День народження Вікіпедії

День народження Вікіпедії відзначається щорічно 15 січня. Звідки ми отримуємо знання? Для цього можуть слугувати досвід, традиції, інтуїція, результати наукових досліджень, визнані авторитети, зрештою, навіть чутки та припущення. У всіх цих розрізнених джерел є свої недоліки,  вони можуть як спрацювати, так і підвести у відповідальний момент. Тому прагнення зібрати всі знання під однією обкладинкою призвело до створення енциклопедій — книг, які розтлумачували назви, поняття, події. Зараз, в епоху інтернету, ми користуємося Вікіпедією — універсальною енциклопедією. Головна її перевага полягає у можливості вільного обміну всіма людським знаннями. Поява інтернету відкрила надзвичайні можливості доступу до енциклопедичних знань. В 1999 році інтернет-сайт Everything2, який збирав знання з усіх можливих галузей, вперше надав можливість своїм користувачам редагувати викладену інформацію, але власники сайту не мали на меті створювати енциклопедію. У 2000 році Ларрі Сенджером та Джиммі Вейлсом було створено англомовний інтернет-ресурс — Нупедію. Енциклопедичні статті для цього сайту писали виключно експерти-науковці, а потім ще відбувалося ретельне рецензування матеріалів. Автори Нупедії  прагнули досягти найвищої якості, тому контент додавався дуже повільними темпами. Щоб прискорити наповнення Нупедії новими матеріалами, 15 січня 2001 року Сенджер та Вейлс відкрили паралельний проєкт, який назвали Вікіпедією. Назва пішла від wiki-технології, на якій було засновано сайт. Вікіпедія вирізнялася тим, що редагувати статті могли будь-які користувачі інтернету.

Правдоносець з діаспори

 

11 січня народився Яр Славутич ( 1918-2011). Професор Альбертського Університету, мовознавець, перекладач, поет, автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). «Був Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах чи альманахах… – пише в автобіографії поет, – 1943 року я вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу я друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало моїм легальним прізвищем». Яр Славутич прожив надзвичайно насичене життя. Народився на Херсонщині в козацькій родині. У вересні 1932 року 14-річного юнака разом з батьками заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він утік і повернувся в рідне село. Під час Голодомору помирають його піврічна сестричка, улюблений дід і бабуся. Тоді ж він складає присягу, продиктовану рідним дідом, – вижити й розказати всьому світові, «як москва нищить Україну…». Відзначає Славутич у своїй біографії і 1938 рік, коли, будучи студентом Запорізького педінституту, він опиняється у в’язниці за читання віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка.

День пам'яті дисидента Гелія Снєгирьова

28 грудня 1978 року в жахливих муках помер 51річний Гéлій (Євген) Іванович Снєѓирьов. Гелій Снєѓирьов — письменник, кінорежисер, кіносценарист та журналіст, правозахисник- дисидент.Рідний дядько Снєгірьова — письменник Вадим Собко, щоб "заспокоїти" Гелія розповів, що його сестра,( матір Гелія) 1930-го була свідком обвинувачення у справі «Спілки визволення України», яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління. Від переживань матір Гелія захворіла й швидко «згоріла» у 36 років. Про процес «СВУ» в той час годі було щось довідатися, та ще жили свідки. Снєгірьов почав їх розшукувати, перечитувати старі газети. Зустрічався з учасниками процесу СВУ, зокрема Матушевським і Всеволодом Ганцовим, і  1975-го написав оповідання про «СВУ» — «Ненько моя ненько... або Набої для розстрілу». Вперше в СРСР з’явилася правдива розвідка про цей політичний процес у «країні – хижаку, країні – нищивнику усього живого, країна, в якій усі без винятку кажуть не те, що думають.» Гелій віддав рукопис до надійних рук із умовою, в разі, коли з ним щось трапиться, переправити твір на Захід. Є там й такі слова: «Під корінь із гілками знищувала радянська влада українську інтелігенцію».

Дисидент, що не схожий на дисидентів…

Микола Данилович Руденко - Герой України, видатний український письменник, дисидент, філософ, правозахисник, перший голова Української Гельсінської спілки, борець за незалежність, політв'язень радянських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. «Вся біографія Миколи Даниловича є свідченням того, що Донбас – це українська земля. І не тільки його біографія. Донбас дав Україні Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Василя Стуса, Юрія Липу, і це далеко не повний список. Це без сумніву український край! Його біда в тому, що поряд з українськими родами, які віддавна жили на цій землі, в радянський час туди зумисне переселяли людей з Росії», – наголошує правозахисник Мирослав Маринович. Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт. Коли хлопчику було 6 років батько загинув під час аварії у шахті. Далі доля постійно випробовувала його з дитинства. Через рік під час ігор з хлопчаками отримав травму ока від поціленого камінця, око на довгий час осліпло. У 30-х він став свідком розкуркулення у селі, насильного залучення селян у колгоспи, куди довелося віддати коня, корову і пару волів. Пережив радянський голод 20-х років, Голодомор 33-го. Вищу освіту прагнув здобувати вивчаючи українську мову, але його не взяли – радянська влада проводила тотальну русифікацію Донбасу. Тож у 1939 році хлопець зміг вступити лише на російський філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Однак через два місяці юнака мобілізували у військо. Міг відмовитися, але приховав від медкомісії сліпоту одного ока аби не комісувала, міг бути полковим писарем. 4 жовтня 1941 року в перших боях із нацистськими окупантами  Микола Руденко отримав тяжке поранення розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити.

Літературні вітражі Володимира Лиса

Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року поблизу села Згорани, Любомльський район, Волинська область. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжній газеті, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Сьогодні він працює як редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь». Також Володимир Лис – член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Володимир Лис у літературі дебютував як драматург, п'ять його п'єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Довгий час був поза письменницькими організаціями. Сам він про процес своєї роботи говорить: «Я ніколи не сідаю писати твір, не склавши своєрідного плану - конспекту. Потім за цим планом пишу. Але дуже часто буває, що по ходу дія завертає в абсолютно неочікуваний бік. Тоді я йду вслід за своєю інтуїцією». Це характеризує його як свідомого та серйозного автора, саме тому твори Володимира Лиса вигравали також конкурси радіоп’єс, а самого автора у 2010 році було визнано «Митцем року»..

Найвпливовіший українець світу

 

Алла Горська: душа шістдесятництва, самобутня художниця, дисидентка і правозахисниця

18 вересня 1929 року в Ялті в родині типових радянських функціонерів (хоча мати була з козацького роду, багатих селян) народилась дівчинка Алла. Родина Горських часто переїздила, але врешті замешкала в Києві. Навчалась Алла в художньому інституті, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким – уродженцем Донбасу, українцем, який дуже добре розумів, що таке сягати в мистецтві власних традицій та коріння. Донеччина надихала на монументальне мистецтво.  Віктор суттєво вплинув на світогляд своєї коханої. В 1961 сталась подія, яка змінила її життя.  З подругою Надією Світличною, рідною сестрою Івана Світличного, родом з Луганщини, відвідали етнографічний музей Івана Гончара. Це був як струс мозку, як згадувала сама Алла, повернення до свого коріння (бо свого часу під час навчання Аллу було навіть звільнено від вивчення української мови). Вона побачила там не лише експонати, але і усвідомила українське призначення, українську окремішність як нації. Усвідомила те, що не знає ні історії, ні мови своїх предків - всього того, що було матеріалізовано в музеї Івана Гончара, і завзято взялась за вивчення мови, наполегливо та послідовно повертаючи собі свою природу. Ще одна знакова подія, коли Алла Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком відвідали Биківню, де раптом побачили дітей, що грались в футбол простріленим дитячим черепом, набитим сіном. Грались легко,не задумуючись. Саме тоді Симоненко прорік своє "ми всі на цвинтарі розстріляних ілюзій".  Місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного місця, адже бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Навіть більше — сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. Шоковані молоді митці написали меморандум, писали до Київської міської ради, щоб визначити історичну правду і провести розслідування.Саме в цей період Алла захопилась монументальним мистецтвом, яке могло відображати державницькі інтереси. І саме такі роботи подружжя створювало на Донеччині. На жаль, цей  доробок здебільшого втрачений.

«Життя на Землі – це екзамен на гідність»

                               

10 вересня 1940 року  в селі Воловець Горлицького повіту на Лемківщині в селянській родині народився Микола Горбаль. Поет, дисидент, член Української Гельсінської групи. У 1945 родину примусово депортували до УРСР – спочатку на Харківщину, а за два роки Горбалі перебралися на Західну Україну до села Литячі на Тернопільщині. З дитинства Миколу Горбаля цікавила музика. Його батько був регентом, керував церковним хором, знав ноти, сольфеджіо. У 16 років Микола навчився грати на скрипці.  Закінчив музично-педагогічне училище у місті Чортків за спеціальністю вчитель музики і співів. Працював учителем музики у Борщеві, викладав музику в школі, естетику в Борщівському технікумі механізації, створив молодіжний ансамбль із вчителів, керував дитячим ансамблем пісні і танцю «Сонце» при будинку піонерів. Сам почав писати пісні. Говорив зі студентами про національне мистецтво. Читав поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. У 1970 році  його попросили провести відкритий урок, після чого заарештували за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Основним пунктом звинувачення стала його поема «Дума», в якій Радянський Союз було зображено тоталітарною державою, а Україну – колонією, та зізнання Горбаля, що слухав західні радіостанції. Вирок - 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно в Івано-Франківську).

Головний ідеолог українського націоналізму

 

29 серпня — день народження Дмитра Донцова. Він з’явився на світ у 1883 році в Мелітополі, у родині з козацьким корінням. Його батько й дід з дитинства виховували хлопця в українському дусі. Сам Донцов згадував: “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)”. Освіту здобував у Мелітопольському реальному училищі, а згодом — на юридичних факультетах Петербурзького, Віденського і Львівського університетів. У 1905 році приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії, розпочавши революційну діяльність проти царського режиму. За свої переконання двічі зазнавав арештів. Згодом він відмовився від марксизму й став одним із найпалкіших прихильників інтегрального націоналізму, поєднуючи ідеї консервативної революції з боротьбою за державність. У 1912 році він одружився з львів’янкою Марією Бачинською й оселився у Львові. Вже у 1914 році став одним із засновників Союзу Визволення України — організації, що боролася проти російської імперії під час Першої світової війни. Після проголошення Української Держави працював у Києві: очолював Українську телеграфічну агенцію та Пресове бюро УНР у Берні. У 1922 році, завдяки підтримці Євгена Коновальця, він відновив видання "Літературно-наукового вісника", який став потужним ідеологічним центром українського руху. А вже у 1926 році світ побачив його працю "Націоналізм" — книгу, яка стала підручником для цілого покоління борців за волю України. Протягом життя Донцов працював і жив у Львові, Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, а згодом у США та Канаді. Він ніколи не зупинявся у своїй місії — мобілізувати українців до боротьби за незалежність.

Ріпин, Ріпа чи Рєпін?

Його звикли вважати російським художником, всупереч тому, що Ілля Юхимович народився у Харківській губернії в сім’ї козака, прожив на українських землях тривалий час, а чимало його відомих картин присвячені українській тематиці. Відомо, що у різний час митець створив декілька жіночих портретів в українських костюмах. Жіноча краса та врода справили на художника неабияке враження. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком». І ще про українок: «А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!! А яка мова!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!». 5 серпня 1844 року у Чугуєві на Харківщині народився знаменитий художник, автор картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Юхимович Рєпін. Батько художника походив із козацького роду на прізвисько Ріпа. Відслуживши 27 років, він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Бочаровою, теж із родини військових поселенців, і зайнявся розведенням племінних коней. Родина була досить заможною. Бабуся художника тримала постоялий двір. Малювати Ілля почав ще змалку. Перші уроки малювання давав двоюрідний брат Трохим Чапигін. Пізніше хлопця віддали на навчання в корпус топографів, згодом пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових, підробляв розписуванням храмів. У 1863 р. Рєпін вирушає підкорювати Санкт-Петербург, фарбує дахи, екіпажі, навіть відра. Паралельно вступає до малювальної школи Товариства заохочування художників, де на талановитого юнака звертає увагу художник Крамской.

Катерина Бабкіна: сучасний голос української літератури

Українська письменниця, поетеса, сценарист та драматург. Народилася 22 липня 1985 року. У 2006 році закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала в журналі «Esqu ire» (Україна). Співпрацювала з виданнями «Фокус», «Бізнес», «Le Monde», «ART UKRAINE», є колумністом видань «The Insider» та «Платформа». Автор поетичних збірок «Вогні святого Ельма» та «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне», збірки оповідань «Лілу після тебе», роману «Соня», збірки «Щасливі голі люди» та збірки віршів «Заговорено на любов». Твори публікувалися у журналах «Сучасність»,«Четвер», «Форма(р)т», «Київська Русь», «Святий Володимир», «Кур'єр Кривбасу», «ШО», «RADAR». Вірші Катерини перекладені польською, німецькою, англійською, шведською мовами.

Франц Кафка - геній абсурду

3 липня 1883 року народився Франц Кафка — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX століття, австрійського чиновник, єврейський страдник і громадянин Чехії. Франц Кафка народився в Празі. Його батько Герман, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родині належала й невелика фабрика. Його мати Юлія походила з роду Льови, забезпеченішого й освіченішого. Франц закінчив німецьку гімназію та Празький Карлів університет, отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах. Відбувши стажування в окружному суді, він почав служити в страховому товаристві. Але вже через рік перейшов у напівдержавну організацію, яка страхувала виробничі травми. Нове місце служби виявилося й останнім — Кафка прослужив тут чотирнадцять років і 1922 року вийшов по хворобі на пенсію — жити йому лишилося менше двох років. Провів він їх частково в Берліні, частково в санаторіях і лікарнях. Помер З червня 1924 року від сухот в курортному містечку Кірлінг під Віднем. Похований у Празі. Робота його завжди обтяжувала.

Запорізька Січ - форпост свободи

250 років тому – 15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. Та Січ не зникла — вона продовжує жити у книгах, картинах, фільмах і піснях. Її образ став символом боротьби за свободу, гідність і справедливість. Січ була унікальним явищем нашої історії, осередком визвольного руху, де формувалася національна ідентичність, самоврядні політичні інституції, військова стратегія та ідея державності. Основи демократії – виборність отаманів, колективне ухвалення рішень, відповідальність перед громадою – ключові принципи Запорозької Січі, які відображали високий рівень політичної культури українців. Слово «козак» тюркського походження, перекладається – «вільна людина». Цей символічний зміст зберіг свою актуальність і в ХХІ столітті. Сьогодні, коли Україна протистоїть повномасштабній російській агресії, дух козацької свободи відродився в українських воїнах. Вічна волелюбність предків нестримною наснагою виринула сьогодні у рішучий спротив агресору. Завзято, талановито, сміливо сучасні українці гідно дають бій ворогу.

До дня народження українського письменника та перекладача Сергія Сингаївського .

Народився у Києві 27 травня 1957 року в родині, де літературна та редакторська спадщина займали особливе місце. Він виріс в середовищі творчості та художнього слова, створеному батьками: поетом Петром Сингаївським та матір’ю Ганною –  редакторкою видавництва «Дніпро». Освіту здобув на романо-германському факультеті Київського Державного університету імені Тараса Шевченка. З 1984 по 1987 рік проходив службу військовим перекладачем в Ефіопії. Цей життєвий етап приніс Сергію Сингаївському чимало вражень та  безцінний досвід. У 2010 році в його перекладі англійською мовою вийшла велика монографія з українського мистецтва "Українські митці в Парижі 1900-1939" В. Сусак. Перекладав на англійську також і художню прозу: «Вершники» Ю. Яновського, «Посол Урус-Шайтана» В. Малика, «Причини і наслідки» Ю. Щербака. У 2016 році побачила світ його книга  «Дорога на Асмару».

12 травня - Всесвітній день медичних сестер

«Сестра повинна мати потрійну кваліфікацію:
сердечну – для розуміння хворих,
наукову – для розуміння хвороби,
технічну – для догляду за хворими»

Флоренс Найтингейл

Починаючи з 1997 року, в Україні за ініціативи Міністерства охорони здоров’я України та Асоціації медичних сестер, відзначається Всесвітній день медичної сестри. Саме ж свято має більш глибоке коріння і довгу історію і відзначалося за рішенням Міжнародної федерації Червоного Хреста. Всесвітній день медичної сестри щорічно відзначається 12 травня — у день народження англійської сестри милосердя Флоренс Найтінгейл (1820–1910), яка вважається засновницею сучасного сестринства. Згідно з історичними довідками, під час Кримської війни Ф. Найтінгейл організувала у Туреччині догляд за пораненими солдатами союзників (коаліції Франції, Османської імперії, Великобританії і Сардинії). Згодом вона заснувала перші курси сестер милосердя Англії.

І лірик, і боєць

«Я знаю одне, що треба писати хороші твори,
а хороші вони будуть тільки тоді,
коли писатимемо правду»
Григорій Тютюнник

Далекого 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник (за паспортом – Єгор) в селі Шилівка (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Він пройшов непростий життєвий шлях. Закінчив Зіньківську середню школу у 1938 році. Після закінчення школи вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Під час навчання стає членом літературної студії, що була літературним об’єднанням при Спілці радянських письменників України.
Не стояв осторонь і коли розпочалась Друга світова війна, тому 28 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 року потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і долучився до партизанського руху на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 року, знову потрапив у полон, але згодом, у квітні 1944 року, втікає з полону і приєднується до партизанського з’єднання майора В. Кокіна, що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований та у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни 2-ої групи. Закінчив Григорій Тютюнник Харківський університет в 1946 році і пішов працювати за фахом учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти. Потім свою педагогічну діяльність продовжив у школі міста Кам’янка-Бузька.

3 квітня - День народження мобільного телефону

Є дивне свято на Землі – це день народження... мобільного телефону. А все завдяки інженеру компанії Motorola, такому собі Мартіну Куперу, який п'ятдесят два роки тому - 1973-го - продемонстрував своє дітище - перший у всесвіті мобільний телефон.  Щоправда, це був не сучасний гаджет, який може дуже багато, до якого ми всі звикли і без якого не мислимо свого життя, а серйозний прилад доволі солідних розмірів. Немає нічого дивного у тому, що перший мобільний телефон  Motorola DynaTAC 8000X важив 2,5 кілограма. Відтоді людство почало жити інакше, тому що з'явилася можливість зв'язатися з абонентом практично миттєво, незалежно від місця перебування. Вчені обґрунтовано вважають, що саме винахід мобільного телефону став найбільш значущою подією останніх років. І вони праві, тому що сьогодні практично неможливо знайти активної людини, у якої не було б цього засобу спілкування та комунікації.

31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько – духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"...

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук – дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му – роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики.

14 березня в Україні відзначають День добровольця, щоб показати повагу до наших військових і відзначити неймовірну хоробрість чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю для захисту держави.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.