«Bкpию caдoм увecь cвiт…» 29 грудня - 130 років із дня народження Володимира Симиренка (1891–1938), вченого, селекціонера, помолога, педагога, репресованого

Володимир Львович Симиренко (29.12.1891, с. Мліїв, нині Городищенський район, Черкаська область — 17—18.09.1938, Курськ, Російська РФСР) - доктор сільськогосподарських наук, професор садівництва, завідувач кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного інституту. В 1915 закінчив Київський політехнічний інститут. З 1929 - професор. Заснувавши на терені родинного маєтку Мліївську садово-городню станцію (нині Інститут садівництва лісостепу і України), тривалий час був її директором. Організував Центральний державний плодорозплідник України та Всесоюзний плодово-ягідний інститут (нині Інститут садівництва УААН). Очолював відділ садівництва в Міністерстві земельних справ  УНР. Працював в Українській академії сільськогосподарських наук. Плідну наукову діяльність активно поєднував з викладацькою роботою. Професор садівництва і завідувач кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного інституту (згодом виділеної в Київський сільськогосподарський інститут). У 1932–1933 роках — професор Уманського сільськогосподарського інституту. У 1933 році заарештований і ув'язнений за участь у «антирадянській шкідницькій організації».

«Легше жити тоді, коли знаєш, що є-таки у світі щось справжнє» 18 грудня – 90 років від дня народження Михайлини Коцюбинської (1931– 2011), літературознавиці, перекладачки

 Коцюбинська Михайлина Хомівна – літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського – народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М. Коцюбинського. З 1935-го родина жила в Чернігові, де батько теж створював музей. Війну разом з експонатами  музею сім’я перечекала в Башкирії. У 1949 році Михайлина вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, який закінчила у 1954-му, навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. З 1957 до 1968 – науковий співробітник Інституту. Своїми духовними наставниками вважає Григорія Кочура та Бориса Антоненка-Давидовича. Великий вплив на неї мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги. Брала активну участь у виготовленні та поширенні літератури самвидаву. Висловила протест проти арештів української інтелігенції 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", за що була виключена в 1966 році з партії, переведена в інший відділ Інституту. 1968 р. звільнена з Інституту. Рік перебивалась перекладами з польської, англійської, французької. Була прийнята на роботу у видавництві "Вища школа", де пропрацювала редактором до 1987 року. Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям. 1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В. Стуса, з яким познайомилася ще в інституті і якому на суді дала високу позитивну характеристику. Вона написала листа В. Щербицькому, в цьому  листі вона висловила обурення арештом Надії Світличної. У Коцюбинської проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті. Написала болісного листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття. Це стало причиною нового обшуку, бо лист потрапив до рук слідчого КГБ. Нова хвиля репресій упала на М. Коцюбинську у зв’язку з арештами в 1977 році членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки. У 1983 році Коцюбинська доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича. Він запропонував їй узяти шлюб, однак влада визнала Антоненка-Давидовича недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Під час «перебудови» Михайлині Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 вийшла друком моноґрафія "Етюди про поетику Шевченка", також Коцюбинська упорядкувала книжку поезій В. Стуса «Дорога болю» (1990). Вона очолила творчий колектив, який підготував до друку у 1999-му видання шеститомного зібрання творів Василя Стуса. У 2001 р. вийшла книжка "Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість". У 2005 р. упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола „Листи". У 2006 р. вийшла її «Книга споминів», у 2009-му в «Бібліотеці Шевченківського комітету» – «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість». М. Коцюбинська – авторка численних передмов до книжок і рецензій, багатьох публікацій про шістдесятників, про Т. Шевченка, В. Стефаника, П. Тичину. Михайлина Хомівна часто виступала по радіо й телебаченню, знімалася в кількох документальних фільмах. Вона  – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів (1996). Двотомник вибраних праць „Мої обрії" відзначений у 2005 році Національною премією ім. Т.Шевченка. Коцюбинська  – почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Умерла Михайлина Хомівна Коцюбинська 7 січня 2011 року в м. Києві.

 

Антін Лотоцький - письменник, журналіст, історик...

Ім'я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914–1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20–30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу. Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 році у селі Вільхівець – тепер Бережанського району на Тернопільщині – в сім'ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького (1850–1926).

Григір Тютюнник: світло нескореної душі

Мудрець Чорнухинського краю

Український філософ, поет, просвітитель Григорій Сковорода  народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту. Батьки Григорія, Сава та Пелагея, мали козацьке походження. Вже в    сім років вони  віддали сина до школи. А восени 1734 року Сковорода вже почав навчатись в Києво-Могилянській академії.Учителями Григорія Сковороди були: богослов, філософ і поет георгій Косинський,поліглот і перекладач Симон Тодорський,автор «Арістотелевої філософії» Мануйло Козачинський. Сковорода легко вчився усьому і мав багато талантів.У грудні 1741 року він пройшов конкурсний відбір у Глухові і потрапив у придворну капелу російської імператриці Єлизавети.

Український новеліст, знищений більшовицьким режимом

29 листопада народився Григорій Косинка – український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження».

Справжнє прізвище –  Стрілець (1899-1934) – автор збірок новел і оповідань «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із М. Хвильовим і В. Підмогильним. Зокрема Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова».

Велична постать Вольтера (1694-1778)

21 листопада народився Марі Франсуа Аруе (справжнє прізвище Вольтера)  – французький письменник, філософ-просвітитель, історик, енциклопедист.ХVІІІ століття – це століття Вольтера. Він був першим поетом Франції, першим драматургом (написав 54 п’єси), істориком, філософом.Він був володарем дум, він збурював усталені норми та звичаї.

Класик української сатиричної прози XX століття

13 листопада 1889 року в багатодітній селянській родині на хуторі Чечва, біля містечка Грунь Зіньківського повіту, Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) народився Остап Вишня - Губенко Павло Михайлович – письменник-сатирик і гуморист. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській царській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці.

Великий талант щирості

 

7 листопада виповнилося б 85 років  Миколі Вінграновському – одному з найголовніших представників творчої генерації шістдесятників.Поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Володимира Вернадського і премії Фундації Антоновичів (США). Експресивний, пристрасний лірик, Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією. Він був і талановитим прозаїком,  кінорежисером, кіносценаристом, кіноактором. Творчість Миколи Вінграновського — небуденне явище в українській літературі. Він витворив художній поетичний світ, законом якого є краса. Тут красиве все: національна гідність, ніжність і обурення, шаленство та скрута, розпач і огида.  Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву и тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю й добротою.

Микола Вінграновський (1936-2004) народився у Первомайську Миколаївської області. У 1955 році вступив до Київського інституту театрального мистецтва на акторське відділення, продовжив навчання у ВДІКу під керівництвом Олександра Довженка. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (автор фільму – Довженко, режисер – Юлія Солнцева). За найкраще виконання чоловічої ролі (головної ролі рядового солдата Івана Орлюка) Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Дебютував віршами у журналі «Дніпро» (1957). Але справжній розголос принесла Вінграновському добірка поезій у «Літературній газеті» у квітні 1961 року. Перша авторська збірка «Атомні прелюди» з’явилася 1962 року.

Після закінчення навчання повернувся в Київ, працював на кіностудії ім. О. Довженка. Автор збірок: «Київ», «Сто поезій», «На срібнім березі» та ін; фільмів – «Берег надії», «Тихі береги», «Слово про Андрія Малишка», «Довженко. Щоденник. 1941-1945», «Гетьман Сагайдачний».

Писав він і для дітей. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу.

Як режисер поставив на Київській кіностудії художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку» (за трагедією Юрія Яновського), «Климко» (за повістями Григора Тютюнника), документальні фільми. Автор кіносценаріїв; написав спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»).

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. На відміну від багатьох колег-однолітків по перу, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

"Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв'як заздрості до тих, хто часто з'являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми", - зізнавався Вінграновський.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Одна з найбільших вулиць міста Первомайська, де народився поет, має його ім'я. Також вулиці, названі на його честь, існують у Києві та Миколаєві, а в Білій Церкві є провулок Вінграновського.

(За матеріалами Укрінформу та Вікіпедії).

Медіапродукція відділу читальних залів Genial.ly

Реклама нових надходжень від Українського інституту книги "Маленькі історії ВЕЛИКИХ ЛЮДЕЙ"

Бібліотека і правова освіта : нові підходи і формати

Правознавчий клуб “Феміда” створений і працює на базі Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара з 2002 року. Девіз клубу : «Знання законів полягає не в запам’ятовуванні, а в розумінні їх значення». Емблема клубу – це богиня правосуддя з зав’язаними очима та вагами в руках. Відвідують клуб юнаки та дівчата, що цікавляться питаннями правової тематики, головним чином це учні Полтавської спеціалізованої загальноосвітньої школи № 5.

Згадаймо праведних гетьманів

 

Реклама книги від УІК

 Книги з зеленими наліпками від Українського інституту книги. Цікаві, захоплюючі видання для кмітливих і допитливих Пізнайок і Чомучок.

Золота письменниця України

3 жовтня 1957 року в Херсоні народилася  Люко Дашвар, українська письменниця, авторка романів про сучасне життя. Справжнє ім’я письменниці – Ірина Чернова. Отримала дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості та Академія державного управління при Президентові України. Працювала за інженерною спеціальністю а в  1986 році пішла працювати обліковцем листів у газету, так і розпочалася її журналістська кар’єра. Через півроку стала заступником головного редактора. Після розпаду СРСР обіймала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала власні дві газети у Херсоні.

Буктрейлер на книгу Братів Капранових "Справа Сивого"

 

Тим, хто не любить нудьгувати

ВІД УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ КНИГИ ДО ВІДДІЛУ ОБСЛУГОВУВАННЯ КОРИСТУВАЧІВ НАДІЙШЛИ НОВІ ВИДАННЯ В ЖАНРІ Non-fiction

 

Гордість України

 

Письменниця народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. За її словами, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». Батько — Стефан Іванович Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати — Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів. За словами Євгена Сверстюка, Забужко вихована на «кращих естетичних традиціях». Змалечку складала віршики, які записував її батько. В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявили КДБ-істи, що переслідували його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва. Забужко закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Учасниця революції на граніті 1990 року.

Михайло Максимович - невтомний український вчений-дослідник

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) – учений-енциклопедист, фахівець у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, педагог, просвітитель, перший ректор Київського університету. Михайло Максимович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщиці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської області) в сім’ї маломаєтних дворян – вихідців із старшинських козацьких родів. Початкову освіту Михайло здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в маєтку Туранівцях. Наприкінці 1812 року Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії.

На допомогу батькам і дітям

Олександр Довженко - людина і митець

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селі В'юнище (тепер місто Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Протягом 1914—-1917 роках Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917році О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту , а в 1921 році працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ: ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ ДОВІВ, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА Є ЛІТЕРАТУРНОЮ

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови.Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем».

Міжнародний день грамотності

Починаючи з 1966 року ЮНЕСКО  відзначає 8 вересня Міжнародний день грамотності, метою якого є підкреслити важливість грамотності та  базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті. Ви вважаєте себе грамотною людиною? Впевнені? Вміння читати -  це лише мала частина грамотності, а ось здатність використовувати прочитане, отримуючи вигоду для себе, близьких і сім’ї - це більш вагома частина вміння бути грамотним, хоча і не завжди вирішальна. Чи страшно бути неграмотним? А що таке «грамотність»? Не виключено, що це - «ефективність» використання інформаційних даних, здатність постійно знаходити комунікаційні напрямки, творчий момент, мета якого - природне поліпшення якості життя.

Золотий письменник України

 

13 серпня 1964 року  на Львівщині у родині політв’язня народився Степан Процюк - український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. В літературу Степан Процюк прийшов у 1991 році у складі літгурту «Нова генерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Згодом став співтворцем літературного проєкту «Інша література». Автор збірок віршів («На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку»), есеїв («Канатоходці», «Тіні з'являються на світанку», «Аналіз крові»).

Американський науковець і український письменник

11 серпня 1951 року у місті Сталіно (тепер - Донецьк) народився Володимир Георгійович Діброва - письменник, драматург, перекладач, есеїст. Навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті романо-германської філології, відділ перекладачів (1968-1973). У 1985-1988 — аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка АНУ. Тема кандидатської дисертації: "Творчість Фленн О'Брайен і традиції народної культури" (захищена в 1988). Творчі спроби заявити про себе в літературі зробив ще студентом. Діброва – представник «андеґраундної альтернативи» 1970 – 1980-х років, що творилася паралельно до радянського офіціозу – у самвидаві.

Незламний українець

5 серпня народився Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), письменник, літературний перекладач, дослідник проблем розвитку й культури української мови. Народився в селі Засулля на Сумщині. Походив з козацького роду. Автор понад двох десятків книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). 

Три життя Костя Буревія

2 серпня виповнюється 133 роки від дня народження Костя Буревія, українського письменника, публіциста, драматурга, театрознавця, літературного критика, перекладача. Костянтин Степанович Буровій народився у 1888 році у селі Великі Меженки на Вороніжчині в надзвичайно бідній українській родині. Зміг закінчити лише сільську чотирирічку. Формувався як особистість у російськомовному середовищі. Подальшу освіту здобував самотужки, переважно на каторзі та в тюрмах. Там він вивчив польську та французьку мови.

Загадкова і містична Галина Пагутяк

Галина Пагутяк, справжнє ім’я Галина Москалець (1958) – сучасна українська письменниця в жанрах фентезі, наукової фантастики й готичного роману. Письменниця, яку вважають найзагадковішою і наймістичнішою в сучасній українській літературі. Втім сама вона наймістичнішим письменником вважає Івана Франка.Народилася в селі Залокоть, що на Львівщині, у сім’ї вчителів. Дуже хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Після невдалої спроби поступити на філософський факультет почала писати повість — спогади про 10-ий клас. Вислала твір у Київ, в Спілку письменників і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Вона не погодилась.

Буремне життя Олени Теліги

    Олена  Теліга (дівоче прізвище Шовгенів, 21.07.1906 – 21.02.1942) прожила недовге, але буремне життя, доля їй відміряла лише неповних 36 років. Народилась і спочатку жила в російськомовному середовищі, яке до переїзду за кордон – спочатку до Польщі, потім до тодішньої Чехословаччини – ніколи не становило проблеми, зазначала, не змушувало до роздумів, тим більше до принципових змін. Олена Теліга з батьком Іваном Шовгенівим, міністром уряду УНР, дісталась до тодішньої Чехословаччини в 1922 році, коли їй було всього 16 років. Тут на Матуральних курсах у 1923 році здобула атестат про закінчення середньої освіти.

І знову - про мову

Вчений і мандрівник М. М. Міклухо-Маклай.

 Микола Миколайович  Міклухо-Маклай народився 17 липня  1846 року, село Мовно-Різдвяне Боровицького повіту, Новгородська губернія — український і  російський етнограф, антрополог, біолог і мандрівник, який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії(1870-1880 роки). Сім'я мала потомственне дворянство, яке заслужив прадід Миклухо-Маклая — уродженець Чернігівщини запорізький козак Степан Миклуха, який відзначився при взятті Очакова (1788). Пізніше родина переїхала в Санкт-Петербург, де з 1858 року Микола продовжив навчання в Другій Санкт-Петербурзькій гімназії. Закінчивши курс гімназичного навчання, Миклухо-Маклай як вільний слухач продовжує навчання на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету. В 1864 році, за участь у студентських сходках Миклухо-Маклая відраховують з університету і він, на кошти зібрані студентським земляцтвом, їде в Німеччину, де продовжує навчання в Гейдельберзькому університеті, вивчає філософію. Через рік Миклухо-Маклай переводиться на медичний факультет Лейпцігського університету, а потім Єнського університету. В якості асистента Геккеля Миклухо-Маклай робить подорож на Канарські острови і в Марокко. Після закінчення університету в 1868 Миклухо-Маклай робить самостійну подорож по береговій зоні  Червоного моря, а потім, в 1869 році, повертається в Росію.Кругозір молодого дослідника розширився, і він перейшов до більш загальних питань природознавства — антропології, етнографії, географії. Здійснює Миклухо-Маклай і чергову велику подорож. У 1870 році на військовому кораблі "Витязь" він відправляється в Нову Гвінею. Тут, на північно-східному березі цього острова, він проводить два роки за вивченням побуту, звичаїв, релігійних обрядів аборигенів. Розпочаті в Новій Гвінеї спостереження Миклухо-Маклай продовжує на Філіппінах, в Індонезії, на південно-західному березі Нової Гвінеї, на півострові Малакка і островах Океанії.У 1883 році Миклухо-Маклай залишає Росію і повертається в Австралію. У 1884 році він одружився на Маргариті Робертсон, дочки великого землевласника і політичного діяча Нового Південного Уельсу. У 1886 році вчений знову повертається в Росію і знову пропонує імператору "Проект Берега Маклая" як протидію колонізації острова Німеччиною. Проте і ця спроба не принесла бажаного результату. Зношений організм дослідника слабко опирався хворобі і ввечері 2 квітня 1888 року великий  вчений помер у клініці Уайлі в Санкт-Петербурзі.

Незламна українка

17 липня минає 172 роки від дня народження Олени Пчілки. Олена Пчілка - псевдонім Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (1849-1930), української письменниці, перекладачки, освітньої діячки, етнографа, фольклористки, першої жінки-академіка члена-кореспондента УАН (з 1924).

Олена Пчілка - мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова, перша жінка-видавець в Україні (була редактором-видавцем журналу «Рідний край»). Авторка поетичних творів, повістей, оповідань, п’єс, позначених впливом ліберально-народницьких і культурницьких ідей, спогадів про М. Старицького, М. Лисенка, М. Драгоманова, етнографічних праць («Український орнамент», «Українські узори»).

Історії успіху: видатні українські бізнесмени хіх ст.

Наш славний земляк

                                             

16 липня відзначаємо 113 років від дня народження Василя Барки (1908-2003), українського письменника і літературознавця, кандидата філологічних наук.Народився на Полтавщині, закінчив педагогічний технікум. Учителював на Донбасі. У 1928 році оселився на Кубані. Там закінчив філологічний факультет педінституту, видав першу книжку поезій «Шлях».Під час Другої Світової війни був поранений, потрапив у полон. В 1943–1950 рр. живе в Німеччині, потім – Нью-Йорку. В Америці видав збірки віршів «Апостоли», «Білий світ», «Океан», «Лірник», романи «Рай» та «Жовтий князь» (про Голодомор 1933 року). За романом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, над виданням якої він багато працював.

Ярема Петрович Гоян

 

Народився 11 липня 1940 року в  Долішньому Залуччі Снятинського району Івано-Франківської області.Навчався у сільській семирічці, закінчив Снятинську середню школу ім. В. Стефаника (1956), працював у колгоспі (1956—1958).Творчий шлях розпочав у районному часописі «Колгоспник» (тепер — «Голос Покуття»). Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка (1964). Працював у львівських газетах «Вільна Україна» і «Ленінська молодь». У 1967—1975 — власний кореспондент, у 1975—1978 — старший кореспондент, у 1978—1987 — завідувач відділу в газеті «Радянська Україна», з 1987 — головний редактор видавництва «Веселка».

Повернуті імена: поет Ігор Калинець

 

9 липня відзначаємо 82 роки від дня народження Ігоря Калинця (1939), українського поета, лауреата Шевченківської премії, премії ім. Василя Стуса, премії ім. Івана Франка (Чикаго), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».У 2015 році був висунутий Інститутом Івана Франка НАН України як кандидат на Нобелівську премію з літератури. Ігор Калинець автор 17 поетичних збірок, окрім «дорослих» пише також вірші для дітей. Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук у 2005 році.Він почав писати в 1950-х роках, а перша його збірка «Вогонь Купала» була опублікована в 1966 році.

Український письменник Петро Панч

4 липня - 130 років від дня народження Петра Панча , українського письменника, одного з тих, що вижили з покоління, названого пізніше "розстріляним Відродженням".

Як зауважив Олесь Гончар, він «був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури». Справжнє прізвище – Панченко;народився 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо писав у книзі «На калиновім мості», було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі, всі члени сім'ї (мама, батько, п'ятеро дітей) долучались до загальної справи.

Петро Яцик – українець, який відмовився бути бідним

 7 липня – 100 років від дня народження Петра Яцика (1921–2001), мецената, громадського діяча, засновника Міжнародного конкурсу знавців української мови, що носить його ім’я. 

Петро Яцик  народився 7 липня 1921 р. у селі Верхнє Синьовидне (Сколівській район, Львівщина) у родині селянина Дмитра Яцика. Дитинство значною мірою сформувало його світогляд, пріоритети, моделі поведінки. Яцик став підприємцем та поборником національної ідеї. Він понад усе не хотів жити під совєтською владою. Лояльні до німців настрої мешканців Галичини пояснювалися її жорстокістю.

Легендарний Сент-Екзюпері

Відомий французький письменник і легендарний військовий льотчик при народженні отримав кілька імен – Антуан — Марі — Сент-Батист —Роже.  Він став третім з п'ятьох дітей Жана де Сент-Екзюпері, віконта і спадкоємця стародавнього роду перигорских аристократів, і з'явився на світ 29 червня 1900 року у французькому Ліоні. У чотири роки Антуан залишився без батька. Його мати, Марі, уроджена де Фонколомб,  стала головною людиною для всього подальшого життя Антуана. Хлопчика багато хто вважав некрасивим, але мати називала сина «король — сонце» за його рідкісну доброту, веселий незлобивий характер і любов до природи.

Французька письменниця - Франсуаза Саган

Франсуаза Саган  (1935 – 2004)— французька письменниця,  народилася в сім'ї багатого провінційного промисловця. Освіту здобувала у найкращих релігійних навчальних закладах Франції. Навчалася у Сорбонні, але покинула університетські студії заради письменницької праці. Перший роман "Добридень, смуток" (1954)  став бестселером і згодом було видано понад мільйон примірників різними мовами і в різних країнах.  В одній із статей Ж. Урден писав, що її роман "відобразив настрої та позицію молодого покоління, що починало жити після величезного потрясіння, якого зазнав світ у роки війни, коли загинули дотеперішні уявлення про Добро та Зло, дотеперішні моральні цінності”.

Жак-Ів Кусто – людина океану

 

Жак-Ів Кусто - відомий океанограф, фотограф, режисер, мандрівник, письменник, винахідник, технік. Крім того, ця людина є автором безлічі фільмів і книг, які надихали не одне покоління юних, заряджаючи пристрастю, наснагою до відкриття таємниць морських глибин. Майбутній дослідник океану народився 11 червня 1910 року у Франції (місто Сен-Андре-де-Кюбзак). Батько Жак-Іва був адвокатом. Кусто ще в юності зробив безліч подорожей і з раннього дитинства навчився плавати. Однак через хворобу він сильно схуд, тому лікар не рекомендував хлопчикові великі фізичні навантаження. Сім'я Кусто з 1920 до 1922 року жила і працювала в Сполучених Штатах.

Геній на всі часи

 

Український казкар - дід Панас

10 червня відзначається 110 років від дня народження Петра Весклярова – актора театру й кіно, телеведучого "Вечірньої казки", якого діти називали Дідусь Панас. Народився Петро Юхимович 10 червня 1911 року на Черкащині в містечку Тальне. Захоплення театром розпочалося у Весклярова з Тальнівського драматичного гуртка. Там його й помітили артисти Черкаського театру, які приїжджали до Тального виступати. Так він був запрошений до Черкас. З 1932-го по 1941-й рік працював актором Черкаського робітничо-селянського театру. У 1941-му Петра мобілізували і він потрапив на Південно-Західний фронт. Потім – бої, оточення та фільтраційний табір. Згодом йому вдалося втекти і дістатися до окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці. Навіть у такий непевний час не міг обійтися без творчості - організував театральний гурток. Коли повернулась червона армія і встановилась радянська влада, Весклярова відправили до Луцька – працювати у Волинському українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Там він грав до 1959 року. Волинянам запам'яталось чимало його ролей: Микола Задорожний з "Украденого щастя", Командор з "Камінного господаря", Городничий з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода". Талановитого актора почали запрошувати і на зйомки у кінофільмах, що було однією з причин переїзду до столиці. Його творчий кінематографічний доробок нараховує понад двадцять фільмів: "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово смерть" датована 1979 роком. Тоді Петро Вескляров вже виступав у ролі Діда Панаса на телебаченні. А як він туди потрапив? На українському радіо ще в 1950-х роках читав дітям казки на ніч такий собі дід Панас. Ім'я того першого актора, з'ясувати не вдалося, але відомо, що він мав вже поважний вік, тож йому підшукували заміну. Знайшли її в особі Петра Юхимовича. Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку – на підміні, а з 1962 року повністю замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих Дід Панас з’явився і на телебаченні. Cорочка-вишиванка та україномовні казки, тексти яких Вескляров часто писав сам, нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби з націоналізмом. Актор пишався своїм козацьким, українським корінням. Коли діти на вулицях питали його: «Дідусю, а Ви козак?» - він ствердно відповідав: «Так, дитинко - я, мій дід, і всі ми - козаки, походимо з Коліївщини». У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран. У 1988 році Діда Панаса з ефірів таки прибрали. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив виступати - зустрічався із глядачами у сільських та містечкових клубах. Помер Петро Вескляров 5 січня 1994 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Фізик із майбутнього

 

Коли розвіявся дим... (31 травня - Всесвітній день без тютюну)

 

Ігор Сікорський - видатний український авіаконструктор

Ігор Сікорський народився 25 травня 1889 року в Києві, в сім'ї Івана Сікорського, професора кафедри неврології та психіатрії медичного факультету Київського університету.Своєю любов'ю до авіаконструювання Ігор Сікорський завдячує матері, Марії Стефанівні, адже саме вона прищепила синові любов до музики, літератури та мистецтва. Це від неї вперше почув син про проекти літальних апаратів великого Леонардо да Вінчі. Улюбленою книгою став роман Жюля Верна "Робур-завойовник", де розповідалося про гігантський повітряний корабель - прообраз гелікоптера.Cвій перший гелікоптер з двигуном на гумці видатний авіаконструктор зробив ще у 12 років. Тоді це ніхто не сприйняв всерйоз, а сьогодні за схемою Сікорського виробляється 99 відсотків усіх гелікоптерів у світі.1908–1912 роки — навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. Ідею гелікоптера йому навіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. У 1911 році на своєму літаку С-5 здав іспит на звання пілота. У 1912–1918 роках — головний конструктор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, конструює цілу серію нових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Гранд» («Російський Витязь») та «Ілля Муромець». Літак «Ілля Муромець» вперше піднявся у повітря 10 грудня 1913 року, а у 1914 році ним було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності.18 лютого 1918 емігрував до Франції (Париж), а в березні 1919 переїхав до США. До 1923 року сталого заробітку не мав, періодично давав уроки пілотування та іноді читав лекції у середніх навчальних закладах. Все змінилося 1923 року, коли він заснував авіаційну фірму, згодом став власником конструкторсько-будівельної фірми «Sikorsky Aircraft». До 1939 року збудував близько 15 типів літаків.Гелікоптери Сікорського марки «S» 1941 року були прийняті на озброєння Збройними силами США. У цілому фірма Сікорського - «Sikorsky Aircraft» створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів. З придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантію польотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як VIP-транспортних засобів.На гелікоптерах Сікорського Sikorsky S-61 вперше здійснено переліт через Атлантику.Помер 26 жовтня 1972 року в Істоні штат Коннектикут, США. 

Диво вишиване (20 травня - Всесвітній день вишиванки)

 

Перший класик української історичної науки

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії у сім’ї місцевого поміщика та колишньої кріпачки. Батьки обвінчались після народження сина.  Але Іван Костомаров не встиг усиновити Миколу, бо трагічно загинув.  Тому до 1832 р. Микола перебував у кріпацькій залежності.  З 10 років навчався у Московському пансіоні, згодом  у Воронезькій гімназії та на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Потім отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером. Залишивши службу в армії, М. Костомаров взявся за написання історії слобідських козаків. Тоді ж почав видавати художні твори українською мовою під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

З 1843 p. M. Костомаров живе у Києві і товаришує з                       М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Гулаком, В. Білозерським та   Т. Г. Шевченком. На межі 1845-1846 pp.  вони створюють Кирило-Мефодіївське братство. Основні постулати Костомаров виклав в програмному документі товариства – "Книзі буття українського народу". Весною 1847 р. його заарештували за доносом студента    О. Петрова напередодні весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років). Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова ув'язнили на один рік у Петропавлівській фортеці та на дев'ять років заслали до Саратова. На початку 1856 р. з нього зняли політичний нагляд і заборону друкувати наукові та художні твори. З 1859 р.  він став професором кафедри російської історії Петербурзького університету. 

У журналі "Основа" та в створених за участі Костомарова виданнях "Киевская старина" і "Вестник Европы", які були виразниками української думки, публікувалися його праці з історії України: "Руїна", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", "Мазепинці". Крім наукових праць, написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова. 

Помер у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження. На думку багатьох дослідників, він був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

Павло Скоропадський: останній гетьман України

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.). Народився 15 травня 1873 року у м. Вісбаден (Німеччина). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині. Павло пройшов домашній курс навчання, потім вступив до закритого учбового закладу – Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, де отримав курс не тільки середньої школи, а й вищу освіту. Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало. Під час російсько-японської війни   очолював сотню Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. На початку Першої світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбувалася Лютнева революція 1917-го, П. Скоропадський командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої він не підтримав, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив Скоропадського командувати усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади. 29 квітня 1918 року Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові.  Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з  30-ма державами світу, тільки Антанта її не визнала.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Василь Стефаник - майстер соціально-психологічної новели (150 років від дня народження)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії, де брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі

 

Петро Іванович Калнишевський  – кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Ймовірною датою народження Петра Івановича Калнишевського є 1690 або 1691 рік. Найвірогіднішим вважається факт його походження з с. Пустовійтівка Лубенського полку (тепер це Роменський район Сумської області). У восьмирічному віці, слідом за старшим братом, Андрієм, пішов на Запорозьку Січ до Кущівського куреня, де служив джурою.Вперше достеменно Петро Калнишевський згадується у 1752 р. як похідний полковник, з 1754 р. – як військовий осавул, пізніше – як військовий суддя.У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим. В цьому званні він був відправлений до Москви для присутності при коронації Катерини II. Але того ж року був усунутий з посади. 1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. В умовах загострення стосунків Росії з Османською імперією на повторне усунення Петра Калнишевського з посади кошового Катерина ІІ не наважилась. Петро Іванович залишався в цьому званні більш як 10 років підряд, до самого знищення Січі в 1775 р.Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну російську армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах по кримським тилам і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).Участь Війська Запорозького Низового у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. була відзначена подякою від імператриці, а кошового отамана було нагороджено золотою медаллю з діамантами.Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.Петро Калнишевський власним коштом спорудив і відремонтував багато православних храмів: св. Петра і Павла у Межигірському монастирі поблизу Києва, Покрови Пресвятої Богородиці в Ромнах, Різдва Богородиці в Лохвиці, св. Трійці в Пустовійтівці, св. Миколая в Смілі, а також храми в Петріківціт та інших містах і селах, опікувався обладнанням головної церкви Запорозьких Вольностей – січової Покровської.У квітні 1775 року російський уряд прийняв рішення щодо ліквідації Запорозької Січі. Військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті (в Січі залишалося 3 тич. чоловік). Петро Калнишевський і більшість старшини, розуміючи марність опору, умовили запорожців підкоритися і здатися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці було розібрано, архів і військову скарбницю з клейнодами і коштовностями вивезено. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні. Чверть століття пройшло в усамітненій молитві, лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії, для присутності на святкових богослужіннях і урочистому обіді.15 березня 1801 р.  імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений в даний список Петро Калнишевський був під №1. Петро Калнишевський був помилуваний й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами і станом здоров'я він залишився послушником Соловецької обителі й проживши два роки на волі, помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року. Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований у монастирі на почесному місці.2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих.

 

 

 

 

 

Сучасний український поет і видавець

Іван Антонович Малкович – український письменник, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року.

Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович!

Казковий світ дитинства

 

Юрій Дрогобич – астроном зі світовим ім’ям.

 

Юрій Дрогобич -  загадкова постать для істориків – неодноразово змінював своє ім’я, залежно від обставин. У Європі його знали як Джорджо да Леополі, Georgiаs Drohobicz de Russia і Jerzy Drohobycz (Kotermak). Ніхто не може назвати точного року і дня народження вченого. Зійшлися приблизно на 1450-му.

            Народився у Дрогобичі, в сім’ї солевара Михайла-Доната Котермака. Початкову освіту здобував у дрогобицького священика церкви святого Юра Евтимія, який дав добрі знання з латини та математики. У 16 років став студентом одного з найпрестижніших університетів у Європі – Ягеллонського, де навчався з 1468 по 1473 рік. Здобувши ступінь магістра, продовжив навчання в іншому виші - Болонському університеті, де здобув ступінь доктора філософії (1478) та доктора медицини (1482) і почав читати лекції. Серед студентів Юрія Дрогобича був і всесвітньовідомий астроном Микола Коперник. Свого часу, на прохання єпископа, дрогобичанин був репетитором з математики у його небожа - Коперника. Репетиторство було одним із офіційних способів заробітку для університетських викладачів. У 1481 році 31-річний Юрій Дрогобич був обраний студентами на посаду ректора (голови студентського та викладацького самоврядування університетської корпорації) одного з найстаріших європейських університетів –  Болонського. Упродовж року він наглядав за дотриманням університетських статутів, формуванням розкладу лекцій та організацією диспутів.      

            Україна в 15 столітті ще називалася Руссю, і Юрій Котермак підписував свої листи чи праці як Георгіо з Дрогобича де Русіа, тобто підтверджував, що він є українцем за походженням. Астронома з Львівщини досить високо цінували як науковця. 7 лютого 1483 р. у Римі вийшла книга “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі – доктора мистецтв і медицини Болонського університету” латиною. Але це була перша друкована праця автора з України, яка своїм оформленням не поступалася найкращим європейським зразкам. У своєму “Прогностику” автор знайомить читачів із Дрогобичем та Львовом і надає географічні координати цих міст.

            Упродовж 1487 - 1493 років, вчений займався медичною практикою - лікував польських королів Казимира IV Ягеллончика і Яна I Ольбрахта, мав титул королівського лікаря. Останні роки життя Юрій Дрогобич присвятив викладанню в Ягеллонському університеті, час від часу навідуючись у рідні краї. Помер приблизно у 44-річному віці у Кракові, де й похований, хоча точне місце захоронення невідоме.

            Незважаючи на різносторонню діяльність, гострий розум та значні наукові здобутки Юрія Дрогобича, українці відкрили для себе всю велич постаті земляка аж через 500 років після його народження. І лише зараз з’являються наукові праці про загадкового “Нострадамуса” родом з України.

 У рідному місті астронома спорудили пам’ятник на його честь, і вже за часів незалежної України увічнили його на кількох марках та ювілейних монетах.  А 2011 року на фасаді Болонського університету відкрили меморіальну дошку Юрію Дрогобичу.