10 листопада - Всесвітній день науки в ім’я миру та розвитку. Це свято було започатковане ЮНЕСКО 2001 року для підвищення обізнаності про важливу роль науки в суспільстві. Метою цього дня є показати, як наука впливає на повсякденне життя, сприяє вирішенню глобальних викликів, таких як зміна клімату, охорона здоров’я, енергетична безпека та збереження природних ресурсів.

 

Пам'яті журналіста і депутата...

 

5 листопада виповнилося б 64 роки Вадимові Бойку (1962-1992) - яскравому українському  тележурналісту, народному депутату України І-го скликання. Уявити 64-річною людину, яку вбили у неповних 30, дуже важко. Він був, мабуть, першим журналістом, який загинув у незалежній Україні. Він рішуче виступав за справжню свободу слова, становлення конкурентноспроможного українського телебачення, проводив журналістські розслідування в пошуках "золота КПРС", загубленої бібліотеки Ярослава Мудрого. Він порушував теми, про які тоді боялися говорити. Народився Вадим Бойко у м.Світловодську на Кіровоградщині. Із золотою медаллю закінчив школу. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Після закінчення з відзнакою університету в 1984 р. мав можливість стати власкором по Україні газети "Комсомольская правда", але добровільно поступився цим тоді престижним місцем однокурсниці Ользі Мусафіровій. З 1984 року працював редактором програми "Молодіжна студія "Гарт" " на Українському телебаченні, яка була найбільш прогресивною телевізійною програмою того часу, фактично - ковтком свіжого повітря. "Студію "Гарт"" постійно відсовували все ближче до ночі, вона "мозолила очі" владі, але люди чекали і дивилися її.  Ведучих було декілька, але передачі, які вів Вадим Бойко, були яскравішими, ніж інші. Їх чекали і обговорювали. Найвідоміші його сюжети "Про Голодомор в Україні 1932-1933 років", "Перепоховання в Києві Василя Стуса", "Правда про Чорнобильску трагедію". Гострі публіцистичні матеріали Вадима Бойка друкували столичні і зарубіжні газети. 8 березня 1990 року він був обраний народним депутатом України від Кременчуцького - Автозаводського виборчого округу. Як заступник голови Комісії Верховної Ради України з питань гласності та засобів масової інформації зробив дуже багато, щоб українське законодавство захищало журналістів у їхній професійній діяльності. Зокрема, на законодавчому рівні було закріплено заборону цензури, докладно виписано права журналістів. Вадим Бойко був непересічною особистістю, талановитим журналістом. Багато хто пам'ятає, як пізнього  вечора в лютому 1992 р. на УТ-1 прорвався Степан Хмара і приголомшив тих, хто ще не спав, страшною звісткою про загибель Вадима Бойка. Чи повірили Президенту Леоніду Кравчуку, який на всю країну оголосив, що Вадим Бойко загинув від вибуху телевізора в своїй кімнаті гуртожитка на вулиці Довженка в Києві. Кримінальну справу за фактом загибелі журналіста відкривали тричі. І тричі закривали, кваліфікуючи як нещасний випадок. Колеги і друзі Вадима Бойка стверджували, що його загибель не була випадковою. На той час він вів розслідування, як і куди поділися гроші Компартії України, після її заборони Верховною Радою УРСР. З його прізвища починається сумний список загиблих журналістів на стелі пам`яті, яку відкрили в Києві 2005-го року. Посмертно Вадим Бойко був нагороджений орденом Литовської республіки за сюжет про події в Литві. На його честь у Кременчуці і Світловодську названо вулиці, на яких встановлені барельєф і пам'ятна таблиця. На Полтавщині засновано іменну обласну премію, а також Всеукраїнський конкурс молодих журналістів пам’яті Вадима Бойка. 

Будь відповідальним…

Всеукраїнський день відповідальності людини — державне свято в Україні, яке відзначають щороку 19 жовтня. Дата присвячена пам'яті видатного економіста та мецената Богдана Гаврилишина та популяризації створеної ним «Декларації відповідальності людини». Це свято не про гучні паради чи офіційні гасла. Це день-нагадування про те, що великі зміни в країні та світі починаються не з політичних рішень, а з щоденних вчинків кожного з нас. Свято було офіційно засноване Верховною Радою України у 2021 році. Дату обрали символічну — це день народження Богдана Гаврилишина, видатного українського економіста, мецената, професора та співзасновника Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Саме він став автором унікального документа — «Декларації відповідальності людини». Ми дуже часто і абсолютно справедливо говоримо про свої права: право на свободу, безпеку, освіту чи висловлювання думки. Проте Богдан Гаврилишин глибоко вірив, що права не можуть існувати без обов'язків. Ефективне, здорове та успішне суспільство тримається на балансі між «мені винні» та «що можу зробити я». «Декларація відповідальності людини» складається з 15 простих, але глибоких пунктів. Вони охоплюють усі сфери життя і нагадують, що відповідальність буває різною. Перед собою: підтримувати здоров'я, постійно вчитися, розвивати таланти та бути чесним із самим собою. Перед родиною: любити, поважати батьків і дбати про виховання дітей. Перед суспільством: допомагати іншим, поважати чужу свободу. Перед довкіллям: бережливо ставитися до природи, економити ресурси та думати про майбутні покоління. Сьогодні, коли Україна проходить через найважчі випробування у своїй сучасній історії, поняття відповідальності набуло абсолютно нового, практичного значення. Ми бачимо її щодня: у діях військових, які захищають нашу свободу, у роботі волонтерів, які за лічені години закривають мільйонні збори, у бізнесі, який продовжує працювати і сплачувати податки, у кожному громадянині, який сортує сміття, підтримує локальні ініціативи чи просто сумлінно робить свою роботу. Відповідальність перестала бути абстрактною моральною категорією. Вона стала нашою зброєю, щитом і фундаментом для майбутньої відбудови. Всеукраїнський день відповідальності людини — це чудовий привід зробити паузу у щоденній метушні та поставити собі кілька запитань. Що я можу змінити вже сьогодні? Пропоную кілька ідей, як долучитися до філософії цього дня. Зробіть одну маленьку добру справу: підтримайте донатом перевірений збір, допоможіть літньому сусіду або приберіть сміття біля свого під'їзду. Інвестуйте в себе: запишіться на курс, який давно відкладали, або пройдіть профілактичний огляд у лікаря. Турбота про власне здоров'я та розвиток — це теж відповідальність. Подякуйте тим, хто поруч: скажіть «дякую» людям, чия відповідальна праця робить ваше життя безпечнішим чи комфортнішим. Масштабні зміни в державі складаються з мільйонів маленьких, на перший погляд непомітних рішень. Бути відповідальним — це не тягар. Це привілей вільної людини, яка сама обирає, яким буде її завтра. Зробімо свій крок сьогодні!

 

 

 

 

Плекати стійкість

10 жовтня 2026 року світ уже традиційно відзначає Всесвітній день психічного здоров'я. Цей день — не просто дата в календарі, а потужне нагадування про те, що наше ментальне благополуччя є таким же важливим, як і фізичне здоров’я. Цьогоріч більше уваги приділено тим  людям, які особисто пройшли крізь ментальні виклики — депресію, тривожність, професійне вигорання чи  посттравматичний стресовий розлад. Довгі роки на  тему психічних розладів соромилися говорити, а проблеми маскували за фразами «просто візьми себе в руки». Сьогодні фокус змістився. Особистий досвід пацієнтів стає основою для реформ у медичних та соціальних системах. Коли люди відкрито діляться своїми історіями одужання, це руйнує стіни ізоляції навколо тих, хто страждає мовчки, і дає їм надію на зцілення. Для України питання ментального здоров'я вже кілька років поспіль має екстремальну пріоритетність. Хронічний стрес, спричинений війною, невизначеність та втрати виснажують внутрішній ресурс кожного українця — від дитини у шкільному укритті до військового на передовій. Саме тому в нашій країні активно розвивається Всеукраїнська програма ментального здоров'я «Ти як?». Протягом тижня з 5 по 12 жовтня 2026 року по всій країні проходять просвітницькі заходи, тренінги з психологічної самодопомоги та відкриваються нові простори в межах мережі Центрів життєстійкості. Головна мета — навчити людей помічати перші тривожні дзвоники у власному стані та не боятися звертатися по фахову допомогу. Психологічна стійкість — це навичка, яку можна і потрібно тренувати. Ось кілька базових правил, які допоможуть зберегти внутрішню рівновагу:

Інформаційна гігієна: дозуйте споживання новин та соцільних мереж, особливо зранку та перед сном.

Турбота про тіло: психіка і тіло нерозривно пов'язані. Якісний сон (мінімум 7–8 годин), регулярне харчування та навіть коротка прогулянка на свіжому повітрі знижують рівень кортизолу.

Техніки заземлення: у моменти сильної тривоги використовуйте дихальні вправи (наприклад, квадратне дихання: вдих на 4 рахунки — затримка на 4 — видих на 4 — затримка на 4).

Соціальні зв’язки: спілкування з близькими, обійми та розмови по душах є природним антидепресантом. Якщо ви або ваші близькі відчуваєте, що не справляєтеся самостійно, пам'ятайте: просити про допомогу — це ознака сили, а не слабкості.

112 — єдиний номер екстрених служб (включаючи психологічну підтримку).

Центри життєстійкості — безкоштовні простори у громадах, де можна отримати консультацію психолога та відвідати групи взаємопідтримки.

Для людей із тривожними станами, депресивними проявами, чи психологічними травмами, які шукають консультацій психолога, арттерапію або групи підтримки: «Ментал Хаб»— хаб психоемоційного здоров'я. Надає безкоштовні індивідуальні консультації для дорослих і дітей, проводить групові заняття та лекції. Є дитяча кімната. Благодійний фонд «Карітас Полтава» — у межах гуманітарних місій штатні психологи фонду надають безкоштовні індивідуальні  та групові консультації для ВПО та місцевих жителів, що опинилися у важких обставинах. Працюють із депресією, панічними атаками, втратою. Більшість сімейних лікарів Полтави пройшли навчання і мають право надавати базову ментальну допомогу та перенаправляти до профільних психіатрів безкоштовно. Всесвітній день ментального здоров'я 2026 — це привід зупинитися у шаленому життєвому ритмі, щиро запитати себе «Як я насправді?» і зробити перший крок назустріч власному внутрішньому спокою.

 

 

Пам'яті Валерія Марченка

 

Ерудований, іронічний і красивий, завжди у джинсах і модних светрах – зовні він був схожим на кінокумира свого покоління, Жана Поля Бельмондо, і часто з цього приводу кепкував. Людина з феноменальною пам’яттю, знавець української та тюркських мов, перекладач, журналіст, публіцист. Це – Валерій Марченко. Він народився у Києві 16 вересня 1947 року та при народженні мав прізвище Умрилов. Коли батьки розлучилися, взяв прізвище свого діда по матері, першого радянського ректора Львівського університету, Михайла Івановича Марченка. Закінчив філологічний факультет Київського університету, вивчав тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у тамтешній пресі. У 23-річному віці став співробітником газети «Літературна Україна», паралельно викладав українську мову і літературу у київській школі.  Критичний гострий розум та сміливість вільно висловлювати свої думки вирізняли його публіцистику на загальному тлі київських 70-х, про які сам він писав так: «За всю історію розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер…Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівельника звитяжного сьогодення» («За параваном ідейності», 1972 рік). Цей та інші його тексти («Київський діалог», «Страшний якийсь тягар») були кваліфіковані КГБ як антирадянські документи й інкримінувалися йому в суді як злочин проти радянської влади. Вперше Валерія Марченка заарештували 25 червня 1973 року «за антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили на 6 років колонії суворого режиму та двох років заслання. Там він познайомився з дисидентами, правозахисниками і, попри нелюдські умови утримання, продовжував писати: про безправ’я громадян «країни рад», про незламність воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.  

Семен Глузман, який знав Марченка у вʼязниці, писав: «Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». Марченко повернувся до Києва із заслання у 1981 році. Працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Багато перекладав, займався правозахисною діяльністю, різко реагував на «радянську дійсність» і підтримував звʼязок із діаспорою. Передаючи до діаспори текст постанови колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), додав до нього коментар: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…». Незмінно непохитна проукраїнська позиція Валерія Марченка стала причиною його другого арешту – 21 жовтня 1983-го. Йому інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів, спрямованих на підрив радянського державного ладу. На той момент Марченко важко хворів на хронічний гломерулонефрит, але попри це його визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Це було рівнозначно смертній карі. «Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – сказав Валерій судді, почувши вирок. У тюрмі Марченко провів менше року – помер від відмови нирок 7 жовтня 1984 року в тюремній лікарні у Ленінграді. Тіла померлих в'язнів родичам не віддавали, але завдяки розголосу на Заході та наполегливості матері Ніни Михайлівни тіло Валерія Марченка вдалося забрати із вʼязниці і поховати в українській землі. Вічний спочинок він знайшов на Київщині, у селі Гатне, де похований поруч із могилою свого діда, Михайла Івановича Марченка. 

Навіки 22-річний український поет

 

Доки буде жити Україна

В теплім хлібі, в барвних снах дітей

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям, притнутим до грудей.

Освятивши невимовним болем

Все прийдешнє, кожну нашу мить,

Йде вона, і мов велике коло,

Біле небо наздогін летить.

Про дівочу цноту, про калину

Не співай, поете, не квили,

Бо іде сьогодні Катерина

Тим шляхом, що наші кревні йшли.

Вилами розхитували трони,

Руйнували все старе дотла,

Тільки би Шевченкова Мадонна

В сніжне небуття не полягла!

Тільки би вона донесла сина

До свого народу, до людей.

Біле поле. Біла Катерина

З немовлям, притнутим до грудей.

«Київське диво», «київська легенда» – поет Леонід Кисельов прийшов у світ 21 вересня 1946 року. Батько, письменник Володимир Кисельов, – росіянин із українською свідомістю прищепив синові любов до Тараса Шевченка, заохочував писати українською. Юрій Щербак згадував письменника Володимира Кисельова: «Винятково порядна людина й антисовєтчик ще той». Батьки свого первістка виховували справжнім киянином: Льоня знав вулички, старі й нові назви, хто в якому будинку жив, легенди й бувальщини. Коли русифікація набула нахабної відвертості, коли вчителі агітували батьків написати заяву з проханням звільнити дитину від вивчення української мови, Леонід Кисельов перейшов на українську. У березні 1963 р. журнал «Новый мир», головним редактором якого був Олександр Твардовський, опублікував добірку поезій з приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». Вірш «Царі», в якому десятикласник, посилаючись на Шевченка, зневажав царя Петра I, викликав у москві серед російської інтелігенції й академічних кіл обурення та протести. Молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці. Юнак знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора Дровняка, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Шекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню, романси на слова Ахматової. Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні. За півроку до смерті Леонід заговорив блискучою, дуже чистою українською мовою. 12 квітня 1968 року, за кілька місяців до його смерті, в «Літературній Україні» з'явилася добірка українських поезій Кисельова «Перші акорди». 19 жовтня 1968 року Леонід Кисельов помер від лейкемії.

Лариса Хоролець: від акторства до державної діяльності

25 серпня – день народження Лариси Хоролець – української актриси театру і кіно, режисерки, драматургині, педагогині, народної артистки України, державної діячки (1948-2022). Вона була першим міністром культури незалежної України. І першою жінкою-міністром. Народилася Лариса у Києві. Назвали її на честь Лесі Українки. Мама була інженером-хіміком, тато – викладачем української літератури. З раннього дитинства він долучав доньку до української літератури: була учасницею зустрічей з Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Андрієм Малишком, шістдесятниками.  Закінчила із золотою медаллю київську школу № 117 та музичну школу по класу фортепіано і бандури. Школяркою знімалася в кіно, випадково потрапивши на знімальний майданчик. А може, зовсім невипадково. Може, то була доля. Після школи вступила до  інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого на акторський факультет. З другого курсу інституту протягом 12 років Лариса Хоролець була ведучою телепередачі "На добраніч, діти". Вона любила телебачення, говорила, що навчилася там драматургічно мислити. У 1970 році з відзнакою закінчила театральний інститут. Творчий шлях почала на кіностудії імені Олександра Довженка. У 1970-1973 роках працювала у літературному театрі "Слово" при Спілці письменників України. У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка актриса починала з ролі Оленки у виставі "Голубі олені" за п'єсою О.Коломійця. Дебют відбувся у 1973 році. Понад двадцять років Лариса Хоролець виступала на франківській сцені. З цієї сцени актриса на півтора роки потрапила в міністерське крісло.   Як перший міністр культури незалежної України ініціювала та брала участь у створенні «Основ законодавства про культуру», законів «Про музеї та музейну справу», «Про бібліотечну справу», «Про авторське право і суміжні права»; Національних історико-культурних заповідників; Національного реєстру культурних цінностей; Державної комісії з повернення історичних та культурних цінностей в Україну. Уклала 11 угод про культурне співробітництво з країнами зарубіжжя. Проблеми почалися, коли вона відмовилася брати в міністерство "потрібних" людей.  Про своє звільнення Лариса Хоролець дізналася з новин по радіо. На пів року вона залишилася без роботи. Це був важкий період... Потім був директорський період. Колишній музей леніна – майбутній "Український дім" – ледь не потрапив у "кишеню" торговельної біржі. Лариса Хоролець вступила в боротьбу за нього і виграла. Саме вона сприяла закріпленню цієї назви замість музею. Розробила концепцію та створила Центр «Український дім» при Кабінеті Міністрів Украї­ни, у 1993-1998 роках була його генеральним директором. За її участі проведено міжнародні наукові симпозіуми, концерти майстрів мистецтв, фестивалі народної творчості, книжкові, художні виставки.У 1998-2004 роках – радник Посольства України в Німеччині. Брала участь в організації та проведенні засідань Змішаної українсько-німецької комісії (завдяки одному з них збережено кафедру україністики в м. Грайфсвальд, Німеччина), Днів культури України у ФРН, культурної програми України на виставці «ЕКСПО - 2000» (м. Ганновер, Німеччина), міжнародних кінофестивалів «Берлінале» та «Go East».У 2004-2012 роках  радниця з гуманітарних питань Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У 1991-1996 роках – заступниця голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Протягом 20 років Лариса Хоролець займалася  ще й педагогічною діяльністю. З 2014 року була професором кафедри режисури драматичного театру та акторського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, з вересня 2016 року  завідувачкою кафедри сценічного та аудіовізуального мистецтва Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Ім'я  Лариси Хоролець залишиться не тільки в історії, а й в драматургії: за її п’єсами «Сирени», «Мені тридцять», «Третій» та «На вулиці Електричній» поставлені вистави в багатьох театрах України та у театрі м. Братислава (Словаччина). Як режисер здійснила постановки вистав «Сповідь» за романом у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» (2015), «Одержима» за поемою Л. Українки (2016), «Чотири пори життя» за романом М. Матіос (2016). Була вторкою і ведучою багатьох популярних радіо- і телепередач. Серед них «На добраніч, діти», «Дивосвіт», «Театр перед мікрофоном». Нагороджена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, літературно-мистецькими преміями імені М. Островського, І. Нечуя-Левицького, І. Кошелівця, Л. Бразова. Народна артистка України, доцент, член Національної спілки письменників України, Національної спілки театральних діячів України, Національної ради Конгресу Української інтелігенції, співголова товариства «Україна-Австрія», співзасновниця Українського фонду культури та Києво-Могилянської академії – Лариса Іванівна Хоролець до останніх днів життя продовжувала викладацьку діяльність, грала в театрі, брала активну участь у громадських заходах.

Пам'ятаймо своїх Героїв!

Владислав Скворцов (1996-2022) народився в  в селі Левенцівка Дніпропетровської області. Через рік переїхав з родиною до Дніпра. Навчався в школі №9.  Юнак мав чималі досягнення в спорті. Серйозно займався футболом, у складі українських команд виступав на міжнародних юніорських змаганнях. У 2013 році вступив на перший курс факультету «Суспільних наук та міжнародних відносин» Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Захоплювався історією, патріотичним розвитком молоді. Любив читати та проводити час із сім’єю. У 2014 році, ще неповнолітнім, Владислав прийшов у військкомат записатись до АТО, але його не взяли за віком. Тоді хлопець поїхав у Київ, де знайшов організацію, яка готувала юнаків до добровольчих загонів. Після підготовки потрапив до добровільного загону «Шахтарськ», в якому, прослуживши до кінця 2014 року, отримав свій перший військовий досвід. У 2017 році Владислав закінчив університет і отримав базову вищу освіту за напрямком підготовки «Політологія», а також у 2017 році Владислав закінчив військову кафедру Дніпропетровського вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (наразі - Дніпровська політехніка) за фахом підготовки офіцерів запасу Збройних сил України. Після проходження військової підготовки, навчального табірного збору та іспитів було атестовано до присвоєння первинного офіцерського звання запасу. За наказом Міністра оборони України отримав військове звання «молодший лейтенант» запасу.

Сяйво душі Модеста Левицького

Модест Пилипович Левицький – лікар за фахом, письменник, композитор, педагог, відомий діяч культури. Народився 25 липня 1866 року в селі Вихілівці Проскурівського повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецький район Хмельницької області) в сім’ї поміщика. Закінчив гімназію, історико-філологічний та медичний факультети Київського університету, аби стати народним лікарем, допомагати знедоленим людям. У студентські роки (1892) добровільно брав участь у боротьбі з епідемією холери на Волинському Поліссі. Згодом побачене і пережите ним у ту пору відобразив у своєму оповіданні "Санітар", читаючи яке, бачиш страждання своїх предків, усвідомлюєш, наскільки тоді, в умовах старого ладу, поліщук був забитою, темною людиною. Після закінчення університету (1893) п'ять літ працював лікарем у Ковелі, приятелював з родиною Косачів, відвідував їх в Колодяжному, консультував і лікував Лесю Українку. Про гарні стосунки між ними свідчать листи поетеси. Вочевидь, під впливом Олени Пчілки та її дочки М. Левицький формувався як публіцист і письменник. Працюючи лікарем у містечку Окна на Поділлі, куди змушений був виїхати через хворобу дружини, робить перші проби в царині художньої літератури українською мовою, зокрема пише водевіль-одноактівку "В клуні" ("Паничі"), оповідання "Дякова помста" та інші. За участю місцевої інтелігенції організовує український театр.

Нікола Тесла - геній, який випередив свій час

10 липня (1856-1943)   в усьому світі згадують американського інженера і фізика сербського походження, який випередив час, подарував світові змінний струм, асинхронного двигуна, радіо  і масу інших винаходів, а також отримав понад 700 патентів по всьому світу. Нікола Тесла був генієм без визнання за життя, а його відкриття надихають людство, яке й досі не може зрозуміти, у чому загадка Ніколи Тесли. Видатний винахідник та інженер, яким Ніколу Теслу вважають зараз, свого часу був звичайним хлопчиком, молодшим сином у родині сербів. Кажуть, що в момент народження вченого - це було в місті Смілян, що в Хорватії, 1856 року - йшла гроза. Гримів грім, і перелякана акушерка весь час твердила, що хлопчик буде дитиною темряви. На що мама Ніколи їй відповіла, що він буде дитиною світла - і виявилася абсолютно права.  На нього не покладали особливих надій, але доля розпорядилася по-своєму: старший брат Ніколи трагічно загинув. Тепер молодший син мав не розчарувати свого батька, і Нікола з острахом думав про те, що йому уготована доля священика. Але Всесвіт втрутився знову - Нікола, повернувшись додому з атестатом зрілості, захворів на холеру і 9 місяців пролежав у ліжку. Батько його був згоден на все, аби син вижив. І Нікола, одужавши, вступив до вищого технічного училища.  Нікола часто в житті бачив перед очима сліпучі спалахи світла, які часом заважали йому зрозуміти, де закінчується реальність і починається ілюзія. Цей феномен він став використовувати у своїх наукових пошуках.

Василь Шкляр: феномен українського історичного роману

10 червня українському письменникові Василю Шкляру виповнюється 75 років. Його називають“містиком” та “батьком українського бестселера”. Василь Шкляр народився у селі Ганжалівка на Черкащині. Там він пішов до початкової школи. Школу закінчив зі срібною медаллю. Згодом вступив на філологічний факультет Київського університету. На другому році навчання, Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі, він бавився бомбою, але йому вдалося уникнути відрахування шляхом тимчасового переїзду у Вірменію, куди він поїхав, аби навчатися за студентським обміном в Єреванському університеті. Згодом Шкляр згадає цей випадок зі свого життя у своїй ранній повісті “Стороною дощик іде”. В Єреванському університеті Шкляр студіював вірменську мову й літературу аж до 1972 року і, за власним зізнанням, зміг добре вивчити вірменську мову вже за 2 місяці. Згодом Шкляр тепло згадуватиме свій вірменський період, називаючи його “яскравою сторінкою у житті”. Після закінчення університету, Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно з журналістською роботою пише свої перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його перші дорослі збірки повістей та оповідань: “Перший сніг”, “Де твій Остап, Соломіє?” та “Живиця”. У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра, зокрема, дитячі збірки.

Дитинство вкрадене війною

 В Україні 4 червня вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Цей день було встановлено постановою Верховної Ради України 2021 року. Дата вшанування була вибрана не випадково, адже щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей — безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 9 серпня 1982 року. Його поява в календарі підтверджує зобов’язання ООН забезпечити захист прав дітей. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять дітей України, які загинули від рук, куль, розірваних ракет і бомб ворога. Сльози, відчай, біль, злість і ненависть! Це те, що відчуває кожен з нас. Знищується народ. Знищується нація. Знищується основна цінність – наше майбутнє. Відібрані, скалічені життя наших дітей – це незгоєні довічні рани України. За  роки російсько-української війни постраждали десятки тисяч дітей з України, деякі навіть не встигли побачити цей світ. Пам’ятаємо кожного янгола! Пам’ятаємо про маленькі серця загиблих українців! За офіційними даними Офісу Генерального прокурора України станом на ранок 26 травня 2025 року 630 дітей загинули та понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості (без повного врахування з місць активних воєнних дій), тисячі залишилися сиротами, втратили домівки, або були насильно вивезені на окуповані території чи до росії. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Ці цифри — не просто статистика. Це зламані долі. Це дитячі очі, що бачили війну, біль, втрати.

Український голос Мойсея Фішбейна

26 травня 2020 року в Києві на 74-му році пішов з життя Мойсей Фішбейн – український поет і перекладач єврейського походження, який замолоду зробивши вибір на користь української мови, залишився вірним йому до кінця. Народився Мойсей Фішбейн 1946 року в Чернівцях, на Буковині, де радянська влада вже встигла переломити хребет українству, а німецька окупація – винищила єврейство. У своїх спогадах, написаних у 1980-му році в Єрусалимі та виданих в американському журналі «Сучасність», він напише, що «відчував причетність до двох культур». До Києва він перебрався «чорного 1972 року», «року тотального українського погрому», коли «зденаціоналізовані істоти нищили культуру України», –  пише він у тій же статті. Його талант помітив і підтримав Микола Бажан, який відніс до часопису «Вітчизна» його перші вірші, написав переднє слово до першої збірки поезій «Ямбове коло», що вийшла у 1974 році, зробив Фішбейна своїм літературним секретарем, допоміг влаштуватися до Головної редакції Української радянської енциклопедії. Провідником Мойсея до світу модерної української поезії став ще один українсько-єврейський літератор – Леонід Первомайський, який захопив молодого початківця своєю «ерудицією, тонким відчуттям поезії, малярства, музики». Замість того, щоб вливатися до панівної російської культури, ці євреї зробили нетиповий і на перший погляд нелогічний в тих умовах антиімперський вибір. «Це був не просто антиімперський вибір, а вибір культури, яку люди тієї епохи вважають третьорозрядною, антисемітською, звичайно, зґвалтованою у всіх сенсах цього слова, що знаходиться десь там на маргінесах європейської культури», – вважає Петровський-Штерн, автор книжки «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності». На думку дослідника, долучення до української культури давало можливість євреям не втрачати своєї ідентичності, яку вони б загубили, розчинившись в імперській культурі. Це був також і дисидентський вибір – «осмислено не імперський, позаімперський, анти-імперський».

Ірина Вільде: залишалася собі вірною

Народилася Ірина Вільде 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині викладача та публіциста Дмитра Макогона. Справжнє ім’я письменниці — Дарина Макогон. Батько відіграв важливу роль у формуванні доньки як особистості — він був одним з тих інтелектуалів, які боролися за українську освіту та культуру в Австро-Угорській імперії. Спочатку дівчина навчалася в гімназії у Чернівцях, проте окупація Буковини Румунією принесла жорстку румунізацію: українцям забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи й товариства. Батько Дарини, який відкрито виступав проти цих утисків, двічі опинявся за ґратами за «антидержавну діяльність». Після другого арешту сім’я вирішила тікати. На початку 1920-х родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилася в Станіславові. Тут Дарина змогла завершити навчання в українській приватній гімназії — це стало першим кроком до її майбутньої літературної кар’єри. Її брати обрали радикальні шляхи: один став учасником Української військової організації та згодом емігрував до Німеччини, другий воював у складі дивізії Ваффен СС «Галичина» й після війни опинився в США. Через ці зв’язки радянська влада постійно підозрювала Вільде в «українському націоналізмі».  Дарина здобувала освіту у Львівському університеті. Уже в студентські роки вона почала писати й видавати свої перші твори. У 1930 році Макогон відрахували з університету: офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станіславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї та влаштовується в редакцію журналу «Жіноча доля» — її обов’язком було ведення у місцевій пресі так званих жіночих куточків.

Ірина Жиленко – жіночий голос епохи

28 квітня виповнюється 85 років від дня народження Ірини Жиленко –  видатної української поетки-шістдесятниці, прозаїкині, лавреатки премій імені Василя Стуса і Володимира Сосюри та Шевченківської премії. Оксана Забужко  зазначила, що вважає себе "жиленківкою", адже у своєму творчому становленні, перших віршах та виступах надихалася камерним урбанізмом, живою та теплою енергетикою поезії Ірини Жиленко. Ірина Жиленко –  авторка 20 поетичних збірок, повістей для дітей та книги спогадів. Народилася 1941 року в Києві, у родині військових. Виховували її бабуся і дідусь  у Звенигороді на Черкащині, бо батьки загинули в роки Другої світової війни. У вісім років написала перший вірш. Її твори почали публікувати, коли ще була школяркою. Після війни повернулася до Києва. Закінчила вечірню школу робітничої мо­лоді і вечірнє відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. У вісімнадцять років її перші твори надрукували в газеті "Київська правда". Працювала вихователь­кою в дитячому садку, потім – у редакціях газет і журналів. Займалась вокалом в університетській оперній студії, аматорському хорі "Жайворонок" при Київській консерваторії, танцювала у "Веснянці", гарно малювала. Понад 40 років Ірина Жиленко прожила в шлюбі з письменником Володимиром Дроздом. У радянські роки родина зазнавала утисків, їхні твори не хотіли брати до друку, звільняли з роботи, позбавляли житла. Критика дорікала Ірині Жиленко, що вона не оспівувала трудові подвиги народу, відірвана від життя.

Василь Портяк-Білінчук – митець з роду борців за незалежність України

Василь Васильович Портяк (30.03.1952 – 2.03.2019) – видатний український прозаїк, майстер новели та кінодраматург, чия творчість глибоко пов'язана з темою визвольних змагань. Його часто порівнюють із Василем Стефаником за лаконізм та психологічну глибину новел. Народився у високогірному селі Кривопілля на Івано-Франківщині, все доросле життя мешкав у місті Фастів. Носив прізвище вітчима, а в 1994 році додав до нього й прізвище свого біологічного батька Василя Білінчука  – славного воїна Української Повстанської Армії на псевдо «Сибіряк». Названий на його честь син не мав ще й двох місяця від народження, коли загинув тато. Через рік в Києві був розстріляний Дмитро Білінчук – легендарний сотенний УПА «Хмара» – рідний дядько майбутнього новеліста. Ще у 1939 році «перші совіти» вирішили знищити цей славний рід, відправивши на Сибір, але старший Дмитро  втік одразу, а молодший Василь на засланні швидко підростав і, коли брат став «Хмарою», зумів пробратися до нього через всю радянську територію. За це й отримав псевдо «Сибіряк». Син «Сибіряка» –  Василь-молодший закінчив школу-інтернат у Верховині (колишнє Жаб`є), потім працював лісорубом, навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та закінчив Вищі курси режисерів і сценаристів (майстерня Євгена Барабаша) у Москві. Працював фотокором фастівської районки, літконсультантом видавництва «Молодь», редактором і сценаристом кіностудії імені Олександра Довженка. Про свого тата довідався вже в дорослому віці. Це стало стимулом писати про історію УПА, стало його фронтом боротьби на полі літератури та кіномистецтва.

Добро поєднане з волею

14 березня в Україні вшановують добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну. І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити! Саме в цей день –  14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході. Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Український поет-археолог

 

«У нас є поети-політики, поети-художники… Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський. Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. Його поезія глибока, як небо України».

Ігор Павлюк

Народився Борис Миколайович 4 лютого 1936 року в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині в селянській родині. Батько загинув на фронті, мати виховувала Бориса сама. Після закінчення сільської школи-семирічки Борис став вихованцем при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ аж до вступу до військово-морського авіаційного училища, яке не закінчив через дострокову демобілізацію. Після демобілізації переїхав до Києва, де майже 10 років працював кочегаром на заводі залізобетонних виробів і з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського державного університету, який закінчив 1964 року. Ще в школі проявився поетичний талант Бориса і в Києві він продовжував писати вірші. Після закінчення університету працював з 1965 до 1968 року редактором у видавництві «Наукова Думка» у столиці, редагуючи видання археологічної тематики. Цього часу він ближче знайомиться з археологією. Він приймає участь в одній з експедицій з видатним українським археологом О. І. Тереножкіним. Це знайомство на довгі роки пов’язало Б. Мозолевського з археологією. З 1969 до 1970 р. брав участь в експедиції, яка досліджувала Гайманову Могилу. Одна з найважливіших дат у житті Бориса Миколайовича – це 21 червня 1971 року. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено сенсаційну знахідку – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.Того ж року він став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників великих скіфських курганів.

День народження Вікіпедії

День народження Вікіпедії відзначається щорічно 15 січня. Звідки ми отримуємо знання? Для цього можуть слугувати досвід, традиції, інтуїція, результати наукових досліджень, визнані авторитети, зрештою, навіть чутки та припущення. У всіх цих розрізнених джерел є свої недоліки,  вони можуть як спрацювати, так і підвести у відповідальний момент. Тому прагнення зібрати всі знання під однією обкладинкою призвело до створення енциклопедій — книг, які розтлумачували назви, поняття, події. Зараз, в епоху інтернету, ми користуємося Вікіпедією — універсальною енциклопедією. Головна її перевага полягає у можливості вільного обміну всіма людським знаннями. Поява інтернету відкрила надзвичайні можливості доступу до енциклопедичних знань. В 1999 році інтернет-сайт Everything2, який збирав знання з усіх можливих галузей, вперше надав можливість своїм користувачам редагувати викладену інформацію, але власники сайту не мали на меті створювати енциклопедію. У 2000 році Ларрі Сенджером та Джиммі Вейлсом було створено англомовний інтернет-ресурс — Нупедію. Енциклопедичні статті для цього сайту писали виключно експерти-науковці, а потім ще відбувалося ретельне рецензування матеріалів. Автори Нупедії  прагнули досягти найвищої якості, тому контент додавався дуже повільними темпами. Щоб прискорити наповнення Нупедії новими матеріалами, 15 січня 2001 року Сенджер та Вейлс відкрили паралельний проєкт, який назвали Вікіпедією. Назва пішла від wiki-технології, на якій було засновано сайт. Вікіпедія вирізнялася тим, що редагувати статті могли будь-які користувачі інтернету.

Правдоносець з діаспори

11 січня народився Яр Славутич ( 1918-2011). Професор Альбертського Університету, мовознавець, перекладач, поет, автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). «Був Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах чи альманахах… – пише в автобіографії поет, – 1943 року я вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу я друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало моїм легальним прізвищем». Яр Славутич прожив надзвичайно насичене життя. Народився на Херсонщині в козацькій родині. У вересні 1932 року 14-річного юнака разом з батьками заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він утік і повернувся в рідне село. Під час Голодомору помирають його піврічна сестричка, улюблений дід і бабуся. Тоді ж він складає присягу, продиктовану рідним дідом, – вижити й розказати всьому світові, «як москва нищить Україну…». Відзначає Славутич у своїй біографії і 1938 рік, коли, будучи студентом Запорізького педінституту, він опиняється у в’язниці за читання віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка.