Протягом наступних десятиліть мобільні телефони зазнали значних змін і покращень. Вони стали меншими, легшими та більш потужними завдяки швидкому розвитку технологій. У 1990-х роках почали з’являтися смартфони, які володіли більшими можливостями, такими як доступ в Інтернет та встановлення додатків. Сьогоднішні мобільні телефони – це справжні мультимедійні центри, які забезпечують не лише зв’язок, а й можливості для розваг, роботи та навчання. Мобільні телефони змінили наше життя у багатьох аспектах. Вони забезпечують нам можливість спілкуватися з ким завгодно у будь-який час і з будь-якої точки світу. Вони стали не тільки інструментом зв’язку, а й засобом відтворення медіа, зйомки фотографій та відео, перегляду веб-сайтів, доступу до соціальних мереж, організації робочих завдань та багато іншого. Швидкий темп технологічного розвитку обіцяє нам ще більше захопливих інновацій у сфері мобільних телефонів. Очікується, що майбутні пристрої будуть ще потужнішими, мають більшу ємність акумуляторів, покращену камеру, розширені можливості штучного інтелекту та багато іншого. Нехай мобільний телефон продовжує відкривати для нас нові можливості та змінювати наше життя на краще.

Цікаві факти про мобільний телефон:

Приголомшливим є те, що мобільними телефонами користується більше людей на планеті, аніж зубними щітками.

Кількість телефонів перевищує кількість комп’ютерів аж в 5 разів; японці майже усі смартфони роблять водонепроникними.

Номофобія – страх втратити мобільний телефон.

 

 

31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько – духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну  аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"... 31.07. 1952. Рівненський обласний суд присудив Галині 10 років увיязнення. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звיязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вיязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, навесні 1953-го перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині також довелося розвантажувати баржі з цементом у мішках по 50 кг. За Указом 1954 року їй, як малолітній і за добру роботу, зняли 2/3 терміну і звільнили 24.12. 1954. Галина зупинилася в Костополі, у бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, закінчила у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Одержала новий паспорт, бо судимість з неї зняли. Однак увага КГБ до Галини не ослабла. З вересня 1963 рроку вона відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Галина зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. У 1965 році вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького і познайомилась з Олесем Сергієнком, Оксаною Мешко, Вячеславом Чорноволом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Іваном ДЗЮБОЮ. КДБ робили спроби завербувати Галину, щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. В 1968 році у видавництві "Донбас" знімають з виробництва підписану до друку рук її нову збірку поезій, у 1971-му в київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію затятій націоналістці і бандерівці –  до Спілки письменників її приймуть аж через 17 років. У 1988 році Галина Леонідівна включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, Народного Руху України, "Меморіалу", ДемПартії України. В 1990-му переїхала до Львова. Виступала як публіцистка, повістярка, поетка, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лавреаткою літературного конкурсу "Шістдесятники", премії імені Олександра Білецького, премії імені Валерія Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема: "Степан Бандера – людина і міф", "Нескорені берегині" – про українських жінок-політичних увיязнених. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лише 7. Померла у Львові 11 березня 2001 року. 

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є  літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук – дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му – роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики. Його твори перекладено багатьма мовами світу. Він перекладає з англійської, валлійської, слов'янських мов. Народився майбутній письменник 18 березня 1952 року в місті Станіслав, нині – Івано-Франківськ. Юрієм його назвали на честь маминого рідного брата, розстріляного в 1941 році. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут за спеціальністю учитель української мови і літератури та філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. У 1974 році переїхав до Львова. У 1970-80-х роках Юрій Винничук потрапив під нагляд КДБ через свої поширені у самвидаві "чорні" історії, у нього неодноразово робили обшуки вдома. 

Між тих народів сотворю народ,

що перевершить всіх своїм терпінням,

перетворившись безліч раз на попіл,

віднайде в попелі своє він воскресіння.

Пройшовши шляхом всіх пекельних мук

під регіт і знущання ката,

він світ навчить, як вижити і жить,

навчившись сам спочатку, як вмирати.

Це рядки, написані у 1978 році. "Якби я міг, то інакше прожив би своє життя. В молодості я забагато часу витратив на спілкування. Потім виявилося, що ті, з ким я спілкувався, стукали на мене в КДБ, переповідали наші розмови… Якби я не попався на цих дурних знайомствах, то моє життя склалося б інакше. Можливо, книжки би раніше почав видавати. Тепер я дуже хочу надолужити, наздогнати, в мене безліч ідей, але мало часу"– Юрій Винничук. Письменник пройшов тернистий шлях до слави і успіху, займався перекладами і довгий час працював на видавництво «Піраміда». Зараз автор живе у Львові, продовжує складати власні книги і редагувати чужі. Читати книги Юрія Винничука безперечно варто, якщо ви небайдужі до долі української літератури, або якщо вам цікавий погляд сучасника на ряд важливих політичних подій в Україні і за кордоном. Многая творчая літа Юрію Павловичу!

14 березня в Україні відзначають День добровольця, щоб показати повагу до наших військових і відзначити неймовірну хоробрість чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю для захисту держави.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.Творчий доробок письменника можна поділити на дві головні складові: поетичну і прозову. Вірші Юрій Ігорович почав публікувати у великих літературних журналах України з 1991 року. Перша збірка поезій – «Небо і площі», вийшла у 1985 році. Наступними були збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013). У поезії Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку «духовної вертикалі буття», наснаги і неспокою, патетики з іронією. Чимало віршів поета покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», з якими він співпрацює. З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (1989), написані від враження служби автора в армії. Ця книжка привернула увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. Через два роки з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» з характерними для подальших прозових творів письменника рисами: містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреація» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію – головним героєм кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень, що описуються у жанрово-стилістичний суміші: сповідь, «чорний реалізм», буфонада, трилер, готика, сатира. У 2011 році Юрій Андрухович випустив найбільшу свою прозову книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали її «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Романи «Коханці Юстиції» та «Радіо Ніч» побачили світ відповідно у 2017 і 2020 році. Есеїстика Андруховича базується на його частих подорожах до інших країн і складається у своєрідні «книги спостережень». Андрухович – є автором перекладів українською мовою трагедій «Гамлет»,  «Ромео і Джульєтта», «Король Лір» Вільяма Шекспіра, «Розбитий глек» Гайнріха фон Кляйста, поезій Р.-М. Рильке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, американської поезії 1950-60-х років та інших. Про свою перекладацьку роботу письменник говорить доволі стримано: «Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне – перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь цілісність».Твори самого Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою,  білоруською, угорською, фінською, шведською, французькою, іспанською, чеською, словацькою, хорватською, сербською мовами.

 

День пам'яті Ніла Хасевича – воїна та іміджмейкера Української Повстанської Армії

4-го березня 1952 року в бункері на хуторі біля села Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області, в бою з московосько-більшовицькими окупантами, загинув Ніл Хасевич, боєць УПА на псевдо "Зот". Чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який мешкав там із дружиною Єфросинією та сином Григорієм. О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного "Зота", обладнану просто на селянському подвір’ї. Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій. Їх, убитих повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти завжди привозили вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок. Ніл Хасевич – видатний художник-графік, активний громадський і політичний діяч, член Організації Українських Націоналістів і Української Головної Визвольної Ради, Лицар Срібного Хреста Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Він керував підпільними друкарнями і працював головним іміджмейкером УПА. Він редагував військовий щомісячник “До зброї!”, політичні газети “Вільна Україна” та “За Самостійну Україну”, сатиричні журнали “Український перець” та “Хрін” і до всіх названих видань малював картинки. Ілюстраціями “Зота” прикрашалися майже всі підпільні видання Волині й Полісся. Лише за один 1949-й рік українські повстанці виготовили 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції, кожну десяту з них супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича. У програмній статті “Про графіку”, вміщеній у числі газети “Волинь” від 1 вересня 1941 року, художник виклав власне кредо: "Ніхто з тих, хто розуміється на справі, не стане заперечувати сьогодні потребу і значення художнього оформлення різного роду друків... Ніхто не заперечуватиме великих можливостей графіки, як художнього, так і пропагандивного чинника. Кожна держава опікується й підтримує графіку та використовує праці митців-графіків і застосовує їх у всіх ділянках державного й громадського життя, та старається – в меншій, або більшій мірі – створити сприятливі умови для розвитку й поширення цієї найживішої галузі мистецтва." Розмірковуючи про суть мистецтва, 24 лютого 1933 р. Ніл Хасевич записав: "Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все." Ніл Хасевич трудився, як повноцінне креативне агентство, що розвивало корпоративний стиль замовника – Української повстанської армії. Протягом 1943-1944 рр. під позивним “Левко” він керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА “Північ” під орудою крайового командира Клима Савура (власне: Дмитро-Роман Клячківський; 1911-1945). Для поточних потреб УПА, що у складі 20 підрозділів діяла на території Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей, він готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород (за особистим завданням Романа Шухевича), портрети, шаржі, карикатури, прапори та гроші УПА, як-то: бофони (Бойовий фонд УПА) – грошові квитанції з національними символами, такі собі знаки “позики на бойові потреби”. Усі можливі носії комунікацій із окупантами та місцевим населенням були ним залучені. Творчу спадщину воєнної й повоєнної доби склали 150 авторських дереворитів, виданих у Філадельфії, як мистецькі альбоми “Волинь у боротьбі” (1950) та “Графіка в бункерах УПА” (1952). Мистецтво було зброєю Ніла Хасевича в боротьбі за Україну – Самостійну Соборну Державу.

Творець музики українського гімну

4 березня - 210 років від дня народження українського композитора, автора гімну України Михайла Михайловича Вербицького (1815 -1870). Михайло Вербицький народився у селищі Явірник-Руський біля Перемишля (Польща) в сім’ї греко-католицького священника. Коли йому було десять років – залишився без батька. Після цього матір відмовилася від опіки над сином, тому Михайла виховував родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він започаткував музичну школу при перемишльській катедрі греко-католицької церкви, де вчився і Вербицький. Навчався музики в Алоїза Нанке, Франтішека Лоренца. У 1829 році вперше виступив на урочистому богослужінні в складі хору Перемишльської єпархії. Михайло Вербицький навчався у Львівській духовній семінарії, яку тричі намагався закінчити. Перші два рази його виключили з навчального закладу, а третій раз він сам пішов, адже мав піти працювати, щоб утримувати сім’ю. Ще під час навчання у Львівській духовній семінарії композитор добре оволодів грою на гітари. Саме він створив перший український посібник гри на цьому інструменті. У 1950-му році його висвятили на священика.

"Ні, я жива! Я буду вічно жити!"

25 лютого відзначається День української жінки, також відомий як День українки, на честь народження видатної української письменниці та громадської діячки Лесі Українки. Це свято стає символом вшанування її спадщини та вагомого внеску у розвиток українського суспільства. Справжнє ім'я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Вона народилася 25 лютого 1871 року в родині дворян у Новограді-Волинському Житомирської області. Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини. Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка. Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська,  болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера.  У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Український Гомер ХХ століття (20 лютого 120 років від дня народження У. Самчука)

Золотий Тризуб

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Тризуб має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі. Тризуб як державний символ України був обраний невипадково, із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи знаходили це зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери. Наш герб, наша святиня, має давню та величну історію, він народжений із споконвічного народного прагнення до волі та незалежності. Національний символ, що уособлює тисячолітній зв’язок поколінь – минувшини, сьогодення та майбутнього.  Існує близько трьох десятків теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдності світу і т.д.). Для слов'ян сокіл був священним птахом. Наукова назва сокола - Falco є похідною від латинського слова falx («серп») і підкреслює серпоподібну форму крил у польоті. Хто придумав тризуб України? Остаточно Володимирів тризуб був прийнятий на пропозицію Михайла Грушевського, як Великий і Малий державний Герб УНР у відповідному орнаментальному обрамуванні — Малою Радою (12 лютого 1918 року у Коростені) та Центральною Радою (22 березня 1918 року). Автором проектів був Василь Кричевський. Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу.

16 лютого - День військового журналіста України

 

Відповідно до наказу Міністра оборони України від 2018 року, 16 лютого вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії поруч із танкістами, десантниками, морпіхами, артилеристами в найгарячіших місцях українського спротиву. Дату 16 лютого - День відзначення військових журналістів обрали невипадково. У 2015 році неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання в цей день загинув редактор редакції телебачення телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Дмитро Лабуткін – військовий журналіст, який у 2015-му році в окупованому Дебальцевому на Донеччині почепив на бронетранспортер синьо-жовтий прапор і зафільмував це. За словами ексголовного редактора телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" Івана Чміля, з 21 січня до 16 лютого Дмитру вдалось зібрати й передати документи про перебування російської регулярної армії на території Донбасу, які потім застосували як доказ під час перемовин у Мінську.

Рак виліковний!

Всесвітній день боротьби проти раку засновано 2000 року на першому Всесвітньому саміті боротьби з раком, який проходив у Парижі. На цьому саміті кілька керівників державних установ та онкологічних організацій підписали Паризьку хартію боротьби з раком. Цей документ складається з 10 статей, в яких викладається: заохочення досліджень щодо лікування та профілактики онкологічних захворювань; модернізація послуг, що надаються пацієнтам, хворим на рак; мобілізація світової спільноти для боротьби проти раку. Стаття X Хартії офіційно оголосила 4 лютого Всесвітнім днем ​​боротьби проти раку, «щоб Паризька Хартія була в серцях та душах людей усього світу». Україна приєдналася до конвенції країн, що підписали Паризьку хартію боротьби проти раку 2007 року. 

Валер'ян Підмогильний – інтелектуал, письменник, перекладач, екзистенціаліст

2 лютого 1901 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Валер’ян Підмогильний – письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», –  писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю. Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання»  – згадувала  мешканка села Чаплі Марія Ярушевська. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер. Вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

"Козацька матір" Оксана Мешко

 30 січня виповнюється 120 років з дня народження незламної жінки, легенди українського дисидентського руху. Народилася Оксана Мешко в селі Старі Санжари у родині з давнім козацьким корінням. У 1920 році в Харкові російські більшовики розстріляли її батька Якова. Потім вбили 17-річного брата Євгена, який був активістом «Просвіти». Тож все своє життя Оксана Мешко боролася проти репресій і несправедливості, за вільну і незалежну Україну. Коли її заарештували - тримали у нестерпних умовах і піддавали страшним тортурам, 21 добу поспіль не давали спати. Із російських таборів Оксана Мешко знов повернулася до Києва, до сина. Через два роки її реабілітували, але вона продовжила боротися. У 1972 році її знову арештували у справі її сина Олеся, багато разів допитували та проводили обшуки. Маючи досвід увʼязнення, вона не злякалася і захищала свого сина та його побратимів. За це у середовищі дисидентів її стали називати «Козацькою матір’ю». 1976 року разом з Миколою Руденком стала співзасновницею Української Гельсинської групи (УГГ) – першої і єдиної на той час в Україні правозахисної організації. У відповідь кдб посилило нагляд за Оксаною Мешко, тиснули на неї, проводили постійні обшуки, навіть кілька разів перекопали город, шукаючи «компромат». Але «Козацьку матір» це не зламало. Щоб знищити Оксану Мешко у 1980 році на неї, 75-річну жінку, скоюють «збройний напад». А потім арештовують і відправляють до психіатричної лікарні. А у 1981 році  відправили у заслання. Уявіть, що довелося пережити нашій незламній землячці.

Незламні «кіборги»

Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.У Донецькому аеропорту та селищі Піски протягом цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші. В обороні аеропорту також брали участь волонтери і медики. За стійкість і незламність українських захисників назвали «кіборгами». Вони стали символом мужності та відданості ідеалам вільної та незалежної України. У період з 18 до 21 січня 2015 року внаслідок підриву окупантами термінала ДАП загинуло 58 «кіборгів», тож 21 січня було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу, який був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

Письменник зі світлою інтуїцією природи

14 січня - день народження Євгена Гуцала (1937-1995) - видатного українського прозаїка і поета, шістдесятника, журналіста, кіносценариста, новеліста, автора понад 100 книжок, лавреата Шевченківської премії, премії імені Івана Огієнка, Міжнародної премії фундації Антоновичів. Його творчий доробок  надзвичайно великий: оповідання, повісті, романи, новели, збірки віршів і твори для дітей. "Ще понад 25 років тому у своїх публіцистичних статтях Євген Гуцало передбачив російську експансію, ґрунтуючись на свідченнях самих російських воєначальників, істориків, письменників - апологетів "Третього Риму". Але книжку прочитали лише одиниці, і більшість просто не повірила у те, що таке може здійснитися насправді"- письменниця Леся Воронина, дружина Євгена Гуцала. Його "Ментальність орди" побачила світ у 1996 р. До книжки увійшов цикл його публіцистичних статей, що друкувалися впродовж 1993-1995 рр. у газеті "Літературна Україна", на теми російської експансіоністської політики, минулого і сучасного України.

125 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець Олександр Ковінька

Олександр Ковінька (справжнє прізвище Ковінько) народився 13 січня 1900 року у селі Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка. Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Під час подій Української революції 1917-21 років Олександр Ковінько підтримував Директорію УНР, яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський антигетьманський загін. В одній із сутичок повстанців, підтримуваних Директорією з одного боку і військовими частинами Німеччини та частин гетьманату Павла Скоропадського його схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, російський, денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою.