Павло Скоропадський: останній гетьман України

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.). Народився 15 травня 1873 року у м. Вісбаден (Німеччина). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині. Павло пройшов домашній курс навчання, потім вступив до закритого учбового закладу – Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, де отримав курс не тільки середньої школи, а й вищу освіту. Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало. Під час російсько-японської війни   очолював сотню Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. На початку Першої світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбувалася Лютнева революція 1917-го, П. Скоропадський командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої він не підтримав, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив Скоропадського командувати усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади. 29 квітня 1918 року Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові.  Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з  30-ма державами світу, тільки Антанта її не визнала.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Василь Стефаник - майстер соціально-психологічної новели (150 років від дня народження)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії, де брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі

 

Петро Іванович Калнишевський  – кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Ймовірною датою народження Петра Івановича Калнишевського є 1690 або 1691 рік. Найвірогіднішим вважається факт його походження з с. Пустовійтівка Лубенського полку (тепер це Роменський район Сумської області). У восьмирічному віці, слідом за старшим братом, Андрієм, пішов на Запорозьку Січ до Кущівського куреня, де служив джурою.Вперше достеменно Петро Калнишевський згадується у 1752 р. як похідний полковник, з 1754 р. – як військовий осавул, пізніше – як військовий суддя.У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим. В цьому званні він був відправлений до Москви для присутності при коронації Катерини II. Але того ж року був усунутий з посади. 1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. В умовах загострення стосунків Росії з Османською імперією на повторне усунення Петра Калнишевського з посади кошового Катерина ІІ не наважилась. Петро Іванович залишався в цьому званні більш як 10 років підряд, до самого знищення Січі в 1775 р.Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну російську армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах по кримським тилам і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).Участь Війська Запорозького Низового у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. була відзначена подякою від імператриці, а кошового отамана було нагороджено золотою медаллю з діамантами.Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.Петро Калнишевський власним коштом спорудив і відремонтував багато православних храмів: св. Петра і Павла у Межигірському монастирі поблизу Києва, Покрови Пресвятої Богородиці в Ромнах, Різдва Богородиці в Лохвиці, св. Трійці в Пустовійтівці, св. Миколая в Смілі, а також храми в Петріківціт та інших містах і селах, опікувався обладнанням головної церкви Запорозьких Вольностей – січової Покровської.У квітні 1775 року російський уряд прийняв рішення щодо ліквідації Запорозької Січі. Військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті (в Січі залишалося 3 тич. чоловік). Петро Калнишевський і більшість старшини, розуміючи марність опору, умовили запорожців підкоритися і здатися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці було розібрано, архів і військову скарбницю з клейнодами і коштовностями вивезено. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні. Чверть століття пройшло в усамітненій молитві, лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії, для присутності на святкових богослужіннях і урочистому обіді.15 березня 1801 р.  імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений в даний список Петро Калнишевський був під №1. Петро Калнишевський був помилуваний й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами і станом здоров'я він залишився послушником Соловецької обителі й проживши два роки на волі, помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року. Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований у монастирі на почесному місці.2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих.

 

 

 

 

 

Сучасний український поет і видавець

Іван Антонович Малкович – український письменник, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року.

Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович!

Казковий світ дитинства

 

Юрій Дрогобич – астроном зі світовим ім’ям.

 

Юрій Дрогобич -  загадкова постать для істориків – неодноразово змінював своє ім’я, залежно від обставин. У Європі його знали як Джорджо да Леополі, Georgiаs Drohobicz de Russia і Jerzy Drohobycz (Kotermak). Ніхто не може назвати точного року і дня народження вченого. Зійшлися приблизно на 1450-му.

            Народився у Дрогобичі, в сім’ї солевара Михайла-Доната Котермака. Початкову освіту здобував у дрогобицького священика церкви святого Юра Евтимія, який дав добрі знання з латини та математики. У 16 років став студентом одного з найпрестижніших університетів у Європі – Ягеллонського, де навчався з 1468 по 1473 рік. Здобувши ступінь магістра, продовжив навчання в іншому виші - Болонському університеті, де здобув ступінь доктора філософії (1478) та доктора медицини (1482) і почав читати лекції. Серед студентів Юрія Дрогобича був і всесвітньовідомий астроном Микола Коперник. Свого часу, на прохання єпископа, дрогобичанин був репетитором з математики у його небожа - Коперника. Репетиторство було одним із офіційних способів заробітку для університетських викладачів. У 1481 році 31-річний Юрій Дрогобич був обраний студентами на посаду ректора (голови студентського та викладацького самоврядування університетської корпорації) одного з найстаріших європейських університетів –  Болонського. Упродовж року він наглядав за дотриманням університетських статутів, формуванням розкладу лекцій та організацією диспутів.      

            Україна в 15 столітті ще називалася Руссю, і Юрій Котермак підписував свої листи чи праці як Георгіо з Дрогобича де Русіа, тобто підтверджував, що він є українцем за походженням. Астронома з Львівщини досить високо цінували як науковця. 7 лютого 1483 р. у Римі вийшла книга “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі – доктора мистецтв і медицини Болонського університету” латиною. Але це була перша друкована праця автора з України, яка своїм оформленням не поступалася найкращим європейським зразкам. У своєму “Прогностику” автор знайомить читачів із Дрогобичем та Львовом і надає географічні координати цих міст.

            Упродовж 1487 - 1493 років, вчений займався медичною практикою - лікував польських королів Казимира IV Ягеллончика і Яна I Ольбрахта, мав титул королівського лікаря. Останні роки життя Юрій Дрогобич присвятив викладанню в Ягеллонському університеті, час від часу навідуючись у рідні краї. Помер приблизно у 44-річному віці у Кракові, де й похований, хоча точне місце захоронення невідоме.

            Незважаючи на різносторонню діяльність, гострий розум та значні наукові здобутки Юрія Дрогобича, українці відкрили для себе всю велич постаті земляка аж через 500 років після його народження. І лише зараз з’являються наукові праці про загадкового “Нострадамуса” родом з України.

 У рідному місті астронома спорудили пам’ятник на його честь, і вже за часів незалежної України увічнили його на кількох марках та ювілейних монетах.  А 2011 року на фасаді Болонського університету відкрили меморіальну дошку Юрію Дрогобичу.

 

5 травня - день пам’яті Олекси Тихого

 

Олексі́й Іва́нович Ти́хий (1927–1984)  –  український дисидент, правозахисник, педагог мовознавець, один із засновників Української гельсінської групи. народився на Донеччині (хутір Їжевка Краматорський район, Артемівська округа) 27 січня 1927 року. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів,  повернувся в Україну.Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику. Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук.Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.Вдруге його арештували в 1957-му за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, дисидентами Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком.Звільнився в 1964 році,  до роботи в школі  його не допустили, тож працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. Тихому, як «небезпечному рецидивісту», присудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Покарання відбував у Мордовії. У березні 1980 року був переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. У 1981 році тяжко захворів.Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі, реабілітуваний у 1990 році. Автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», «Думи про рідний Донецький край», що стали основною причиною обвинувачення в «антисовітській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові. Він жив, працював і боровся з радянським режимом «… для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів» .

ПЕТРО МОГИЛА - МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ

     Петро́ Моги́ла — український політичний, церковний і освітній діяч. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх Константинопольського патріарха. Архімандрит Києво-Печерського монастиря. Представник молдавського роду Могил. Народився в 1596 р. у Сучаві, Молдова. Син господаря Валахії і Молдавії Симеона Могили зі  старовинного молдавського боярського роду Могил, що відзначався глибокою відданістю Православній Церкві. Через ряд обставин, родина переїздить до Львова, де їм пообіцяли підтримку багаті родичі. Початкову освіту Петро отримав у школі Львівського православного братства, організованого у 1586 році для захисту та збереження Православної віри. Потім навчання проходило у Польській академії в Замості і в різних навчальних закладах Голландії та  Франції. Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досконало опанував богословську науку. Повернувшись до Польщі, молодий воєводич йде на військову службу, бере участь у Хотинській битві 1621 року. Проте Петрові, вихованому у православному дусі, було не до вподоби іновірне товариство й легковажне військове оточення, бо  його душу обіймало бажання присвятити себе служінню Богу та православному народу. Часто буваючи у Києві, молодий богослов зблизився із митрополитом Іовом (Борецьким). Їх спілкування остаточно сформувало погляди  Петра Могили. У 1625 році  він приймає чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі.У 1627 році тридцятирічний святитель Петро був обраний архімандритом Києво-Печерської Лаври. Як архімандрит вимагав від братії послуху і дбав, щоб Києво-Печерська друкарня була провідною серед інших друкарень України та Білорусі. Печерський архімандрит вважав, що для успішної боротьби з утисками єзуїтів та уніатів православному духовенству треба мати відповідну освіту. Об’єднавши Лаврську школу із школою Київського Богоявленського братства у колегію, святитель Петро перетворив її на взірцевий навчальний заклад.У квітні 1633 року у Львові, де святителя Петра добре знали і поважали, з благословення Константинопольського Патріарха та за згодою польського короля, у присутності православних ієрархів, духовенства, львівських братчиків, він був висвячений на Митрополита Київського та Галицького. Возведення у сан Митрополита відбулося в Успенській церкві Львова, побудованій на кошти батька та дядька святителя Петра – Симеона та Єремії Могил.Уся діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення та впорядкування життя Православної Церкви. Він був укладачем унікального за змістом “Требника” та автором одного з найвидатніших творів богословської літератури ХVІІ століття – “Катехизис або Православне Ісповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної”.Недовго пробув він на Київській кафедрі. Напружена праця на благо Православної Церкви виснажила його. Відписавши своє майно на побудову нових храмів та шкіл, на Софійський собор та Лавру, Архіпастир помер у 1644 році.  У грудні 1996 року, за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, великого церковного та громадського діяча України, Митрополита Київського і Галицького Петра Могилу було приєднано до сонму святих. Святитель Петро Могила канонізований також Румунською та Молдовською Православними Церквами.

Молодь та працевлаштування в Україні

Буктрейлер на книгу Д. Кешелі "Дерево безсмертя"

 

Український математик - Георгій Вороний

28 квітня 1868 року в містечку Журавка колишньої Полтавської губернії народився  видатний український вчений, професор Варшавського університету, декан механічного факультету Варшавського політехнічного інституту, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук Георгій Феодосійович Вороноий.  Він один з основоположників нового розділу математики – геометрії чисел, а його роботи знаходять широке застосування і в сучасних дослідженнях. Ще в гімназичні роки Георгій виявив неабиякі здібності до математики. Перша його наукова публікація – стаття "Розклад многочленів на множники, що ґрунтується на властивостях коренів квадратного рівняння", була надрукована в "Журналі елементарної математики" в 1884 році, коли авторові було лише 16 років! Після закінчення гімназії Г. Вороний вступив на математичне відділення Санкт-Петербурзького університету. Упродовж 1885-1889 років Георгій Вороний вів записи в щоденнику. Про навчання він писав: "… Прокидаюсь я о 5-ій ранку і відразу берусь за Математику… Що за чудова наука! Хоч і дуже багато формул, але всі вони настільки симетричні, що легко запам’ятовуються… "1889-ий рік був багатим на події.  Вороний блискуче склав випускні екзамени, захистив дипломну роботу про числа Бернуллі й залишився при університеті для підготовки магістерських екзаменів. Цього ж року він одружився зі своєю коханою Ольгою Крицькою, яка на все життя стала йому вірним другом і добрим помічником. З осені 1898 обіймав посаду декана механічного факультету Варшавського політехнічного інституту. Але багатства це не принесло: пішли свої діти, його сестра Надія Єрмакова рано стала вдовою і Георгій взяв на матеріальне забезпечення її сім’ю з десяти дітей. Уже тоді наукові праці Георгія Вороного сучасники визнали геніальними. А відомі "діаграми Вороного" сьогодні широко використовуються фахівцями багатьох галузей знань (в робототехніці, біоінженерії, кристалографії) практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, Японії, Австралії, Гонконгу, Новій Зеландії тощо. В Англії вивчення діаграм Вороного передбачено шкільними навчальними програмами. У Сеулі (Південна Корея) діє дослідницький центр з діаграм Вороного. Георгію  сорок років, він успішний визнаний учений, має чудову дружину, п’ятеро дітей, але не має здоров’я – жорстокий біль уклав його в ліжко, але лікувати хворобу жовчного міхура за кордон не поїхав, на літо перебрався в Журавку. Він помер 7  листопада 1908 року у Варшаві. Згідно з останньою волею вченого поховали у Журавці, забальзамоване тіло зберігалося у спеціальному склепі.

 

МИКОЛА ЗЕРОВ - СПІВЕЦЬ ЛАТИНИ Й УКРАЇНИ

Лідер "неокласиків", поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, перекладач народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зіньків на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Після закінчення школи Зеров навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях (1903-1908). У 1909-1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

З 1917 року Зеров учителює в Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918-1920 роках викладає в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).

Дмитро Білоус – майстер поетичного слова

 

Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області.

З дитинства бере початок його любов до праці, його виняткова скромність і життєва стійкість.

 Батько письменника закінчив лише три класи церковно-парафіяльної школи, але здобув юридичну освіту самотужки. Був волосним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Багато читав, співав у церковному хорі. Писав п’єси, оповідання, майже сто разів зіграв роль Виборного в «Наталці Полтавці» на сільській сцені.

Старший брат Олекса закінчив інститут народної освіти в Харкові. Був членом письменницької організації «Плуг». Друкувався в газетах і журналах. Він також працював викладачем у Харківській дитячій трудовій комуні, душею якої був Антон Семенович Макаренко.Сюди ж влаштував і Дмитра, щоб навчався разом з колишніми безпритульними і працював на заводі. У харківській середній школі літературу викладав брат Павла Тичини Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і став бувати в них дома, у славнозвісному будинкові письменників «Слово».

Всесвітній день книги і авторського права

УКРАЇНСЬКИЙ ПЕДАГОГ І НАРОДНИЙ ПРОСВІТИТЕЛЬ

Алчевська Христина Данилівна – український педагог, бібліограф, громадська діячка, письменниця - народилась 16 квітня 1841 року в  м. Борзна на Чернігівщині у видатній родині. Батько — Д. Журавльов — викладач міського училища, мати — дочка героя Вітчизняної війни 1812 року генерала Вуїча і внучка молдовського господаря. Освіту здобувала самостійно . Алчевська організувала в Харкові Товариство грамотності, першу громадську бібліотеку (нині ХДНБ ім. В. Г. Короленка). Бібліографічна діяльність пов'язана з жіночою недільною школою у Харкові, яку вона заснувала 1862 року. У школі в різні часи здобули освіту 17 тис. неграмотних людей. До роботи в школі були залучені разом з учителями відомі науковці Харкова: М. Бекетов, Д. Багалій, В. Данилевський та ін.

ЦІЛЮЩА СИЛА ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ТАЛАНТУ ОЛЕГА ЧОРНОГУЗА

15 квітня свій день народження відзначає Олег Чорногуз — найвідоміший сучасний український письменник-сатирик, автор першого українського сатиричного роману. Народився він у селі Іванів Калинівського р-ну на Вінничині. Після закінчення Івано-Франківської школи вступив до Чернівецького військового училища, але згодом покинув навчання і вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, який закінчив 1964 року. Працював у журналі "Перець"близько 20 років — від фейлетоніста до головного редактора. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, ім. І.Багряного, ім. О.Гончара та ін. Серед найвідоміших книг письменника: повість "Голубий апендицит" (за яку і автор, і редакція журналу "Прапор" були піддані компартійній критиці); книги гумору та сатири "Портрет ідеала", "Сіамський слон", "Веселі поради", "Між нами кажучи", "Сповідь старого холостяка", "Як доглядати Зевса", "Українські колобки".

ПОЛТАВСЬКІ ШЛЯХИ ОКСАНИ ІВАНЕНКО

Оксана Дмитрівна Іваненко — автор  літературних казок, реалістичних оповідань і повістей, творець біографічних романів про життя і творчість класиків української літератури. Народилася  письменниця 13 квітня 1906 року у Полтаві. Батько працював редактором газети,    а мама  -  вчителькою у притулку для дітей-сиріт. Саме вона прищепила доньці любов до рідного слова, до української поезії, до пісні. Письменниця згадувала: „Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років... " У 15 років майбутня письменниця вступила до Полтавського інституту народної освіти, а в 1923 році вона перевелась до Харківського інституту народної освіти. Оксана відвідувала літературні вечори, познайомилася з письменниками, тоді ж зав’язалася щира дружба на все життя з поетесою Наталею Забілою. У інституті вона вчилася на відділенні соціально-правової охорони неповнолітніх.

АКАДЕМІК М. І. ПЕТРОВ - ВИЗНАЧНИЙ ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX СТОЛІТТЯ

ПЕТРОВ Микола Іванович (24. 04.1840–20.06.1921) – літературознавець, історик, археолог, етнограф, краєзнавець, музейний і громадський діяч. Дійсний член УАН (1918). Народився в селі Вознесенське Макаріївського повіту Костромської губернії в багатодітній сім'ї дяка. Після закінчення Київської духовної академії, не бажаючи прийняти духовний сан, отримав призначення викладати словесність у Волинській духовній семінарії. З 1872 – секретар заснованого при Київській духовній академії Церковно-археологічного товариства.  1878–1919 роках очолював створений товариством Церковно-археологічний музей при Київській духовній академії. Майже 60 років науково-педагогічного і творчого життя Петров віддав дослідженню української літератури, археології, етнографії, образотворчого мистецтва.

12 квітня - Міжнародний день польоту людини в космос та День працівників ракетно-космічної галузі України

ШАРЛЬ П'ЄР БОДЛЕР - поет, що гостро відчував суперечності світу та людини

Шарль Бодлер народився в Парижі 7 квітня 1821 року. Батько поета походив із сільської родини у Шампані, але йому вдалося вибитися в люди, отримати освіту й стати вихователем у шляхетній сім'ї. Певне, батько був єдиним, хто щиро любив хлопчика. Після його смерті Шарль був приречений на нерозуміння і самотність навіть у колі близьких людей.  У Парижі (1842 рік), Бодлер починає самостійне життя на спадок, що залишився по смерті батька. Він поринає у художній і літературний світ столиці.  Саме у цей період поет інтенсивно студіює літературу та вивчає живопис. 

Класик українського соцреалізму

 

5 квітня - 115 років від дня народження Анатолія Івановича Шияна (1906 – 1989), українського письменника, драматурга. Народився Анатолій Іванович   в українській слободі Борисівці на Білгородщині у родині селянина-маляра. Після закінчення лісотехнічного інституту в 1929 році , юнак дедалі активніше включається в літературне життя: входить до київської групи "Молодняк", запально відстоює молодняківські позиції в гарячих творчих дискусіях того часу, робить перші спроби писати. З кінця 20-х років починається інтенсивне входження А. Шияна в літературу. Він публікує свої оповідання в періодичних виданнях того часу. Протягом 1930 — 1932 pоків побачило світ шість оригінальних збірок нарисів,  повістей.