Головний ідеолог українського націоналізму

 

29 серпня — день народження Дмитра Донцова. Він з’явився на світ у 1883 році в Мелітополі, у родині з козацьким корінням. Його батько й дід з дитинства виховували хлопця в українському дусі. Сам Донцов згадував: “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)”. Освіту здобував у Мелітопольському реальному училищі, а згодом — на юридичних факультетах Петербурзького, Віденського і Львівського університетів. У 1905 році приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії, розпочавши революційну діяльність проти царського режиму. За свої переконання двічі зазнавав арештів. Згодом він відмовився від марксизму й став одним із найпалкіших прихильників інтегрального націоналізму, поєднуючи ідеї консервативної революції з боротьбою за державність. У 1912 році він одружився з львів’янкою Марією Бачинською й оселився у Львові. Вже у 1914 році став одним із засновників Союзу Визволення України — організації, що боролася проти російської імперії під час Першої світової війни. Після проголошення Української Держави працював у Києві: очолював Українську телеграфічну агенцію та Пресове бюро УНР у Берні. У 1922 році, завдяки підтримці Євгена Коновальця, він відновив видання "Літературно-наукового вісника", який став потужним ідеологічним центром українського руху. А вже у 1926 році світ побачив його працю "Націоналізм" — книгу, яка стала підручником для цілого покоління борців за волю України. Протягом життя Донцов працював і жив у Львові, Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, а згодом у США та Канаді. Він ніколи не зупинявся у своїй місії — мобілізувати українців до боротьби за незалежність. Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Його тіло спочиває в США, на українському кладовищі у Саут-Баунд-Брук. Дмитро Донцов залишив величезний спадок як ідеолог, публіцист, мислитель і філософ. Він був доктором права, спеціалістом з інформаційно-психологічних операцій, редактором і видавцем часописів "Заграва", "Літературно-науковий вісник", "Вісник". Саме його слово стало дороговказом для двох поколінь борців за Україну. Його ключові праці — "Націоналізм", "Де шукати наших традицій?", "Дух нашої давнини", "Туга за героїчним" — формували національну свідомість, надихали та об’єднували українців. Його ідеї вплинули на цілу когорту видатних діячів української культури й боротьби: Євгена Маланюка, Юрія Липу, Олену Телігу та багатьох інших. Донцов створив атмосферу нонконформізму й войовничого ідеалізму, яка згодом стала підґрунтям для виникнення Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії. Він закликав до національного відродження, наголошував на цивілізаційній місії України та закладав ідеологічний фундамент нашої державності.

Ріпин, Ріпа чи Рєпін?

Його звикли вважати російським художником, всупереч тому, що Ілля Юхимович народився у Харківській губернії в сім’ї козака, прожив на українських землях тривалий час, а чимало його відомих картин присвячені українській тематиці. Відомо, що у різний час митець створив декілька жіночих портретів в українських костюмах. Жіноча краса та врода справили на художника неабияке враження. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком». І ще про українок: «А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!! А яка мова!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!». 5 серпня 1844 року у Чугуєві на Харківщині народився знаменитий художник, автор картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Юхимович Рєпін. Батько художника походив із козацького роду на прізвисько Ріпа. Відслуживши 27 років, він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Бочаровою, теж із родини військових поселенців, і зайнявся розведенням племінних коней. Родина була досить заможною. Бабуся художника тримала постоялий двір. Малювати Ілля почав ще змалку. Перші уроки малювання давав двоюрідний брат Трохим Чапигін. Пізніше хлопця віддали на навчання в корпус топографів, згодом пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових, підробляв розписуванням храмів. У 1863 р. Рєпін вирушає підкорювати Санкт-Петербург, фарбує дахи, екіпажі, навіть відра. Паралельно вступає до малювальної школи Товариства заохочування художників, де на талановитого юнака звертає увагу художник Крамской. З другої спроби Рєпін вступає до петербурзької Академії мистецтв, яку закінчує, отримавши золоту медаль, шість років стажується в Парижі. Попри те, що Ілля Рєпін став частиною культурного світу Російської імперії, зв’язків із Україною він ніколи не поривав, лишивши на згадку цілу серію картин на українську тематику. Найвідоміша з них – «Запорожці» - написана під впливом відомого дослідника історії козацтва Дмитра Яворницького, з яким художник тісно приятелював. Його ж Рєпін і зобразив у центрі композиції в образі писаря. На отримані від картини кошти Рєпін купив собі маєток під Петербургом, де й прожив до кінця життя. Рєпін намагався підтримувати Україну не лише творчо. У 1915 р. художник відвідав Чугуїв, маючи намір створити в рідному місті «Діловий двір» — вільні художні майстерні. Також він допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. Його учнями були українські художники Фотій Красицький (онук Тараса Шевченка), Олександр Мурашко, Микола Пимоненко, Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко та інші. В останні дні свого життя Рєпін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». У 1926 р. Рєпін задумав картину «Гопак» і до останнього мріяв про її завершення. Як згадують очевидці, навіть на порозі смерті Рєпін у забутті безперестанку водив рукою (лівою — права давно відмовила), вважаючи, що працює над своєю останньою, «красивою, веселою» картиною, про яку раніше писав у листі Яворницькому: «Навіть столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть… Довкола веселий пейзаж: який і був…». Помер Ілля Рєпін 30 вересня 1930 р. За заповітом художника, його поховали без труни в парку його садиби «Пенати». Після розпаду Російської імперії могила художника опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала.

Катерина Бабкіна: сучасний голос української літератури

Українська письменниця, поетеса, сценарист та драматург. Народилася 22 липня 1985 року. У 2006 році закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала в журналі «Esqu ire» (Україна). Співпрацювала з виданнями «Фокус», «Бізнес», «Le Monde», «ART UKRAINE», є колумністом видань «The Insider» та «Платформа». Автор поетичних збірок «Вогні святого Ельма» та «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне», збірки оповідань «Лілу після тебе», роману «Соня», збірки «Щасливі голі люди» та збірки віршів «Заговорено на любов». Твори публікувалися у журналах «Сучасність»,«Четвер», «Форма(р)т», «Київська Русь», «Святий Володимир», «Кур'єр Кривбасу», «ШО», «RADAR». Вірші Катерини перекладені польською, німецькою, англійською, шведською мовами.

Франц Кафка - геній абсурду

3 липня 1883 року народився Франц Кафка — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX століття, австрійського чиновник, єврейський страдник і громадянин Чехії. Франц Кафка народився в Празі. Його батько Герман, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родині належала й невелика фабрика. Його мати Юлія походила з роду Льови, забезпеченішого й освіченішого. Франц закінчив німецьку гімназію та Празький Карлів університет, отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах. Відбувши стажування в окружному суді, він почав служити в страховому товаристві. Але вже через рік перейшов у напівдержавну організацію, яка страхувала виробничі травми. Нове місце служби виявилося й останнім — Кафка прослужив тут чотирнадцять років і 1922 року вийшов по хворобі на пенсію — жити йому лишилося менше двох років. Провів він їх частково в Берліні, частково в санаторіях і лікарнях. Помер З червня 1924 року від сухот в курортному містечку Кірлінг під Віднем. Похований у Празі. Робота його завжди обтяжувала.

Запорізька Січ - форпост свободи

250 років тому – 15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. Та Січ не зникла — вона продовжує жити у книгах, картинах, фільмах і піснях. Її образ став символом боротьби за свободу, гідність і справедливість. Січ була унікальним явищем нашої історії, осередком визвольного руху, де формувалася національна ідентичність, самоврядні політичні інституції, військова стратегія та ідея державності. Основи демократії – виборність отаманів, колективне ухвалення рішень, відповідальність перед громадою – ключові принципи Запорозької Січі, які відображали високий рівень політичної культури українців. Слово «козак» тюркського походження, перекладається – «вільна людина». Цей символічний зміст зберіг свою актуальність і в ХХІ столітті. Сьогодні, коли Україна протистоїть повномасштабній російській агресії, дух козацької свободи відродився в українських воїнах. Вічна волелюбність предків нестримною наснагою виринула сьогодні у рішучий спротив агресору. Завзято, талановито, сміливо сучасні українці гідно дають бій ворогу.

До дня народження українського письменника та перекладача Сергія Сингаївського .

Народився у Києві 27 травня 1957 року в родині, де літературна та редакторська спадщина займали особливе місце. Він виріс в середовищі творчості та художнього слова, створеному батьками: поетом Петром Сингаївським та матір’ю Ганною –  редакторкою видавництва «Дніпро». Освіту здобув на романо-германському факультеті Київського Державного університету імені Тараса Шевченка. З 1984 по 1987 рік проходив службу військовим перекладачем в Ефіопії. Цей життєвий етап приніс Сергію Сингаївському чимало вражень та  безцінний досвід. У 2010 році в його перекладі англійською мовою вийшла велика монографія з українського мистецтва "Українські митці в Парижі 1900-1939" В. Сусак. Перекладав на англійську також і художню прозу: «Вершники» Ю. Яновського, «Посол Урус-Шайтана» В. Малика, «Причини і наслідки» Ю. Щербака. У 2016 році побачила світ його книга  «Дорога на Асмару».

12 травня - Всесвітній день медичних сестер

«Сестра повинна мати потрійну кваліфікацію:
сердечну – для розуміння хворих,
наукову – для розуміння хвороби,
технічну – для догляду за хворими»

Флоренс Найтингейл

Починаючи з 1997 року, в Україні за ініціативи Міністерства охорони здоров’я України та Асоціації медичних сестер, відзначається Всесвітній день медичної сестри. Саме ж свято має більш глибоке коріння і довгу історію і відзначалося за рішенням Міжнародної федерації Червоного Хреста. Всесвітній день медичної сестри щорічно відзначається 12 травня — у день народження англійської сестри милосердя Флоренс Найтінгейл (1820–1910), яка вважається засновницею сучасного сестринства. Згідно з історичними довідками, під час Кримської війни Ф. Найтінгейл організувала у Туреччині догляд за пораненими солдатами союзників (коаліції Франції, Османської імперії, Великобританії і Сардинії). Згодом вона заснувала перші курси сестер милосердя Англії.

І лірик, і боєць

«Я знаю одне, що треба писати хороші твори,
а хороші вони будуть тільки тоді,
коли писатимемо правду»
Григорій Тютюнник

Далекого 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник (за паспортом – Єгор) в селі Шилівка (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Він пройшов непростий життєвий шлях. Закінчив Зіньківську середню школу у 1938 році. Після закінчення школи вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Під час навчання стає членом літературної студії, що була літературним об’єднанням при Спілці радянських письменників України.
Не стояв осторонь і коли розпочалась Друга світова війна, тому 28 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 року потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і долучився до партизанського руху на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 року, знову потрапив у полон, але згодом, у квітні 1944 року, втікає з полону і приєднується до партизанського з’єднання майора В. Кокіна, що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований та у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни 2-ої групи. Закінчив Григорій Тютюнник Харківський університет в 1946 році і пішов працювати за фахом учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти. Потім свою педагогічну діяльність продовжив у школі міста Кам’янка-Бузька.

3 квітня - День народження мобільного телефону

Є дивне свято на Землі – це день народження... мобільного телефону. А все завдяки інженеру компанії Motorola, такому собі Мартіну Куперу, який п'ятдесят два роки тому - 1973-го - продемонстрував своє дітище - перший у всесвіті мобільний телефон.  Щоправда, це був не сучасний гаджет, який може дуже багато, до якого ми всі звикли і без якого не мислимо свого життя, а серйозний прилад доволі солідних розмірів. Немає нічого дивного у тому, що перший мобільний телефон  Motorola DynaTAC 8000X важив 2,5 кілограма. Відтоді людство почало жити інакше, тому що з'явилася можливість зв'язатися з абонентом практично миттєво, незалежно від місця перебування. Вчені обґрунтовано вважають, що саме винахід мобільного телефону став найбільш значущою подією останніх років. І вони праві, тому що сьогодні практично неможливо знайти активної людини, у якої не було б цього засобу спілкування та комунікації.

31 березня - 90 років від дня народження Галини Гордасевич

Поетка, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в містечку Кременець Тернопільської області. Її мати закінчила учительську, а батько – духовну семінарію. Батько мав парафію в селі Язвенки, потім у селах Парахонське на Пінщині та Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань спочатку німців, потім більшовиків, перебрався в Кричільськ, де за відмову порушити таємницю сповіді, був у липні 1946 року заарештований і увיязнений за статтею 54-1 "А" на 10 років. Повернувся в Україну аж у 1959-му. Галина з похвальною грамотою закінчила сьомий клас і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище в 1950 році. Приховала правду про батька і потрапила під підозру спецслужб. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у місто Костопіль. У 1952-му була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Справу про "антирадянську агітацію" за статтею 54-10 таки сфабрикували. Там фіґурувала єдина листівка та вірші на кшталт "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі"...

Юрій Винничук – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, блогер і політичний оглядач

18 березня виповнюється 73 роки Юрію Винничуку. Його називають живим класиком. Він є літературознавцем, публіцистом, перекладачем,упорядником, актором, редактором, журналістом, колумністом, містифікатором, однією з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу, неперевершеним письменником, який однаково прекрасно пише для дітей і для дорослих. Син Юрія Винничука Олесь-Лук'ян захищає Україну на фронті у штурмовій роті. "Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається" – написав Юрій Винничук про рашистських окупантів. Юрій Винничук – дворазовий переможець конкурсу "Книга року ВВС". У 2005 році відзначено роман "Весняні ігри в осінніх садах", у 2012-му – роман "Танго смерті". У 2019 році роман "Танго смерті" отримав відзнаку читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus. У 2020 році Юрій Винничук отримав літературну премію імені Івана Корсака за історичні романи "Аптекар" та "Сестри крові". За казками Юрія Винничука створено чудові мультики.

14 березня в Україні відзначають День добровольця, щоб показати повагу до наших військових і відзначити неймовірну хоробрість чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю для захисту держави.

Юрій Андрухович –«патріарх української літератури»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.  Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом. Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене … не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту». У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську. У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури». З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» у Києві. У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 році за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999). З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст. Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.

День пам'яті Ніла Хасевича – воїна та іміджмейкера Української Повстанської Армії

4-го березня 1952 року в бункері на хуторі біля села Сухівці, що за 12 км від Клевані Рівненської області, в бою з московосько-більшовицькими окупантами, загинув Ніл Хасевич, боєць УПА на псевдо "Зот". Чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який мешкав там із дружиною Єфросинією та сином Григорієм. О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного "Зота", обладнану просто на селянському подвір’ї. Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій. Їх, убитих повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти завжди привозили вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок.

Творець музики українського гімну

4 березня - 210 років від дня народження українського композитора, автора гімну України Михайла Михайловича Вербицького (1815 -1870). Михайло Вербицький народився у селищі Явірник-Руський біля Перемишля (Польща) в сім’ї греко-католицького священника. Коли йому було десять років – залишився без батька. Після цього матір відмовилася від опіки над сином, тому Михайла виховував родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він започаткував музичну школу при перемишльській катедрі греко-католицької церкви, де вчився і Вербицький. Навчався музики в Алоїза Нанке, Франтішека Лоренца. У 1829 році вперше виступив на урочистому богослужінні в складі хору Перемишльської єпархії. Михайло Вербицький навчався у Львівській духовній семінарії, яку тричі намагався закінчити. Перші два рази його виключили з навчального закладу, а третій раз він сам пішов, адже мав піти працювати, щоб утримувати сім’ю. Ще під час навчання у Львівській духовній семінарії композитор добре оволодів грою на гітари. Саме він створив перший український посібник гри на цьому інструменті. У 1950-му році його висвятили на священика.

"Ні, я жива! Я буду вічно жити!"

25 лютого відзначається День української жінки, також відомий як День українки, на честь народження видатної української письменниці та громадської діячки Лесі Українки. Це свято стає символом вшанування її спадщини та вагомого внеску у розвиток українського суспільства. Справжнє ім'я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Вона народилася 25 лютого 1871 року в родині дворян у Новограді-Волинському Житомирської області. Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини. Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка. Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська,  болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера.  У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Український Гомер ХХ століття (20 лютого 120 років від дня народження У. Самчука)

Золотий Тризуб

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Тризуб має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі. Тризуб як державний символ України був обраний невипадково, із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи знаходили це зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери. Наш герб, наша святиня, має давню та величну історію, він народжений із споконвічного народного прагнення до волі та незалежності. Національний символ, що уособлює тисячолітній зв’язок поколінь – минувшини, сьогодення та майбутнього.  Існує близько трьох десятків теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдності світу і т.д.). Для слов'ян сокіл був священним птахом. Наукова назва сокола - Falco є похідною від латинського слова falx («серп») і підкреслює серпоподібну форму крил у польоті. Хто придумав тризуб України? Остаточно Володимирів тризуб був прийнятий на пропозицію Михайла Грушевського, як Великий і Малий державний Герб УНР у відповідному орнаментальному обрамуванні — Малою Радою (12 лютого 1918 року у Коростені) та Центральною Радою (22 березня 1918 року). Автором проектів був Василь Кричевський. Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу.

16 лютого - День військового журналіста України

 

Відповідно до наказу Міністра оборони України від 2018 року, 16 лютого вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії поруч із танкістами, десантниками, морпіхами, артилеристами в найгарячіших місцях українського спротиву. Дату 16 лютого - День відзначення військових журналістів обрали невипадково. У 2015 році неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання в цей день загинув редактор редакції телебачення телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Дмитро Лабуткін – військовий журналіст, який у 2015-му році в окупованому Дебальцевому на Донеччині почепив на бронетранспортер синьо-жовтий прапор і зафільмував це. За словами ексголовного редактора телерадіостудії Міністерства оборони України "Бриз" Івана Чміля, з 21 січня до 16 лютого Дмитру вдалось зібрати й передати документи про перебування російської регулярної армії на території Донбасу, які потім застосували як доказ під час перемовин у Мінську.

Рак виліковний!

Всесвітній день боротьби проти раку засновано 2000 року на першому Всесвітньому саміті боротьби з раком, який проходив у Парижі. На цьому саміті кілька керівників державних установ та онкологічних організацій підписали Паризьку хартію боротьби з раком. Цей документ складається з 10 статей, в яких викладається: заохочення досліджень щодо лікування та профілактики онкологічних захворювань; модернізація послуг, що надаються пацієнтам, хворим на рак; мобілізація світової спільноти для боротьби проти раку. Стаття X Хартії офіційно оголосила 4 лютого Всесвітнім днем ​​боротьби проти раку, «щоб Паризька Хартія була в серцях та душах людей усього світу». Україна приєдналася до конвенції країн, що підписали Паризьку хартію боротьби проти раку 2007 року. 

Валер'ян Підмогильний – інтелектуал, письменник, перекладач, екзистенціаліст

2 лютого 1901 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Валер’ян Підмогильний – письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», –  писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю. Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання»  – згадувала  мешканка села Чаплі Марія Ярушевська. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер. Вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.