День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

Указом Президента України від 26 лютого 2020 року № 58 установлено День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста  Севастополя, який відзначається щороку 26 лютого.

 Ця пам’ятна дата була встановлена до річниці багатотисячного мітингу кримських татар та українців у місті Сімферополі на підтримку територіальної цілісності України. У 2014 році   представники кримськотатарської громади, організовані Меджлісом, активісти руху «Євромайдан Крим», члени ГО «Армія спасіння», представники Конгресу українських націоналістів та ультрас ФК «Таврія» виступили проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму, де могло бути винесено питання про вихід Криму зі складу України. 

22 лютого - день пам’яті Олени Теліги

Коротке життя Олени Теліги (1906 – 1942) української поетеси, громадської та політичної діячки, було схоже на спалах: «Шалена любов до життя і шалена погорда до смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання?» Так писала і так діяла Олена Теліга – поет, літературознавець, громадський і політичний діяч, поза сумнівом, одна з найпомітніших постатей українського зарубіжжя. 

Вона увійшла в життя «як в безжурний танок», а вийшла з нього як мужній воїн. Народжена під Москвою, вона жила в Чехії, в Польщі, але мріяла і думала, передусім, про Україну. Загинула вона теж в Україні – в окупованому нацистами Києві.

Лесь Курбас – новатор українського театру

Лесь Курбас (Олександр — Зенон Степанович Курбас) (25 лютого 1887, Самбір — 1937, Соловки) — видатний український режисер, актор, теоретик театру.

Лесь Степанович навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Він увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. В 1916 році мрія Курбаса про роботу в театрі Садовського здійснилась. Вся увага та енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів. "Молодий театр" з'явився вже влітку 1917 року. Він був новаторським — шукав нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З нього взяли початок кілька українських театрів.

Курбас був засновником "Кийдрамте"(Київського драматичного театру), а також спочатку політичного(1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Харкові. У виставах свого філософського театру "Березіль" режисер малює такий всесвіт, де головною є особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і "березільці" знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам, - Миколу Куліша. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені "Березолю", стала "Комуна у степах". П'єси "Народний Малахій", "Мина Мазайло", на жаль, не знайшли розуміння у критики, а глибоко філософська "Маклена Граса" - у глядачів. Проти Л. Курбаса та М.Куліша були висунуті звинувачення в "похмурості", викривленні оптимістичної радянської дійсності. Але керівник театру не занепадав духом, до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства та вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, можливо, саме тому його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника "Березолю" і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній.

Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім на Соловки. Після повторного суду 1937-го року його було розстріляно, а 1957 року реабілітовано. Посмертно.

На фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка в 1989 році було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а "Мала сцена" театру знову отримала назву "Березіль". Львівський академічний театр імені Леся Курбаса – один з найкращих в Україні.

 

 

 

Улас Самчук – «український Гомер»

 

Один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук народився 20 лютого 1905 року  у селі Дермань на Рівненщині в заможній селянській родині. Дослідники різних країн називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору в Україні 1932-1933 років. У 80-х роках Улас Самчук був номінантом на Нобелівську премію за роман «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена. За кордоном ім’я Уласа Самчука добре знане і майже не відоме в Україні.

Вікторина "Цікаві факти із життя Лесі Українки"

 

Презентація "Прфесії сучасні та майбутні"

 

Дюма української літератури (до 100-річчя з дня народження)

Василь Вишиваний

10 лютого 1895 року у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР. Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.  

Вільгельм Габсбург з 12 років жив у м.Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав». 

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний. «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання». 

Вільгельм Габсбург, як член імператорської родини, автоматично став членом сенату. Там він познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем. 

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

( за матеріалами Українського  інституту національної пам'яті)

КАЗИМИР МАЛЕВИЧ – ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНИК-МОДЕРНІСТ.

 

Видатний українець Казимир Северинович Малевич народився 11 лютого 1878 року на  Київщині. Дитинство юнака минало на Волині, Слобожанщині та Сіверщині, куди батька переводили працювати управлінцем на цукроварнях.  Коли Казимир захопився селянським звичаєм розмальовувати хати в орнаментальному стилі, то мати підтримавала  його заняття живописом, всупереч волі батька. Вона благословила сина на вступ до Рисувальної школи М. Мурашка в Києві, але через півроку сім’я переїхала до Курська, і майбутній художник пішов працювати креслярем у технічне управління Курсько-Московської залізниці. У 1904 році Малевич переїхав до Москви, там  вдосконалював свою майстерність в студії Ф. Рерберга  та в училищі живопису, скульптури і архітектури . У 20-ті роки художник працював викладачем у вітебській художній школі, потім керував інститутом художньої культури в Ленінграді. На виставці в Німеччині виставив близько 70 картин. Після цього, планував вивезти роботи в Париж, але йому не продовжили візу. Переїхав до Києва, де публікував статті українською мовою на мистецьку тематику в журналі «Новая Генерация», викладав українською мовою в Київському художньому інституті. Більшовицькі репресії проти української інтелігенції змусили Малевича повернутись до Ленінграда. Але переїзд не врятував художника-новатора від арешту. У 1930-му  Казимир Северинович три місяці перебував у «Хрестах» за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Німеччини. 15 травня 1935 р. Казимир Малевич помер від раку, так і не отримавши дозволу виїхати за кордон на лікування.  Малевич творив в різних напрямках образотворчого мистецтва. Почавши з натуралізму, згодом випробував імпресіонізм, футуризм і кубізм. Він вважав себе в новатором, кубофутуристом, засновником абстрактного мистецтва. У кожному з жанрів роботи художника мали свій власний характер, відображали внутрішній світ творця. Зрозумівши, що існуючих жанрів йому недостатньо, щоб у повній мірі відобразити його бачення світу і розуміння мистецтва, він винайшов абсолютно новий напрямок живопису, названий супрематизмом. Найвідоміші зразки цього стилю – картини  «Чорний квадрат на білому тлі», «Біле і чорне». Яскравий український художник отримав всесвітнє визнання посмертно.

 

 

Видатний українець Казимир Северинович Малевич народився 11 лютого 1878 року на  Київщині. Дитинство юнака минало на Волині, Слобожанщині та Сіверщині, куди батька переводили працювати управлінцем на цукроварнях.  Коли Казимир захопився селянським звичаєм розмальовувати хати в орнаментальному стилі, то мати підтримавала  його заняття живописом, всупереч волі батька. Вона благословила сина на вступ до Рисувальної школи М. Мурашка в Києві, але через півроку сім’я переїхала до Курська, і майбутній художник пішов працювати креслярем у технічне управління Курсько-Московської залізниці. У 1904 році Малевич переїхав до Москви, там  вдосконалював свою майстерність в студії Ф. Рерберга  та в училищі живопису, скульптури і архітектури . У 20-ті роки художник працював викладачем у вітебській художній школі, потім керував інститутом художньої культури в Ленінграді. На виставці в Німеччині виставив близько 70 картин. Після цього, планував вивезти роботи в Париж, але йому не продовжили візу. Переїхав до Києва, де публікував статті українською мовою на мистецьку тематику в журналі «Новая Генерация», викладав українською мовою в Київському художньому інституті. Більшовицькі репресії проти української інтелігенції змусили Малевича повернутись до Ленінграда. Але переїзд не врятував художника-новатора від арешту. У 1930-му  Казимир Северинович три місяці перебував у «Хрестах» за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Німеччини. 15 травня 1935 р. Казимир Малевич помер від раку, так і не отримавши дозволу виїхати за кордон на лікування.  Малевич творив в різних напрямках образотворчого мистецтва. Почавши з натуралізму, згодом випробував імпресіонізм, футуризм і кубізм. Він вважав себе в новатором, кубофутуристом, засновником абстрактного мистецтва. У кожному з жанрів роботи художника мали свій власний характер, відображали внутрішній світ творця. Зрозумівши, що існуючих жанрів йому недостатньо, щоб у повній мірі відобразити його бачення світу і розуміння мистецтва, він винайшов абсолютно новий напрямок живопису, названий супрематизмом. Найвідоміші зразки цього стилю – картини  «Чорний квадрат на білому тлі», «Біле і чорне». Яскравий український художник отримав всесвітнє визнання посмертно.

 

 

Визначний прозаїк українського «розстріляного відродження» - Валер’ян Підмогильний (до 120-річчя від дня народження)

Валер’ян Петрович народився 2 лютого 1901 року в селі Писарівка на Катеринославщині в бідній селянській родині/ Через 14 років сім’я переселилась до панської економії в селі Чаплі. Сина віддали на навчання в Перше катеринославське реальне училище, яке він закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не зміг закінчити через матеріальну скруту.

Буктрейлер на книгу Андрія Криштальського "Чорноморець, матинко, чорноморець"

Юридична освіта. Яка вона?

 

70 років від дня народження першого космонавта незалежної України

Леонід Костянтинович КАДЕНЮК народився 28 січня 1951 року в Клішківцях Хотинського району Чернівецької області в сім’ї сільських учителів. Вчився на відмінно, займався спортом. Польот в космос Юрія Гагаріна запалив Леонідове серце мрією про небо, про незвідані галактичні простори. Після закінчення школи зі срібною медаллю 17-річний юнак вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ), яке закінчив у 1971 році з відзнакою і був залишений на службу в училищі в якості льотчика-інструктора. З серпня 1976 року по березень 1983-го перебував у загоні космонавтів Центру підготовки космонавтів у Зоряному містечку. З березня 1983 року — командир ланки у Липецькому центрі перенавчання та бойового застосування військових льотчиків. З червня 1984 року – льотчик-випробувач I класу у Державному науково-дослідному інституті ВПС ім. В.П. Чкалова, освоїв 54 типи та модифікації літаків. Згодом закінчив ще й Московський авіаційний інститут і працював у групі підготовки космонавтів (1988-1996). Пройшов повний курс підготовки до польотів на кораблях «Союз» і орбітальній станції «Мир». Пройшов підготовку за програмою «Буран». Радянський Союз розпався, програма «Буран» була згорнута, різко скоротилося фінансування космічних програм. Але на світовій мапі з’явилась Україна — нова космічна держава з амбіціями та програмою участі в освоєнні космічного простору і створенні ракетно-космічної техніки, з перспективами виходу на світовий ринок космічних послуг. Та й не дивно, бо майже третина всього наукового, промислового та кадрового потенціалу СРСР була зосереджено в Україні. Народ гордиться успіхами своєї країни: полетів перший супутник «Січ-1», оголошено про будівництво телекомунікаційного супутника «Либідь», в Україну приїжджають делегації провідних космічних держав світу, укладаються перші міжнародні угоди, створюється спільне підприємство «Sea Launch» (США, РФ, Норвегія, Україна). Президент України Леонід Кучма домовляється з Президентом США Білом Клінтоном про співробітництво в космічній сфері та політ українського космонавта на американському космічному кораблі. В Україні оголошено конкурс на участь в цьому польоті і Леонід Костянтинович подає документи до конкурсної комісії. З найкращими результатами Каденюк проходить підготовку до польоту і в Україні (в інституті ботаніки НАН України), і в Сполучених Штатах Америки (в космічних центрах в м. Х’юстон та на космодромі ім. Дж. Кеннеді в Флориді). Під час місії STS-87 (19 листопада – 5 грудня 1997 року) в складі міжнародного екіпажу Наш космонавт здійснив 10 наукових експериментів, провів «космічний урок» для 40 тисяч українських та американських школярів в рамках освітньої програми. Після повернення Каденюк служить в армії, обирається депутатом у Верховну Раду України, членом Колегії Державного космічного агентства України, радником Прем’єр-Міністра України та Голови ДКА України. Його також обирають Президентом аерокосмічного товариства України. Леонід Костянтинович долучається і до роботи Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я» та Громадської ради екологічної безпеки. Він турбується про фінансування державних космічних програм, переконує керівництво країни підтримувати статус України як космічної держави, бере участь в численних міжнародних конференціях, готується здійснити ще один політ. Але незадовільне фінансування космічних програм приводить до згортання даної діяльності, бо на громадських засадах цим займатися неможливо. Каденюк не забував і про свою рідну Буковину: брав активну участь у роботі «Буковинського земляцтва»; привозив у рідне село своїх друзів-членів екіпажу космічного корабля «Коламбія», коли вони у 1998 році відвідали Україну. Леонід Каденюк мав такі звання та відзнаки: Герой України (1999), генерал-майор авіації, почесний громадянин міста Чернівці (2001), народний депутат України 4-го скликання (2002-2006), кандидат технічних наук (2006), радник Голови ДКА України (з 2011), президент Аерокосмічного товариства України (2015-2018), автор п’яти наукових рабіт та книги «Місія — Космос». Життя видатного українця обірвалося раптово. Він не встиг повністю використати свій потужний потенціал для науки, країни, людей. Помер 31 січня 2018 року в Києві під час традиційної ранкової пробіжки. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Залишив про себе пам’ять, як про людину, наповнену космічною енергією, науковим світоглядом, шанобливим ставленням до людей, любов’ю до нашої планети.

Крути - і сум , і біль, і вічна слава України

Перший король давньоукраїнської держави (820 років від дня народження)

 

    Данило Галицький — одна з найвидатніших постатей в нашій історії.  Князь Галичини і Волині, король Русі увіковічнив своє ім’я як мудрий правитель і талановитий полководець.

    Майбутній володар галицько-волинських земель народився у 1201 році (точна дата –  невідома). Одним із його предків по лінії батька був сам Володимир Мономах. Серед родичів з боку матері варто відзначити імператора Візантії Ісаака ІІ Ангела. Батько Данила –  князь Роман Мстиславович –  помер через кілька років після його народження, залишивши вдову з двома малолітніми синами. Тогочасна боротьба за престол була особливо жорстокою, і мати,  щоб не наражати дітей на небезпеку, переїхала з ними до Кракова. Звідти Данило подався в Угорщину, де 6 років виховувався при королівському дворі.

    У 18-річному віці юний нащадок Мстиславовичів зайняв князівський престол у Володимирі. Метою своєї діяльності він вважав  об’єднання Галицько-Волинського князівства. Проте через внутрішні протиріччя між князями йому вдалося досягнути цього лише у 1238 році, захопивши Галич. Його волі підкорився згодом і Київ, однак столицею Данило обрав місто Холм,  (нині це територія Польщі). Він прагнув перетворити його на великий економічний центр. Правитель також зміцнював старі міста та засновував нові. Князь старався зміцнити країну зсередини та одночасно проводив активну зовнішню політику. Період його правління відзначався вдалими походами проти татар, поляків, ятвягів. Завдяки перемозі у битві з польським військом під Ярославом у 1245 році, йому вдалося повністю відвоювати Галичину і  максимально розширити кордони держави. Існувала постійна необхідність захищатись від зовнішніх ворогів: поляків, литовців, угрів і татар. Незважаючи на ці умови, Данило Галицький зумів досягти значних успіхів та залишити після себе вагомий культурно-історичний спадок, зокрема заснував декілька міст, одне з яких назвав на честь сина Лева. У 1246 році за велінням князя постала Галицька митрополія, яка з часом перебрала на себе функції та обов’язки загальноруського органу церковної влади.

    За час правління короля Данила Галицько-Волинське князівство перетворилось на одну з найрозвиненіших та найбагатших держав у Європі. Він зосередив свою зовнішню політику на відновленні відносин із західними сусідами і укладанні союзів, щоб мати підтримку в разі конфронтації з монголо-татарами.

     Князь Данило звернувся до Папи Римського з проханням зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Інокентій IV погодився, і щоб заохотити князя, послав йому королівську корону. У 1254 р. Данило Галицький був коронований. Коронування та надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства значно підвищило авторитет української держави в Європі. У 1253 році, розраховуючи на підтримку Центральної Європи, Данило розпочав бойові дії проти монголів. Незабаром він відбив частину територій Поділля та Волині, які були під їх пануванням. Ворогові знадобилося 5 років, щоби повернутися в Галичину та Волинь з новим військом і знову взяти під контроль ці землі. На цьому етапі вирішальне значення мала західна підтримка. Однак вона так і не прийшла. 1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у храмі Пресвятої Богородиці, збудуваному за його життя. Після смерті Данила королівством ще майже століття правили його нащадки. Найзаповзятливішим із синів князя був Лев. За час правління (1264 - 1301) він відвоював у Мадярщини Закарпаття з містом Мукачево, а у Польщі – Люблінську землю, і територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію.

    Коронація Данила Галицького — одна з найцікавіших сторінок його біографії. Вона викликає  інтерес до фактів, що стосуються корони, яка використовувалась під час обряду коронації, і до самої смерті князя знаходилась у його власності. Де вона поділася потому? Довгий час вважалося, що корону переробили у єпископську митру і віддали у володіння Перемишльської єпархії. Під час Другої світової війни вона, як і багато інших історичних цінностей, безслідно зникла. Але істориків  насторожив залишений очевидцями опис митри,  де вказувалось, що вона була мідна. Спеціалісти піддали сумніву, що папа міг коронувати Данила виробом не з чистого золота. Крім того, в описі вказувалось, що митра була декорована рубінами. Ці камені в ХІІІ столітті широко використовувались татарами для оздоби кінної збруї, тому дуже сумнівно, що Данило Галицький вдягнув би таку корону.

    Історики запідозрили, що справжня митра могла бути викрадена. На жаль, поки не вдалось докопатись до істини. Згідно багатьох свідчень, основа корони знаходиться в Польщі, а перлини, що її оздоблювали, у – Ватикані. Проте ці факти так і залишаються непідтвердженими.

    У 2013 р. українська держава отримала від польського уряду дозвіл на проведення розкопок. Однак кількарічні роботи не дали результатів. У пам’яті нарду Данило Галицький залишився як правитель, що дав приклад єднання заради великої мети – утвердження державності. Його держава, створена на території Європи в XIII столітті, зіграла вирішальну роль в історії України.  Перший український король був патріотом своєї землі.  

 

 

Грані великого таланту (до 130-річчя з дня народження П. Тичини)

    

    Павло Григорович народився 23 січня 1891 року в Пісках на Чернігівщині у сім’ї сільського дяка. Родина мала 13 дітей, з яких вижило дев’ятеро. Батькової платні ледь вистачало, тому малий Павлусь «пішов на свій хліб». Його відвезли до одного з чернігівських монастирів співати у хорі. У монастирі талановитим хлопчикам надавали притулок, одягали, годували, навчали. Тичина мав особливий срібно-дзвонний голос, талант до малювання і письма. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі та піаніно. За рахунок монастиря Павло вивчився і в бурсі, де готували священнослужителів, потім – у Чернігівській духовній семінарії. Після семінарії юнак, аби не йти на церковну службу, вступає до Київського комерційного університету, який не дали закінчити революційні події.

Письменник, критик, перекладач – Юрій Покальчук (до 80-річчя з дня народження)

   

Народився Юрій 24 січня 1941 року в Кременці у родині краєзнавця Володимира Феофановича Покальчука. Мати – Оксана Тушкан – праправнучка молодшої сестри Миколи Гоголя. Дід –  статський радник, діяч УНР – Павло Тушкан. Дитинство і юність майбутнього  письменника пройшли в Луцьку. Там він закінчив школу і педінститут (зараз Волинський національний університет імені Лесі Українки). Потім вступив до Ленінградського університету на факультет східних мов. Вивчив 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою.  Був першим у Радянському Союзі перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса.

Різдвяні дзвони Миколи Леонтовича (До дня пам'яті – 23.01. – сторіччя з дня смерті видатного українського композитора)

                        

    Микола Дмитрович з’явився на світ 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в родині сільського священика, який був досить освіченою людиною, керував хором семінаристів, грав на скрипці, віолончелі, гітарі.  Початки музичної освіти Леонтович здобув ще в ранньому дитинстві у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту під керівництвом батька. Мати любила співати, чудово володіла голосом, тож і синові прищепила  любов до української народної пісні. У 1887 році хлопець вступає до Немирівської гімназії. Через рік, не маючи коштів на навчання, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці мали повний пансіон.

Естетика, філософія та психологія творчості Стендаля

                               

    Фредерік Стендаль — псевдонім одного із видатних французьких письменників  Анрі Бейля, творця революційної естетики в літературі ХІХ століття.

Стендаль народився 23 січня 1783 року в містечку Гренобль, у багатій та шляхетній родині. Його дід був лікарем та громадським діячем, захоплювався ідеями Просвітництва і шанував Вольтера. Проте з початком революції становище родини змінилося –  батько переховувався. Мати хлопчика рано померла, і сім'я вбралася у траур, довіривши виховання сина католицькому абатові Ральяну. Зненавидівши церкву, Стендаль почав знайомитися з працями філософів-просвітників. Читання, відраза до релігії, враження від Першої французької революції стали визначальними  у формуванні його світогляду. Прихильність до революційних ідеалів зберігалась все життя.

Видатний діяч світу (до 150-річчя з дня народження)

 

         Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському в родині з татарсько-білоруським (батькова лінія) та польсько-литовським (материна) корінням. Закінчив Другу Київську гімназію та Колегію Павла Галагана, де знаходився під впливом українського філолога П.Г. Житецького.

У 1889 році А. Кримський вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві,  закінчив його у 1892-му, але залишився на кафедрі арабської філології для підготовки до професорського звання.  Одночасно він пройшов курс історико-філологічного факультету Московського університету під керівництвом таких відомих викладачів: мовознавця, фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, фахівця з порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства П. Ф. Фортунатова, істориків П. Г. Виноградова, В. І. Гер'є, 

В. Й. Ключевського. У 1896 р.  склав магістерські іспити в Московському університеті – зі слов'янської філології, а в Санкт-Петербурзькому – з арабістики. Зразу після цього його відрядили до Сирії та Лівану, де він поглиблював знання з орієнталістики і працював над арабськими рукописами. Після повернення молодий вчений працював у Лазаревському інституті, викладаючи курси історії семітських мов, керуючи практичними вправами з російсько-арабського і навпаки перекладу, читаючи лекції з історії арабської літератури. У 1901 році Агатангел Юхимович очолив кафедру арабської словесності Лазаревського інституту та викладав перську, турецьку мови, арабську літературу, історії мусульманського Сходу. Відтоді він бере на себе ще й обов'язки  секретаря Східної комісії Московського археологічного товариства та редактора періодичного видання "Древности восточные", а також редактора серії "Труды по востоковедению", що містила чимало і його статей.

У 1918 році вчений переїхав до Києва, де став одним із засновників –   академіків Української академії наук (УАН), першим її неодмінним секретарем та очолив історико-філологічний відділ УАН. Одночасно Кримський працював професором на кафедрах україністики та східної історії Київського державного університету, очолював Інститут української наукової мови. З його ініціативи у Харкові було засновано Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства.

У 1930 році його майже усунули від науково-педагогічної роботи, а влітку 1941-го Агатангела Юхимовича заарештували та вивезли в Кустанайську область Казахстану, де він помер у таборі до кінця січня 1942-го (точна дата смерті – невідома).

Вченому належить авторство понад 1000 публікацій: монографій, підручників, статей, праць з арабістики, семітології, тюркології, іраністики. З перекладів А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.

 Агатангел Кримський володів майже шістдесятьма мовами, знав всі діалектні особливості української мови, був науковим редактором багатьох словників та збірників. зробив значний внесок в українське й російське сходознавство, займався проблемами розвитку української літературної мови, фольклористичним та етнографічним дослідженням, зокрема з антропології. Він залишив і  велику художню спадщину: поезії, оповідання та повісті. Ім’я українського академіка в 1970 році  було занесене у затверджений ХVІ сесією генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу.